Війна, як жорно, перемелює життя безлічі людей. Але серед нас є люди, яких не зламали ніякі випробування долі. Є офіцери, які служать найкращим прикладом мужності та відданості. Саме таким є Юрій Іост, воїн-«афганець», полковник медичної служби запасу, начальник Військово-медичного клінічного центру в Ірпіні, що на Київщині, який він очолює протягом останніх 12 років.
«У наш час кожен хлопчина прагнув бути військовим...»
— У дитинстві мріяв стати військовим льотчиком, — згадує Юрій Ернстович. — Проте, закінчивши школу з відмінним атестатом, подав документи в Ташкентське танкове училище. Але танкістом йому стати не довелося. Перед складанням іспитів у військовий виш забрав документи та впевнено пішов вступати у медичний інститут, втілюючи давню мрію своєї матері, аби він став лікарем. Проте вступити з першого разу в медінститут не вдалося — конкурс був занадто високим. У таких випадках в юнаків був один шлях — служба в армії. Розпочав строкову на кордоні з Китаєм, вивчився на механіка-водія танка. Потім служив у Киргизії, а по поверненні в цивільне життя, вступив у Карагандинський медичний інститут. Після четвертого курсу продовжив навчання на військово-медичному факультеті Томського медінституту. Через два роки отримав розподіл у Прикарпатський військовий округ. А вже звідти відправлявся в Афганістан та Чорнобиль...
Воїн-інтернаціоналіст, ліквідатор
Про ці сторінки свого життя Юрій Ернстович розповідає неохоче. Шукає поглядом за щось зачепитися, голос сходить до шепоту… Відчувається, як старанно він підбирає кожне слово.
— Згадую події в Афганістані, як страшний сон, — продовжує свою розповідь Юрій Іост. — Ніби це було дуже давно і не зі мною. 1980 рік, Радянський Союз. Зовсім інша країна, інше ідеологічне виховання. Коли ми їхали в Афганістан із думкою, що виконуємо інтернаціональний обов'язок, мені було 28 років. Лише з часом почали замислюватися: чи потрібні ми тут? Звичайно, потім вже зрозуміли, що ми тут чужі. Але ми виконували свій військовий обов'язок...
В Афганістані офіцер прослужив два роки. Був контужений. Згодом повернувся в Україну. А через кілька років вибухнув Чорнобиль.
— Як зараз пам'ятаю 27 квітня. Ми в хімзахисті, протигазах. Тоді ніхто з нас навіть уявлення не мав, що вони при радіаційному зараженні ніяк не допоможуть. Просто ми розуміли, що потрібні своїй країні. Загалом у Чорнобилі я пробув три місяці.
Проте, згадуючи все пережите, Юрій Ернстович нічого не хотів би змінити у своєму житті. І якби була можливість вдруге його прожити, то він би все повторив.
— Армія — це все моє життя. Звичайно, в першу чергу це відповідальність за людей, дисципліна. Ти в багатьох речах собі відмовляєш. Але за ці роки я настільки зріднився з армійською службою, що іншого життя зовсім не уявляю, — говорить він.
Надійний тил військового
Доки офіцер перебував у Афганістані та Чорнобилі, вдома його чекала дружина Людмила із донечками. Вона і зараз щовечора очікує його повернення, але вже не з рятувальних операцій, а з військово-медичного центру.
— Моя дружина — це надійний тил, — переконаний полковник Юрій Іост. — Ми разом ще зі школи, а одружилися в 1972 році. їй, звичайно, за ці роки довелося чимапо витримати. Люда тяжко переживала розлуку, всі турботи лягали на її плечі. Поки я служив і в Афганістані, і в Чорнобилі, вона сама займалася вихованням наших трьох дівчат. Я їй безмежно вдячний за все.
«Райський куточок»
В Ірпінський військовий госпіталь офіцер був призначений у 2001 році. Тоді тут була сумна картина. У штабі підлога побита, в дірках, а у відділеннях стіни обдерті, словом, жахлива картина! Дійсно, 90-ті роки минулого століття були складним періодом. На госпіталь не виділяли достатнього фінансування. Але люди працювали, вкладали багато сил у розвиток госпіталю. З роками сформувався міцний професійний колектив.
— Я дуже пишаюся, що наш госпіталь визнають найкращим серед регіональних лікувальних закладів Міністерства оборони України протягом останніх кількох років. А головне горджуся своїм колективом. Це справді добрі люди і кваліфіковані спеціалісти, — говорить Юрій Ернстович.
За роки, які він працював у шпиталі, тут вилікували більше 150 тисяч пацієнтів — офіцерів, солдатів, цивільних. Приїжджали з України, Америки, Європи, Росії. Зі всіх кінців світу...
— Своєму колективу я завжди кажу, що в нашій країні має бути острівець порядності, де не все вимірюється грошима. Потрібно пам'ятати, що життя не має ціни. Його не можна оцінювати в якусь суму чи порівнювати з чимось.
— А наш госпіталь я подумки називаю райським куточком, — обличчя полковника осяює усмішка. Люблю його. Більше часу проводжу тут, а не вдома. Мені подобається під час обідньої перерви вийти з кабінету, вдихнути чистого повітря, відпочити в альтанці. Так затишно стає на душі!
Важливо мати правильні життєві цінності
Порядність, чесність, працелюбність, дисципліна для військового лікаря залишаються найголовнішими принципами. Як і повага до людей, які чесно виконують свій військовий обов'язок.
— І байдуже, де ти народився. Важливо, яку землю ти вважаєш рідною. Я, наприклад, народився в Росії, а з 1978 року живу в Україні. Мама — росіянка, тато — німець. Але я — українець! Менша дочка з родиною живе в Німеччині. Там зараз також мої сестра і мати. Але я нікуди переїжджати не хочу. Я люблю Україну! — наголошує Юрій Іост. — Люблю все, що мене тут оточує: ліси, озера. Для мене любов до Батьківщини — це насамперед любов до країни та свого народу. Хочу, щоб всі жили в любові та злагоді! Пам'ятайте: як ви ставитеся до людей, так і люди ставляться до вас.
