Хто б тоді міг подумати, що звичайне метеоповідомлення, озвучене 18
липня 1936 року диктором міста Сеута, розташованого поблизу Гібралтару,
стане кодовим сигналом про початок війни проти Іспанської республіки, її
законно обраного уряду.
У воєнний похід проти Іспанії виступили війська під проводом генерала Франциска Франка. Той день став початком жорстокої громадянської війни на Піренейському півострові. Спочатку заколот в основному придушили, але на допомогу франкістам прийшли Гітлер та Муссоліні. Натомість республіканців у їхній війні з фашистами підтримали радянські військовослужбовці — перші воїни-інтернаціоналісти…
…Жовтневий світанок. За пароплавом тягнувся білий пінний слід. Омелян Кондрат дивився на нього і відчував сум за Батьківщиною, яка все далі залишалася за кормою. Він згадав той день, з якого розпочався цей шлях у невідоме. Тоді теж був недільний ранок. На порозі його квартири з’явився посильний, який повідомив: «Вам потрібно терміново прибути… у Будинок Червоної армії». «Чому не до штабу його військової частини?» — подумав Омелян.
Постукав у двері вказаної кімнати. Там побачив своїх бригадних командирів і декількок незнайомих офіцерів. У центрі за столом — начальник політуправління Київського військового округу комісар 2 рангу Амелін. Він уважно з голови до ніг оглянув невисокого льотчика, поставив декілька запитань.
— Пілот зразковий, — подав голос комбриг Король. — Енергії вистачить на двох. У акробатиці йому немає рівних.
Амелін ще декілька секунд дивився на Кондрата, потім накрив долонею якийсь папірець і промовив: «Ваші рапорти ми розглянули і на ваше прохання поїхати до Іспанії є дозвіл. Двадцять хвилин на збір. І пам’ятайте: все, що пов’язано з поїздкою до неї, — найсуворіша таємниця».
Через дві години потужні чорнолакові автомашини мчали з Житомира до Києва. На перон вокзалу провести «іспанців» прибув командувач військами Київського військового округу командарм 1 рангу Іона Якір. У далеку дорогу разом із Кондратом відбували його однополчани Віктор Матюнін і Микола Мірошниченко. Вже на палубі пароплава, що тримав курс на Іспанію, льотчик-винищувач Кондрат не мав ні імені, ні прізвища, ні військового звання. Тепер він був сербом Аліхновичем…
Розвантажили літаки і відбули до невеличкого міста Мурсія. Тут українські льотчики відразу знайшли своїх земляків. Серед них був полковник Хуліс, він же Петро Пумпур, який був призначений командиром авіаційної групи винищувачів. До її складу увійшли Антон Ковалевський, Іван Копець, Євген Єрликін, які прибули раніше і вже зробили декілька бойових вильотів на літаках часів Першої світової війни. Між тим на боці заколотників діяли досвідчені аси з фашистського легіону «Кондор». Керівник гітлерівських ВПС Геринг випробовував на іспанському «полігоні» нові літаки «мессершмітти» та «хейнкелі», екіпажі до них.
Ескадрильєю, в яку зарахували Омеляна Кондрата, командував старший лейтенант Павло Ричагов — він же був Паблом Паланкаром. У небі над Мадридом першим відкрив бойовий рахунок Карпо Ковтун, два літаки звалив на землю Павло Ригачов. Незабаром повів у бій свою «Чайку» — І-15 — і Омелян Кондрат. Він стріляв, і по ньому стріляли. Але що це? Один наш літак задимів і різко пішов до землі. А 13 листопада над Мадридом загинув лейтенант Ковтун, у госпіталі від ран помер Михайло Воронін. А у Омеляна Кондрата від бою до бою міцніли крила у польотах. Багато їх було вже на рахунку цього льотчика.
Якось після одного бою до нього підійшов Микола Артем’єв. Його побілілі губи нервово тремтіли. «Ну, брат, дякую! — він обняв Кондрата. — Як побачив, що у мене на хвості ворожий літак, думаю, все, кінець. Таке відчуття, що ніби ножем поцілили в спину. Раптом бачу — пропорола його кулеметна черга, відкинула вбік. А замість нього з’явився ти. На борту бачу 32 — твій номер…» «Гаразд! — відповів тоді Омелян. — Наступного разу ти виручиш мене…»
Був випадок, коли до радянських льотчиків завітала Долорес Ібарурі разом з Михайлом Кольцовим — відомим журналістом, засновником журналу «Огонёк» і письменником Ернестом Хемінгуеєм. Поруч носився з кінокамерою Роман Кармен, обираючи зручну точку для зйомки. Ці кадри кінохроніки потім облетіли весь світ.
В Іспанії доля Омеляна Кондрата звела з Володимиром Бочаровим. З’ясувалося, що їхні шляхи перетиналися. Вони брали участь у першотравневому параді в Москві. Потім їх запросили до Кремля. Тоді Володимир отримав бойовий орден, а Омеляну нарком оборони Ворошилов вручив іменний патефон… А його командир Павло Ригачов став Героєм Радянського Союзу, знову очолив київську авіаційну бригаду, а через деякий час відбув у відрядження до Китаю.
…Через дев’ять місяців повертався додому і Омелян Кондрат. Прощавай, Іспаніє! Йому назустріч десь плив льотчик з Житомирської бригади та давній друг Леонід Єрохін. Та з ним він вже не зустрінеться. Коли ступить на рідну землю, того поховають, і трикратний салют сухо розірве над могилою спекотне іспанське повітря. Згодом підрахують: майже три тисячі радянських добровольців воювали в Іспанії. Понад двісті з них залишилися там назавжди.
Герой Радянського Союзу генерал-майор авіації Омелян Кондрат прослужив у винищувальній авіації тридцять шість років, провів у небі понад три тисячі годин. Воював в Іспанії, на Хасані, у Фінляндії, на фронтах Великої Вітчизняної війни, у Японії. Після тих «мандрів» війнами Омелян Філаретович командував авіаційною дивізією, опанував реактивні літаки, закінчив академію генштабу, був військовим авіаційним радником у Китаї. Мало кому з радянських військовослужбовців довелося брати участь у стількох війнах!
