Військово-патріотичне виховання, без перебільшення, є питанням національної безпеки й оборони, особливо в силу тих історичних потрясінь, які переживає останнім часом наша Вітчизна, та які значною мірою є наслідком попередньої освітньої політики (бо за роки незалежності в інерційному пострадянському середовищі вже встигло сформуватися нове покоління). Військовий патріотизм – це саме те практичне явище, яке демонструє і якість, і ефективність попереднього виховання громадян.   
Тож в Україні в сфері військово-патріотичного виховання наочною є наступна проблематика:
1. Фактично не відбувається радикальної (революційної, трансформаційної) перебудови вітчизняного військово-патріотичного виховання у напрямку його лібералізації, модернізації, секуляризації, вестернізації, євроінтеграції та глобалізації. Й досі в цій вкрай відповідальній сфері діють дореволюційні програми, які «реалізуються» не перекваліфікованими практиками. Більше того, новітні засадничі документи (а саме Концепція національно-патріотичного виховання, Заходи та Методичні рекомендації щодо її реалізації тощо) «транслюють вчорашнє» й не створюють принципово нової виховної моделі, очищеної від пережитків пострадянського минулого. Відповідні науково-теоретичні «прориви», освітянські ноу-хау та загальнонаціональні дискусії також не на слуху.  
2. Всім прогресивно налаштованим педагогічним працівникам державних і громадських освітніх закладів, армійцям і волонтерам, вже стало зрозумілим, що військово-патріотичне виховання повинне набути зовсім нової якості, приведеної в адекватність до тієї складної, багатомірної, неоднозначної  та загрозливої ситуації, в якій нині опинилася Україна, та у відповідність до освітніх стандартів західної цивілізації (шляхом рецепції передового західного досвіду). Але ні влада, ні наука й досі не запропонували нової системної моделі військово-патріотичного виховання. Натомість за «нове» видається «нова редакція» старого.  
3. Вітчизняне військово-патріотичне виховання опинилося у невизначеній ситуації, коли попередня його модель автоматично збанкрутувала (в момент Революції Гідності, анексії Криму та початку АТО), а замінник – не задовольнив сподівань громадянського суспільства, бо за всіма ознаками став лише «перевиданням» попередньої виховної системи, яка, на жаль, не з`єднала українське суспільство в розумінні патріотичних питань.
4. На сьогодні маємо у вітчизняній освіті компромісну й перехідну «гібридизацію архаїки з сьогоденням» («псевдоморфоз», «археомодерн», «комуно-лібералізм») і передбачаємо, що закономірним результатом цього симулякру («образу без оригіналу») будуть тільки-но  небезпечні «мутації», «імітації», «девіації» та «делінквенцїї», з відповідною кривавою ціною на фронтах і перманентним розбратом у суспільстві.
5. У сфері вітчизняного військово-патріотичного виховання маємо: методологічну невизначеність (фактично – методологічну еклектику), етатизм (посттоталітарну диспропорцію, яка передбачає надмірне втручання держави в усі сфери життя громадян, при ігноруванні думки й зусиль ще нерозвинутого громадянського суспільства, що супроводжується стримуванням формування «середнього класу», як рушія лібералізації), відсутність нормативної етики, нормативної історії та єдиного пантеону національних героїв і досягнень, як «виховного стандарту», за браком якого унеможливлюється виховання патріота єдиного штибу на всіх теренах України.
6. Держава (в питаннях соціального захисту громадян, боротьби з корупцією, руйнації олігархічних кланів, проведення прогресивних реформ тощо) «не поспішає». Але цим, не демонструючи взірцевого патріотизму, закликає-таки громадян бути патріотами!?
Більш того, те, що згідно з Конституцією, повинно здійснюватися «від імені народу», на разі робиться «від імені держави» (тобто панує принцип pars pro toto – «частина замість цілого»), що свідчить про недостатній рівень розвитку українського громадянського суспільства. Але те, що агресію на сході країни фактично зупинили добровольчі загони, за підтримки масового волонтерського руху, – показник пробудження й самоусвідомлення вітчизняного громадянського суспільства, яке щодня набирає потужності.
Отже, виявивши й оцінивши наведену проблематику, ми стверджуємо, що найкращим засобом формування та розвитку ліберально-демократичного громадянського суспільства є взяття ним (по ходу своєї консолідації й зміцнення) повної відповідальності за військово-патріотичне виховання громадян, при цьому державні органи влади залишаються лише апостеріорними виконавцями апріорних запитів громади.
До того ж, в Україні неприхованою є проблема  «внутрішньої єдності». За цих умов, громадян України переважно консолідує лише «зовнішній чинник» («спільний ворог»). Як не прикро, та українців, насамперед, об’єднує війна (всі проти неї, всі – не байдужі, всіх це турбує, всі безпосередньо чи побічно до неї причетні). Звідси – належне військово-патріотичне виховання (усіх і кожного, а не тільки «дітей і молоді») – найбільш актуальний шлях до укріплення суспільної єдності. Тобто військово-патріотичне виховання насправді має значно більшу роль, аніж це декларується владою у «найновіших мирних документах військових часів».
Тому запропонована Концепція розглядає військово-патріотичне виховання як окрему підсистему цілісної системи вітчизняного громадянського виховання, параметри якій задає війна та євроінтеграція.
1. Мета та завдання військово-патріотичного виховання громадян України.
Потрібно негайно виправити ту об’єктивну ситуацію у вітчизняній освіті, в якій військово-патріотичне виховання є фактично імітаційним, формальним, знеціненим і підміненим початковою військовою підготовкою та спорадичною військово-спортивною діяльністю.
Найважливішою соціальною потребою є об’єднання зусиль індивідуумів, сім`ї, громадськості та школи з формування у громадян правосвідомості, законослухняності, дисциплінованості, когнітивної та психофізичної готовності до захисту Вітчизни, позитивної мотивації юнаків і дівчат на здобуття військових професій та виконання конституційного обов’язку щодо служби у Збройних Силах України.
Досягнення поставленої мети передбачається тільки через стандартизовану й узгоджену діяльність інститутів громадянського суспільства та його правової держави, шляхом реалізації навчальних, виховних,  розвиваючих, практичних і творчих завдань з військово-патріотичного виховання, а саме:
– надання вихованцям компетентної та оперативної інформації про військовий патріотизм;
– навчання вихованців способам пошуку нової інформації та її перевірки;
– формування у вихованців критичного мислення, що здійснюється у світоглядній системі координат послідовного лібералізму;
– дисциплінування вихованців (перш за все, власним прикладом);
– пробудження здорового інтересу й мотивації громадян до наукових і практичних аспектів військового патріотизму;
– рекламування престижності служби у Збройних Силах України;
– заохочення до тренування у секціях з військово-прикладних видів спорту та бойових мистецтв;
– романтизація волонтерської діяльності;
– спонукання вихованців на конструктивну громадянську активність;
– активна профілактика та боротьба зі шкідливими звичками молоді;
– створення належного середовища для вдосконалення вихованцями навичок володіння державною мовою;
– створення сприятливого педагогічного середовища для належної реабілітації вояків-патріотів чи волонтерів та адаптації ветеранів.
2. Методологія військово-патріотичного виховання громадян України.
Виходячи з того, що Україна вже третє десятиліття розбудовує ліберально-демократичну державу, слушно закласти в систему військово-патріотичного виховання саме ліберальний концепт (перевірений західним досвідом), адаптований для нужд початкової військової педагогіки та психології («військово-патріотичної пропедевтики»), який можна звести до наступних аксіом, що є самоочевидними у сфері громадянського суспільства та його правової держави:
1.    Людина – головна цінність. Залишаючись членом суспільства, людина не втрачає соціальну цінність, але відповідно обмежується в правах та несе відповідальність, якщо шкодить іншим людям чи собі, коли це самоушкодження вадить іншим. Таким чином виправлення та виховання особи відбувається у межах гуманістичних засад існування громадянського суспільства.  
2.    Людина – це індивідуум. Власні інтереси людини є первинними відповідно до інтересів спільнот. Аскетизм, благодійництво, волонтерство, героїзм, самопожертва заради інших – справа почесна, але добровільна, якщо це не стосується вимог чинного законодавства.
3.    Права людини є пріоритетними відповідно до законів держави. А сфера громадянського суспільства є первинною відповідно до правової держави. «Держава для людини, а не людина для держави», але в межах чинного законодавства, перед яким усі громадяни є рівними. Якщо не знаєш як вчинити, поступай по закону!
В свою чергу, стаття 92 Конституції України вказує, що права і свободи людини визначаються виключно законами держави!? Якщо так, то ми, ймовірно, маємо права тільки завдяки «державному дозволу» на них? Це, вочевидь, не ліберальна норма. Щоб виправити ситуацію в напрямку лібералізації, в Конституції, замість слова «визначаються» безсумнівно повинно бути слово «визнаються».
До того ж, права людини не вичерпуються положеннями чинного законодавства, але й не можуть його порушувати (за винятком історичних прецедентів революційного характеру). А правова держава самостійна в тій мірі, в якій вона служить інтересам громадянського суспільства, яке впливає на розвиток своєї держави, вдосконалюючи її та здійснюючи гнучкий контроль за її діяльністю.
Отже, лише праву може надаватися законна сила; закон може бути правовим («дух закону») тільки як форма вираження права («буква закону»).
4.    Свобода – це усвідомлена необхідність. Людина є вільною тільки у межах природи, чинного законодавства, громадської думки чи власних переконань. Все, що не заборонено законом, є дозволеним. Свобода кожної людини завершується там, де починається свобода інших. Живи так, щоб не заважати іншим, коли вони не заважають тобі.
5.    Закон – єдиний для всіх; мораль – у кожного своя. Закон це універсальний (моністичний) нормативний регулятор державного життя; мораль – плюралістичне приватне явище, предмет самовизначення особи (чи корпорації осіб) у сфері громадянського суспільства, де діють різноманітні «моральні кодекси». В усіх без винятку соціальних інституціях зовні мораль зведена до нормативних (узаконених) «правил внутрішнього розпорядку». Переконання (ідеали, цінності) – це особиста справа людини. Субститутом нерелігійної етики став етикет, який відображає загальноприйнятні правила поведінки. Держава вправі регулювати сферу плюралістичної моралі тільки у випадку порушень чинного законодавства. Рівні ж права людей передбачають їх рівні обов’язки, за виключенням випадків шанування героїв, покарання злочинців та утримання непрацездатних. Закон є абсолютним, а мораль – відносним явищем.
6.    Державне виховання без нормативної етики – це, фактично, дисциплінування, інформування, вишкіл, рекламування, просвітництво тощо, але без вимоги від вихованця щодо набуття ним конкретних переконань. Безальтернативний світоглядний тиск на людину – це шкідлива маніпулятивна дія. Оцінювати чи наказувати учнів за їх погляди – протизаконно. За результатами виховання не складаються випускні іспити. Покарання вихованця, як особистості, що морально самовизначилася, можливе лише за ті вчинки, які призвели до порушення чинного законодавства (злочин, з погляду держави) чи до потурання нечітких, доволі розмитих «норм» громадської моралі (проступок, з погляду сім`ї чи громадськості) у порядку, встановленому законом. Щодо громадян діє принцип «презумпції невинності», згідно з яким їхня вина чи провина повинні бути доведеними в судовому (чи іншому) порядку, відповідно до чинного законодавства.
7.    Критеріями істини у сфері громадянського суспільства та його правової держави є: очевидність, закон, практика та конвенційна домовленість.
8.    Мінімальний патріотизм – це законослухняність; максимальний – це славетний подвиг заради власного народу та його держави. Поміж ними – увесь спектр проявів патріотизму.
Зауважимо, що окремі положення наведеного концепту не відповідають чинному законодавству, що виявляє не їх вади, а потребу лібералізації  українських законів (насамперед, прийняття Закону України «Про військово-патріотичне виховання громадян»). Запропоновані концептуальні засади виходять не тільки зі світового ліберального досвіду, але й з нашої громадської легітимності, легалізованої Основним Законом української держави в статті 5, де  носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні проголошується тільки народ, який здійснює свою владу і безпосередньо, й через громадські та державні представницькі органи.
Отже, «легітимність випереджає легальність», що підтверджує й сама чинна Концепція національно-патріотичного виховання дітей і молоді, котра власною наявністю «випередила» те нормативно-правове підґрунтя, яке ще тільки-но буде створюватися у терміни, означені цією ж Концепцією.
Тож ліберальна модель військово-патріотичного виховання в багатонаціональному й багатоконфесійному суспільстві є єдино можливою (за умов реального відсторонення церкви й політики від державної освіти та при громадсько-державному консенсусі у створенні «виховного стандарту», ядром якого повинна бути пропорційна сизигія прав і законів, що захищає права усіх законослухняних і дисциплінованих).
3. Принципи військово-патріотичного виховання.
1. Верховенство закону в сфері державної освіти. Цей принцип означає суворе дотримання чинного законодавства у ході військово-патріотичного виховання. Це, перш за все, конституційна деідеологізація та секуляризація державного освітнього простору й використання в педагогічній практиці державних навчальних закладів тільки державної мови. Громадянин в обов’язковому порядку  повинен володіти нею. Його ж освіта регіональними мовами чи мовами національних меншин («рідними мовами») регулюється чинним законодавством, але ні в якому разі не за рахунок знання державної мови (через паралельну мережу спеціальних навчальних закладів чи структур).
«Верховенство права» – це прерогатива сфери громадянського суспільства, яка є первинною щодо правової держави, котрій громадянське суспільство надає автономію на «верховенство закону» в державній сфері й наглядові функції щодо дотримання чинного законодавства в сфері громадянського суспільства. При цьому громадянське суспільство зберігає за собою право на удосконалення та скасування державних законів (Стаття 5 Конституції України).
«Верховенство закону» в чистому вигляді виправдане тільки у виключних ситуаціях: у випадку введення надзвичайного чи військового стану, коли «верховенство права» громадян вимушено й тимчасово обмежується.
2. Стандартність державного військово-патріотичного виховання на всій території України. Неприпустимим є введення в нього «регіональних аспектів» та «місцевих уподобань», які, на наше переконання, є паростками сепаратизму. В державній освіті необхідно культивувати тільки те, що об’єднує українську політичну націю. В цьому контексті сумнівним виглядає намагання покласти в основу державного військово-патріотичного виховання так звану «козацьку педагогіку», зважуючи на те, що козацтво й досі не здобуло завершальної нормативної оцінки з боку науковців, будучи локальним історично-соціальним явищем, яке охоплювало тільки певну пасіонарну частину українського суспільства. А розповсюдження «частини» на «ціле» – це явна ознака тоталітаризму. В свою чергу увесь полікультурний, поліетнічний та поліконфесійний спектр життя нашого народу (у тому числі бродництво, козацтво, чумацтво, стрілецтво, гайдамацтво, шляхетство, лицарство, опришки, партизани тощо) повинен використовуватися лише у виховній сфері нашого громадянського суспільства, вільного від уніфікованого «державного диктату». Отже, необхідним є чітке розмежування «державного» й «громадського» в оновленій моделі військово-патріотичного виховання («державний монізм» та «громадський плюралізм»).
3. «Знання випереджають дію». Потрібна довіра тільки логіці, емпірії та науковому дослідженню (тобто орієнтація в усіх аспектах державного військово-патріотичного виховання на раціоналізм, секуляризацію, матеріалізм, позитивізм, прагматизм та сцієнтизм). В освітніх структурах громадянського суспільства до цього додаються елементи традиційного виховання, які інтегруються з державними стандартами, але не підміняють їх. Окрім того, допризовна підготовка – це здебільшого теорія, а військова підготовка переважно – практика. При цьому дуже обережно треба підходити до надання неповнолітнім (недієздатним і не військовозобов’язаним) громадянам спеціальних знань.
4. Обхід тих аспектів державного військово-патріотичного виховання, які не можливо унормувати. На жаль, в української держави немає ні нормативної етики, ні нормативної історії, ні нормативного пантеону національних героїв. Натомість царює плюралізм нормативних етик, локальних історій і місцевих героїчних пантеонів, які функціонують у сфері громадянського суспільства. Дійсно: «відсутність норми» – це головна норма лібералізму, точніше – атрибут громадянського суспільства. Але й у сфері нашої державної освіти усталилося те явище, коли «плюралізм втягся у пустоту, зайшовши не на свою територію» і педагоги вважають за належне суб’єктивно тлумачити базовий тезаурус військово-патріотичного виховання (перш за все, гетеродоксальне поняття «патріотизм»), підміняючи науково-виважені знання побутовими інтуїціями та поверхневими інтерпретаціями.
5. Плюралізм у питаннях національної історії, героїки та моралі, якщо його в процесі військово-патріотичного виховання не можливо уникнути. При цьому вихованцям завжди повинна надаватися альтернативна («багатополярна») інформація зі світоглядних питань, підкреслюватися релятивізм та амбівалентність етичних понять, неминучій суб’єктивізм у тлумаченні історичних явищ і персоналій. Тому педагог, щоб не вдатися до маніпуляцій, не має права здійснювати однозначну й остаточну оцінку гуманітарного фактажу, виходячи тільки зі своїх пристрасних розумінь чи заангажованих уподобань.
6. Добровільність. Участь у всьому, не регламентованому чинним законодавством, – справа добровільна. При цьому якщо підліток, будучи недієздатним за віком, бажає навчатися у сфері позашкілля, то обов’язково потрібен на це письмовий дозвіл його батьків. «Добровільна примусовість» є злочинною й аморальною.
У свою чергу неприпустимим є таке повсюдне явище, як «примусовий патріотизм». По-справжньому вільна людина не може (й не в праві) ставати патріотом ні автоматично (у момент набуття громадянства), ні змушено («згідно з чинним законодавством» чи «конституційним обов’язком»). Тобто людина повинна мати право на «відмову від патріотизму». Якщо суб’єкт ліберально-демократичного суспільства вправі в будь-який момент змінити громадянство (відповідно до чинного законодавства), то зовнішній примус бути патріотом є однозначно таким, що порушує права людини. З іншого боку, ціна ж того права на «добровільний патріотизм» – це остракізм («вигнання»). Тобто якщо особа, за різних обставин, не бажає «захищати Батьківщину» й офіційно про це заявляє (а не «уникає мобілізації»), то така людина повинна одразу позбавлятися громадянства, набуваючи статусу іноземного громадянина (чи особи без громадянства), що перебуває на цій території (якщо особа не порушує чинного законодавства), чи притягатися до кримінальної відповідальності, або депортуватися – видворятися за межі держави (якщо особа здійснює антипатріотичні протиправні дії) у цивілізований спосіб, механізм якого регламентується відповідним законодавством.
7. Вивчається та практикується тільки те, що виходить за межі шкільної програми. Військово-патріотичне виховання не повинне дублювати програмного матеріалу з історії, народознавства, початкової військової підготовки та фізкультури; щонайбільш – розвивати (вдосконалювати та поглиблювати) базові шкільні знання.
8. Рецепція західного досвіду з військово-патріотичного виховання. У зв’язку з євроінтеграцією вітчизняної освіти не доречно і не вчасно вигадувати «щось своє»: краще використати відповідний досвід західних колег: апробований, скорегований та виправданий практикою.
7. Законослухняність, родинослухняність, дисциплінованість та конструктивна громадська активність – це основні критерії «видимого успіху» державної моделі військово-патріотичного виховання.
8. Спочатку «знання про знання»! Це означає, що військово-патріотичне виховання, насамперед, має просвітницький (пропедевтичний) характер. Небезпечно «розкидатися» спеціальними знаннями, але можна проінформувати про існування таких знань, презентувати їх, прорекламувати їх, зацікавити ними, дотримуючись законного порядку.
9. «Зняти рожеві окуляри!» Що сіється – те й збирається! Наприклад, для військового спортсмена війна буде виглядати, як спортивне змагання; в активного учасника дитячо-юнацької гри – розів’ється «ігровий» підхід до війни тощо. Якщо молоді не казати усієї правди про війну (а дещо й дати відчути на собі), то це буде злочинною маніпуляцією, яка народить хвальків, чистоплюїв, боягузів і зрадників.
10. «Здоровий дух оздоровить усе інше!» Завдання долучити вихованців до філософської спадщини людства, переконавши юнацтво, що саме світова мудрість є тим найголовнішим і невід`ємним чинником, без якого не буває ні по-справжньому освіченого фахівця, ні самовідданого бійця-патріота.
11. При підборі педагогічних кадрів, уповноважених здійснювати військово-патріотичне виховання, та при наборі вихованців слушно дотриматися селективного підходу, а саме жорстких вимог до професійної компетентності педагога (наявність вищої педагогічної освіти, суспільно-гуманітарного фаху, досвіду служби у збройних силах та бажання здійснювати подібну виховну роботу); застосовуючи ретельний відбір вихованців, перш за все, треба враховувати їх добровільне бажання, морально-психологічну готовність до здобуття специфічних знань, в разі їх неповноліття вимагати письмової згоди батьків.  Довіру мають тільки професіонали та добровольці!
Усі наведені принципи зводяться до двох цитат:
1. «…ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством» /Конституція України, Стаття 19/.
2. «Про що не можна говорити, про те слід мовчати» /Людвіг Вітгенштейн/.
4. Етапи впровадження нової, послідовно ліберальної, системи військово-патріотичного виховання.
1. Чисельні консультації та дискусійні обговорення проекту Концепції з широкою аудиторією: учасниками бойових дій (ветеранами ВВВ, АТО та воїнами-інтернаціоналістами), волонтерами, юристами, а також з прогресивно налаштованими педагогами-практиками та науковцями, зорієнтованими на проблематику вітчизняного та зарубіжного виховання юних патріотів, максимально врахувавши всі критичні зауваження та конструктивні побажання для підготовки остаточної редакції тексту.
2. Наукова експертиза та вузька практична апробація й подальша корекція концептуальних положень.
3. Розробка Програм гурткової роботи та навчально-методичного забезпечення на основі нової, послідовно ліберальної, Концепції військово-патріотичного виховання.
3. Узагальнення набутого досвіду та поширення його на загал.
5. Очікувані результати від впровадження нової, послідовно ліберальної, системи військово-патріотичного виховання дітей і молоді.
Вихованці мають знати:
-    комплексну інформацію, яка виходить за межі матеріалу шкільних навчальних програм (у тому числі відштовхуючись від них), яка позитивно налаштовує на службу у Збройних силах України й на отримання військових професій;
-    вичерпну інформацію про сучасний стан українського суспільства і його держави на шляху до побудови модернізованої, ліберально-демократичної України;
-    про реалії війни та належної військової підготовки;
-    про переваги спеціальної психофізичної підготовки, що вмотивовує вихованців на заняття військово-прикладними видами спорту та бойовими мистецтвами (про що свідчить факт запису юнаків та дівчат у спортивні секції).
Вихованці мають вміти:
-    критично мислити (у ліберальному дискурсі);
-    бути законослухняними (свідомо не порушувати чинного законодавства), самоорганізованими та дисциплінованими (свідомо дотримуватися етикету) у побутових та корпоративних середовищах;
-    безпечно поводитися в суспільстві;
-    розпізнавати маніпулятивні технології та протистояти їм;
-    самостійно добувати інформацію й критично опрацьовувати її, за власним бажанням читати спеціальну (у тому числі філософську) літературу, писати аналітичні твори і звіти, виступати з доповідями, презентаціями, толерантно вести аргументовану дискусійну полеміку;
-    працювати з географічними мапами;
-    схематизувати матеріал;
-    належно володіти державною мовою.
Вихованці мають набути досвід:
-    здійснення елементарної психологічної саморегуляції, досягаючи емоційної рівноваги, а також використання в екстремальних ситуаціях запобіжних сценаріїв поведінки;
-    самостійного пошуку корисної інформації, її перевірки і критичної оцінки;
-    штудіювання спеціальної літератури;
-    конспектування за лектором;
-    написання аналітичних творів і творчих звітів;
-    пошуку креативних рішень;
-    ведення дискусій;
-    використання наочності;
-    виступів із заздалегідь підготовленими доповідями, презентаціями;
-    здорового образу життя, позитивної самооцінки та безконфліктної (толерантної) комунікації;
-    волонтерської допомоги та громадянської активності;
-    належного володіння державною мовою.
Прогноз подібної виховної віддачі виходить зі стрижневої максими, що належно вихований патріот, не вагаючись, віддасть своє життя за таку державу, яка зробила для цього громадянина усе можливе, щоб забезпечити його максимальні права, реальні свободи та матеріальні потреби!
6. Критерії оцінювання ефективності військово-патріотичного виховання.
Критерії можна поділити на «кількісні» та «якісні». Але такий поділ є доволі умовним (схематичним, редукційним), в силу неможливості відокремити «кількість» від «якості», «форми» від «змісту», «сутності» від «явища», «суб’єктивне» від «об’єктивного», не порушуючи онтологічної діалектики й не впадаючи в суб`єктивізм, релятивізм та формалізм.
Отже, можливо з впевненістю говорити про зростання ефективності військово-патріотичного виховання громадян у разі наявності:
- суцільної (тотальної, універсальної, комплексної та безперервної) Системи військово-патріотичного виховання громадян, яка є результатом послідовної лібералізації усіх сфер громадянського суспільства та його правової держави, вичищеної від архаїки. Така Система на концептуальному (філософсько-освітньому) рівні повинна бути методологічно ідентифікованою як ліберально-демократична. Вона повинна мати відповідне нормативно-правове підґрунтя західного штибу, а також введене у ліберальні параметри навчально-методичне, кадрове та достатнє фінансове забезпечення, що конструктивно координують зусилля усіх суб’єктів виховного процесу в ході досягнення спільної мети за єдиними цивілізаційно-світовими стандартами, набувши характеру дійсного «громадянсько-державницького партнерства»:
- статистичної звітності щодо покращення криміногенної ситуації в країні (зменшення кількості злочинів та правопорушень);
- статистичних даних щодо зменшення проявів аморальності (порушень громадського порядку, дисципліни, толерантності, лояльності);
- статистичної інформації щодо зростання зацікавленості молоді терміновою та контрактною службою в Збройних Силах чи надання документів на вступ у військові навчальні заклади;
- статистики щодо збільшення кількості громадян, які добровільно прийшли на призовні пункти під час мобілізацій та які активно залучилися до волонтерської, пошукової справи, до шефства над військовими частинами, шпиталями та інвалідами війни;
- даних про зростання кількості юнаків та дівчат, що записалися у військово-спортивні секції, добровільно включилися у спортивні військово-патріотичні заходи (ігри) різних рівнів;
- звітів про впровадження різноманітних прогресивних форм педагогічної роботи за посередництвом зростаючої кількості громадських та державних освітніх патріотичних закладів та організацій, кадетських інтернатів, клубів, оборонно-спортивних таборів, центрів військово-патріотичного виховання тощо та їх реального насичення вихованцями;
- інформації про шефство військових частин, ветеранських організацій над навчально-виховними суб’єктами та інституціями;
- звітних даних про науково-дослідницьку діяльність з актуальних питань військово-патріотичного виховання (кількість дисертацій, наукових статей, методичних розробок, монографій, науково-практичних конференцій, круглих столів, освітніх ноу-хау, дослідницьких проектів, апробацій тощо);
- аналітичної звітності про кількість та якість вітчизняних ігрових програм (shooters), літературних творів, кінофільмів, пісень та інших творчих напрацювань патріотичної спрямованості;
- збільшення кількості патріотичних громадських ініціатив, рухів та масових заходів різного організаційного рівня та масштабу;
- даних про стан інформаційного поля (друковані ЗМІ, Інтернет) вітчизняного військово-патріотичного виховання;
- статистики героїчних вчинків громадян (військових та трудових) тощо.
Зрозуміло, наведені напрями не є вичерпними, що потребує їх подальшої науково-виваженої конкретизації.        
7. Авторство Концепції.
Концепція розроблялася у ході багатьох неформальних консультацій та дискусійних обговорень, з широкою аудиторією: учасниками бойових дій (ветеранами АТО та воїнами-інтернаціоналістами), з волонтерами, юристами, а також з прогресивно налаштованими педагогами-практиками та науковцями, зорієнтованими на проблематику вітчизняного та зарубіжного виховання юних патріотів, максимально врахувавши всі критичні зауваження та конструктивні побажання.
Робоча група зі створення Концепції працювала в такому складі:
1. Чорний Павло Георгійович,  завідувач відділу військово-патріотичного виховання Комунального закладу «Станція юних техніків Кіровоградської міської ради», магістр управління навчальними закладами, викладач суспільно-гуманітарних дисциплін вищої категорії, координатор Кіровоградського обласного відділення асоціації українських письменників (АУП), генерал-майор українського козацтва, громадський активіст, експерт з методології освіти.
2. Дорофієв Євген Валентинович, викладач суспільно-гуманітарних дисциплін вищої категорії Кіровоградського комерційного технікуму, громадський активіст, експерт з філософії, історії, політології та соціології.
3. Остащук Віктор Миколайович, голова Кіровоградської обласної організації «Українська спілка ветеранів Афганістану (воїнів інтернаціоналістів та учасників АТО)», громадський активіст і волонтер, експерт з військово-патріотичного виховання в сфері громадянського суспільства.
4. Любарський Роман Рафаїлович, журналіст газети «Народне слово» (видання Кіровоградської обласної ради та обласної державної адміністрації), поет, публіцист і краєзнавець, громадський активіст, експерт з української філології та інформаційних засобів.
5. Захарова Євгенія Юріївна, кандидат педагогічних наук, методист курсу іноземних мов «J & T», експерт з громадянського виховання США.
6. Літвін Павло Сергійович, юрист, фахівець з питань правового супроводу військово-патріотичного виховання.

8. Тезаурус (понятійний апарат).
Програма використовує тезаурус, введений у контекст стандартів західної освіти, в якій  ключове педагогічне поняття «виховання» (education) має цілий спектр незвичних для вітчизняної педагогіки конотацій, серед яких найголовніші – «просвіта», «дисциплінування» та «виучка», які на тлі плюралістичної моралі (відсутності «виховного стандарту») не претендують (не мають законного права) сформувати догматичні переконання (conviction) вихованців. Отже:
ВИХОВАННЯ – це цілеспрямований процес впливу вихователя на вихованця, з метою формування у другого оціночної частини світогляду. Це – систематизація світогляду вихованця навколо певної етичної системи координат. З цього погляду виховання має два рівня: «поверхневий» (первинний та формальний) і «глибинний» (змістовний та суттєвий). На поверхневому рівні вихованець примусово дисциплінується, керуючись параметрами етикету (формальна поведінка, умовний рефлекс, без пояснення необхідності привитої поведінки, виправдовуючи її гаслом «Так треба!», переважно орієнтуючись на оцінку з боку вихователя, довіряючи йому в цьому, перекладаючи на вихователя відповідальність за власний вчинок, як «зовнішній суд»). На глибинному рівні вихованець самостійно й добровільно керується певною етичною системою (свідома поведінка, рефлексія, виправдана гаслом «Я знаю, чому так треба!», яка передбачає особисту відповідальність вихованця за вчинок, як «самосуд» на основі власних переконань). Перший рівень виховання є обов’язковим і стандартним для всіх, як «царина необхідності»; другий рівень – приватна справа («царина свободи», але ця свобода не повинна заважати чи шкодити іншим). Перший рівень – це модель поведінки вихованця у моністичній сфері дії юридичних законів; другий рівень – модель поведінки у тій плюралістичній сфері громадянського суспільства, яка тільки зовні регламентована юридичними законами.
Метою виховання є набуття вихованцем «законослухняності» та «родинослухняності», виходячи з того, що існують два найважливіших суспільних регулятора: «закон» (у державній сфері) та «авторитетна думка, мораль» батьків, вчителів, друзів, духовників, наставників, кумирів, родичів, авторитетів тощо (у приватній сфері).  
Виховання – це процес, але ніяк не гарантований результат. Навіть, коли громадянське суспільство та його правова держава створили всі належні умови для якісного виховання, то не факт, що воно досягне поставленої мети, але й без цих умов виховної мети не досягти. Усе через те, що кожен індивідуум має свободу волі й рішення бути чи не бути дисциплінованим – вибір вихованця. Залишити ж його на першому рівні – це програмування вихованця, перетворення його в об’єкт сторонніх маніпуляцій.  Тож треба проінформувати вихованця про обов’язковість і специфіку двох виховних рівнів, які тільки в ідеалі співпадуть. В цьому запорука повноцінної соціалізації (чи корекції) особи що виховується.
Тому в ліберальному суспільстві держава формалізує, а громадянське суспільство насичує виховний процес. І якщо громадянське суспільство первинне, то воно й несе остаточну відповідальність за виховний результат.
«ВИХОВНИЙ СТАНДАРТ» – освітній науково-методичний пакет, який складається з нормативної етики, нормативної історії, нормативного пантеону національних героїв і досягнень та нормативу загальнодержавних свят.
Його відсутність позбавляє освіту «права на виховання», бо виховний суб’єктивізм, еклектизм та релятивізм – живильне середовище сепаратизму.
В ліберальній освіті етика (завжди – «релігійна мораль») замінюється етикетом (десакралізованою «світською етикою»); «нормативна історія» передбачає «обхід амбівалентних подій і персоналій» й «акцент на спільних перемогах» з використанням діалектики у поданні навчального матеріалу та жорсткої вікової детермінації в питаннях історичної аналітики; «нормативний пантеон національних героїв і досягнень» є максимально абстрагованим (символізованим) у державній сфері й максимально конкретизованим та плюралістичним у сфері громадянського суспільства; загальнодержавні свята повинні бути максимально символічними, нейтральними (навіть формальними), консолідуючими суспільство.
ГРОМАДЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ – універсальне виховання, яке синтезує в собі усі можливі напрями виховання, є їх своєрідною методологічною квінтесенцією. Усі найкращі виховні якості й компетенції в суспільному житті особистості поєднуються саме в понятті «громадянин». Громадянство – це (і тільки те), що і формально і фактично об’єднує усі етноси, які постійно проживають на певній території (в межах держави), розмовляють спільною мовою, мають спільну ментальність та культурні корені, дотримуються чинного законодавства, враховують історично-ситуативну громадську думку, яка задає параметри загальноприйнятній приватній (побутовій та корпоративній) поведінці тощо.
«Подвійне громадянство» – факт несумісний з патріотизмом, в силу абсурдності «подвійного патріотизму».
ГУМАНІЗМ – секулярна теорія, яка використовується лише в царині правової держави. Передбачає те, що Бога не існує; є тільки Природа, вищим рівнем розвитку якої є людина, як біосоціальна істота, яка, будучи живою, поєднує у собі «природну речовину», «психічні рефлекси» та «інтелектуальну рефлексію». Природа та «природне» є первинним, що проявляється у пріоритеті матеріальних потреб людини. В соціальній проекції – це первинність матеріального виробництва (економічного базису) по відношенню до духовного виробництва (соціальної надбудови). В свою чергу, культура – це «друга природа», як штучна сфера, створена людьми з трансформованої (вдосконаленої) природної сировини, головне призначення якої забезпечити людям більш комфортне існування. Звідси людина – це найвища цінність. Її благо – найвище мірило щодо усіх природних і соціальних явищ. Гуманізм – це переконаність у тому, що в людини немає нічого надприродного (сакрального), за формулою «людина = людині» й людина (людство) є «останньою інстанцією» при вирішенні всіх проблем.
ЕТАТИЗМ – (від фр. État – держава) – напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку. У політичній науці етатизм це переконання, що держава повинна контролювати як економічну, так і соціальну сфери, або кожну з них до певної міри. З іншого боку, етатизм є соціологічною теорію, що обґрунтовує необхідність активного втручання держави в економічне, політичне і соціальне життя, яка розглядає це «втручання» як вищий результат і мету розвитку спільнот. В юриспруденції етатизм ставить існування права в нерозривний зв'язок з існуванням держави і не визнає іншого права, крім як санкціонованого державою. Етатизм розглядає державу як вищий інститут, який стоїть над усіма іншими соціальними інститутами, тобто над громадянським суспільством. Втілення в тій чи іншій мірі та формі етатистських ідей пов’язують з тоталітаризмом, соціалізмом, державним патерналізмом (концепція державної опіки, установлюваної над індивідами, підприємствами й організаціями). Етатизм, на наше переконання, є нездоланим явищем української пострадянської дійсності, яке гальмує і навіть унеможливлює послідовну лібералізацію країни.
ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ. Їх перелік, єдиний і стандартний для всіх громадян України, є зафіксованим у Конституції України, Розділ ІІ. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина (Статті 21 – 68). Звернемо увагу на назву розділу, в якій бачимо первинність «прав і свобод» по відношенню до «обов’язків» та пріоритетність «людини» по відношенню до «громадянина». Це – абсолютно ліберальна норма.
ЗАКОН – це компроміс між носіями прав. ПРАВО – поняття абсолютне тільки у разі не порушення закону. Право є сталим; закон – періодично сталим. Носії прав можуть змінити закон (спростувати чи покращити), якщо той не є оптимальним для найбільшої можливості забезпечення прав і тільки у спосіб конвенційної угоди. Приватну (локальну) думку можливо розповсюдити на загал – тільки через її узаконення.
ІНДИВІДУАЛЗМ розглядає людину як індивіда (як «соціальний атом»). Це значить, що власні інтереси людини є первинними стосовно інтересів спільнот. Але при цьому людина – це «змушено колективна істота». Залишившись без сторонньої опіки, сам-на-сам з природним середовищем, дитина не виживає. Більше того, без стороннього соціального впливу людина не соціалізується і залишається твариною. Тож плата людини за можливість автономії від суспільства – компроміс між «індивідуальним» та «колективним», що проявляється у спільному утворенні людьми таких соціальних регуляторів, як «закони» й «громадська думка».
Однак, попри це, унікальність та уособлення кожної людини – речі абсолютні і первинні. В свою чергу пересічність та колективність – відносні, другорядні, умовні й ситуативні.
Люди рівні в своїй унікальності та самоцінності, але стають нерівними й набувають «меншовартості» у випадку посягання на рівність, унікальність та самоцінність собі подібних.
ІСТИНА – конвенційна домовленість компетентної більшості, або об’єктивний, очевидний результат досвіду.
КОНЦЕПЦІЯ ВИХОВАННЯ – зведення засад, принципів, етичних максим, правил, критеріїв, якими задаються параметри виховного середовища. Є результатом «конвенційної домовленості» спільноти (окремої корпорації чи всього соціуму).
ЛЕГАЛЬНІСТЬ (від лат. Lex – закон) є синонімом «законності», «правомірності», або, точніше, – у правовій ліберально-демократичній  державі – «правомірної законності». Це поняття носить більше юридичний (формальний) характер і свідчить, що закон ухвалює саме державна влада (легально – значить «по закону»), за поданням громадянського суспільства.
ЛЕГІТИМНІСТЬ – це поняття є значно ширшим за легальність. Воно виходить за межі державної «законності» у «правове поле» громадянського суспільства й виражає моральне ставлення людей до чинного законодавства, до державної влади (її визнання, лояльність до неї чи навпаки). Легітимність є первинною й пріоритетною по відношенню до легальності (легітимно – значить «по совісті»). Якщо легітимність не відповідає легальності, то ця суперечність вирішується або революцією народу проти влади, або репресією держави по відношенню до повсталих громадян.
МОВА є найважливішим ідентифікатором громадянина. У багатонаціональній державі ліберальна мовна політика передбачає дві дефініції: «державна мова» («державні мови») та «рідна мова».  Одним з показників патріотизму є належне знання і використання саме державної мови в усіх сферах, регламентованих чинним законодавством. З іншого боку, правова держава здійснює таку ліберальну мовну політику, яка передбачає не дискримінаційне ставлення до «рідних мов». Але саме державна мова є об`єднуючим чинником суспільства й повинна мати монопольний статус у державній сфері. Паралельно «інші мови» мають безперешкодно функціонувати в сфері громадянського суспільства, що є показником плюралізму в мовному питанні й цілком ліберальною нормою.
МОНІЗМ ЗАКОНІВ І ПЛЮРАЛІЗМ МОРАЛІ. Державні закони є єдиними, стандартними для всіх; мораль – явище ненормативне, унормоване тільки в межах певних спільнот чи корпорацій, або на рівні окремих суб’єктів, у вигляді формального (етикет) чи глибинного (етика) варіантів. У випадку неможливості створення універсальної нормативної етики (це ситуація полікультурних суспільств, таких, як українське), нормативної історії, нормативної психології тощо, місце моралі як соціального регулятора заступає закон. В такому випадку моральність – це, перш за все, законослухняність, як зовнішня сторона належного рівня правосвідомості (згідно з принципом «Завжди поступай по закону»).
Відповідно до цього в освіті:
1. Навчальний план – закон для всіх.
2. Виховання – це тільки дисциплінування.
3. Втручання у свідомість дитини задля формування однобічних, безальтернативних оцінок є маніпулятивним і протизаконним.
4. Школа – деполітизована, деідеологізована та секуляризована.
5. Оцінка ставиться дитині за знання інформації, а не за ставлення до цієї інформації. Оцінити можна тільки «знання» й «поведінку».
6. З виховання в принципі неможливий іспит.
7. Участь у всьому, не регламентованому чинним законодавством, – справа добровільна.
НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ – це пострадянський штамп, який не використовується у розвинутих західних демократіях. У ліберальних країнах (з їх пріоритетним громадянським суспільством, що має власну та підпорядковану правову державу), а особливо у багатонаціональних та багатоконфесійних суспільствах (таких, як українське), «національне» не може розглядатися як «етнічне», бо це одразу породжує диктат «титульної нації» з відповідною дискримінацією нацменшин. В той же час ознака зрілого лібералізму – це використання терміну «національне» лише у розумінні «політично-національного», тобто «громадянського». Виходячи з цього, західна освіта оперує синтетичним й універсальним поняттям «громадянське виховання», розуміючи, що справжній громадянин не може не бути патріотом, а справжній патріот – громадянином.
ПАТРІОТИЗМ – це прийняття й відстоювання тих параметрів навколишнього життя, які водночас приносять особисте й суспільне благо, що виявляється в повазі, підтримці, збереженні й примноженні цих благ. Тобто патріотизм – це  і формальне, і реальне ставлення людини до середовища, в якому вона живе, зберігаючи та покращуючи його для себе й для людей. При цьому «мінімальний патріотизм» – це законослухняність, лояльність до держави, толерантність до співвітчизників, врахування громадської думки. «Максимальний патріотизм» – добровільний подвиг заради Вітчизни, свідома самопожертва заради співвітчизників.
Патріот не може бути водночас героєм і злочинцем.
ПАТРІОТ – це законослухняний і дисциплінований громадянин. Усе, що понад цього (в позитивному сенсі), – це волонтерство, або героїзм.
ПОЗИТИВІЗМ – передбачає, що остаточною істиною для людини є тільки те, що перевіряється практикою. Навіть логіка має підпорядковуватися практиці, бо теорія без експериментальної перевірки залишається гіпотезою. Тобто позитивне знання – це те, що має практичне підтвердження («прагматизм»). В свою чергу містика (магія, релігія, окультизм тощо) не є критерієм істини. А тим часом у сучасному суспільстві, функцію містики, з питань «спасіння» людини взяла на себе наука («сцієнтизм»), яка спрямовує зусилля на «покращення й продовження життя людей». Цінним проголошується тільки те, що є корисним, зручним людині («утилітаризм»).
ПРАВДА – власна, суб’єктивна думка, переконаність.
РАЦІОНАЛІЗМ передбачає, що людина довіряє тільки розумово обґрунтованому досвіду, а наука – це найбільш оптимальна й продуктивна модель використання можливостей людського інтелекту для виробництва таких знань, які принесуть людині максимальне життєве благо. В свою чергу чуттєва інформація обов’язково повинна пройти раціональний етап своєї верифікації задля подальшого практичного використання. Тобто людина має довіряти тільки розуму: компетентним фахівцям від науки – офіційно, й здоровому глузду – в побуті.
РОДИННЕ ВИХОВАННЯ як важливий чинник військово-патріотичного виховання знаходиться в нашому суспільстві в проблематичному стані. Цьому декілька причин, з яких найважливіша – це видозміна інституту сім`ї. Нині пересічна українська родина має, з одного боку, інерційні пострадянські параметри, а з іншого – постмодерні впливи: радикальну емансипацію та маскулінізацію жінок, фемінізацію чоловіків, легалізацію і пропаганду перверсій, трансгендерство, одностатеві та інші альтернативні моделі шлюбів, шлюбні контракти тощо.
Це явище підсилюється економічними негараздами та політичною дезорієнтацією більшості пересічних громадян. В такій ситуації перекладати військово-патріотичне виховання тільки на родини щонайменше непродуктивно.
СВОБОДА – усвідомлена необхідність: можливість вільно діяти в межах законів природи, суспільства та мислення.
СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ – (від лат. saeculum «мирський», «світський») – ліберально-демократичний процес звільнення усіх сфер особистої, громадської та державної сфер від регламентації, контролю, примусу (репресій) з боку церкви (від дикту державної релігії та її церковного законодавства). Конституція України закріплює у Статті 35 цілком ліберальну норму стосовно існування релігії в нашій країні, констатуючи: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою».
Однак у сучасній Україні маємо чисельні й різноманітні факти (починаючи від використання Святого письма в інавгураційній процедурі Президента та завершуючи викладанням християнської етики в державній освіті), які потребують належної правової оцінки. Також тривожним сигналом для громадянського суспільства є ініціювання державними органами капеланської служби у Збройних Силах України. Наскільки ця наявність «військового духовенства» в українській армії є правовим явищем, вирішувати Конституційному Суду правової ліберально-демократичної держави після широкого обговорення означеної проблеми суб’єктами громадянського суспільства та її експертної оцінки прогресивними науковцями.
СИСТЕМА ВИХОВАННЯ – це теоретичний проект, який надає цілісності виховному середовищу. Містить «ядро» – власну ідею (концепт) та «структуру» – сукупність елементів, що зумовлені ідеєю системи. Ідея військово-патріотичного виховання – це виховання громадянина (суб’єкта громадянського суспільства та його правової держави) як вояка-патріота, готового добровільно захищати Вітчизну, дотримуючись чинного законодавства й керуючись власними етичними переконаннями.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ – принцип розподілу обмежених ресурсів, який в ідеалі передбачає спочатку законний поділ їх порівну, а потім – добровільний перерозподіл від тих, хто має надлишок, тим, кому не вистачає. В ліберальному суспільстві існує збалансованість егалітаризму («рівності») й елітаризму («виключності»). Всі люди є рівними від народження у своїх правах та обов’язках, не зважаючи на те, що люди не є однаковими у своїх «природних характеристиках». В ідеалі у суспільстві всі рівні у правах і перед законом. Це має назву «Рівні стартові можливості». Далі включається механізм конкуренції, який формує «маси» й «еліти», що ззовні виглядає як «соціальна нерівність».

9. Рекомендовані джерела:
1. Гуріна Л. Патріотизм починається з концепції? // Народне Слово. – 24 грудня 2015.  –  №52 (3230). –  С. 1, 3.
2. Гуріна Л. Патріотичне виховання: назад у майбутнє. // Народне Слово. – 21 січня 2016. –  №3 (3233). – С. 7.
3. Захарова Є. Громадянське виховання старшокласників у США (друга половина ХХ століття) [Текст] : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. пед. Наук : 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки / Захарова Євгенія Юріївна ; Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.Винниченка. – Кіровоград, 2014. – 20 с.
4. Захарова Е. Компаративный анализ гражданского воспитания в школах США и Украины: [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://jurnal.org/articles/2013/ped20.html
5. Захарова Є. Лібералізм як методологічна концепція громадянського виховання США: [Електронний ресурс] / Режим доступу:  https://www.google.ru/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CBoQFjAAahUKEwiC9q3z6Y3JAhWonXIKHWysDqY&url=http%3A%2F%2Firbis-nbuv.gov.ua%2Fcgi-bin%2Firbis_nbuv%2Fcgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name%3DPDF%2FNz_p_2012_112_26.pdf&usg=AFQjCNEAjIlwyLXwc5NUhyHjLZu13TcM4w&bvm=bv.107467506,d.bGQ&cad=rjt
6. Захарова Є. Основні концептуальні елементи громадянського виховання США): [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://www.google.ru/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CBoQFjAAahUKEwiQ6MDt6I3JAhUm8HIKHf7XCcE&url=http%3A%2F%2Firbis-nbuv.gov.ua%2Fcgibin%2Firbis_nbuv%2Fcgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOA %3D1%26Image_file_name%3DPDF%2FNz_p_2011_101_22.pdf&usg=AFQjCNFXgunbhJvXKVkNQqAMFPdEgMXVKA&bvm=bv.107467506,d.bGQ&cad=rjt
7. Захарова Є. Особливості навчально-виховного середовища в процесі реалізації ліберальної теорії громадянського виховання у старшій школі США: [Електронний ресурс] / Режим доступу:  https://www.google.ru/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CBoQFjAAahUKEwj50d2j6o3JAhUFp3IKHTXuDJ8&url=http%3A%2F%2Firbis-nbuv.gov.ua%2Fcgi-bin%2Firbis_nbuv%2Fcgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name%3DPDF%2FNz_p_2013_120_29.pdf&usg=AFQjCNGc9_rqKSC71WRFFSMcf5TdMkU2RA&bvm=bv.107467506,d.bGQ&cad=rjt