Доблесть і відвагу «афганців» ще одного регіону України увічнено друкованим словом. На цей раз ними стали учасники бойових дій на території інших держав Верховинського району Івано-Франківської області, про яких розповів у своїй однойменній книзі її автор, голова Спілки ветеранів Афганістану району підполковник у відставці Анатолій Миколайович БАЖУРА.
З Верховинського району Івано-франківщини через вогонь Афганістану пройшли п’ятдесят шість чоловік. Не всі повернулися живими і неушкодженими: склав голову в нерівному бою з душманами рядовий Василь Зузяк, отримали поранення і стали інвалідами п’ятеро бійців. А ще прикріше те, що одинадцятеро «афганців» пішли із життя вже у післявоєнний час!
Коли обпалене тією війною покоління повернулося додому, склалося одразу ж оманливе враження: солдати повернулися і начебто розчинилися у людській масі. Але це не так! Колишні солдати-«афганці», як і сама та війна, ще довго будуть залишатися у самому центрі громадської уваги. Як стверджує Анатолій Бажура, йому це здається справедливим і беззаперечним.
– Ця його впевненість, – говорить автор, – підсилилася розумінням того, що, мабуть, заради пам’яті про мужність і відвагу, витривалість і вірність Військовій Присязі тих, кого час вибрав для афганської війни. Указом Президента України 2014-й рік було оголошено Роком вшанування учасників бойових дій на території інших держав, а Кабінет Міністрів України затвердив багатоосяжний План заходів з виконання цього Указу на користь «афганців». Передбачено цим Планом і… написання спогадів про афганську війну самими її учасниками. За що він і взявся. Щоправда, ще задовго до зазначеного Указу Президента.
Збираючи дані про учасників бойових дій району, автор понад 15 років задавав односельцям, сусідам «афганців» запитання: що вони знають про своїх земляків, як ті виконували в Афгані вимоги Військової Присяги, яку кожен з них зі зброєю в руках приймав перед строєм своїх бойових товаришів і багато інших? І з гіркотою в серці відмічав, що майже усі вони нічого конкретного про них, їхню бойову участь у «неоголошеній» афганській війні не знають! «Так, – каже автор, – закралася думка, а головне – з’явилося бажання розповісти мешканцям району про їхніх бойових земляків. Хотілося написати про побратимів так, щоб будь-хто, читаючи книгу, начебто опинився в минулому, бачив оті афганські гори, відчував простір неба і запах пороху, відчайдушні крики бандитів і хрипіння передсмертне поранених: «Боже, поможи», вибухи мін і фугасів, узнав без перебільшень про те, що відбувалося із земляками, як вони поводилися у незвичайній та надто небезпечній бойовій обстановці і т. ін.
– А ще, – як стверджує А. Бажура, – відчував, що треба якось підтримати «бойовий» дух і власне побратимів. Бо спостерігав: війна змінила душі декого з них. У чомусь багато з «афганців», безумовно, стали кращими. Але й чимало тих, кому потрібна особлива увага. Зневірені життям і вражені нездоровим оптимізмом, зациклившись на самозапитанні «а кому воно було потрібно?» – дехто з них вдався до пияцтва і вільного проведення часу. Тож, хотілося через друковане слово нагадати таким братам-«афганцям», що життя на афганській війні для нас не зупинилося і що ми не маємо морального права опускати руки, бо знаходимося «у пам’яті в боргу». І борг цей заключається в тому, щоб цінувати життя, приносити користь суспільству, виховувати молодь, підтримувати немічних. Що пам’ять про минуле є опорою у сьогоднішньому житті. А без пам’яті немає совісті, немає бажання зберігати усе краще у собі, щоб у свою чергу передати його новим поколінням».
– Такий був мій задум, – говорить автор, – попри те, що написання книги – не моє покликання. Не дав мені Бог письменницької майстерності: ніколи більше «четвірки», та і то рідко, за твори, перекази не отримував. А тут… книга! Та, – продовжує Анатолій, – мабуть, правду кажуть, що якщо припече, то і вище власної голови стрибнеш. Мені припекло: ота байдужість багатьох до чужої долі і незнання людьми району своїх героїв, ота зневіра деяких «афганців» у те, а чи той обов’язок вони виконували в тому Афганістані (через це не всі бажали надавати відомості про свою участь у бойових діях) та у наявність справедливості як у районі, так і загалом в Україні.
Врешті-решт ризикнув під натиском сподівань: нехай там як незграбно буде написане мною, а все ж згодом воно стане хоча б якою, але пам’яткою мужності посланців Верховинщини – тих, хто не повернувся з останнього бою, та тих, хто свято зберігає пам’ять про них.
«Саме це, та розуміння того, що всі ці спогади потрібні не мертвим, а потрібні живим, і, в першу чергу, самим «афганцям», їхнім дітям, рідним і близьким, потрібні усім як наочний приклад для наслідування, патріотичного виховання підростаючого покоління українців і породжувало бажання писати, та підказувало слова, якими можна висловити всю біль і всю гордість за своїх бойових побратимів», – каже підполковник у відставці Анатолій Бажура.
Нариси і замальовки, що базуються на зібраних автором з великими труднощами даних про «афганців» району не претендують на винятковість. В них викладено лише реальні події, пов’язані із долями практично його однолітків, простих хлопців, які у важку хвилину виявили себе героями і з якими він ділив окраєць хліба, відчував надійне плече товариша у бою. Розказано про те, що в умовах тієї війни неможливо було відсидітись, сховатися за чужу спину, – що важливо знати сьогоднішнім захисникам Вітчизни.
Завдяки небайдужим людям району – Гондураку І. В., Зеленчуку В. М.,
Кімейчуку В. М., Маківничуку І. М, Прокопишину Я. Ф., Коржуку В. І., Гречуку І. І., Сваричевському О. М., Федорчаку М. Т., Скидану В. І., Шкиндюку І. Ю.,
Скрипничуку В. М., педколективам Красницької ЗОШ, ЗОШ с. В. Ясенів, рай- та обладміністраціям, які надали свою посильну грошову допомогу, книга побачила світ, за що автор їм дуже вдячний.
Автор висловлює свою найщирішу подяку незнайомим йому киянам – співробітникам його колишнього командира і наставника – Миколі Голіднічуку, Андрію Жуберу, Олексію Гайворонському, Алісі Нечипорук, Ніні Дьомочкіній, Ігору Скобєлєву, які зробили комп’ютерний набір рукописного тексту, відкоригували, відредагували, вичитали його, зверстали та проілюстрували текст та ще й видали 2 сигнальних примірники.
Усі ці люди, поважаючи воїнів, які не зі своєї вини опинилися на афганській війні, та дбаючи про їх пам’ять – за безцінь виконали увесь вказаний обсяг роботи.
Зазначимо, що книжка написана дохідливою мовою, просто, читається легко, а місцями навіть захопливо. У текстах, з претензією на художність та інтелектуальність, багато алегорій, порівнянь, відчувається знання автором бойової техніки, тактики ведення загальновійськового бою в горах і пустелях та психології поведінки людини у бойовій обстановці. За рахунок цього йому й удалося сформувати свої думки, винайти необхідні слова та засоби, щоб показати з усіх боків життя бойових побратимів на війні.
Тож, поскромничав Анатолій Бажура стосовно мізерності своїх письменницьких талантів: книга вдалася!
А втім, слово за тобою, шановний читачу!
