Шанси на виживання у 52-річного Сергія Пандрака з Рівного, який воював в зоні АТО, після важкого поранення були мізерними. Та він все-таки вижив і після тримісячного перебування у госпіталях Харкова та Києва повернувся додому. Нині каже, що погаснути надії вижити найбільше не дозволили побратимами з батальйону "Айдар", медики та Господь Бог. І, звичайно, дружина, з якою наразі відзначив тридцятиріччя подружнього життя.
Сергій Пандрак із тих українців, кому довелося добряче понюхати фронтового пороху. І мова тут не тільки про війну на Сході України. Їй мешканцю міста Рівного передували ще два воєнні конфлікти, в яких брав участь, – у Придністров’ї та Абхазії. Вони глибокого в’ятрилися в його душу, але, чим далі після них, тим більше заживали душевні рани. Згладжувала біль мирна праця.
У Рівному Сергій Пандрак працював директором Рівненського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву". Працював і водночас увірував, що більше не доведеться брати до рук зброї. Тим паче, тут, в Україні.
Але сталося по-іншому. Коли на Сході України зав’язався збройний конфлікт з Росією та сепаратистами, він пішов на свою третю війну. Під позивним "Сивий" записався до добровольчого батальйону "Айдар". Готував молодь до бойових дій і п`ять разів виїздив на виконання спецзавдань. П’ятий раз, коли визволяли Маріуполь. Там, за словами Сергія, уперше відчув, що таке шквал вогню від "Ураганів" та "Градів". Проте вони не завадили спецпідрозділу виконати завдання.
А далі шлях та доля рівнянина пролягли до відомого селища Хрящевате, з якого "айдарівці" повинні були витіснити сепаратистів. Зрештою, так і сталося. Але вже без Сергія Пандрака.
– Нас почали сильно обстрілювати з боку Росії "Градами", а з боку бойовиків – мінометами, – повертається спогадом у пережите жахіття рівнянин, – і от коли був третій залп, я навіть не почув свисту мін. Не почув, але побачив. Перша з цих мін прямо на моїх очах вдарила в голову танкісту, з яким я розмовляв, а друга попала мені прямо в коліно і розірвалася. Я впав на спину, на автомат – і все, більш нічого не пам’ятаю.
У таких випадках, коли міна вибухає прямо під ногами, фактично не виживають. Але попри те, що Сергій Пандрак втратив ногу, йому йшло на життя. Важко пораненого підібрали побратими, надали першу медичну допомогу, на "швидкій" оперативно довезли до польового шпиталю, де першу операцію зробив хірург, котрий, зважаючи на важкість поранення, як сам потім зізнався, не вельми вірив, що поранений залишиться жити.
На знімку: із друзями в госпіталі після третьої проведеної операції.
– Хоч я і прийшов до тями, але стан був не просто важкий, а надважкий, – каже Сергій Пандрак, – тому вирішили відправили мене "вертушкою" до Харкова. Там на площадці Антонова чекав на мене реанімобіль і бригада на чолі з керівником реанімації Валентином Бондаренком. Мене практично доставляли як вантаж 200. Бо ті, хто відправляв, справді не думали, що я виживу.
– Так, війна – страшна штука, – продовжує розмову рівнянин, – але водночас у цій смертельній круговерті відчуваєш, наскільки ти відданий своїй Батьківщині. А ще на все життя у душу вкарбовуються друзі. Віддані, щирі, незрадні. Для мене такими стали київський унсовець Максим (Тор), який в першому ж бою отримав поранення, Ігор "Сороковий" із Луцька (на жаль, вбитий під Вергункою), також лучанин Сашко.
… Наразі доля Сергія Пандрака позначилася ще одним випробуванням – він став на тимчасовий протез. Як сам каже, притирається до нього. Відтак знову почав водити авто, поступово повертається до роботи і допомагає у здачі нового будинку від МЖК. А заодно мріє про інший протез – багатофункціональний, з процесором, комп’ютером. Такий впускається за кордоном і фактично майже повноцінно замінює ногу. Щоправда, коштує він недешево – 40 тисяч євро. Дасть Бог, і ця мрія при допомозі небайдужих людей здійсниться. Як й інша, яку виношує в душі Сергій Пандрак, – аби запанував мир, утвердилася єдність в Україні, заради якої, власне, він і пішов на війну.
