Сторінка за сторінкою ми гортаємо потертий фотоальбом. Кавалер двох орденів Червоної Зірки полковник у відставці Володимир Перебийніс коментує: «Це десантування групи біля провінції Кунар, а це — перехід колони з пальним через гірську річку.
На цій світлині — мій товариш начальник групи бойового управління майор Олександр Рубльов за роботою, а тут я встиг «схопити» на свою «Смену-8» підвіз у високогір’я боєприпасів та продовольства транспортним Мі-8». Пожовтілі фотографії переносять з минулого реальні миті історії Афганської війни, на якій він був у 1985–1986 роках.
За його голову обіцяли великі гроші
Там, на тій війні, він був авіаційним навідником. Його особистою зброєю стала переносна рація Р-853, яка завжди знаходилася на плечі у рюкзаку офіцера-десантника. Та незважаючи на таку, здавалося б на перший погляд, неозброєність, ні один підрозділ не наважувався йти на завдання без нього. Його роль була надзвичайно важливою. Адже за потреби саме авіаційний навідник викликав повітряну підтримку і давав указівки по цілях. Тоді льотчики поливали моджахедів свинцевим дощем. Для останніх — це була неминуча смерть, а для наших солдатів та офіцерів — порятунок і життя! Саме тому за «голови» таких, як він, душманам платили більше, ніж за вбитого чи полоненого генерала. Хоча сам лейтенант Перебийніс тоді не замислювався над ціною власного життя і за потреби наводив вогонь авіації на себе.
Він народився на Луганщині. Після закінчення школи вступив до педагогічного інституту. Зрештою, відчуваючи життєво необхідну потребу бути військовим, після двох курсів цивільного вишу в 1979 році вступив до тоді ще Ворошиловградського вищого авіаційного училища штурманів. Через чотири роки закінчив його і здобув фах штурмана наведення авіації, офіцера бойового управління. Перше місце служби — Червонопрапорний ордена Суворова гвардійський авіаційно-винищувальний полк, що дислокувався на аеродромі Маркулешти (тепер Молдова) і входив у той час до складу Одеського військового округу. Саме звідси через два роки лейтенантської практики у 1985-му році молодого офіцера направили до Демократичної Республіки Афганістан.
— Мене відрядили для поповнення бойових втрат на командний пункт бойової авіації 40-ї армії на посаду передового авіаційного навідника. Специфіка моєї роботи полягала в тому, щоб у складі конкретного підрозділу, як правило з числа повітрянодесантних чи механізованих частин, за потреби забезпечити наведення авіації для виконання конкретного завдання. Зокрема, вертольотів Мі-24 та Мі-8, літаків Су-17 і Су-25 для ураження вогневих точок душманів, евакуації з поля бою мертвих та поранених військовослужбовців, доставки гвинтокрилами продовольства та боєприпасів у важкодоступні та гірські райони, — розповідає Володимир Петрович.
Для виконання цих та інших завдань він на броні бойової машини (якщо з піхотою) чи на борту вертольота (коли з десантниками), а часто пішки вирушав у район проведення операції і виконував свої службові обов’язки. Офіцер постійно брав участь у бойових операціях з ліквідації моджахедів. Власне, свій перший орден він отримав за доблесть і професіоналізм, виявлені під час проведення операції в ущелині Панджшер.
— Там була перевальна база зі зброєю, яку завозили для моджахедів з Пакистану. Тож, душмани відчайдушно її обороняли. А підступи до території були заміновані. Ми, що називається, «гуляли» по мінах, просуваючися до ущелини. Зрештою її захопили, — пригадує полковник у відставці Володимир Перебийніс.
У 1986 році у званні старшого лейтенанта він був нагороджений другим орденом Червоної Зірки. Тоді в районі Кунару під час ліквідації банд-формувань один із радянських підрозділів попав під перехресний вогонь душманів. Навідник знаходився неподалік, але не серед військовослужбовців тієї роти і не міг корегувати вогонь з повітря. Довелось йому прориватися через щільний обстріл противника і оточення. Аж от опинився в місці, з якого відкривався панорамний вид. Офіцер дав орієнтири для льотчиків, які нанесли потужний удар по ворогу. Як згодом дізнався Володимир Петрович, саме врятовані піхотинці й написали на нього клопотання про відзначення бойовим орденом.
Ще не раз доводилось авіаційному навіднику дивитися у вічі смерті. Інколи він наводив вогонь просто на себе і миттю залишав позицію, не знаючи, чи вдасться добігти до якого-небудь укриття , чи буде поблажливою до нього її величність доля. Як вважає Володимир Перебийніс, вона прихильно ставилася до нього: не зважаючи на два поранення, зберегла йому життя.
— Перший раз подивився в очі смерті у 1985 році. Тоді під бронетранспортером, на якому їхав, вибухнула міна. Я був контужений. Втім, не зважаючи на це, ще годину наводив авіацію на ворога. Після чого я просто знепритомнів, — згадує пережите ветеран військової служби.
А вже наступного року тоді старший лейтенант Перебийніс отримав кульове поранення правої гомілки. Він супроводжував колону техніки. Скільки куль і осколків мін «просвистіло» біля нього — не рахував. Але одна з них не оминула його.
Найкращий подарунок на день народження
— Ми, афганці, не раз дивилися смерті в очі. Тому по декілька разів на рік святкували свій день народження. Пригадую своє 25-річчя, яке зустрічав на броні БТР. І найбільшим подарунком від долі для мене було те, що я залишився живим. А ще — отримати листа від молодої дружини та дворічного синочка, моїх батьків, за якими я дуже сумував. Свої почуття до них я викладав кожного дня на аркуші паперу. Писав про те, щоб мене чекали і любили. Мені це додавало сили. Був переконаний: повинен вижити, бо я люблю, — поділився спогадами співрозмовник.
До речі, тоді на 25-річчя бойові брати зробили Володимирові доречний подарунок: вручили по банці тушонки та гречки. У час, коли підвозу продуктів не було три доби, його товариші голодували, вони зберегли ці харчі саме для нього. Це було, навіть, не подарунком, а проявом побратимства, дружби справжніх чоловіків! Так і гартувалася ця афганська дружба на взаємодопомозі та самопожертві, братерській підтримці.
Після Афганістану молодий, але досвідчений офіцер повернувся у свій полк. Через три роки вступив у Військово-повітряну академію імені Ю. Гагаріна. По закінченні її проходив службу на різних посадах, займаючись бойовим управлінням авіації. У 2004 році з посади заступника начальника штабу корпусу з бойового управління був звільнений у відставку з лав Збройних Сил України за станом здоров’я.
За час військової служби офіцер змінив вісім гарнізонів. Труднощі життя разом із ним долала дружина. Вони виховали двох дітей, які пішли батьківською стежиною. Донька Вікторія стала лейтенантом медичної служби запасу, а син Ярослав у званні майора продовжує службу в Повітряних Силах Збройних Сил України.
Ми перегортаємо останню сторінку пожовтілого армійського фотоальбому. На ній одна світлина, на звороті якої красномовний надпис: «Помнишь, Володя, дороги Афганские, когда ты нас так выручал «грачами», «шмелями», «пчелками» и своей добротой, человечностью, благородством. Помним и гордимся тобой!» Полковник у відставці Володимир Перебийніс заслужив не тільки ордени і медалі, а насамперед повагу серед бойових товаришів і колег. А це найдорожче, що може здобути на своєму довгому шляху людина.
