Його подвигом під час зустрічі в Лондоні пишалася «залізна леді»
Маргарет Тетчер. Йому рукоплескали жителі Японії, які першими у світі
зазнали атомне лихо. З любов’ю дивилися на нього закохані в життя
парижани. І в інших країнах його називали рятувальником планетарного
рівня. Адже він одним із перших вступив у бій з мирним атомом, який під
час аварії на Чорнобильській АЕС вийшов з-під контролю.
Того квітневого дня аварія на атомній станції обпалила своїм смертельним подихом мешканців не лише цього міста на Прип’яті, столиці України, сусідніх Білорусії, Росії, а й усієї Європи. Таким в очах багатьох людей постав їхній рятувальник Герой Радянського Союзу, генерал-майор внутрішньої служби Леонід Петрович Телятников.
Коли сталася катастрофа, майор внутрішньої служби Леонід Телятников очолював на ЧАЕС воєнізовану пожежну частину № 2. Того трагічного дня 26 квітня 1986 року перебував у відпустці. І коли вночі повідомили про аварію, він мав право не їхати на станцію. Проте Леонід Петрович попросив у райвідділі міліції машину і прибув на об’єкт. Першим піднявся на дах станції та організував гасіння пожежі. Він добре розумів рівень загрози від неї. Адже внизу приміщення станції знаходилося понад 60 тонн мастил під високим тиском. Якщо б туди перекинулося полум’я, вогонь міг би проникнути до сусіднього реактора. В разі його вибуху сталася б катастрофа планетарного рівня. Тому Леонід Телятников разом з підлеглими почав боротися з вогнем. Коли приборкали його і за годину спустилися на землю, пожежники ледь стояли на ногах. Далися взнаки отруєння продуктами горіння і радіаційне опромінення, яке перевищувало… 400 рентген. Леоніда Телятникова та його підлеглих «швидка допомога» доправила до лікарні. А звідти — літаком до Москви, де найкращі фахівці боролися за життя опромінених смертельними дозами радіації чорнобильських пожежних.
Не вийшли живими з тієї клініки начальники пожежних варт лейтенанти внутрішньої служби Володимир Правик та Віктор Кібенок. Посмертно їм присвоїли звання Героїв Радянського Союзу. Невтішний вирок лікарі винесли тоді й Леоніду Телятникову: довго не житиме. Але він впорався і з цим випробуванням на силу духу і любов до життя. Доля надала йому можливість багато зробити до 2 грудня 2004 року, коли Леонід Петрович пішов зі свого робочого кабінету у вічність…
На дев’ятий день після його смерті я побував у кабінеті почесного громадянина Києва, керівника спеціалізованого ремонтно-будівельного управління протипожежних робіт м. Києва, голови Добровільного пожежного товариства столиці генерал-майора внутрішньої служби Леоніда Телятникова. Все тут виглядало так, ніби він вийшов на хвильку і от-от повернеться на своє робоче місце. На столі під склом — довідка за 30 листопада 2004 року про стан підготовки фахівців з питань пожежної охорони в районах столиці. Ліворуч — фото онуків. Перехопивши мій погляд, полковник внутрішньої служби Василь Денисенко, який був давнім товаришем і соратником по пожежній справі Леоніда Петровича, пояснив: «Коли дружина старшого сина була вагітна, Леонід Петрович якось висловив потаємну мрію — назвати внука його ім’ям. Як він радів, коли подружжя, не змовляючись, назвало немовля Леонідом…»
У його робочому кабінеті привернув увагу прапор, під яким проводилися фестивалі команд юних пожежних столиці. Останні роки життя Леонід Петрович присвятив розвитку цього руху, до якого залучили тисячі київських школярів. Вони на уроках опановували основи безпеки життєдіяльності, відвідували пожежні частини міста, зустрічалися з героїчними рятувальниками. Та головний підсумок таких фестивалів — запобігання загибелі юних киян від вогню. Тобто і на цьому фронті боротьби за порятунок людей генерал Телятников теж досяг успіху.
Тримаю в руках трудову книжку видатного рятувальника. Кожна її сторінка — це певна позначка про взяття ним життєвої висоти. Перша подяка — від курсового командира училища за сумлінне ставлення до навчання та зразкову дисципліну. Потім були премії: 50, 100 радянських карбованців, посадовий оклад, цінний подарунок… Є запис про визнання заслуг рятувальника — присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Пригадуючи зоряний час свого товариша, Василь Денисенко розповідав: «Леонід Петрович був дуже скромний і не полюбляв галасу навколо свого імені. В його кабінеті телефон не змовкав ні на хвилину. Запрошували на різноманітні зустрічі. Виділили Леоніду Петровичу навіть посадовця, який відповідав за супроводження Героя Радянського Союзу… Але він так і не потрапив під вплив «зіркової хвороби», намагався уникати надмірної публічності».
Були в героя і скрутні часи. У званні полковника внутрішньої служби звільнився в запас, жив на мізерну пенсію, не мав роботи. На одній із зустрічей з ветеранами-пожежними його побачив міністр внутрішніх справ України. Дізнавшись про «чорну смугу» в житті героя, запропонував посаду заступника начальника головного управління Державної пожежної охорони МВС України. Леоніду Телятникову присвоїли звання генерал-майора внутрішньої служби.
Існує такий вислів: герої живуть поруч із нами. На жаль, поки вони живуть, ми не завжди цікавимося тим, що їх хвилює, яка потрібна допомога. Бо вважаємо, що герої сильні духом завжди. В останні роки життя Леоніду Петровичу стало важко долати хворобу, що виникла та розвивалася внаслідок опромінення під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Він не мав коштів на лікування за кордоном і ні в кого їх не просив. Гроші на операцію збирали всім миром: допомогли столичні пожежні, благодійний фонд працівників Державної пожежної охорони, Київська міська держадміністрація. Він тоді на людях намагався приховати напади болю. А 2 грудня 2004 року Герой Радянського Союзу Леонід Телятников тихо пішов з життя. Ніби зачинив двері свого кабінету з тим, щоб наступного дня повернутися на робоче місце…
А за вікном його колишнього кабінету сьогодні вирує життя столиці, яку врятувала від атомного лиха ця мужня і сильна духом людина. Чи всі пам’ятають про нього і його подвиг? Саме для того, щоб пам’ятали таких, як Леонід Петрович Телятников, встановлено День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
