Добра і чуйна людина, прекрасний сім’янин, люблячий батько, турботливий дідусь. А ще – справжній надійний друг, який користувався повагою та авторитетом серед побратимів-«афганців». Таким був учасник бойових дій в Афганістані Олександр Васильович Куляс, таким і запам’ятався усім, хто його знав. Світла пам’ять про нього назавжди збережеться у серцях всіх, хто йшов з ним поруч.
Олександр Куляс
Пам’ять про інженера-конструктора Олександра Куляса зберігається на 45-му Вінницькому експериментально-механічному заводі. До речі, він свого часу очолював там заводську первинну організацію воїнів-інтернаціоналістів і зумів згуртувати навколо себе однодумців. На даному підприємстві ще працюють «афганці», які пам’ятають свого очільника.
Данина поваги та шани учаснику бойових дій Олександру Кулясу віддана і у Музеї Пам’яті воїнів Вінниччини, загиблих в Афганістані – відділі Вінницького обласного краєзнавчого музею. При нагоді він часто відвідував «афганський» музей. У вузькому колі ділився спогадами про службу в Афганістані, розповідав про однокурсників: Сергія Громова та Володимира Цибу. У житті кожного із них був Афганістан. Музейні працівники неодноразово запрошували Олександра Васильовича на тематичні вечори, присвячені річницям виведення радянських військ з Афганістану, презентацію пересувної виставки «Час і досі не загоїв рани — цей одвічний біль Афганістану». З почуттям відповідальності та серйозності він поставився до прохання надати інформацію про себе як про учасника бойових дій. Радів з нами, коли в експозиції музею було зроблено доповнення, виходило з друку видання: путівник до пересувної виставки «Час і досі не загоїв рани — цей одвічний біль Афганістану» та альбом «Незаживаюча рана Афгану». Він любив музей – святиню «афганців», жив його життям. Від щирого серця Олександр Васильович подарував нам велику добірку кінофільмів та дисків з «афганськими» піснями. Все це ми використовуємо у своїй роботі.
Олександр народився і виріс у Вінниці. Середню освіту здобув у школі № 6. Зарекомендував себе життєрадісним, активним та старанним учнем. Попереду ще зовсім юного Сашка очікувало чимало випробувань. Хлопець рано втратив батька, а коли навчався на другому курсі політехнічного інституту померла і мама. Він залишився зі старшим братом Аркадієм. Отож, ще з студентських років Олександр був самостійним та відповідальним. Саме ці риси і вплинули на формування його характеру в подальшому житті.
У політехнічному інституті на одному курсі з Олександром навчалися вінничанин Сергій Громов та літинчанин Володимир Циба. Доволі часто саме ця трійка студентів перетиналася у будівельних загонах під час проходження практики. Як і всі хлопці, коли випадала вільна хвилина, вони любили пограти у футбол. Саме спорідненість інтересів та щирі відносини щоразу зближували Олександра, Сергія і Володимира. Невдовзі вони стали друзями, а їхні життєві стежини тісно переплелися.
Трудову діяльність випускник Вінницького політехнічного інституту Олександр Куляс розпочав на радіотехнічному заводі «Маяк». 25 листопада 1979 р. був призваний до лав Радянської Армії. У Козятинському військкоматі доля знову подарувала зустріч трьом студентським друзям: Олександрові, Сергію та Володимиру. Двоє з них: Громов і Куляс військову службу розпочали у Тульчинському артилерійському полку, Циба – у м. Ужгород. У січні 1980 р. на збірному пункті м. Перечин Закарпатської області знову всі троє перетнулися. Першим в Афганістан потрапив Сергій. Він проходив службу у Кундузі. Володі з Олександром випало служити у Кабулі навідниками автоматичного міномета 82 мм.
Молодший сержант Громов неодноразово брав участь у бойових діях. Під час виконання одного із завдань він отримав важке поранення. Від отриманих ран Сергій помер 1 червня 1980 р. Про загибель друга Олександр дізнався із листа своїх рідних. Він важко переніс втрату вірного друга. Трохи згодом, коли Олександр звільниться у запас у травні 1981 р., а Володимир у червні того ж року, бойові побратими завжди 1 червня будуть відвідувати могилу загиблого друга. Вони ніколи не забували до неї дорогу.
Сергій Громов
З великим болем Олександр розповідав нам про свого одногрупника. І коли у музеї оновлювалася інформація про Сергія Громова, він приніс його фотографії, газетні статті і взявся в усьому допомагати. З великим нетерпінням хотів побачити виставку. Але, на жаль, не встиг… Важка невиліковна хвороба забрала його життя.
Розрадою Олександра під час служби були листи дружини Наталі. Вона з маленькою донечкою з нетерпінням чекала його повернення додому. Родинну підтримку обидві відчували в особі матері загиблого друга – Наталі Павлівни Громової. Адже всю свою материнську любов вона віддавала цим людям, яким так була потрібна підтримка у нелегкий для них час. Олександр з вдячністю ставився до матері загиблого друга.
Дружба Олександра та Володимира пройшла випробування війною, загартування мужніми вчинками, на які здатний тільки справжній друг. Яскравим прикладом цього є один епізод, який часто згадував і розповідав Олександр Васильович.
Володимир Циба, Олександр Куляс (зліва направо) з товаришами по службі
Третій мотострілецький батальйон 180-го мотострілецького полку, у складі якого була мінометна батарея, отримали завдання перехопити караван, який йшов з Пакистану. Кілька днів військовослужбовці пробиралися по певному маршруту та робили привали, щоб не викликати підозри. Йшли в основному вночі. Був момент, коли їм потрібно було перейти на інший бік через гірську річку по двох колодах. На той час вже пройшло чоловік вісімдесят і швидше всього ця переправа розхиталася. Саме тоді, коли по ній переходив Куляс, він упав у воду. Ніхто на це не звернув уваги. На іншому боці тим часом зробили перекличку. Володимир занепокоївся, тому що не міг знайти друга і кинувся на його пошуки. Він повернувся назад до переправи і в темноті почав гукати його. Олександр на той час був біля берега і не міг самостійно вибратися з води. Циба допоміг йому. Вдвох вони почали доганяти своїх. Скільки ще всього їм довелося пережити, коли друзі нарешті знайшли своїх. Цей випадок ще більше їх зблизив, а дружба стала міцнішою.
Після звільнення у запас Олександр та Володимир дружили сім’ями, підтримували один одного морально і матеріально. Вони цінували бойове братерство та залишалися найкращими друзями.
Олександр працював інженером-конструктором на 45-му Вінницькому експериментально-механічному заводі. Восени 1981 р. отримав нагороду за виконання інтернаціонального обов’язку – медаль «За бойові заслуги». Володимир працює на Вінницькому заводі «Будмаш». Має тридцять п’ять років трудового стажу на цьому підприємстві. На даний час обіймає посаду директора.
Йому, як і всім нам, не вистачає Олександра – скромної, ерудованої, світлої людини, яка готова була прийти на допомогу у будь-який час.
