Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


17222697 Відвідувачів
Укрінформ
Боевое Братство
Міністерство оборони
Орденские планки – ветеранам
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Урядовий портал
БІЛЬШЕ ОПТИМІЗМУ! Надрукувати Надіслати електронною поштою
siroshtan20150720.jpgНегативний досвід вчить швидко і переконливо. Ми його активно набуваємо, роблячи все більш обнадійливі для себе висновки. Надійшов час змінити пострадянську корумповану, залежну й малодушну Україну на європейську сміливу, сильну і динамічну в своєму розвитку. Вже слід навчитися заражати оптимізмом. І не словом, а ділом.
УКРАЇНСЬКИЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ПОДІЙ
Минуло більше року після анексії Росією Криму і початку збройної агресії в південно-східних районах Донбасу. За нинішнього динамічного розвитку людства – термін тривалий. Тому Захід уже втомився від українського питання і хоче якомога швидше умити руки. У фокусі його уваги ще Греція, Сирія, Близький Схід. До вибрання нового американського президента в’яла політика Вашингтону щодо нашої країни вже не зміниться. Мінська-3 швидше за все вже не буде. Берлін, Вашингтон, Москва і Брюссель поступово переводять центр відповідальності в Київ. Отож незабаром ми будемо героїчно долати нові труднощі.
У поєднанні військових зусиль з дипломатичними (в цілому несподівано успішних) Україна вже враховує зміни в зарубіжній риториці. Скажімо, в Лондоні проживають близько півмільйона росіян, які тримають там свої капітали. А на лондонській біржі реєструються всі основні російські державні компанії. З іншого боку, на утриманні у російських грошей не тільки Герхард Шредер, а й кілька екс-міністрів економіки європейських країн і навіть колишні генеральні секретарі НАТО. Отже, гіпотетично доля путінського режиму буде швидко вирішена, варто лише адресно й цілеспрямовано взятися за чиїсь грошові потоки і джерела збагачення.
Та росіяни вже не такі нахабні, як рік тому. Санкції стримують втілення агресивних намірів Путіна. Допоміжна складова і в українському патріотизмі. У нас вже зовсім інший стан армії, якої рік тому по суті просто не було. Життя примусило тримати порох сухим. А ще Україна має козирну карту щодо малайзійського «Боїнга-777». Захід дотягне розслідування з усіма узгодженнями до кінця року, і висновки будуть шокуючими для Росії. Наш «величний сусід» на все це почне звично плювати, але з часом у цих плювках кількість переросте в антиросійську якість.
Отже, бліцкриг Кремля провалився. Ми вже пройшли той перелом, коли кожен день міг стати для України трагічним. Путін проковтнув безкоштовний сир, що зветься Крим, і потрапив у пастку. Інерція наших емоцій і кривд не дозволяє з цим погодитись, але це факт, реальна дійсність. Інша річ – як поведе себе Росія найближчим часом час. Коли з’явилися західні санкції, то вся вона засяяла яскраво-мажорною аурою, за малим не кожен мав готовність тимчасово постраждати за Росію-матушку. Зараз від цього мажору лишається тільки форс-мажор.
Щодо подальшого розвитку подій, то найреалістичніші базові сценарії зроблено Володимиром Горбуліним. Якщо стисло, то одним із старійшин української політики аналітично обґрунтовано наступне:
1.     «Тотальна війна», за якої Росія піде на відкриту збройну агресію під сухопутний кримський коридор і доступ до Придністров’я; для України це повна мілітаризація, з її героїкою та жертовністю.
2.    «Відтинання» або «стіна» з остаточною відмовою України від окупованих територій і повний розрив з ними; це втрати для нашої країни і внутрішні, і зовнішні.
3.    «Сателітність» передбачає пошук сепаратного миру з Росією, визнання автономії Донбасу й відмова від повернення Криму; хоча це історично самогубно і політично безглуздо.
4.    «Заморожування» – розвиток подій на кшталт Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії; це істотно гальмує шлях України до Європи, хоча має підтримку багатьох країн ЄС.
5.    «Ні війни, ні миру» передбачає обмежену і стримуючу війну проти Росії й сепаратистів на сході; втілення цього сценарію потребуватиме політичних умінь, моральної витримки, але робить можливим досягнення максимального результату.
Жодного з наведених сценаріїв не можна виключати, відсутня й чітка грань між ними. Та ставка на той чи інший розвиток подій залежить від ситуації в суб’єктах протистояння. Український стан речей потребує окремого аналізу, а щодо Росії, то світ готується до того, що напруга навколо цієї країни може не зникнути і після Путіна. Бо занадто далеко вона зайшла.
Хтось вдало порівняв нинішню Росію з «Титаніком», який шукає свого айсберга. Сьогодні модним стало звертатися до історичних аналогій і паралелей. Час швидкоплинний, і ми дуже скоро переконаємось, що історія правління Путіна, як і Сталіна чи Гітлера, це історія руйнації.
Щодо самих росіян, то, співчуваючи, їх можна зрозуміти. Свого часу німці також не протестували проти «ночі довгих ножів». Російський психоз явно вийшов на свій пік. Червневе опитування підняло рейтинг Путіна до рекордних 89% (попередній пік у 85% припав на 2008 р.). З цього приводу європейські аналітики активно обговорюють тезу щодо плину нової епохи, за бортом якої опинилася російська тема. Гасне, мов, російська цивілізація, деградує і деморалізується російська державність. Розуміючи це, Путін намагається продовжити життя російської величі. Росія стала взірцем мілітаризму і вийшла на війну, коли авторитарна система вичерпала свої ресурси існування у мирному стані. Але геополітична ситуація змінилася докорінно, і Росія вже не може діяти так, як СРСР в Афганістані 80-х.
Що говорити, Росія й справді є країною, яку розумом «дістати» дуже складно. Та все ж маємо надію на те, що червневий апогей настроїв, за яким Путін майже в кожному росіянині сидить, був останнім. Еліта нації повертається до думки, що це вже колись було. Колись Гітлер вже спрямовував арійську ненависть на євреїв, слов’ян, комуністів, гомосексуалістів, циган і, в кінцевому рахунку, на весь світ. І зараз Кремль «справляє малу потребу проти вітру», висловлюючись коректніше – рухається проти світової течії. Та й володіти задимленими руїнами Львова, Харкова і Києва – сумнівне задоволення.
Існує й прагматична сторона проблеми. Росіяни все частіше починають заглядати в холодильник, а не в телевізор. Якщо з них у березні 14-го 65% мали готовність зі свого гаманця утримувати Крим, то зараз їх вже менше 20% (мінімальна ціна питання – 20 млрд. дол. на рік). Наркотик починає потроху вивітрюватись, бо тільки минулого року Росія втратила більше 150 млрд. дол. на агресії в Україні. Вже не кажучи про людські втрати, оскільки тільки в ДНР близько третини бойовиків складають громадяни Росії.
Скукожується і російський бюджет. У резервному фонді, розміром якого так пишалася Росія, лишилося до 400 млрд. дол. Тому тримати лояльність білорусів чи середньоазіятів стає все складніше. Реагування не забарилося. На проспекті Баграм’яна популярним було гасло «Ми вірмени – господарі нашої країни», яке несло хоча й завуальовану, але антиросійську складову.
Нафта, а не газ – основа російської економіки і бюджету. Нафтове ембарго для цієї нафтодоларової країни потроху стає зашморгом на соціалці. Але найбільше, чого жахається Кремль, то це втрати банками і корпораціями доступу до глобальних ринків капіталу. За цим фінансово-економічний колапс і громадянське збурення, у порівнянні з яким Пугачовщина може бути чоловічими забавками.
Не секрет, що зараз існує 6 сценаріїв поведінки Росії щодо України. З них реальним може бути навіть захоплення східної частини країни по лінії Дніпра, яке передбачає задіяння від 91 до 135 тисяч військовослужбовців для наступу і до 260 тисяч – для утримання контролю над територією. Утім, вітчизняні й зарубіжні аналітики схиляються до думки, що РФ не ризикне піти на якийсь із військових сценаріїв, оскільки успіх їй не гарантований, і є серйозні ризики, пов’язані з втручанням Заходу в ситуацію.
Якщо за горбулінськими сценаріями, то нас чекає «ні війни, ні миру». Інша річ, чи не підставиться сама Україна. Росія чекатиме посилення внутрішньої кризи в Україні, щоб посилити тут свій вплив, надмірно силу не використовуючи. Цей план «чекання» зараз у активній фазі, бо нашу країну заполонили спецоперації, теракти, інформаційні провокації.
Тож усе тепер залежить від нас самих, усе в наших руках, головах і душах. Буде цілісність – Росія вимушена буде відступитись. Як тільки в Україні посиляться внутрішні розбірки, аж до громадянських протистоянь, Путін включить свої жорстокі варіанти. Для нього це не шахи, а покер, де важливий не стільки натиск, скільки нахабний блеф.
СОБАКИ ГАВКАЮТЬ, А КАРАВАН ІДЕ
Українською спільнотою все щільніше оволодіває настрій, за яким наша країна може існувати лише в одному цивілізаційному вимірі – європейському. Тотальний совковий атавізм уже канув у минуле. Лишилися хіба що реп’яхи для покоління тих, хто жив у великому союзі п’ятнадцяти республік, якими його частка чіпляється за вчорашнє й позавчорашнє. Але цю частину суспільства краще не чіпати, нам би з молоддю розібратися. Не біда в тому, що вона не може відрізнити завгоспа від радгоспу, а обох разом від колгоспу. Менше заморочок. Розібратися слід з тією, яка плутає вхід до бібліотеки з дверима наркопритону або садо-мазо-гей клубу. І з тією, яка або ховається від війни, або, вдаючи, що воює, намагається грабувати. Усе це нерви, гроші й навіть страх, бо війна не вибудовує суспільство, вона його калічить. Але треба рухатись, щоб позбутися зрештою запаху болота, застою і безперспективного місива.
Так от щодо руху вперед, то зараз і ці процеси значно прискорюються. Для того, щоб зробити свою демократію, Англії знадобилося 300 років. Прибалти свободи чекали з 45-го до початку 90-х. А зараз усе здійснюється значно динамічніше, бо інші засоби розповсюдження інформації, пересування, контактів, відкритості.
Так що все ж таки заважає динамічному виходу з всеукраїнської депресії? Тільки одна війна? Мабуть, ні, бо та ж корупція, яка переслідує нас від пологового будинку до цвинтаря, Україні загрожує більше, ніж російські танки. А бюрократи-чиновники трудяться як сонні мухи, плутаючи при цьому свою «шерсть» з державною. Останнє, між іншим, не без героїчної підтримки «ментів тремтячих», прокурорів і суддів. Україна від них уже втомилася і вимагає тотальної заміни. При всьому цьому уряд продовжує тримати в тіні добру половину економіки. І тут присутня безпорадність тільки на перший погляд (уряд-камікадзе – не більше, ніж піар-технологія). Якщо копнути глибше, то кругом закопаний урядовий інтерес.
На жаль, ще маємо ситуацію, коли одні по-грузинськи демонтують прогнилу систему, інші за польським сценарієм тут же хоч і без фундаменту, але зводять другий поверх. А всі разом просять допомоги у стратегічних партнерів.
У владної верхівки поки що вистачає розуму не виносити «сміття з хати». Усі розуміють, що попливуть кредити. Виняток хіба що у публічному і скандальному з’ясуванні стосунків між президентом і керівником спецслужби. У воюючій країні.
Порошенко ризикнув піти на кадрові рішення за принципом не професіоналізму, а вірності, за яким на будь-який пост можна призначити укладальницю цукерок «Вечірній Київ» (це ми вже проходили у Леніна-Сталіна). А тому поперли у владу дрібні здирники, вимагаючи для себе мерських, прокурорських і т. п. стільців.
Є велике бажання радіти за нинішнього главу держави і навіть пишатися ним, бо вигляд він має по-європейськи імпозантний і презентабельний, мовами володіє досконально. Великий респект має і в просуванні зовнішньополітичної державної лінії.
Та все ж щось муляє. Не будемо опускатися до розбірок з продажем «Рошену», є проблеми більш системного характеру. Як менеджер, а не політик, Порошенко намагається керувати всіма процесами, контролювати їх самостійно і всеоб’ємно. І в цьому він мало чим відрізняється від Кучми. Різниця тільки в тім, що перший прийшов з успішного бізнесу, а другий з не менш успішних «червоних директорів». А слід би урівноважувати гілки влади й намагатися зробити їх більш ефективними. Між іншим, на ключових посадах в Адміністрації Президента також не політики й аналітики, а новачки-аматори, підібрані за принципом тієї ж вірності.
Та й взагалі кадрові рішення в Україні – суцільний морок, причому на всіх рівнях, де вакансії закриваються вірними дилетантами. Але слід віддати належне тому, що стара кадрова еліта відходить, а нова тільки формується. Рух повільний, але він є.
Усе йде до того, що вже новій кадровій обоймі доведеться перейматися проблемою повернення Криму. Слід змиритися з тим, що це питання вимушено відійшло на задній план (після Донбасу). Можна тішитися з того, що на півострів пішло «похмілля» від анексії, аплодувати Росії з приводу Керченського мосту, який Україні дуже навіть згодиться. Зовсім не цинічний вигляд має радість з того, що ідейні кримчани «вівати» змінили на злість, дивлячись на свої будиночки без туристів і гаманці без грошей. Розуміємо, що для Росії у нинішньому стані Крим є малопід’ємним, і треба бути екзотично мислячим бізнесменом, щоб вкладати кошти у Крим.
Але зауважимо, що сьогодні багато українських ура-патріотів відмовляється сприймати правду про Крим. Там абсолютна більшість населення під впливом пропаганди і страху дійсно вважає, що Росія забезпечила їм мир, інакше був би Донбас у Криму.
Припускаємо, що невід’ємний від нашої країни півострів може тимчасово стати розмінною монетою для зняття ініційованої Росією світової напруги. Путін хоч і аморально, але системно підводить світовий загал до думки про те, що загроза світової війни зникне, коли Україна визнає Крим російською територією. У такому випадку «зливаються» бойовики, Україна отримує грошову компенсацію за втрачену інфраструктуру, робиться скидка на газ, і Росія допомагає відбудувати зруйнований Донбас. Звичайно, все це принизливо. Але в Європі обговорюється компроміс, за яким перспектива Криму – це україно-російський Гонконг, за умови членства України в Євросоюзі та вступу до НАТО.
Таке може бути, не треба лише шукати у власній країні винних у анексії. Усім миром прогавили, і нема сенсу на цій проблемі розбурхуватись, влаштовуючи полювання на відьом. Крим оперативно анексували, бо ніхто навіть думки не міг дійти (навіть «славнозвісний» Янукович), що Путін так легко наплює на всі міжнародні правила.
Значно сильніше розбурхує суспільство Донбас. Усе частіше виникають розмови про те, чи варто продовжувати боротьбу за зруйновані й розграбовані російськими загарбниками території, рештки населення яких не бажають повертатися під українську юрисдикцію. Більше того – в окремих ЗМІ вже проводяться сумнівні думки щодо людського фактору, мов, на сході країни не так розвинене усвідомлення себе як особистості. В силу різних об’єктивних причин.
Так, зараз розвалений Донбас – це «троянський кінь» з мізками, промитими російською пропагандою. Зрозуміле і бажання Москви повісити цю бездонну чорну діру на Київ. Як і те, що реінтеграція Донецької і Луганської областей у нинішньому стані розвалить всю Україну. Щодо легалізації сепаратистів, то як вірно зазначив один із відомих вітчизняних політиків, «ми запустимо заразу в дім». Та й сама Росія вже задумалась, що робити, коли ці люди, багато з яких відверті злочинці, можуть опинитися на території РФ.
Уже нема сумнівів у тому, що терміново потрібно сформувати державну стратегію стосовно цих територій, але не забалакувати країну демагогічними перспективами зведення пам’ятника Бандері у Донецьку вже через кілька років. За великим рахунком Європі по барабану, яка структурна форма дістанеться українському Донбасу. Для стабілізації їх влаштує і «боснізація», і «придністровизація». Зате Захід підтримує нас у тому, що без закриття кордону складно уявити проведення якихось виборів на сході країни. Нам потрібні конституційні зміни, які ніяким чином не повинні передбачати російський контроль над Донбасом. Інша річ, що в Раді складно набрати потрібних 300 голосів. Але для цього і є ми з вами, які попрацюють з августійшими тілами – народними обранцями.
Прикро, та найпарадоксальніше в усьому цьому те, що у Донецьку і Луганську багато хто ідейно воює за свій спосіб життя, який, по суті, від житомирського чи ужгородського нічим особливим не відрізняється. Вірніше, не різнився рік-два тому. Коли люди звикають до війни, то напівсвідомо пов’язують себе з убозтвом, бідністю й приниженням. Світова історія вже довела, що війна не відбудовує суспільство, вона його калічить.
У цілому ж у внутріукраїнських перетвореннях мало бути порядним, треба діяти напористо і навіть агресивно. Нам потрібен свій Каха Бендукідзе, але поруч з ним має бути і свій Саакашвілі. Останнього більшість грузинів не полюбляють, а деякі відверто ненавидять, називаючи негідником, вбивцею, божевільним. Істина, як завжди, десь у тумані, але слід визнати, що вдалі грузинські перетворення мають двох архітекторів. Знову ж таки історія доводить, що реформатори йдуть, їм навіть плюють в спину, але мине час і в підручниках надрукують їхні імена.
Про це, між іншим, варто піклуватися нашим вітчизняним ЗМІ. Як і про те, що потроху викермовуємось в торгівлі, де війни з Росією вже стали хронічними. Громадськості важливо знати, що ми вже переорієнтувалися по вершковому маслу на арабські країни, пр рослинній олії – на Китай, курятина масово пішла в Європу, а по металу перші контракти вже підписано з Єгиптом і країнами Латинської Америки.
Але у нас в активній фазі внутрішні інформаційні війни. У ЗМІ, особливо електронні, прийшов диктат власників, що без відрази сприймати вже неможливо. Усе йде до того, що вітчизняні олігархи закінчать погано. Їх в народі починають тупо ненавидіти, розуміючи, що гроші цих некоронованих королів недобре пахнуть і навіть смердять. Але піар-брехня йде і від влади, яка поки що не може, та й не хоче, вести чесну розмову з країною. Нема віри і журналістам.
Звичайно, ми не Росія, де з кожного чайника йде цільова і дійова пропаганда. Але ця країна, яка заплуталась у брехні й замаралася кров’ю, для нас вже не авторитет. Вона й так розсиплеться від передозування абсурдом. Україна ж хоч і повільно, але все ж стає брендом.
ВЕТЕРАНСЬКИЙ Х-ФАКТОР
В Україні, зокрема у ветеранському середовищі, нерідко проводяться афганські паралелі. Це істотно, оскільки тема активності «афганців» невід’ємна від Майдану і нинішніх бойових дій. А ще доля учасників АТО багато в чому відтворює радянське: «Я вас туда не посылал». Як і в Афгані, нинішнім бійцям на фронті по-братськи комфортніше, ніж життя у протистоянні з бездумною державною машиною.
Так от, щодо паралелей:
1.    Була переоцінка місцевих настроїв; в Афганістан несли комунізм, в Україну – «русский мир»; там був класичний військовий переворот, а комунізм був чужим для більшості народу; тут і Майдан Кремль сприйняв як переворот, а не вияв волі народу.
2.    Там була загроза «Першингів» на Гіндукуші, тут – вступ України в НАТО.
3.    Соколов мав намір досягти мети за місяць, Шойгу – розчистити територію для Новоросії за два тижні.
4.    В Афганістані – близько 105 тис. радянських військових щорічно, в Україні – до 100 тис. (Крим, Донбас і уздовж кордону); кількість «духів» і «сепарів» приблизно рівна; там в активі населення, тут – волонтери.
5.    На «вантаж-200» і там, і тут Москва наклала гриф таємності.
6.    Тоді був перелом на американських «Стінгер», зараз передбачається на американських «Джавелін».
7.    Повторення з міжнародною ізоляцією; якщо тоді бойкот Олімпіади-80, то зараз важливо було проскочити Сочі, але на підході напруга по світовому чемпіонату з футболу.
8.    В обох випадках для Кремля вимотування економіки.
9.    Повторення з «женевським» і «нормандським» форматами, але в обох випадках вирішальні кроки за США.
10.     Аналогія з наркотрафіками; вже замаралося цією спокусою керівництво ДНР і ЛНР; якщо в Афганістані зараз героїн по 18 дол., то в Донецьку і Луганську вже всі 100.
А ще істотна схожість в тому, що СРСР і Росія у своїх війнах були і є токсичними для всього цивілізованого світу. Різниця ж у тому, що в радянський час не було бога на вершині авторитарної піраміди, як це зараз у Росії. Хіба що Політбюро. Але в обох випадках це погано закінчується як для бога, так і для піраміди.
Якщо про афганську тему в сьогоденні, то вона забезпечує функцію активного носія традицій бойового братерства. Багато в чому завдячуючи досвіду «афганців» та інших інтернаціоналістів, миротворців на донецько-луганському плацдармі своєчасно з’явився кістяк досвідчених обстріляних бійців і молодших командирів, які чітко розуміють проблематику організації бойових дій. Їхні громадські об’єднання, в першу чергу Українська Спілка ветеранів Афганістану, дуже активні в організації кропіткої роботи зі звільнення військовополонених, з пошуку і вивезення «двохсотих», волонтерства. Країна потроху починає віддавати належне тому, що справжні мужики там, на передовій, або на постійному робочому зв’язку з нею, а не тут, у спортзалах і СПАцентрах.
Щодо генералів, то, на превеликий жаль, не маючи бойового досвіду й не командувавши ані ротою, ані батальйоном на жодній війні, значна більшість з них керує тими, хто воював і воює на передовій. Це біда, яка призводить до того, що масово втрачаємо найкращих.
Загалом Україні вже потрібна стабільна психологія переможця, який ігнорує правила гри, нав’язані Росією. Відомо, що той, хто легко піддається тиску ззовні, провокує новий тиск. Тому тут треба працювати на країну, а не на власні амбіції. Українське суспільство вже й себе і весь світ здивувало вмінням самоорганізовуватись. Дисонує на цьому фоні хіба що ветеранська спільнота.
Зараз в Україні в офіційних реєстрах налічується близько 600 всеукраїнських і більше 3 тисяч регіональних і місцевих громадських об’єднань ветеранів. З них до третини тією чи іншою мірою статутно переймаються проблемами ветеранів війни різних категорій. Тільки статутно, бо без перебільшень можна стверджувати, що в офісах більшості таких організацій гуляє вітер, і по-справжньому працюють хіба що вентилятори. Існує й пряма закономірність: що більше животіють ветеранські організації, то безхмарніше почуваються їхні лідери і представники у владі, й не тільки представницькій.
Мабуть, ідеологічна та ідейна складові грають у ветеранстві далеко не останню роль. Бо потрібна була нова війна, аби під тиском влади ветерани-фронтовики і вояки УПА порозумілися між собою. Як не дивно це звучить, але допоміг Путін.
Безперечно, влада боїться інтеграції ветеранського руху і в розкольницькій справі стабільно досягає неабияких успіхів. Виняток був хіба що при Леонідові Кучмі, який під кінець своєї першої каденції зрозумів, що на ветеранські можливості можна й опиратись.
Як приклад розпорошення своїх можливостей можуть бути ветерани-«афганці», потенційно найпотужніша і найбойовитіша частина громадянського суспільства. І річ не в тім, що останнім часом більш затребуваними стали учасники АТО. Тут воїни-інтернаціоналісти не тримаються осторонь, воюють і єднаються у відстоюванні спільних інтересів, зокрема у соціальній сфері. Час «валить» будь-які авторитетні заслуги, і вже має місце деяка фальшивість у твердженні про те, що земля не родить, де «афганець» не ходить.
Надкол зразково-показового «афганського» руху відбувся ще два роки тому, коли владою були нав’язані й вдало реалізовані брудні правила гри, особливо передвиборні. Між іншим, не без участі «афганського» активу, де й дотепер переважає совкова ментальність.
Хтось вдало зазначив, що протистояння – як аборти, їх краще не робити, але коли вже робите, то знахарство в нинішній час уже не проходить. Звичайно, монополії на «афганську» тему бути не може, але й галасливі розбірки серед людей з принципами – то вже занадто. Зважені у своїй поведінці побратими вважають, що не слід натягувати тятиву емоцій у нинішньому протистоянні, бо шарахне. Навпаки, представникам цієї ветеранської спільноти, які не хворіють на надмірну амбіційність, треба зібратися й виписати правила гуртожитку на майбутнє. Тоді й візьме гору раціо над емоціо. Якщо образно, то коли життя посилає кислий лимон, треба просто зробити з нього лимонад.
Якщо не затягувати ці процеси, то у ветеранів війни з’явиться реальний шанс взяти місцеві вибори. Вони вже почали переходити зі стадії дзюркотіння у режим фонтанування. Починаються гучні спектаклі, навіть зі стрільбою, бо країна перенасичена непідконтрольною зброєю. Хтось уявляє взагалі, як «Свобода» і «Правий сектор» йтимуть до місцевих рад Донецької і Луганської областей? Хоча ці спектаклі «сейчас не в кассу», як кажуть одесити, але вони невід’ємна реальність на найближчих три місяці.
Правила виборчої гри навряд чи зміняться без серйозних конституційних перетворень. Щодо відкритих списків, то виборці все одно обиратимуть того, хто «сіяв гречку» або збудував дитячий майданчик. А в Харкові будуть обирати між людьми Добкіна і Кернеса. Тож не треба романтичних настроїв щодо значної трансформації виборчої системи. Ще не на часі. Ці вибори проміжні, через два роки доведеться проводити їх знову під  реформу децентралізації та об’єднані територіальні громади.
Смішно, але для політика зараз головне, щоб годинник був недорогий. А Королевська з Тимошенко вже перейшли на передвиборчий дрес-код, дуже далекий від кутюр. Піар знову в тренді. Набула розголосу скоромовка «Піарник піарника перепіарить і перевипіарить». Не змінилася багаторічно прийнятна для української політики традиція, за якої гра забувається, пам’ятається результат.
Отож до кінця цього року нудьгувати не доведеться. Як мінімум, бізнес-партизани «Правого сектору» завантажать нас своєю махновщиною, хлопці ще молоді, спритні й гонорові.
Тож  рухаємося в оптимізмі. Щодо війни, то не ми її почали, але наш обов’язок її закінчити. Правда на нашій стороні, і народ наш заслуговує на краще майбутнє.
Володимир СІРОШТАН.
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2017, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов