У квітні 1964 року радянська країна помпезно відзначила 70-річчя тодішнього першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР Микити Хрущова, якого буквально через півроку усунули від влади з єзуїтським формулюванням «згідно з особистим проханням у зв'язку з похилим віком». Зрозуміло, що ніхто не вірив у добровільність цієї відставки, а на закритих зборах партійцям навіть відверто роз'яснювали, що «Микитку турнули за волюнтаризм і суб'єктивізм».

Втім, усунення Хрущова від влади громадяни СРСР сприйняли схвально, хоч нині його зазвичай трактують як «палацовий переворот» та «відмову бюрократичного апарату Комуністичної партії від політики реформ та початок згортання демократичних процесів у державі». Та чи справді йшлося про відставку ліберала і реформатора, на зміну якому прийшла епоха застою із напівживим від старості Брежнєвим?
Поза сумнівом, до заслуг Хрущова належать засудження культу особи Сталіна, активне сприяння країнам третього світу в їхній деколонізації, початок освоєння цілинних земель, радянський прорив у космос. Однак навіть винесення з Мавзолею тіла «батька всіх народів» не стало початком очищення країни від духу сталінізму, а запуск першого в історії людства штучного супутника Землі та політ Гагаріна фінансувались за рахунок рабської праці колгоспників, які трудились за палички-трудодні й були позбавлені права не лише на вільний вибір місця проживання, а й на державну пенсію у старості.
Саме за особистим розпорядженням «ліберала» Хрущова радянські війська в 1956 році потопили у крові спробу угорців відстояти демократію, а у 1961 році — розстріляли мирну демонстрацію робітників промислових підприємств у Новочеркаську. До речі, коли генерал-фронтовик Григоренко спробував поширити інформацію про цю жорстоку розправу, його відправили до психлікарні, звідки нашого земляка звільнили лише після приходу до влади Брежнєва.
Утім, все це видається дрібничками на тлі двох масштабних протистоянь, що поставили світ на межу ядерної війни.
Першим стала Берлінська криза 1961 року, коли на кордоні між Західним і Східним Берліном радянські та американські танки стояли із заведеними двигунами на відстані якихось сто метрів.
Другим — Карибська криза 1962 року, коли людство від ядерного апокаліпсису врятували лише диво та поступливість американського президента в обстоюванні «законних інтересів» США на Кубі (чи не правда, напрошуються цілком конкретні паралелі з нинішніми заявами Путіна щодо «інтересів» Росії в Україні, хоч, на відміну від «острова свободи», на українській землі ніхто ракет з ядерними боєголовками не розмістив і робити цього не збирається).
Не дивно, що на момент відставки Хрущова у нього фактично не залишилось прихильників: військові не могли пробачити масштабного скорочення армії; робітники не могли заробити не лише на м'ясо і масло, проти підвищення цін на які протестували розстріляні у Новочеркаську маніфестанти, а навіть купити вдосталь хліба; колгоспників позбавляли права на ведення особистого підсобного господарства, за рахунок якого вони виживали; віряни зазнали гонінь, рівних за масштабами антирелігійній кампанії 1930-х років; інтелігенцію не влаштовував ні рівень достатку, ні рівень свобод.
Як свідчать самі учасники змови, Хрущов перед від'їздом у відпустку запитав у тодішнього секретаря ЦК КПРС Миколи Підгорного, чи причетний той до групи, яка нібито планує відставку першої особи держави. Отже, радянський лідер знав або здогадувався про навислу загрозу, однак не вдався до рішучих дій. Найвірогідніше, як досвідчений політик, він усвідомив безперспективність і непотрібність подальшого чіпляння за владу. Навіть за це Хрущов заслуговує на повагу, адже він став єдиним керівником радянської держави, якого не винесли у прямому значенні слова з владного крісла на місце вічного спочинку.
Натомість молодий і енергійний Брежнєв розкріпачив колгоспників та забезпечив громадянам СРСР небачений до того високий рівень життя. Однак запам'ятався він не вагомими досягненнями, завдяки яким дехто донині з ностальгією згадує радянські часи, а своєю старечою неміччю та колекцією нагород. Власне, йдеться про досі незасвоєний урок, що марно чіплятися за владу, через що як великих політиків ні Єльцина, ні Путіна аж ніяк не згадуватимуть.