Понад 20 років у Придністровському краї, що межує з Україною,
неспокійно. Що ж призвело до такого стану цієї території, що на лівому
березі Дністра?
Перед розпадом Радянського Союзу в різних куточках країни деякі народи намагалися відновити свою національну ідентичність. Ухвалення закону про офіційний статус молдавської мови на основі латинського алфавіту в серпні 1989 року викликало масові протести у Придністров’ї. У червні 1990 року декларується державний суверенітет Молдови. А у вересні цього ж року II з’їзд народних депутатів Придністров’я проголошує створення Придністровської молдавської республіки (ПМР).
«Повзучий путч»
Через місяць після оголошення незалежності Молдови у Придністров’ї розпочався «повзучий путч», внаслідок чого був проведений референдум, за підсумками якого було проголошено незалежність ПМР.
У 1992 році закінчується перша фаза Придністровського конфлікту, в ході якої відбувається консолідація двох еліт — консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР і економічні зв’язки з Росією і Україною, та молдовської, яка прагнула незалежності Молдови і зближення її з Румунією.
Тим часом молдовська влада шукала підтримки в Румунії, придністровська — в Кремлі. ПМР розраховувала на новий союзний договір, який визрівав 1991 року в Москві. Однак після провалу путчу у серпні 1991 року ПМР не могла розраховувати на підтримку радянської номенклатури. Втім було очевидно, що після проведеної «перебудови» неможливо зберегти Радянський Союз у старому вигляді. Зокрема йшлося про створення держави нового формату, інакше не було шансів затягнути в неї вільні прибалтійські республіки, «вибухові» країни Кавказу та недовірливу Середню Азію. Плани створити Союз Незалежних Держав (СНД) не знайшли повної підтримки серед всіх колишніх союзних республік. При цьому коли Кремлю бракувало важелів впливу у будь-якому регіоні, то без вагань застосовувалась російська воєнна машина, авангардом якої у Придністров’ї була 14-та російська армія, у Криму — російський Чорноморський флот.
Ключовий фактор — військова присутність
У ході другої фази конфлікту (березень-липень 1992 року — Авт.) збройними силами Молдови здійснюється невдала спроба відновити кордони країни. 28 березня 1992 року Кишинів оголошує введення у країні надзвичайного стану. Конфлікт переходить у фазу відкритого збройного протистояння. Однак значно краще озброєні загони ПМР за допомогою 14-ї російської армії не допустили цього. Вже 21 липня 1992 року в Москві президентами Молдови та Росії було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.
Третя фаза Придністровського конфлікту триває із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 року й до сьогодні. Здійснювалося відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в місті Бендери спеціальної комісії. За цими домовленостями гарантувався нейтралітет 14-ї російської армії в цьому конфлікті. Була визнана територіальна цілісність Молдови та право Придністров’я на самовизначення у разі зміни державного статусу першої (зокрема йдеться про можливе приєднання Молдови до Румунії). Але стабільності в регіоні такий компроміс не додав.
Варіанти розв’язання конфлікту
Періодично зацікавленими третіми сторонами пропонувалися різноманітні варіанти остаточного врегулювання конфлікту.
Свого часу колишній заступник голови адміністрації Президента РФ Дмитро Козак намагався втілити план Кремля щодо Молдови та Придністров’я, який передбачав перетворення Молдови на федерацію з автономними Придністров’ям та Гагаузією. За Придністров’ям залишалося право на вихід з федерації в разі приєднання Молдови до Румунії. При цьому російський миротворчий контингент чисельністю до 2 тисяч військовослужбовців як інструмент впливу мав залишитися в Придністров’ї до 2020 року. Умова щодо розміщення російських військ у ПМР завадила підписанню цього плану тодішнім президентом Молдови.
Україна своєю чергою запропонувала «план Ющенка», представлений Президентом України на саміті ГУУАМ у квітні 2005 року, який передбачав внутрішню демократизацію в Придністров’ї, проведення демократичних виборів, інспектування підприємств ПМР, моніторинг українсько-придністровського кордону спеціальними силами ОБСЄ та розміщення в зоні конфлікту нового миротворчого контингенту. При цьому «план Ющенка» не передбачав федерального устрою Молдови, проте не заперечував спеціальному статусу Придністров’я та права виходу регіону зі складу Молдови у разі її приєднання до Румунії.
«План Ющенка» був схвалений парламентом Молдови в липні 2005 року. На той час це був найбільш демократичний варіант розв’язання проблеми. Проте цей план був відхилений урядом ПМР з двох причин. По-перше демократизація Придністров’я не відповідала інтересам авторитарного режиму президента ПМР Смирнова. По-друге розширення миротворчого контингенту шляхом зменшення його російської частини суперечило інтересам Росії в цьому конфлікті.
Україна по відношенню до Придністровського конфлікту дотримувалася міжнародних норм щодо визнання територіальної цілісності держав та непорушності державних кордонів. Тому у 2006 році позиція української митниці щодо придністровських товарів, що не були оформлені митницею Молдови була принциповою. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну в її спробах навести лад у процедурах експорту з Придністров’я. Зрештою придніпровські підприємства змушені були зареєструватися в митних органах Молдови, щоб відновити експорт.
В ході ескалації митного конфлікту керівництвом ПМР було оголошено про підготовку до проведення референдуму про незалежність, який відбувся 17 вересня 2006 року. На референдумі близько 97% населення ПМР висловились за незалежність республіки від Молдови та подальше входження її до складу Російської Федерації. Офіційний Кишинів не визнав результати референдуму. Так само його результати не визнали США, ЄС та ОБСЄ. Представники Російської Федерації змушені були заявити, що проведення референдуму не матиме юридичних наслідків. Тож Росія, зберігаючи вплив на ПМР де-факто, не бере на себе відповідальність за триваючий конфлікт у Придністров’ї. При цьому безліч проблем у відносинах його сторін залишається без вирішення: страждає економіка, зростає її тіньова складова, панує номенклатурна приватизація, створюються передумови для перетворення Придністров’я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу. Тож є цілком очевидним, що заморожений конфлікт — це економічний занепад, осередок криміналу та тероризму.
І знову дежавю
В українському Донбасі події розвивалися за схожим з придністровським сценарієм. З початком АТО українські підрозділи досить активно повертали території Донецької та Луганської областей під юрисдикцію України. Терористи, навіть добре озброєні Росією, майже були переможені, поки на їхньому боці в конфлікт не втрутилися штатні підрозділи російських регулярних військ. У результаті зусиль багатьох зацікавлених сторін 5 вересня 2014 року в Мінську була підписана угода. Масштаб конфлікту зовсім інший. Якщо у випадку з ПМР ставилось за мету запобігти її інтеграції до складу Румунії, то Донбас розглядається як плацдарм для окупації всієї Південно-Східної України.
В Україні зараз так само пропонуються різноформатні плани. РФ пропонує федералізацію, російську як другу державну мову і російський же миротворчий контингент у регіоні. Позиція росіян більше нагадує намагання домогтися для Донбасу такого статусу, який дозволив би його анексувати, ніж бажання допомогти російськомовному населенню.
Через 20 років після початку Придністровського конфлікту, застосовуючи майже ті ж інструменти в Україні, Росія демонструє гру найвищого порядку завдяки новим інформаційним технологіям, трансформації концепції інформаційної політики у концепцію масових комунікацій на всіх рівнях. Сучасне покоління є свідком того, як інформаційний компонент з елементу забезпечення збройної боротьби перетворився на основний вид ведення війни із забезпеченням його збройними силами. Отже, якщо раніше окупація території супроводжувалася впливом на війська та населення противника, то сучасна стратегія розширення зони впливу передбачає, що цілковите домінування в інформаційному просторі завершується окупацією військами вже ментально підготовлених регіонів. У Придністров’ї Росія досягла поставленої мети — надовго дестабілізувала ситуацію, створила заморожений конфлікт, зберегла вплив у регіоні. А от в Україні з вторгненням стався фальстарт — неправильна оцінка результатів багаторічної гібридної компанії проти України призвела до передчасного заведення військ у малопідготовлену до окупації країну. Економічна, політична, дипломатична, культурна, інформаційно-технологічна агресія мала б завершитися військовим «бліцкригом», але цього не сталося.
