Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

— Було дуже холодно. Коли натискаєш на спусковий гачок, палець німіє від мерзлого металу. Це відчуття залишилося й дотепер — на морозі кінцівку неначе проштрикує голками, фаланга дерев’яніє, — згадує старший солдат Юрій Єфремов.
З 30 грудня 2014 по 14 січня 2015 року він був одним із оборонців нового термінала, бійцем 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади.
Страшенний холод, який довелося пережити у ДАПі, солдат пам’ятає й досі. І, вочевидь, не забуде про нього ніколи.
Їхнім єдиним джерелом тепла була «буржуйка» у «спальному» приміщенні — кімнаті, до якої, коли стрілянина вщухала, збиралися всі, крім, зрозуміло, чергових на постах. Навіть у темряві, яка поглинала термінал вже після четвертої години дня, вони продовжували підтримувати в ній вогонь, попри ризик демаскування і небезпеку ворожого обстрілу.
— Кожен із нас був готовий загинути в бою. Але замерзнути на смерть… Між собою ми так і домовилися: краще від кулі, ніж від морозу…
Його підрозділ прибув у ДАП за день до настання 2015 року. З Водяного довелося їхати через сепаратистський блокпост. Був обшук. Зціпивши зуби, стерпіли, виконуючи наказ, аби уникнути зайвих втрат. З бойовиками на той час існувала домовленість щодо такого порядку ротації оборонців аеропорту. З собою кожен мав право провозити не більше трьох магазинів боєприпасів. Тож решту набоїв і гранати, аби було чим воювати, вони сховали у дровах та колесах бронетранспортера, які везли у своїй вантажівці як заміну простреленим. Уже у терміналі колеса розбортували, і гарнізон отримав додатковий боєзапас.
Новий рік відсвяткували майже спокійно. 31 грудня ворог весь день активності не виявляв, лише близько 12-ї ночі «привітав» кіборгів кількома чергами, на які ті відповіли.
2 січня. Перша безповоротна втрата ротації. Загинув боєць 8-ї роти їхнього батальйону. Куля влетіла під руку збоку — вище бронежилета. Врятувати хлопця не вдалося…
— До свисту куль, пострілів звикаєш дуже швидко. Іноді навіть цікаво було спостерігати, як вони рикошетять від стіни — в іншу або в стелю. Тоді думаєш: «О, і ця не влучила»… Важко, коли тиша. Дослухаєшся, нерви весь час у напруженні, очікуєш: коли почнеться, що вони знову задумали?.. — Юра замислюється і додає. — До обстрілу з «Градів», танків та важкої «арти» звикнути неможливо. Бо то — пекло…
Кілька штурмів вдалося відбити з мінімальними втратами. Ворожі втрати не рахували, але діставалося бойовикам добряче. Атакували вони бездумно, іноді вигукуючи «Аллах акбар!», мабуть, таким чином сподівалися залякати, хоча на той час уже всі знали, що кадировців серед нападників немає.
Надвечір, як тільки починало сутеніти, стрілянина вщухала, ставало так тихо, що було чути кожен шерех. Аеропорт поглинала темрява. Ліхтарики ніхто не вмикав, мобільні телефони також — на кожен вогник «працювали» ворожі снайпери. Аби не видавати себе зайвими звуками, всю підлогу на підконтрольній частині термінала хлопці, поки було видно, періодично прибирали від уламків стін, стріляних гільз, усього того, що вночі могло потрапити під ноги і викрити характерними звуками. Проходи до постів, аби не заблукати в темряві, кіборги позначали рибальськими «світлячками», встановлюючи їх так, аби ворог не зміг розгледіти…
— 14 січня за нашою ротацією приїхали кілька МТ-ЛБ. У Водяне ми поверталися «дорогою смерті» під нещадним обстрілом — ворог гатив з «Градів» по злітній смузі, — згадує Юрій. — Те, що ми проскочили ті кілька кілометрів і не загинули, — справжнє диво. Мабуть, новорічне — ми поверталися на Старий Новий рік…
Та насправді хлопців врятувало не диво. У темряві десантного відділення МТ-ЛБ, щільно притиснуті один до одного, вони не могли бачити, як відчайдушно маневрує між вибухами їхній механік-водій. Звали героя Дмитро Гузик.

— Він був дивовижною людиною, справжнім шибайголовою, — згадує підполковник Валерій Курко, тоді командир 3-го батальйону 80-ї оамбр. — В останній тиждень оборони ДАПу кожен рейс із Водяного в аеропорт та назад був справжнім подвигом тих, хто доставляв у термінал підкріплення, підвозив продовольство та боєприпаси, евакуйовував поранених і тіла загиблих. Дмитро Гузик, Анатолій Маркус, інші наші водії — справжні герої. Я пишаюся, що служив разом із ними…
Легкоброньовані тягачі дісталися батальйону Курка «в доважок» — як позаштатна техніка. Сформований у липні 2014 року на базі 80-ї окремої аеромобільної бригади третій батальйон на сто відсотків був укомплектований мобілізованими. Техніку отримали не найкращу — 37 БТР-70. Тож у порівнянні зі старими бронетранспортерами маневрені, верткі «емтеелбешки» виявилися справжнім подарунком долі. Вірніше, удачею «Бізона» — старшини, командира взводу матеріального забезпечення. Саме він їх «знайшов» і домовився з волонтерами зі Славути, аби ті допомогли з ремонтом…
— У ніч на 18 січня їхати в аеропорт було нікому. Всі механіки-водії були виснажені морально і смертельно стомлені. Хлопці ледь трималися на ногах. А «звідти» потрібно забирати поранених… — розповідає комбат. — Наказувати я не міг. І тому звернувся до Гузика, дав йому слово офіцера: «Більше ти туди самостійно не поїдеш, тільки разом зі мною…»
Ящики з боєприпасами та харчами вони завантажили на дах МТ-ЛБ, аби їх можна було швидко розвантажити, а в десантному відділенні залишалося більше місця для бійців, які вирушали на ротацію. Аби боєзапас не здетонував під час обстрілу, заступник командира 81-ї аеромобільної бригади полковник Артем Котенко порадив накрити його мішками з піском. Як з’ясувалося згодом, ця порада врятувала їхнє життя — дорогою до термінала не вцілів жоден мішок, шість разів снаряди ворожих «Градів» розривалися так близько, що машину підкидало і здавалося, що вона перевертається. Але доїхали…

— Під ранок 18 січня я чергував на «Позитиві». Пост розташовувався на другому ярусі нового термінала. Коли з Водяного до нас прорвалася «емтеелбешка», спочатку в це навіть не вірилося, адже обстріл був такий, що здавалося, на злітній смузі стоїть суцільна стіна розривів, прорватися крізь яку просто неможливо, — розповідає молодший сержант Віталій Пясецький. — А потім ми побачили комбата. Разом з іншими хлопцями він розвантажував ящики з боєприпасами, допомагав приймати поранених.
Останнім рейсом з термінала підполковнику Курку вдалося евакуювати шістнадцятьох поранених захисників ДАПу. Серед них був і Віталій Пясецький — контужений, з осколковими пораненнями в голову та бедро.
— З нами мав виїхати й Ігор Зінич, медик нашого батальйону. На той час він уже сам був поранений, але вирішив залишитися. «Псих» був неймовірною людиною, врятованими життями йому завдячують щонайменше півсотні людей, яких він без перебільшення витяг з «того світу». А сам залишився в терміналі. Загинув, коли від вибуху обвалилася стіна…
Наступного дня, 19 січня, не стало й Дмитра Гузика. На прорив до термінала він вирішив їхати самостійно. В його машину, завантажену боєприпасами, влучили відразу кілька пострілів з РПГ. МТ-ЛБ вибухнув на очах тих, кого він їхав рятувати…
З 19 на 20 січня з термінала самостійно виходили останні три групи кіборгів. Увечері перша, друга — вночі, а третя — під ранок. Разом із пораненими з власної волі в терміналі залишилися Анатолій Свирид, Ігор Броневицький, В’ячеслав Гав’янець та Артем Гребенюк.
242 дні героїчної оборони української твердині добігали кінця…