Так казали про тих, хто вижив під зливою куль, пережив свою «похоронку», неодноразово горів у підбитих танках. Щаслива зірка оберігала на війні в Афганістані й полковника запасу Валентина Шевченка.
І хоча його танк тричі підбивали, а під бойовою машиною неодноразово вибухали протитанкові міни, додому офіцер повернувся живий і здоровий.
Мамина настанова
Коли командир танкового взводу гвардії лейтенант Валентин Шевченко потрапив до госпіталю з важким пораненням, то чомусь пригадав випадок з дитинства. Тоді в нього сильно заболів зуб. Його мати, дружина офіцера-фронтовика Марія Федорівна, відвела сина до стоматолога. Після хірургічного втручання хлопчик розплакався. Матір притулила його до себе і лагідно сказала: «Любий! Якщо ти хочеш стати офіцером, то вчися мовчки долати будь-який біль!» Сказані нею слова запам’яталися. Згадував їх Валентин і під час навчання у Калінінському суворовському та Харківському гвардійському танковому командному училищах.
У січні 1980 року лейтенанта Шевченка направили до Афганістану, призначивши на посаду командира взводу танкового батальйону 149-го гвардійського мотострілецького полку. Майже щодня танкістів задіювали в бойових рейдах, охороні військових колон та інших операціях. Тричі танк гвардії лейтенанта Шевченка був підбитий моджахедами з гранатометів, декілька разів натрапляв на протитанкові міни. Пригадуючи подробиці виконання бойових завдань, ветеран тієї війни розповідав:
— Під час супроводу та охорони колон нас досить часто обстрілювали, влаштовували засідки. Дороги були заміновані. Спочатку для знешкодження «сюрпризів» ми використовували мінні трали. Але й душмани були досить кмітливі. Вони застосовували спеціальні уповільнювачі. Завдяки цьому фугаси могли витримати наїзд десятка машин, а під одинадцятою спрацювати.
На мить випередив ворога
Були в бойовій біографії Валентина Федоровича випадки, коли він міг втратити життя. Так, одного дня, поїхавши по воду до річки, він почув постріли, які пролунали із «зеленки». «Хтось із наших потрапив у засідку. Треба допомогти», — подумав офіцер і наказав механіку-водію негайно заводити бойову машину. Під’їхавши до місця ймовірної засідки, Валентин нікого не побачив. Коли він вирішив вилізти назовні, щоб оцінити обстановку, почув свист гранати, випущеної з РПГ. Усе це відбулося настільки швидко, що лейтенант не встиг злякатися. Хоча йому здавалося, що він бачить кожен її оберт. А ще встиг побачити за кілька метрів від себе моджахеда. Той другим пострілом цілив не по танку, а по радянському офіцеру. Схопивши автомат, Валентин випередив ворога, «зрізавши» його довгою чергою…
Варто до цього додати ще таке. В ході проведення бойової операції танкісти захопили трофейну зброю й не всі її зразки здали начальнику служби ракетно-артилерійського озброєння. Тому в танкістів залишився чималий арсенал. Так, екіпаж гвардії лейтенанта Шевченка, окрім штатної зброї, мав на кожного бійця автомат та навіть гранатомети, чимало гранат. А на деякі танки встановили сучасніші кулемети. Командир батальйону здав штатну зброю танкістів на склад. Про це начальник служби РАО доповів командиру полку. До речі, цей начальник був нагороджений орденом. «Напевно, за збереження зброї», — посміхаючись, розповів про цей випадок полковник запасу Валентин Шевченко. І таких пригод було у службі танкістів батальйону чимало. Один із них пригадав Валентин Федорович.
Розплата за неповагу до танкістів
Час від часу душмани сходили на високогір’я та звідти спостерігали за пересуваннями радянських воїнів. Вони почувалися в цілковитій безпеці на висоті понад чотири кілометри. «Хто провчить цих духів, той поїде у відпустку», — звернувся до підлеглих командир танкового батальйону. Охочих виявилося чимало. Серед них був і один з найкращих навідників підрозділу Володимир. Прізвище солдата ветеран, на жаль, вже забув. Той, навівши танкову гармату на «хитрих» душманів, здійснив постріл. Осколочно-фугасний снаряд полетів у бік вершників, які перебували на висоті. Душмани сподівалися, що вони у безпеці і не зрушили з місця. За мить ударна хвиля вибуху та злива осколків знесла їх з висоти. Більше випадків такої «неповаги» до радянських танкістів не було.
На нього вже заготували «похоронку»
Майже півтора року перебував на війні гвардії лейтенант Валентин Шевченко. Командування вирішило ще на півроку продовжити термін його перебування в Афганістані як одного з кращих командирів танкових взводів. Минув цей додатковий термін. Офіцер вже очікував заміну в Союз. Але його задіяли у спільній операції з підрозділом афганської армії. Радянські танкісти отримали завдання заблокувати понад 200 озброєних до зубів моджахедів. Шість радянських танків зайняли позицію завширшки понад три кілометри. А коли ворог розпочав контрнаступ, наші бійці відкрили вогонь з кулеметів. З танкових гармат стріляти було недоцільно — могла піднятися пилова завіса. Користуючись цим, ворог впритул наблизився до позиції танкістів. Танк, у якому вів бій командир взводу гвардії лейтенант Шевченко, був підбитий з гранатомета. Від вибуху гранати зимовий комбінезон був весь у крові й пошматований осколками. Навіднику-оператору здалося, що його командир вбитий, про що він доповів по радіостанції у штаб полку. Там вже почали готувати «похоронку» на офіцера.
Між тим наші бійці витягли з підбитого танка важкопораненого гвардії лейтенанта Шевченка та під вогнем ворога занесли до школи, де знаходився опорний пункт. Через значну втрату крові Валентин був непритомний. Звідси його вертольотом доправили до медсанбату, де військові лікарі врятували йому життя.
За сумлінне виконання бойових завдань гвардії лейтенанта Шевченка тричі представляли до ордена Червоної Зірки. Отримав лише одну таку нагороду. Після повернення з афганської війни Валентин Федорович служив у Сибіру, Групі радянських військ у Німеччині. В 1990 році Валентин Федорович закінчив Академію бронетанкових військ імені Маршала Радянського Союзу Р.Я. Малиновського. Звільнився з посади начальника штабу — першого заступника командира танкового полку 128-ї стрілецької дивізії. Подружжя Шевченків виховали трьох синів, які народилися у різних містах та країнах, змінили чимало дитсадків та шкіл. Сьогодні вони пишаються своїм батьком, який виявив зразки мужності та відваги на війні в Афганістані.
