Це слова про Афганську війну, яка «чорним тюльпаном» пролетіла і над рідним Галицьким краєм, невимовним болем торкнулась не однієї материнської душі, принесла самотність стареньким батькам, посіяла у їхніх серцях пекучий біль і нестерпні спомини.
Галичанам, полеглим і живим, які пройшли через пекло Афганської війни впродовж 1979–1989 років, 25-й річниці виведення військ з Афганістану та 20-річчю створення Галицької районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану присвячена книга «Відлуння чужих гір», презентація якої відбулась 28 листопада в Народному Домі міста Галича.
З трепетом у серці авторський колектив досліджував сторінку за сторінкою літопис афганських подій в житті воїнів-інтернаціоналістів нашого району, працюючи над створенням книги.
У праці «Відлуння чужих гір» йдеться про солдатів непопулярної Афганської війни, полеглих і нині сущих. Про тих, чию душу і серце пронизала стрімка, отруєна «духами» куля. Одних – зачепивши своїм пекучим жалом, інших – навіки ввігнавши в землю.
І не знайти ні слів розради, ні будь-чого іншого, що могло б хоч трішки згладити, притамувати гостроту втраченого. Постають перед нами вони з гарячих буднів Афганістану і знову відходять – один за одним молоді і красиві - в небуття. У двадцять неповних літ злетіли білими лебедями в небо, зів'яв навіки їх чистий цвіт. Багато з них могли стати продовжувачами роду людського, однак не судилося, їхня квітка спопеліла, так і не давши плоду. Обірвалось життя, як недоспівана пісня. Все це до щему таке недавнє. Але воно вже сторінка історії, перед якою ми схиляємося, яку завжди нелегко перегортаємо, яка житиме в нас вічним болем пам'яті.
В книзі автори намагалися подати сумну статистику безглуздої війни в далекій, чужій і незнайомій країні Центральної Азії, яка торкнулася і Прикарпаття. Івано-Франківщина відправила на Афганську війну 3449 вояків, з яких 82 загинули, а 138 повернулися інвалідами. Серед тих, хто пройшов крізь воєнне пекло, було й 136 ще зовсім юних, необстріляних галицьких хлопців.
Сьогодні їх залишилося близько восьми десятків, і серед них – чотирнадцять інвалідів. Восьмеро галичан повернулося на рідну землю страшним вантажем «200». Ярослав Клюба із села Дитятин офіційно вважається зниклим безвісти.
Жорстоке відлуння Афганської війни й до сьогодні нагадує про себе невимовним болем згорьованих галицьких родин, що втратили своїх синів, нагадує муками і стражданнями тих, хто пройшов через це пекло і залишився живим. За все ними заплачено у цій війні. У кожного з них своя правда, у кожного, хто там був, свій шрам на серці, у пам’яті свій цвинтар, на якому знайомі, товариші, земляки. У їхніх зранених душах Афганістан кровоточить безупинно, ставши символом непоправної втрати, смутку і горя. Молодість цих людей згоріла у полум’ї тієї страшної війни, а жахи тих днів і досі переслідують їх у снах.
Афганська війна, через безглузду політику радянського керівництва принесла в Україну море горя і сліз, осиротила сотні дітей, дружин, вдягла в жалобу тисячі материнських сердець.
Символічно, але вихід у світ книги, на яку ми так довго чекали, припав саме на рік, коли для нашої держави повторився так званий «другий Афган». З легкої руки нашого «старшого брата» відбувається знову брудна, неоголошена війна, яка вже принесла сотні смертей, осиротила десятки сердець, завчасно посріблила скроні молодим матерям. Що ж змінилося? Напевно, нічого. Змінилася хіба що тільки географія. Відбувається вона не в далеких горах Гіндукушу, а на рівнинному сході нашої держави, ближче до рідної домівки, до материнського серця.
Свято вірили воїни-«афганці», що для них назавжди завершилася ця страшна війна… Закрилася остання сторінка героїчного і драматичного літопису… Перестали надходити похоронки з Кабула, Кандагара і Газні... Ніхто не думав, що візьме ще колись до рук зброю… Проте, багато з них в цей тривожний для нашої країни час стали активними учасниками Майдану, поповнили ряди добровольців в зоні АТО. Напевно, така вже випала їм доля, такий їхній хрест.
Кажуть, що Бог дає нам такі випробовування, які кожен з нас може витримати. Ми щиро віримо, що наша ненька Україна вистоїть у цій нерівній, жорстокій і несправедливій боротьбі, витримає цю важку ношу. Більше ніколи не будуть убивати наших рідних, а цвинтарна тиша ніколи не буде здригатися від залпів прощального військового салюту.
Шлях книги «Відлуння чужих гір» до тебе, читачу, був довгим і непростим. Але завдяки багатьом небайдужим людям, вона таки побачила світ. Адже ніхто і ніщо немає бути забутим. А щоб не забути – треба пам’ятати і знати. Саме тому ми взялися за створення цієї книги. Час – найкращий лікар наших душ і ран. Багато чого ще потрібно переосмислити і оцінити, і це правильно зроблять ті, хто прийде за нами і з висоти часу подивиться на наші діяння. Ми не пишемо історію, ми творимо її своїм життям.
Нехай ця книга буде світлою пам’яттю тим, чия життєва стежина була обірвана в юнацькому віці, для кого це була дорога в один бік без надії на повернення, хто повернувся з афганського пекла до рідної домівки страшним «Вантажем-200».
Нехай відбиток спопелілої квітки, яка зів’яла у пекучих пісках далекої країни, нагадує нам чорні сторінки нашої історії.
Хай це видання стане також пересторогою для тих, хто ще не усвідомив, що забувати досвід історії – злочинно. Віддати забуттю сумний досвід Афганської війни означає знехтувати трагічним уроком, що неминуче може призвести до нових воєн, кровопролить і трагедій...
Від авторського колективу висловлюємо щиру подяку всім, хто допоміг у виданні цієї книги. Безмежна вдячність Вам і доземний уклін.
Учасникам Афганської війни хочемо побажати мирного і чистого неба, спокійних снів, приємних вражень від кожної хвилини прожитого дня і гідного пошанування нашою владою. Низько схиляємо голови перед вашою мужністю.
Слово до читача
