На афганській війні дніпропетровський хірург Ярослав Медведик і уявити не міг, що через тридцять років йому доведеться боротись за солдатські життя в рідній Україні.

Із завідуючим операційним блоком лікарні ім. Мечникова Ярославом Медведиком я вперше зустрілася біля пам’ятника воїнам-«афганцям» на набережній років п'ятнадцять тому. На традиційну урочисту частину з нагоди виведення військ спізнилась, тож біля монумента застала лише з десяток людей.
– Вибачте, хлопці, що затрималась в дорозі, – мимоволі зірвалося з вуст.
– До пам’яті запізнень не буває, – почула у відповідь.
Тільки тоді й помітила поряд чоловіка з червоними трояндами і запорошеною снігом головою. Здавалося, він шукав у стихії порятунку, ніби сподівався, що почуття і спогади негода може замести…
Хоча протягом багатьох років нас із Ярославом Ярославовичем об’єднувала громадська ветеранська робота, розмова для преси ніяк не виходила. Через свою скромність він завжди знаходив привід, аби уникнути її. Цього разу я проявила неабияку наполегливість. І лікар погодився, що з огляду на нинішні події говорити про трагедію війни необхідно.
…Ярослав народився на Полтавщині в сім’ї лікарів: батько Ярослав Михайлович був військовим хірургом, мама Марія Семенівна – медичною сестрою. Стати хлопцеві льотчиком, як мріялося з дитинства, завадили проблеми із зором. Та без проблем з золотою медаллю вступив на військово-медичний факультет Горьківської академії. Із майже двохсот випускників курсу всього вісімнадцять отримали розподіл в Німеччину. Ярослав в тому числі.
– Це був 1985 рік, повним ходом йшла війна в Афганістані, тож командир нашого десантного батальйону, який щойно повернувся з Кандагару, спуску не давав нікому, – пригадує він. – Вранці медики нарівні з усіма бігли три кілометри, а в кінці тижня – шість, вивчали мистецтво рукопашного бою, стрибали з парашутами. Так нас комбат вчив виживати, у разі потреби.
Як у воду комбат дивився. Всі ці знання і навики дуже скоро знадобились молодому лейтенанту, що, ніби, за іронією долі після нетривалої акліматизації в Ташкенті та Кабулі, потрапив саме до Кандагару, в десантно-штурмовий батальйон.
– Якщо говорити про свої перші враження від Афганістану, то це не стільки середньовіччя, чужа мова, культура, віра… Ще й досі вчувається стукіт молотків в районі кабульського госпіталю. То двохсотим вантажем на Батьківщину пакували в труни наших хлопців, – не може стримати емоцій Ярослав Ярославович. – А те, що в умовах війни лікарі можуть врятувати не всіх, переконувався не раз.
Виконуючи по декілька діб вкрай складні завдання поряд з пакистанським кордоном, десантно-штурмові групи постійно балансували на межі життя і смерті. Через щільний вогонь поранених і вбитих «вертушки» забирали лише вночі. А коли приземлитись не було можливості, хлопці несли на собі бойових побратимів по скалистій місцевості десять і більше кілометрів до місця, де це можна було зробити.
– З перебитими ногами чи руками вони за цей час нерідко стікали кров’ю, а від поранення в черево розвивався перитоніт, – говорить лікар. – А одного разу я бійця з відірваною стопою довести до бази не зміг. Васильком звали… Як за соломину, з останніх сил трималися тяжкопоранені за мою руку, маму побачити мріяли. Поки й очі не закриєш…

Під час одного з тяжкий боїв, за який Ярослава Медведика нагородили медаллю «За бойові заслуги», нашого земляка контузило, осколками добряче зачепило ногу й руку. Першу допомогу якось надав собі сам. Далі – колеги в госпіталі постарались. Дуже переживав, щоб після операції міг скальпель в руках тримати. Обійшлося, слава Богу.
Коли ж після госпіталю збирався додому, отримав наказ супроводжувати в Україну вантаж «двісті». Це виявилося складніше, ніж запеклий бій. Дивитися у вічі батькам загиблих – найтяжче випробування. Вже стільки літ пройшло, а й досі пам’ятає крик матері солдата з Вінниці: «Поверніть мені сина!».
Навіть не здогадувався, що доля в той момент готує для нього ще одне страшне випробування. Як виявилося пізніше, про операцію і поранення Ярослава додому з Афганістану написав своїм рідним його друг. А ті, по-сусідськи, розповіли Марії Семенівні.
– Через мамине хворе серце, я планував їй при зустрічі все обережно сказати, – ледве стримує сльози мій співрозмовник. – А тут ще жахливий збіг обставин…Оскільки батько на той час викладав медицину в полтавському артучилищі, йому разом з курсантами доводилося брати участь у почесному караулі під час поховання загиблих воїнів. Саме тоді, коли я після Вінниці мав супроводжувати двох загиблих до Полтави, нам зателефонували додому з воєнкомату. Батька якраз вдома не було, тож через маму передали, що з Афганістану везуть хоронить двох солдатів, тож він, як офіцер повинен бути готовий. Мама, знаючи про мої поранення, зв’язала трагедію зі мною… Одним словом іфаркт, реанімація… Я встиг лише її за руку потримати…
Після закінчення ординатури Дніпропетровської медакадемії, Ярослав Ярославович залишився у нашому місті, працює в обласній лікарні ім. Мечникова вже четверть століття. Колеги і пацієнти цінують його не лише за професійність, а й за людяність, чуйність, готовність підставити надійне плече.
– На афганській війні відбулася переоцінка цінностей, з’явилося розуміння того, що немає нічого важливішого за людське життя, і за нього треба боротися, навіть, коли здається, що жодного шансу немає, – говорить лікар. – Та я і уявити не міг, що рятувати солдатські життя доведеться в Україні, що війна прийде на нашу землю… Коли з Донбасу почали везти перших поранених, від побаченого кров у жилах холоділа, мозок відмовлявся сприймати дійсність. Рани були такі страшні, що медсестри та жінки- анастезіологи навіть свідомість втрачали… Як колись в Афганістані, ми почали сортувати поранених з борту з допомогою маркерів – помічали на руках червоним, жовтим та зеленим кольором ступінь тяжкості, щоб не втрачати ні секунди. Наш головний лікар Сергій Анатолійович Риженко зумів мобілізувати колектив так швидко і ефективно, що ми практично відразу ж запрацювали як єдина команда, злагоджений організм. Цілодобово, без права на помилку. Мої колеги з нейрохірургії, хірургії, травматології, судинної хірургії та інших відділень робили і продовжують робити неймовірні операції.
 Мечніківці у прямому сенсі врятували і виходили більше тисячі вісімсот бійців. У кожного з них своя історія, сім’я. Тож батьки, жінки, діти, сподіваючись на порятунок дорогої людини, чекають від лікарів чуда. І воно трапляється щоразу при оперуванні перебитих хребтів, поранень голови, очей, пазух носа, черева, відірваних рук і ніг. Зіткнулися наші лікарі й з газовою гангреною, пошматованими від куль зі зміщеним центром тяжіння тканинами, «лампасними» розрізами, геморагічним шоком...
– Якось Сергій Анатолійович сказав, що лікарня Мечникова стала справжнім полем драм і горя. Але і трохи радощів, від того, коли все виходить, коли рятуємо. За те, що «виходить і рятуємо» – пишаюсь нашою лікарнею і колективом особливо, – говорить з гордістю мій співрозмовник. – Коли ми вже стали приймати поранених від медиків військово-польового госпіталю після надання бійцям кваліфікованої допомоги на першому етапі, робити це стало значно легше.

Життям доведено, що спокійніше працюється і тоді, коли є надійний тил. Ярославу Ярославовичу в цьому плані пощастило. Лікар-кардіолог лікарні Мечникова Світлана Миколаївна Медведик розуміє і підтримує його, як дружина і колега. І син Андрій хірургом поряд з батьком працює. Радує навчанням в аспірантурі Кельнського університету й молодший Ярослав. Та повному щастю, як і кожному з нас, заважає війна. Ввірвавшись в життя українців, вона знекровлює серця, випробовує на міцність. Першими серед штатських у прифронтовій зоні іспити почали складати лікарі.
Нещодавню у поїзді я познайомилася з сімейною парою зі Львова. Коли вони дізнались, що я з Дніпропетровська щиро зраділи.
– Ваша лікарня Мечникова стала символом надії і професійності, – майже вигукнула моя нова знайома Олеся. – Як військовий лікар, я можу стверджувати це напевно. Займаючись подальшою реабілітацією бійців, бачу супер якісну роботу своїх колег. Вже давно хотіла вклонитись мечніківцям за їх золоті руки і чуйні серця, та все через брак часу до Дніпропетровська доїхати не можу…
 Під час розмови з Ярославом Медведиком, за Олесю це зробила я. Він знітився, задумливо підійшов до вікна. А мені вже котрий день поспіль не давали спокою рядки вірша, присвяченого нашим бійцям:

Знову небо знову плаче без упину.
Серце стиснулось, закутане журбою.
Чуєш, брате, пісню журавлину?
Не усі повернуться весною...

Вже за мить погляд Ярослава Ярославовича був спокійним і рішучим. Ніби в унісон моїм думкам, на прощання твердо додав: «Наші хлопці мусять повернутися живими!»