На сьогодні в Україні збереглася єдина могила учасників бою під Крутами, імена яких достеменно відомі. Знаходиться вона на території Лук’янівського державного історико-меморіального заповідника в Києві.
Українцям давно слід мати свою державу…
Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників. Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю. А бабуся Єфросинія Устимович, у якої хлопчина гостював улітку, навчала його вечорами українських пісень.
Навчаючись у київській гімназії, Володя виявляв себе свідомим українцем, беручи участь у різних просвітницьких заходах, спрямованих на відродження української культури, мови. Наприклад, був учасником живого ланцюга молоді під час поховання композитора Миколи Лисенка в 1912 році.
Юнак неабияк цікавився історією України, намагався досліджувати її маловідомі сторінки, був залучений до археологічних розкопок палеолітної стоянки неподалік села Мізин.
Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, вступив на природний відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Під час навчання зумів об’єднати навколо себе студентів-українців. Їх виявилося не так уже й багато, але кожен із них твердо відстоював національні позиції.
Володимир Наумович теж походив з родини, де панував український дух, а батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників і поетів. Звісно, що атмосфера, в якій зростав хлопчина, не могла не вплинути на його світогляд. До того ж брат юнака був першим міністром закордонних справ в уряді Української Народної Республіки. За спогадами сучасників, навчаючись в університеті святого Володимира, обидва Володимири гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу».
Просування орди перепинили студенти
22 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила самостійність Української Народної Республіки. Ті дні видалися надзвичайно складними для молодої держави. Адже частина країни була окупована російсько-більшовицькими військами, які, зібравши в Харкові так званий всеукраїнський з’їзд, проголосили на Лівобережній Україні радянську владу. Та цього їм було замало, і вони вирішили йти на Київ.
— Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився… Але наше завдання — взяти Київ, і тоді ви зможете повернутися додому. Вам довелося багато страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти: вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені, — з такими словами звернувся до своїх зарізяк Михайло Муравйов, призначений командувачем більшовицької орди. До речі, історики зазначають, що це була патологічно жорстока людина: він не панькався навіть зі своїми підлеглими.
На той час більша частина українського війська була деморалізована, оскільки в підрозділах активно працювали російські агітатори, закликаючи скласти зброю і «жити мирним життям, вирощуючи хліб і виховуючи дітей». На жаль, піддавшись їхнім брехливо-лицемірним закликам, багато українських вояків розійшлися по домівках. Ті ж частини, які залишилися вірними Центральній Раді, не могли чинити ворогу належний спротив. І тоді на допомогу прийшли молоді українці, серед яких були і студенти Київського університету Святого Володимира.
— Збирайтесь, хлопці, на війну. Адже ніхто, крім нас, не захистить Україну! — сказав, звертаючись до товаришів-однодумців, Володимир Наумович. — Якщо не зробимо цього, історія нас не вибачить.
Після цього розпочався запис добровольців, які незабаром відправилися в район станції Крути. Наймолодшим з них був учень 7-го класу Григорій Піпський…
Смерть прийняли зі словами «Ще не вмерла Україна»
Про події на залізничній станції Крути сказано й написано чимало. Тож не переповідатиму їх вкотре. Нагадаю лише, що багатотисячному більшовицькому війську протистояли кілька сотень українців, до того ж погано озброєних. Попри мужній спротив, вони зазнали поразки. Після цього більшовики розстріляли кілька десятків захоплених у полон, заборонивши місцевим жителям ховати їх. За свідченнями очевидців, перед розстрілом їх катували.
У березні 1918 року, після того, як з Києва вигнали більшовиків, тіла майже 30 юнаків, полеглих під Крутами, були перепоховані на Аскольдовій могилі. Михайло Грушевський, виступаючи перед людьми, заявив, що «минуть десятиліття, а імена героїв памятатимуть у вільній і незалежній Україні».
Проте комуністична влада продовжувала мститися їм і після смерті: у 30-ті роки кладовище було зруйноване. Але родичі Володимира Наумовича зуміли перенести його прах і прах Володимира Шульгина, вони були поховані в одній могилі на Лук’янівському цвинтарі. Оскільки родина Шульгиних була добре знана в Києві, його прізвище не наносили на надгробок, побоюючись репресій з боку влади.
Лише після того, як Україна стала незалежною державою, родичка Шульгина розкрила таємницю поховання відомому краєзнавцеві Людмилі Проценко. 29 січня 1996 року, в день 78-х роковин загибелі юнаків, вона показала могилу громадськості. Згодом на ній було встановлено пам’ятник, проект якого розробила студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Наталя Черній. На надгробку написали: «Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…»
І Володимиру Шульгину, і Володимиру Наумовичу, коли вони загинули в бою під Крутами, було лише по 24 роки. Попри молодість, вони добровільно пішли боронити рідну землю від більшовицької орди.
На календарі 2015 рік: від тих героїчних і водночас трагічних подій нас відділяють 97 років. Але й сьогодні на Сході країни точиться війна за Україну, за її волю. Її відстоюють десятки тисяч ровесників героїв Крут, серед яких теж чимало добровольців.
