Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


17411980 Відвідувачів
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Укрінформ
Урядовий портал
Міністерство оборони
Орденские планки – ветеранам
Боевое Братство
"Третій Тост" №9-10 (585-586), травень 2017 рік Надрукувати Надіслати електронною поштою
Зі святом Великої Перемоги!
Дорогі ветерани!
Шановні співвітчизники!

Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) прийміть щирі вітання з нагоди Дня пам’яті та примирення і 72-ї річниці Великої Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні! 
Все більше часу минає відтоді як ви, дорогі ветерани Великої Вітчизняної війни,  зуміли здійснити неймовірне – навічно увійти в історію людства як переможці коричневої чуми – фашизму.
Бойові дії, широкомасштабні військові операції, опір партизанських загонів відбувалися на теренах України більше трьох років. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисячі промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів, а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.
Дорогу ціну заплатив український народ за Велику Перемогу, загинуло близько 4 мільйонів цивільного населення, понад 2 мільйони було вивезено до Німеччини 7 мільйонів українців воювали у лавах Червоної Армії, половина з них загинули.  
На фронтах Другої світової війни радянські воїни виявили масовий героїзм і мужність, сотні тисяч нагороджені бойовими орденами і медалями, 11665 удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, з них 2069 – уродженці України.        
Не підвладна рокам велич подвигу народу, який відстояв свободу, честь і незалежність своєї Вітчизни і  врятував світ від фашистської чуми. Низький вам наш синівський уклін, шановні ветерани!
Воїни-інтернаціоналісти завжди брали  приклад з ветеранів старшого покоління і завжди рівнятимуться на ваш бойовий і трудовий подвиг, гідно примножують бойові й трудові традиції, продовжують  роботу з увічнення подвигу переможців, з військово-патріотичного виховання молоді.         
Сьогодні героїчну естафету ветеранів старшого покоління продовжують ветерани зарубіжних війн, миротворці, учасники антитерористичної операції.
Цього пам’ятного дня бажаю вам, наші дорогі ветерани, наші співвітчизники, доброго здоров’я, щастя і благополуччя, любові й шани, мирного безхмарного неба і віри у славне майбутнє нашої Батьківщини!

З глибокою повагою –
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.


Закон України

Про внесення змін до статті 15 Закону України
«Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»
щодо надання членам сімей загиблих пільг без урахування середньомісячного сукупного доходу сім’ї


Верховна Рада України постановляє:
I. Частини восьму та дев’яту статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (Відомості Верховної Ради України, 1993 p., № 45, ст. 425 із наступними змінами) виключити.
II. Прикінцеві положення
1. Цей Закон набирає чинності з першого числа місяця, що настає через місяць з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України у місячний строк з дня опублікування цього Закону:
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.
Президент України
П. ПОРОШЕНКО.

м. Київ,
13 квітня 2017 року.
№ 2014-VIII.

Права восстановлены!

В День Великой Победы – о нашей немалой победе: социальные права семей воинов, погибших в Афганистане, ВОССТАНОВЛЕНЫ!
Для достижения этой цели тысячи ветеранов Афганской войны выходили к стенам Верховной Рады, Правление УСВА и ее председатель С. Червонопиский встречались и обсуждали проблему с Председателем Верховной Рады А. Парубием, председателем Комитета ВР по делам ветеранов, участников боевых действий, участников антитеррористической операции и людей с инвалидностью А. Третьяковым, который вместе с членами комитета внесли соответствующий проект закона Украины. Этот закон был принят Верховной Радой и теперь подписан Президентом Украины П. Порошенко.
Правление УСВА выражает благодарность всем соавторам закона,
которым восстановлены социальные права семей воинов, погибших в Афганистане.

Пресс-служба УСВА.

Ми все це залишимо  без наслідків?
День Великої Перемоги, на жаль, у нашій країні не став Днем пам’яті та примирення. У гонитві за стрічками і символами, у боротьбі з «найманцями» радикали у ряді міст за дорученням своїх керівників силами «патріотів» і «активістів» зробили все, аби роз’єднати  суспільство. Їм мало крові – власної і ворожої – на сході держави, вони шаленіють від спраги, від бажання пролити ще кров ветеранів. У Києві, Харкові, Дніпрі й Миколаєві вони, як могли, заважали мирним демонстраціям, а отримавши опір, перейшли до помсти, тепер уже разом з владою, шляхом її діяльності й бездіяльності.
У Миколаєві здійснено напад на офіс обласної організації УСВА  бандою «закамуфльованих нових титушек». Тяжкі  ушкодження нанесли голові обласної спілки Юрію Солов’ю, офіс суттєво пошкоджений. Нова поліція цього не помітила. Хто понесе відповідальність?
У Дніпрі міська організація УСВА (голова – Юрій Виноградов) отримала ультиматум від влади: за 24 години звільнити офіс організації.
Рішенням міністра соціальної політики Андрія Реви ще напередодні свята вдвічі скорочено державну допомогу УСВА.
Ми все це залишимо  без наслідків?
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.

Дата

Як це було

       15 травня виповнилося  29 років з початку виведення Обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану. 
      14 квітня 1988 року представники Республіки Афганістан, Ісламської Республіки Пакистан, Радянського Союзу і США  підписали в Женеві угоду та інші документи щодо врегулювання ситуації в Афганістані.
        Передбачалося, що половину радянських військ буде виведено  до 15 серпня 1988 року, а решту – протягом наступних шести місяців.
        З 15 травня до 15 серпня 1988 року війська було виведено з гарнізонів Джелалабада, Газні, Гардеза, Кандагара, Лашкаргаха, Файзабада і Кундуза – всього 50,2 тисячі  (50% особового складу).
        З початком виведення ОКРВ озброєна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли, активізувавши бойові дії, ефективніше ведучи роботу з розкладання і деморалізації НДПА, держапарату, збройних сил РА, а також зробила ряд акцій з метою захоплення влади в провінціях Кунар, Нангархар, Пактія, Пактіка, Логар, Вардак і Кандагар. У подальшому вона перенесла свої зусилля і на інші райони країни.
       Після 15 серпня наші війська залишилися тільки в 6 провінціях – Кабул, Герат, Парван, Саманган, Балх і Баглан, маючи у своєму складі 50,1 тисяч осіб. Вони зосередили основні зусилля на наданні допомоги ЗС РА в утриманні найважливіших адміністративних центрів, авіаційних баз і комунікацій; підтримці афганської армії у боротьбі з непримиренною опозицією.
       Як показали подальші події, обраний метод відведення військ – з опорою на базові райони повністю себе виправдав. Він дозволив виключити політичні деформації в залишених районах країни, а афганцям – набути досвіду самостійних бойових дій (за підтримки ВПС 40-ї армії).
         15 лютого 1989 року було завершено виведення радянських військ, але після цього ситуація в країні ще більш загострилася.
        Війна в Афганістані не припиняється вже понад двадцять років. Афганістан сьогодні — опорна база міжнародного тероризму й екстремізму, фабрика світового виробництва наркотиків, які приносять мільярдні доходи і підживлюють міжнародний тероризм.

Пам'ять
Доблесні захисники Києва

У день 72-ї річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні відбулося перезахоронення полеглих у роки Великої Вітчизняної бійців на території Храмового комплексу на честь великомученика Артемія Антиохійського і Покрови Божої Матері в селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області.
Як повідомляє сайт Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, участь у церемонії взяли ветерани Другої світової війни, члени їхніх сімей, учасники бойових дій  в Афганістані, учасники АТО, представники громадських об’єднань, місцеві жителі.
Для перепоховання бійців, полеглих у роки Великої Вітчизняної війни, прибули військовослужбовці Васильківського гарнізону. Вони з військовими почестями перепоховали останки 30 доблесних захисників Києва.
Під час пошуку серед 30 загиблих солдат і офіцерів працівники Археологічного патріотично-пошукового об’єднання «Дніпро-Україна» знайшли останки та особисті речі восьми воїнів 4-го полку повітряного спостереження, оповіщення і зв’язку. Особисті речі полеглих воїнів передали рідним. Решту речей з підтверджувальними документами – до музею радіотехнічної бригади повітряного командування «Центр» Повітряних Сил ЗС України.
Речі, передані військовослужбовцям радіотехнічної бригади Повітряних Сил, було знайдено на місці бою в районі міста Березань під час оборони Києва у 1941 році при спробі виходу червоноармійців із оточення.

Эту победу у нас не отнять
9 мая представители Херсонской областной организации УСВА, участники боевых действий и члены их семей под знаменем УСВА прошли колонной по Аллее Славы и возложили цветы к могиле Неизвестного Солдата и к памятнику воинам-интернационалистам.
Председатель ХОО УСВА В. Столяр поздравил ветеранов, пожелал мирного неба, крепкого здоровья и отметил, что организации УСВА делают всё возможное для поддержания мира, чтят память о солдатах, не вернувшихся с полей сражений.
В исполнении победителя конкурса «Таврійська зірка» Володи Лебедева прозвучала песня воина-интернационалиста Александра Елагина. Яркое выступление участника боевых действий, лауреата международных конкурсов, автора-исполнителя Александра Ткача стало кульминационным моментом праздника. Под гимн воинов-интернационалистов «Виват!» все «афганцы» вышли на импровизированную сцену, продемонстрировав своё единство и сплочённость. Традиционная солдатская каша стала приятным угощением в день праздника.
Великая Победа живёт и будет жить, потому что в каждой семье нашего края живут потомки ветеранов Второй мировой войны. И эту победу у нас не отнять! Дух дедов, их кровь живёт в нас, и победить эту память можно только в том случае, если уничтожить весь народ.
Надежда ЛЕБЕДЕВА.

До  ветеранів у гості

Хмельницька обласна організація УСВА традиційно привітала ветеранів в обласному госпіталі.
У двір госпіталю прибула польова кухня із смачною солдатською кашею та запашним чаєм.
 Члени правління спільно з представниками міських і районних організацій, представниками влади привітали ветеранів з Днем Перемоги. Лунали пісні, слова щирої подяки від ветеранів війни за свято, увагу і пам'ять про нелегке життєве випробування, яке  випало на їхню долю.
 Правління обласної організації УСВА висловлює щиру вдячність постійним помічникам з бригади спецпризначення, представникам Волочиської, Хмельницької, Старокостянтинівської районних організацій, Хмельницькій міській організації та всім спонсорам.

Людмила АЛЄКСЄЄВА.

Ситуация в Николаеве:
ответили достойно


Николаевский областной Союз воинов-интернационалистов и запаса всегда отличался высокой организованностью, особенно при проведении торжественных мероприятий и шествий, принимал меры обеспечения правопорядка и безопасности своих членов.
9 мая в колонну ветеранов Афганской войны без согласования и разрешения нахально влезли провокаторы от других организаций, которые рекламировали свои символы на фоне массовой акции ветеранов. При этом параллельно с колонной  ветеранов Афганистана двигались «закамуфлированные титушки», ожидая запланированного обострения.
Ветераны Афганистана вынуждены были применить силу для удаления провокаторов из своей колонны. При этом в «запланированное дело» включились «закамуфлированные титушки», но они получили достойный отпор. Порядок в колонне был наведен, и ветераны прошли по городу традиционным маршем, посвященным Дню Победы.
10 мая «мстители», прикрываясь славой и авторитетом инвалидов и ветеранов АТО, собрали банду численностью более 50 лиц, ворвались в офис Николаевского областного Союза воинов-интернационалистов и запаса, где в тот момент находилось всего 6 ветеранов, нанесли им побои, надругались над символами воинской славы – копиями знамен воинских частей.
14 мая состоялось внеочередное заседание правления союза, на котором были обсуждены произошедшие события. Руководители всех организаций ветеранов всех районов области одобрили действия председателя областной организации Ю. Л. Соловья и единогласно  приняли заявление.

ЗАЯВЛЕНИЕ
Николаевского областного Союза воинов-интернационалистов
и запаса

Учитывая события, произошедшие в Николаеве 9 мая во время мероприятий по празднованию Дня Победы над нацизмом, и 10 мая при нападении на помещение НОСВИЗ, последующие попытки унижения роли ветеранских организаций в общественной жизни государства, Николаевский областной Союз воинов-интернационалистов и запаса

–  считает, что в правовом государстве никто, кроме правоохранительных и судебных органов, не имеет права трактовать те или иные действия кого-либо соответствующими или противоречащими действующему законодательству;

требует от руководства органов власти и правоохранительных органов дать надлежащую правовую оценку вышеуказанным событиям, принять действенные меры к их зачинщикам и недопущению таких проявлений агрессии по отношению к мирным гражданам;

–  обращается к органам власти и местного самоуправления о недопустимости пересмотра  условий взаимодействия со всеми ветеранскими организациями;

–  призывает всех неравнодушных жителей области и города, все патриотические организации, цель которых – сохранение единой Украины, мира и благополучия в нашем городе и государстве, к объединению и совместному противодействию всем возможным актам политической агрессии;

–  оставляет за собой право дальнейшей организации и осуществления всех возможных в правовом поле мероприятий по защите членов организации, их семей, всех нуждающихся граждан от малейших необоснованных нападок.


Принято на правлении НОСВиЗ 14 мая 2017 года.

«Ташакору» – п’ять років
У Білій Церкві в обласному музично-драматичному театрі імені Панаса Саксаганського відбувся ювілейний концерт творчої групи «Ташакор», якій виповнилось п’ять років.
За невеликий відрізок часу група стала популярною в Україні. Аматорів  запрошують до участі в обласних, міських, районних заходах, які проводять організації УСВА. Члени колективу активно займаються військово-патріотичним вихованням молоді, волонтерською діяльністю, регулярно відвідують бійців у зоні АТО.
Глядачі гаряче зустрічали Володимира Возбранного, Леоніда Горобця, Василя Байбуза, Дарину Кріт, які виконували і відомі, і нові пісні. Виступили і привітали колектив автор-виконавець «афганських» пісень Юрій Шкітун із Запоріжжя і засновник колективу Сергій Копитов.
   Зібралося багато друзів творчої групи з різних куточків України. Голова Української Спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький, голова Київської обласної організації УСВА Олександр Янківський, голови обласного і міського комітетів сімей загиблих військовослужбовців Олена Гаврилюк і Галина Козакова привітали «Ташакор» з ювілеєм, високо оцінили роботу й побажали нових творчих злетів і досягнень.
Колектив творчої групи висловлює щиру вдячність за підтримку в проведенні ювілейного концерту народному депутату України Віталію Гудзенку, директору обласного музично-драматичного театру В’ячеславу Ускову і всім гостям свята.
Леонід БОЙКО,
фото автора.

Наша історія

Подвиг відважних


Сучасна війна на сході країни породила в історії України нову плеяду воїнів-героїв, подвиги яких ще належить гідно оцінити й вшанувати після завершення війни. Але поряд з ними ми не повинні забувати і героїв Другої світової – живих, яких залишилося дуже мало, і полеглих, зокрема, тих, яким до цього часу не віддано належну пошану.
Моєму давньому знайомому ветерану війни, жителю Києва полковнику у відставці І. Ф. Нечаєву в листопаді минулого року виповнилося 94 роки. Він – Почесний громадянин Новоград-Волинського Житомирської області, і добре, що місцева влада не забуває ветерана, підтримує з ним контакт, а він у свою чергу, незважаючи на поважний вік, торік брав участь у заходах, присвячених річниці визволення міста від фашистських загарбників.
Нещодавно через веб-сайти  ОБД «Меморіал» і «Подвиг народу», а також у Віктора Андрійовича Куксюка, жителя села Маковище Київської області, я дізнався про військову долю двох полеглих героїв – братів Андрія та Василя Куксюків, уродженців села Озеряни Брусилівського району Житомирської області, які загинули на минулій війні.
Спочатку про долю Андрія – батька Віктора Андрійовича. У 1939 році він був призваний на військову службу. Служив у Дніпровській флотилії. 1941 року потрапив у полон. Колону військовополонених фашисти гнали з Києва в Житомир, і по дорозі, в селі Кочерів Радомишльського району, бійця, який йшов поруч з Андрієм Куксюком, упізнав місцевий поліцай. Поліцай забрав з колони свого односельчанина, а заодно і Андрія.
У грудні 1943 року після звільнення Брусилівського району від фашистів А. Ф. Куксюк знову пішов на війну. У квітні 1944 року був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що 4 березня біля населеного пункту Берзна Камянець-Подільської (нині Хмельницької) області першим досяг траншеї противника і знищував фашистських вояків, а також за те, що  12 березня біля села Орлинці тієї ж області, незважаючи на танкову атаку противника, знищував ворожу піхоту. 
Другу медаль «За відвагу» А. Ф. Куксюк отримав 8 серпня 1944 року за усунення під вогнем противника чотирьох пошкоджень лінії зв’язку в районі населеного пункту Сокольники в Польщі. У тому ж бою він зазнав поранення.
Третьою медаллю «За відвагу» він був нагороджений 26 лютого 1945 року за те, що, ризикуючи життям, забезпечував безперебійний зв’язок штабу батальйону в жорстоких боях за Фрідевальде (Німеччина).
За рік А. Ф. Куксюк нагороджений трьома медалями «За відвагу», і було йому лише 24 роки. Цією медаллю нагороджували воїнів винятково за хоробрість, проявлену в бою, на відміну від деяких інших медалей та орденів, які нерідко вручали «за участь».
Загинув старшина А. Ф. Куксюк у бою біля Ернау (Німеччина) 25 березня 1945 року. Там же і похований. Його син не знав про подвиги батька і був вражений отриманою інформацією. Він повідомив мені, що на війні загинув і брат батька Василь Федорович Куксюк, 1903 року народження. І  знову пошуки через ті ж веб-сайти дали результати.
Виявилося, Василь Федорович пішов на війну в грудні 1943 року. Службу проходив, як і менший брат, телефоністом взводу зв’язку. 2 вересня 1944 року був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що 27 липня 1944 року в районі села Липники Львівської області при відбитті атаки противника під сильним артилерійським і мінометним вогнем усунув дев’ять  пошкоджень телефонної лінії між батальйоном і штабом полка, що сприяло утриманню позицій батальйону.
Свій останній бій В. Ф. Куксюк прийняв 1 лютого 1945 року біля польського села Кози, ведучи вогонь по фашистах, за що посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни першого ступеня.
Житель селища Брусилів П. Д. Липко допоміг  знайти дочку В. Ф. Куксюка – Віру Василівну. Вона проживає в Житомирі, все своє трудове життя присвятила роботі в школі. Їй минуло 84 роки. Чоловік і старший брат померли, дітей не мала і тепер, на жаль, залишилася одинокою.
Інформація про батька дуже схвилювала Віру Василівну. Тепер вона знає місце поховання і про подвиги батька, й на душі від того стало спокійніше.

Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації
«Закінчимо війну».

Ювілей

Храм дитячої книги

   У Національній бібліотеці України для дітей відбулося офіційне святкування 50-річчя від дня її заснування. Ювілей головної дитячої книгозбірні країни було внесено до списку важливих державних дат. Серед почесних гостей ювілярів – і воїни-інтернаціоналісти, які вже багато років співпрацюють з колективом у вихованні молодого покоління.
Відлік своєї історії Національна бібліотека України для дітей розпочала у 1967 році на базі районної бібліотеки для дітей ім. М. Коцюбинського у Києві відповідно до Постанови Ради Міністрів Української РСР від 22.07.1966 р. № 558 «Про створення Державної республіканської бібліотеки для дітей».
     За п’ять десятиліть бібліотека зазнала змін у своїх назвах: з 1978 по 1991 рік– Державна республіканська бібліотека для дітей ім. Ленінського комсомолу, з 1991 по 2003 – Державна бібліотека України для дітей. Враховуючи вагомий внесок у розвиток вітчизняної культури, велику роль у справі естетичного виховання підростаючого покоління, Указом Президента Українивід 2 жовтня 2003 року № 1142/2003 бібліотеці присвоєно статус національної.
     26 грудня 1978 року бібліотека отримала нове приміщення – унікальну архітектурну споруду, побудовану за спеціальним проектом з урахуванням елементів українського народного мистецтва. У цьому приміщенні, схожому на справжній палац, бібліотека працює і нині.
    Сьогодні бібліотека – культурно-освітній, інформаційний центр, головна книгозбірня дитячої літературиУкраїни, послугами якої щорічно користується більш як 20 тисяч дітей і дорослих – організаторів дитячого читання. У бібліотеці працюють різноманітні клуби, гуртки за інтересами, а також театральна студія і ляльковий театр.
Фонди становлять понад півмільйона примірників книг, періодичних видань, аудіовізуальних матеріалів, у тому числі 17 тисяч примірників книг мовами народів світу. Унікальною є колекція рідкісних і цінних видань – більше 13 тисяч книг і близько 3 тисяч примірників періодичної літератури ХІХ – першої половини ХХ століття.
Колектив готувався до свята довго і ретельно, тому бібліотека зустріла гостей гарною, оновленою, уквітчаною. На фасаді приміщення як цілий всесвіт з книги виросло казкове дерево з великою пташиною родиною. У фойє першого поверху запрацював фонтан. Центральну частину фойє другого поверху прикрашено фотокомпозицією з рідкісними архівними кадрами з історії бібліотеки та з світлинами сучасних буднів.
       На святкові урочистості до бібліотеки завітало багато почесних гостей, серед яких державні діячі, народні депутати України, очільники галузі культури і керівники установ-партнерів, керівники державних і громадських організацій, директории національних бібліотек країни та обласних бібліотек України для дітей. Кожен гість отримав у подарунок символічний віночок – прикрасу, зроблену руками читачів – учасників творчого об’єднання «Бібліот-АРТ майстерня». До початку свята гості насолоджувалися концертом струнного квартету учнів Київської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. М. В. Лисенка
На святкові урочистості всіх запросили до найбільшого читального залу, який перетворився на величезну глядацьку залу, що вмістила майже 200 глядачів – гостей, працівників книгозбірні.
       Генеральний директор, Заслужений працівник культури України Алла Іванівна Гордієнко говорила про роль бібліотеки й назвала її здобутки, розповіла, за що її так люблять діти і дорослі: «Нашу бібліотеку неодноразово названо Храмом дитячої книги, і ми з цим повністю згодні. У нас сонячно за будь-якої погоди, у нас вирують книжкові пристрасті, до нас залюбки приходять у гості автори кращих дитячих історій, у нас цінують і поважають дитячу книгу та вірять в її визначну роль у житті дитини».
       Колектив отримав привітання від Голови Верховної Ради України А. Парубія і Прем’єр-міністра В. Гройсмана, від голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності М. Княжицького
На свято завітали люди, які допомагають бібліотеці, підтримують її і вірять у те, що дитяча книга і дитяче читання — це важливий чинник виховання юних громадян, запорука успішного майбутнього нашої країни. Тому святкова програма була насичена емоційними виступами гостей, яких об’єднала з бібліотекою багатолітня плідна співпраця, реалізація ефективних проектів з метою формування нового інтелектуального ерудованого покоління на користь дитинства.
Привітали, вручили грамоти і нагороди працівникам бібліотеки заступник міністра культури України Ю. А. Рибачук, начальник управління з питань мовної політики та літератури Міністерства культури України Л. С. Нікіфоренко.
Голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), голова Наглядової ради бібліотеки С. В. Червонописький привітав працівників з ювілеєм, подякував за багаторічну співпрацю у вихованні молодого покоління на засадах патріотизму і любові до Батьківщини, побажав й надалі доброї співпраці та вручив генеральному директору А. І. Гордієнко Почесну грамоту УСВА (на знімку).
Перший заступник голови Державної служби України у справах ветеранів та учасників антитерористичної операції І. В. Мальцев привітав колектив зі святом і подарував книги, авторами яких є учасники антитерористичної операції.
Завітали на свято радник міністра внутрішніх справ України М. В. Апостол, депутат Київської міської ради, член Наглядової ради бібліотеки В. Б. Яловий, голова фонду «Рідна країна» М. В.Томенко та інші. Багато теплих і добрих слів на адресу бібліотеки та її високопрофесійного колективу висловлювали всі гості..
У заключному слові А. І. Гордієнко відзначила: «50 років – це безліч творчих зв’язків, чимало партнерів і друзів. І ми вдячні всім, кому було з нами по дорозі, всім, з ким нас пов'язує давняя багаторічна дружба».
     Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) бажає колективу Національної бібліотеки України для дітей здоров’я, життєвого оптимізму, добробуту, щирої любові читачів, творчих здобутків, а головне – миру і злагоди в нашій країні.
Інф. «ТТ».

14 травня – День матері

   У багатьох країнах світу День матері відзначають 13 травня. В Україні свято відзначаємо в другу неділю травня відповідно до Указу Президента України №489/99 від 10 травня 1999 року, цього року – 14 травня.
Безумовно, День матері – це одне з найзворушливіших свят, адже кожен з нас з дитинства і до останніх днів несе в своїй душі єдиний і неповторний образ – образ мами, яка все зрозуміє, вибачить, завжди пожаліє, і самовіддано любитиме, не зважаючи ні на що.
Щастя й красу материнства в усі часи оспівували художники і поети. І невипадково: від того, наскільки шанована в державі жінка, яка виховує дітей, можна визначити ступінь культури й благополуччя суспільства. Щасливі діти ростуть в дружній родині й під опікою щасливої матері.
Цього дня ми від усієї душі вітаємо дорогих мам зі святом! Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість!

ДОЛЯ МАТЕРІ

Війна завжди була важким випробуванням і для чоловіків, і для жінок, і для дітей. Цю історію часів Другої світової війни про свою матір Марію Петрівну та про її нелегку долю розповів житель Старокостянтинова Хмельницької області Іван Сергійович Горбачук.
Марія народилася 1910 року в селі Зелена Антонінського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. З дитинства тяжко працювала. У церковно-приходській школі була тільки один день. Прийшла бабуся і забрала з уроків, бо треба було коноплі витягувати з річки.
Коли вийшла заміж, поїхала разом з чоловіком Сергієм Тодосійовичем на заробітки в Кегічівку Харківської області. Тут і застала її з шістьома дітьми війна. Найменшій дитині було вісім місяців, а найстаршій – 13 років.
Чоловік з перших днів пішов на війну. Дуже важко їй, сердешній, доводилося з такою великою сім’єю. Але на початку червня 1942 року прийшла ще більша біда. Фашисти зігнали велику групу жителів Кегічівки, військовополонених у центр селища, вишикували в колону і, нічого не пояснюючи, погнали на захід, як потім виявилося – в Німеччину. Марія  разом з дітьми теж потрапила в цю групу. Щоб легше було пересуватися, вона взяла з собою візок, прихопила ще й телицю, гадала, що та тягнутиме візок, але спроба не вдалася.
На візку їхали чотирирічний Андрій, трирічна Віра і восьмимісячна Люба, 11-річна Настя вела телицю, а 13-річна Надя і восьмирічна Марія штовхали візок, який тягнула мама. В одному з сіл, через яке проходила колона, місцеві жінки просили Марію віддати їм двох найменшеньких діточок, розуміючи, яка доля їх чекає, проте вона відмовила – не могла відірвати від себе рідні кровинки, надіялася з Божою допомогою вибратися з цієї біди.
Одного дня серед охоронців-поліцаїв вона впізнала сусіда з Кегічівки. Павло давно не був удома і розпитав про свою сім’ю. Його дочка загинула від розриву бомби. Сусід порадив Марії відстати і, коли колона проходитиме вздовж довгого яру, тікати. Він на той час буде в кінці колони, а охорона – невелика. Вона так і зробила. Втікли ще кілька людей, які чули розмову.
Після втечі Марія вирішила діставатися на свою малу батьківщину, в Кам’янець-Подільську область, з надією, що там виживати допоможуть родичі.
Два з половиною місяці пішки, ведучи за собою телицю, вони добиралися до рідного села і подолали майже 1000 кілометрів. Харчувалася сім’я в основному тим, що давали люди, й тим, що знаходили в лісах. Іноді їх годували німецькі вояки.
    Одного разу за якусь одежину Марії вдалося виміняти великий шмат макухи (жмих від переробки соняшникового насіння), для неї то була велика удача. Вона кип’ятила воду і кидала туди макуху. Ночували в основному в куренях, які споруджувала разом із старшими дітьми. Якось під час дощу заночували в конюшні, де виявилося багато закривавленого одягу. Як пояснили місцеві жителі, то був одяг розстріляних фашистами євреїв.
Діти – і старші, і менші – мабуть, відчуваючи скруту мами, терпеливо переносили всі труднощі, не вередували.   
Якою тяжкою не була дорога, але вони дійшли до Старокостянтинова. На дорозі біля них зупинилася вантажівка. Водій – двоюрідний брат Марії – впізнав сестру. Він довіз старших дітей до села Антоніни, звідки вони дійшли до села Зелена, до родичів. Марія пішки продовжила свій шлях з Надею, яка вела телицю, і найменшенькою Любою на візку. Назустріч кіньми виїхав родич, який привіз їх у Зелене. Так закінчилася ця довга й виснажлива подорож.
Родичі зустріли Марію зі сльозами на очах, дивуючись її витривалості й терпінню. Перепочивши, вона рушила до сусіднього села Тернавка, де жила з чоловіком до війни.
У листопаді 1943 року знайомі люди переказали Маринці (так її звали в селі), що чоловік Сергій потрапив у полон і перебуває в концтаборі у Проскурові. Пішки вона дійшла до Проскурова, а це майже 80 кілометрів, і за теплий одяг зуміла виміняти чоловіка в охоронця-поліцая.
У 1944 році на світ з’явився син Іван. Після звільнення області від окупантів Сергій Тодосійович знову пішов на війну. Воював відважно, був поранений. Через веб-сайт «Подвиг народу» вдалося встановити, що під час бою 20 січня 1945 року за місто Люблинець (Польща) він знищив двох ворожих кулеметників, які вели вогонь по піхоті, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки. У цьому бою він зазнав тяжке поранення, втратив ногу.
Після війни Марія Петрівна працювала в колгоспі, а чоловік – на млині. Народили ще двох дітей – Ганю 1946 року і Миколу 1949-го.
У 1947 році був голод в Україні. Сергій Тодосійович з Андрієм пішов на заробітки в сусідню Білогородку. Батько ціпом молотив жито, син підносив снопи. Отримали трохи зерна і буханець хліба. Дорогою додому хлопець йшов швидше і з’їв весь хліб. Коли до хати зайшов батько, він почав плакати, зізнався у скоєному. Але батько не став його сварити, а теж заплакав і в розпачі сказав: «За що ж я воював?». 
У 1950 році поїхали на заробітки в Карелію. Життя на чужині не сподобалося, мати повернулася додому, а чоловік з Настею, Марією і Андрієм залишилися. Невдовзі Сергій одружився на місцевій жительці, а діти згодом повернулися до матері.
Марія Петрівна працювала у колгоспі й одна ставила на ноги дочок  і  трьох синів (дочка Люба померла в чотирирічному віці). Старші діти допомагали доглядати за меншими. Заміж не виходила.
 У 1959 році батько приїхав з наміром залишитися. Вона не погодилася на його пропозицію, мотивуючи тим, що в нього вже інша дружина, діти і потрібно повертатися до них. 1962 року він приїхав у Тернавку погостювати з дружиною Оленою. Мабуть, тільки така людина, як Марія Петрівна, з дуже доброю душею і відкритим серцем могла щиро приймати таких гостей.
Марія була неписьменна. Син Микола на 60-му році життя навчив її читати і писати. Померла мати 1998 року, не доживши два місяці до 88-річчя.
          Сьогодні з великої сім’ї залишилося три сестри – Анастасія (проживає в Росії), Ганна (проживає в Одесі), Віра (проживає в Одеській області) та брат Іван (проживає в Старокостянтинові). Іван Сергійович пише вірші, частину з яких присвятив Марії Петрівні – Матері з великої літери.

Борис ДУЧЕНКО.

В організаціях УСВА
«Афганський» тролейбус знову на маршруті
           На маршрути Вінниці знову вийшов військовий тролейбус. Донедавна його називали «афганським», але після поточного ремонту працівники транспортної компанії вирішили оновити і зовнішній вигляд транспортного засобу.
Сьогодні борти тролейбуса прикрашають світлини не лише зі сценами війни в Афганістані, а й зображення, присвячені подіям на сході України, зокрема боям за Донецький аеропорт.
Перший «афганський» тролейбус почав курсувати містом ще на початку 1990-х років. Це був соціальний проект самих робітників підприємства. Вони збирали кошти на будівництво пам’ятника загиблим воїнам-«афганцям», який згодом встановили в Центральному парку імені Горького.
       «У 2014 році на лінію вийшов оновлений тролейбус, присвячений війні в Афганістані. Але цього року ремонтники виступили з ініціативою змінити його зовнішній вигляд, – розповідає генеральний директор комунального підприємства «Вінницька транспортна компанія» Михайло Луценко. – У нас в компанії працюють  десятки учасників бойових дій, членів «афганських» організацій та об’єднань учасників АТО. Саме вони запропонували нанести на борти тролейбуса №346 сцени з оборони Донецького аеропорту. Фірма, яка займається виготовленням реклами, запропонувала кілька зразків. Спільним рішенням ми обрали найяскравіший варіант. Коли тролейбус відремонтували, на його корпус натягнули спеціальну плівку із світлинами. Тепер він курсує на маршрутах № 5, 11 і 7».
Водій тролейбуса – учасник бойових дій Геннадій Чеботарьов, а напарник – його брат Сергій. Обидва працюють у тролейбусному депо з 1990-х років. Своїм тролейбусом брати пишаються, кажуть, що подібного у місті більше не знайти. У салоні періодично вмикають пісні про війну в Афганістані. А тепер до репертуару додали ще й музичні композиції про АТО. Переконують, що пасажири їхнього тролейбуса повинні відчувати особливий настрій, а головне – не забувати, що нині в країні йде війна і наш спокій бережуть чиїсь батьки, сини і чоловіки.
Олеся ШУТКЕВИЧ

СПРАВЕДЛИВОЕ РЕШЕНИЕ

     Почти два года в Николаевском Центральном суде продолжалось судебное разбирательство над  бывшим начальником городского управления милиции  полковником Олегом Шевчуком. И все это время в любую погоду воины-«афганцы», ветераны милиции пикетировали здание суда.
     Наш долг и совесть не позволили бросить на произвол судьбы боевого товарища, участника боевых действий в Афганистане,  которому  было предъявлено обвинение в том, что он якобы отдал незаконный приказ о демонтаже палаточного городка Евромайдана 22 ноября 2013 года.
     Сторона обвинения в лице недавно назначенного прокурора Владимира Кузнецова посчитала, что вина обвиняемого в совершенных им преступлениях по части 2 статьи 365 и статье 340 Уголовного кодекса Украины полностью доказана. К подсудимому нужно применить меру наказания в виде лишения свободы сроком на 5 лет и с запретом на 3 года занимать должности в правоохранительных органах Украины, а также лишить звания полковника милиции.
     Но что же выяснилось в результате допросов потерпевших? Оказывается, потерпевшие по делу не имели личных претензий к Шевчуку и просили выбрать для него максимально мягкую меру наказания.
     В ходе заседаний были опрошены восемь свидетелей, которые в то время несли службу в разных подразделениях органов внутренних дел Николаева: в патрульно-постовой службе, службе участковых инспекторов, научно-исследовательском экспертно-криминалистическом центре УМВД Украины в Николаевской области, отделе кадров райотдела.
      Никто из опрошенных сотрудников правоохранительных органов не сказал, что Олег Шевчук находился на николаевском Майдане во время потасовки. Все правоохранители также заявили, что ими руководил непосредственно начальник отдела общественной безопасности городского управления милиции Олег Сычев и никаких приказов о разгоне митингующих не было. Единственное, что приказали милиционерам, – это охрана правопорядка и обеспечение возможности сотрудникам ЖКХ убрать палатки. Милиционеры также отметили, что не причиняли телесных повреждений кому-нибудь из митингующих и не имели спецсредств.
     Проведя судебное разбирательство, исследовав предоставленные стороной обвинения и защиты доказательства, суд пришел к выводу, что ни одно из заявленных стороной обвинения утверждений о виновности Олега Шевчука не нашло подтверждения. Суд постановил признать Олега Шевчука невиновным и оправдать в связи с отсутствием в его действиях состава преступления. Отменена и ранее избранная мера пресечения в виде личного обязательства.
     Присутствующие в зале суда и стоявшие в пикете воины-интернационалисты, ветераны милиции встретили этот вердикт судьи аплодисментами. Мы добились справедливого приговора!

Лариса ИВАНОВА,
член УСВА, фотокорреспондент газеты «Шурави».

І мужні чоловіки витримують не все
     За християнським звичаєм у великі свята прийнято робити приємні подарунки людям, із різних причин обділеним домашнім теплом і увагою рідних.
     У Полтавській обласній клінічній психіатричній лікарні імені О. Ф. Мальцева перебувають п’ять «афганців», які, по суті, живуть тут роками, а дехто й десятиліттями. Ці чоловіки родом із Полтави, Кременчука, одного із сіл Гадяцького району. На превеликий жаль, останнім часом до людей, на чий психічний стан вплинула війна в Афганістані, долучаються й ті, хто нині воює на сході України. На мирній території важко усвідомити, що доводиться бачити і відчувати нашим захисникам під обстрілами мінометів і «Градів», виносячи з поля бою поранених і загиблих друзів.    
     Заступник головного лікаря психіатричної лікарні Людмила Самолеліс розповідає, що бійці із зони проведення АТО поступають до них щодня. Адже психіка людини не менш вразлива, ніж її тіло.
     Напередодні світлого Воскресіння Христового дванадцять бійців АТО були виписані додому, в родинний затишок. У кожного з тих, хто стає пацієнтом цієї лікарні, різні захворювання психічного характеру. Щоб адаптувати їх до мирного життя, за спеціальною програмою з ними працює бригада реабілітологів. Для цього психологи закладу пройшли підготовку в країнах Європи та в Ізраїлі. А враховуючи те, що багато бійців зазнали ще й різного роду поранення, за підтримки меценатів тут створюються умови і для фізичної реабілітації. 
     У Великодні свята своїх побратимів відвідали голови громадських організацій «афганців»: обласної – Валерій Корчуков, міської – Олександр Романенко, Шевченківської районної – Володимир Корнійчук та Іван Петренко, який опікується сім’ями загиблих учасників бойових дій Полтавщини.
Смачні паски і майстерно прикрашені крашанки колишнім бійцям передали зі Свято-Успенського храму. Супроводжував подарунки отець Юрій, який поспілкувався з хворими, нагадав історію свята, щиро побажав їм і всьому персоналові лікарні здоров’я, якомога менше піддаватися тривогам, сподіватися на краще й у будь-якій ситуації не впадати у відчай, бо це гріх.
     Кожен  відвідувач знайшов теплі слова і побажання чоловікам, які колись в Афганістані і нині в Україні чесно виконали військовий обов’язок. І не їхня вина, що психіка в якійсь ситуації не витримала навантаження, дала збій.
     Такі проблеми, напевне, є в кожному обласному центрі та у великих містах. Тому місцевим спілкам «афганців» варто на них звертати увагу і брати приклад із полтавців, які вже шостий рік морально підтримують хворих побратимів.
Л. ПРИЙМАК,
прес-служба Полтавської обласної організації УСВА.

И ВНОВЬ ПОБЕДА!
Уже третий раз в Бердичеве состоялся кинофестиваль им. Ф. Горенштейна «Звёздный городок». За победу в номинациях боролись 60 короткометражных фильмов.
Жюри также отметило лучшую операторскую работу, художественное воплощение, лучший сценарий, мужскую и женскую роли.
Среди победителей названы работы херсонских кинематографистов – фильмы «Зенитчица» и «Эй, старость, я ещё живой!». Лента «Зенитчица» получила приз зрительских симпатий, а «Эй, старость, я ещё живой!» – третье место в номинации «Документальное кино». Поздравляем с заслуженной победой создателей этих фильмов – участника боевых действий в Афганистане Александра Елагина и Виктора Быкодира.
Надежда  ЛЕБЕДЕВА.

У колі бойових побратимів
У Велимченській школі що на Волині, привітали воїнів-інтернаціоналістів, згадали земляків, які не повернулися з афганської війни.
Велимченська сільська рада спільно з працівниками бібліотеки і клубу провели у вестибюлі школи захід «Пам'ятаємо загиблих — шануємо живих».  Сільський бібліотекар Надія Буднік організувала тематичну поличку «Дорогами Афганістану».
Організатор культурно-дозвіллєвої діяльності клубу села Велимче Тетяна Мельник нагадала про жахіття афганської війни, в якій взяли участь 2300 волинян, назвала всіх односельчан, які гідно виконали свій інтернаціональний обов’язок і яких запросили на цей захід. Це Микола Іванович Філозоф, Ярослав Петрович Наход, Микола Іванович Савлук, Микола Пилипович Пірожик,  Сергій Васильович Капітула, Володимир Васильович Капітула, Василь Олексійович Півень, Петро Євгенович Півень, Олександр Іванович Літвинович, Василь Миколайович Геч, Василь Іванович Геч, Леонід Гнатович Рубіновський, Анатолій Іванович Москалюк,Сергій Миколайович Редькович, Микола Юхимович Геч, Володимир Іванович Мажула.
У зустрічі взяли також участь голова і член районної організації УСВА Сергій Філіпчук і Леонід  Денисюк.
     Сільський голова Велимче Анастасія Павлович подякувала воїнам-«афганцям» за мужність, наголосила, що нічим не виміряти глибину людських трагедій, психологічних потрясінь, що спіткали людей, які пройшли такий складний життєвий шлях. Анастасія Іванівна подякувала адміністрації школи за те, що у спортзалі НВК традиційно проводяться змагання пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, і від сільської ради подарувала волейбольну сітку. Також не оминула увагою і односельчан, які пройшли дорогами Афгану. Їм вручили скромні подарунки.
Хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять загиблих і померлих земляків-«афганців». Це Заліпа Микола Васильович, Каган Петро Васильович, Каган Микола Васильович. Воїни-інтернаціоналісти, адміністрація сільської ради поклали квіти до могил бойових побратимів.
Збереження пам'яті про загиблих воїнів — наш святий обов'язок на все життя. Тому всі з цікавістю і сумом слухали рядки із біографії Миколи Заліпи, посмертно нагородженого орденом Червоної Зірки. Нашому земляку не судилось повернутися живим на рідну землю, до коханої дівчини, з якою хотів одружитися. Тільки струнка білокора берізка, посаджена нею на могилі, нагадує про їхнє кохання.
Прозвучали пісні на «афганську» тематику з вуст воїнів-інтернаціоналістів Ярослава Находа і Василя Геча, присвячений Миколі Заліпі, вірш Надії Буднік «І пам'ять про них не згасне».
У спортзалі школи відбулися традиційні змагання з волейболу на Кубок пам’яті Миколи Заліпи. Переможцем стала команда села Датинь. Призери – волейболісти із сіл Велимче і Кримне. За відмінну гру кращим гравцем визнано Володимира Миколаюка із села Велимче.
Тетяна МЕЛЬНИК,
організатор культурно-дозвіллєвої діяльності клубу села Велимче.

Патріотичне виховання
Загиблим героям присвячено

 
«Афганський» музей школи №26 міста Дніпра існує вже дев’ять  років, і за цей час діти зібрали  понад  2,5 тисячі експонатів, які нагадують про трагічні події 1979–1989 років, що випали на долю тих, хто проходив військову службу в Афганістані.
«Багато українців полягло на тій війні, серед них 75 дніпрян, двоє – випускники нашої школи – В’ячеслав Бугара і В’ячеслав Богайчук, – говорить завідуюча музеєм, учитель математики Ірина Нижникова. – У пам’ять про них за активної допомоги сімей загиблих ми  відкрили цей музей. Щороку він поповнюється новими унікальними експонатами, а сьогодні додалася  експозиція «Час вибрав вас», присвячена всім загиблим з нашого міста».
Про експозицію мріяла Олена Іванівна Гусак, яка після втрати сина десятки років очолювала обласну організацію солдатських матерів. Цю мрію разом з колективом школи втілювала її багаторічна помічниця, мама В’ячеслава Бугари – Марія Іванівна.
«Дуже вдячна дітям і вчителям за трепетне ставлення до пам’яті, – не приховує емоцій вона. – Протягом багатьох років ми відчуваємо їхню турботу і тепло. Вдячні за увагу до нас владі району, кожному, хто допомагає словом і ділом. Фінанси на створення експозиції виділив депутат міської ради Руслан Вишневецький. Нову картину для музею «Битва в Панджшері», під час якої загинув мій син, написав художник Сергій Мочалін. Дуже важливо, що на всіх заходах ми пліч-о-пліч з бойовими побратимами наших синів. Це теж для батьків велика моральна підтримка».
Пам'ять загиблих земляків вшанували біля «афганського» пам’ятника АНД району.
Активні учасники всіх патріотичних заходів – вихованці шкільного десантного клубу «Батя» під керівництвом отця Георгія (Ханова). Його син Дмитро у зоні АТО з 2014 року. Саме він привіз до музею бронежилет, який зняв на Донбасі з загиблого побратима. Той беріг його ще з часів афганської війни, і в тяжкий для України час став на її захист. Життя за неї воїн-«афганець» віддав на Донбасі, в районі Слов’янська…
Не так давно у шкільних заходах брав участь переможець різних конкурсів з бальних танців Ростислав Коваль. Тепер випускник привів сюди виступати своїх вихованців.

Юлія БАБЕНКО

Кубок від «афганців»

     З ініціативи Теребовлянської районної організації УСВА в Струсівській школі-інтернаті відбувся восьмий районний турнір з волейболу пам'яті випускника Володимира Денеки, який 6 січня 1981 року героїчно загинув у Афганістані й нагороджений посмертно орденом  Червоної Зірки.
В урочистих заходах взяли участь мама полеглого героя Катерина Іванівна, брат, ветерани-«афганці» Тернопільщини, учасники АТО, козаки обласного осередку ім. Байди Вишневецького, учні й педагоги школи-інтернату, громадськість району, керівник обласної організації волонтерів «Схід і Захід – єдині» В. Конько.
Після виконання Гімну України капелан Михайло запропонував усім помолитися спершу за полеглих, а потім – за мир в Україні, за її народ. Голова Тернопільської обласної організації УСВА Сергій Лісовий і голова Теребовлянської районної Спілки ветеранів Афганістану Богдан Гумніцький привітали учасників змагань і побажали успішної спортивної боротьби.
У  турнірі взяли участь сім колективів з навчальних закладів району. Перемогла команда Ілавченської школи, призерами стали волейболісти Теребовлянської школи і Струсівської школи-інтернату. Переможці отримали комплекти нагород, подяки, грамоти, пам'ятні фотомиті й солодкі подарунки. Голова Тернопільської обласної організації УСВА Сергій Лісовий вручив кубок переможцям і подякував директору школи-інтернату В. М. Кирилюку за прекрасну організацію змагань.
У школі-інтернаті проведено тематичний ранок «Афганістан – ти вічний серця біль». Працювала виставка стрілецької зброї, організована обласною Спілкою ветеранів Афганістану, учні мали змогу поспілкуватися з керівником-інструктором, учасником бойових дій в Афганістані полковником  запасу Олександром Роговим. На вулиці працював тир, де школярі вчилися стріляти з пневматичної зброї. В іншій частині шкільного подвір’я  на відкритому вогні готували смачні козацькі страви.

Василь КОГУТ,
перший заступник голови ТОО УСВА.

Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)

КНИГА ВДЯЧНОСТІ ТА ПОШАНИ

   МАЙДАН Иван Григорьевич - украинский дипломат и научный работник, Чрезвычайный и Полномочный Посол.
Родился 2 декабря 1935 года в селе Заудайка на Черниговщине. В 1964 - окончил Институт восточных языков при Московском государственном университете им. М. Ломоносова. Кандидат исторических наук (1973).
С 1964 по 1970 - старший референт управления внешних связей Министерства высшего и среднего образования УССР, экономист аппарата советника по экономическим вопросам посольства СССР в Афганистане.
С 1970 по 1975 – 3-й секретарь отдела прессы МИД УССР, преподаватель, старший преподаватель Киевского государственного университета им. Т. Г. Шевченко. 1975–1977 – старший экономист посольства СССР в Иране. С 1977 по 1983 - старший научный сотрудник Института социально-экономических проблем зарубежных стран АН Украины.
С 1983 по 1986 – советник посольства СССР в Афганистане. 1986-1990 – старший научный сотрудник Института социально-экономических проблем зарубежных стран АН Украины.
 С 10.1992 по 12.1993 – Временный поверенный в делахУкраины в Исламской Республике Иран (ИРИ). С 01.1994 по 12.1996 – Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в ИРИ.
С 1997 – профессор кафедры Дипломатической академии при МИД Украины.
До назначения посла Украины в Афганистане ряд вопросов в украинско-афганских отношениях, связанных с розыском и возвращением на родину бывших военнопленных и пропавших без вести в Афганистане военнослужащих, решались через посольство Украины в Исламской Республике Иран, которое возглавлял Иван Григорьевич Майдан как Временный поверенный в делах Украины как Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины.
МАКСИМЧУК Олександр Спиридонович – Заслужений працівник соціальної сфери України (2003).
 Народився 12 квітня 1965 року в селі Манятин Славутського району.
 Перший заступник начальника Управління стратегій реформування соціальних відносин Секретаріату Кабінету Міністрів України. Перший заступник начальника Управління соціальної політики та праці Секретаріату Кабінету Міністрів України, завідуючий сектором з питань реформування соціального забезпечення.
      Працюючи на відповідальних  посадах у Секретаріаті Кабінету Міністрів України, з повагою ставився до учасників бойових дій на території зарубіжних держав, сприяв діяльності Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
     МАЛЬКОВ Микола Іванович – ґенерал-лейтенант, кандидат військових наук (2002); голова адміністрації Державної спеціальної служби транспорту (2004). Доцент кафедри військової підготовки Держспецтрансслужби Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту.
Народився 16 травня 1952 року в Тобольську Тюменської області.
Освіта: Тюменське вище військово-інженерне командне училище (1970-1974); Військово-інженерна академія ім. В. Куйбишева, командний факультет (1986); Академія Збройних Сил України, факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня (1998). Кандидатська дисертація "Обґрунтування рекомендацій з підвищення ефективності системи бойової підготовки загальновійськових частин і з'єднань постійної бойової готовності".
У 1970–1974 – курсант Тюменського вищого військово-інженерного командного училища. 1974–1977 – командир інженерно-саперного взводу, 1977–1978 – командир інженерно-саперної роти стрілецького полку СибВО. 1978–1980 – командир роти загородження, 1980–1983 – заступник командира окремого інженерно-саперного батальйону танкової армії в Групі радянських військ у Німеччині. 1983–1986 – слухач Військово-інженерної академії ім. В. Куйбишева.
1986–1988 – начальник  штабу – заступник командира понтонно-мостового полку, 1988–1992 – командир понтонно-мостового полку КВО. 1992–1994 – командир понтонно-мостової бригади. 1994–2000 – начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Командувача Національної гвардії України.
У 2000 – начальник залізничних військ – начальник Головного управління залізничних військ, Міністерства оборони України.
Нагороди: ордени "За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР" третього ступеня (1981), "За заслуги" третього ступеня (2008), медаль "За військову службу Україні" (1997). Заслужений будівельник України (2004). 21 медаль і  відомча відзнака.

МАКАРЕВИЧ  Микола Петрович – український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол.
Народився 28 жовтня 1940 року в селі  Камінно-Товкачі Овруцького району Житомирської області.
Закінчив Київський індустріальний технікум (1958), гірниче відділення,  Київський державний університет ім. Т. Шевченка (1966), юридичний факультет, юрист-міжнародник. 
У 1958–1959 – працював техніком, радистом-вибухівником сейсмічних партій тресту  "Укрнафтогеофізики", 1959–1961 – проходив військову службу. 1961–1966 – навчання в Київському держуніверситеті ім. Т. Шевченка.
1966 – інструктор Київського обласного комітету ЛКСМ України, аташе протокольно-консульського відділу МЗС Української РСР.
У 1971–1977 – аташе, 3-й секретар, 2-й секретар Постійного представництва Української РСР при ООН. 1978–1981 – генеральний секретар, головний радник МЗС Української РСР. 1981–1984 – 1-й секретар Постійного представництва СРСР при міжнародних організаціях у Відні.
У 1985–1989 – начальник консульського відділу МЗС Української РСР. 1989 – 1990 – заступник Постійного Представника України при ООН, Нью-Йорк. 1990–1994 – перший заступник міністра закордонних справ України, голова комісії України у справах ЮНЕСКО.
У 1994–1999 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Австрійській Республіці, Постійний Представник України при міжнародних організаціях у Відні. 1999 – 2005 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Естонській Республіці.
З жовтня 1966 року і до теперішнього часу Микола Петрович Макаревич працює у системі Міністерства закордонних справ. Спочатку - аташе протокольно-консульського відділу, пізніше - у відділах преси, міжнародних організацій, міжнародних економічних організацій, в генеральному секретаріаті, консульському відділі. Працював у Постійному Представництві України при ООН у Нью-Йорку; у Постійному Представництві СРСР при міжнародних організаціях у Відні. Брав участь у багатьох сесіях Генеральної Асамблеї ООН і міжнародних конференціях з кодифікації та уніфікації міжнародного права.
      У радянські часи до української делегації входили представники Спілки письменників України. Миколі Петровичу пощастило працювати разом з Олесем Гончаром, Борисом Олійником, Павлом Загребельним, Юрієм Мушкетиком, Ростиславом Братунем, Миколою Вінграновським, Романом Іваничуком, Романом Лубківським. На все життя запам'ятав зустрічі з Олесем Гончаром - душевною, чесною, спокійною, розважливою, талановитою і красивою людиною.
     Протягом 1990–1994 р.р. обіймав посаду першого заступника міністра закордонних справ України. Брав активну участь у створенні інфраструктури дипломатичної служби України за кордоном.
     Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у Міністерстві  закордонних справ України, сприяв імплементації в Україні Міжнародного гуманітарного права, своїми рішеннями допомагав у розв'язанні проблем військовослужбовців, які потрапили у полон і пропали без вісті в Афганістані, а також біженців з країн, в яких велися бойові дії. З повагою ставився до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
      Був послом України в Австрії, одночасно – Постійним Представником України при міжнародних організаціях у Відні, де працюють  МАГАТЕ, відділення ООН, ОБСЄ, Консультативний комітет Договору про ''відкрите небо'', Консультативний комітет Договору про скорочення збройних сил в Європі тощо.
      Вважає, що чільне місце в роботі МАГАТЕ займає чорнобильська тема.
За час роботи в Австрії партнерські відносини встановили Львівська область і земля Штірія, Закарпаття і земля Бургенленд, Буковина і земля Карінтія, Київ і Відень, Запоріжжя і Лінц.
У Відні спорудили пам'ятник Івану Франку; в Ебанзее - пам'ятник українцям,
 які загинули в концентраційному таборі під час Другої світової війни;
встановлено пам'ятні дошки на будинках, де жили і працювали Михайло Грушевський,
Леся Українка, Іван Пулюй і Нечуй-Левицький, Лесь Курбас; перший ректор Чернівецького університету Томашук, а також на місці колишнього аеродрому, де 1918 року вперше злетів поштовий літак за маршрутом Відень-Київ-Відень.
       Під час роботи в Естонській Республіці за підтримки  М. П. Макаревича було налагоджено партнерські відносини з десятками міст, районних центрів. 2002 року в студентському місті Тарту відкрили дві пам'ятні мармурові дошки: на будинку, в якому Леся Українка гостювала у брата Михайла Косача, і на будинку, де  1898 року було створено перше українське студентське товариство при Тартуському університеті. Викарбували пам'ятний надпис на великому камені поблизу міста Віру на честь подружжя Ряппо, які переклали українською мовою естонський епос ''Калевіпоег''. У центрі Таллінна біля морського порту посаджено і тепер росте ''Шевченків дуб'' на згадку про перебування в Естонії в 1842 році великого Кобзаря.
     М. П. Макаревич  обіймав посаду радника Договірно-правового департаменту Міністерства закордонних справ.
     Удостоєний багатьох урядових нагород. Від Президента України отримав орден «За заслуги» трьох cтупенів, від Президента Австрії - Золотий командирський хрест першого ступеня, від  Президента Естонії - '"Орден Мар'ямаа" першого ступеня.
    Життєве кредо: ''Роби людям добро, воно сторицею повернеться до тебе!''.

На захисті соціальних прав ветеранів війни і родин загиблих воїнів
Повышение военных пенсий переносится

Повышение пенсий военным пенсионерам с 1 октября 2017 года не состоится из-за введения ряда новых законов. Об этом заявил министр социальной политики Андрей Рева, передает NewsOne.
Министр соцполитики отметил, что осовременивание пенсий с октября ожидает тех пенсионеров, которые получают выплаты согласно закону «Об общеобязательном государственном пенсионном страховании». Закон о выплатах военным пенсионерам министерство разработает сразу после разработки указанного ранее законопроекта.
«Мы рассчитываем, что этот закон (об общеобязательном государственном пенсионном страховании — Ред.) будет принят Верховной Радой до июля. Как только он будет принят, следующий законопроект, который мы разрабатываем и планируем внести на рассмотрение в Верховную Раду до конца года — это, как раз, будет закон, который касается военнослужащих», — заявил глава Минсоцполитики.

Самые бедные в Европе

Украинцы платят в Пенсионный фонд больше, чем американцы и французы.
Пенсионная система в Украине находится в катастрофической ситуации, заявляют в Министерстве соцполитики. Несмотря на увеличение минимальной зарплаты и налогообложения всех физлиц предпринимателей, дефицит Пенсионного фонда в этом году составит 141 миллиард гривен. Правительство подготовило реформу, которая, по словам премьера, позволит не только сократить «дыру» в бюджете, но и повысить пенсии. Далее о том, как в разных странах Европы зарабатывают на пенсию и чем отличаются украинцы.
В среднем поляки на заслуженном отдыхе получают 460 долларов. По сравнению с соседями по ЕС, это незначительная сумма. Однако стоит учитывать, что цены в Польше ниже, чем, к примеру, в Германии, кроме того, польские пенсионеры пользуются льготами. После 75 лет – бесплатная медицина, практически для всех пенсионеров – бесплатный проезд в транспорте и льготы на медикаменты.
В Польше работают три уровня системы: солидарный, накопительный и индивидуальный. Если инвестировать в три фонда часть своей зарплаты на протяжении жизни, после 60 лет для женщин и после 65 для мужчин можно получить сразу три пенсии. Обязательное условие для получения трудовой пенсии – минимум 15 лет стажа для женщин и 20 лет – для мужчин. Взносы в Пенсионный фонд на несколько процентов ниже украинских – 19,5% против 22%. При этом половину от этой суммы полякам платит работодатель.
Средняя пенсия в США – 1500 долларов. Этой суммы достаточно для безбедной жизни практически в любом из американских штатов при условии, если не нужно погашать ипотеку или арендовать жилье. Для пенсии необходимо, как минимум, 10 лет откладывать 15% от зарплаты. С 1935-го здесь действует закон о социальном обеспечении, подписанный еще Франклином Рузвельтом (Social Security Act).
Налоговый кодекс позволяет американцам вносить на свои личные накопительные пенсионные счета часть зарплаты до налогообложения подоходным налогом. В стране действуют и солидарный, и накопительный уровни пенсионной системы.
Правительство заявляет о том, что пенсионный возраст для американцев постепенно увеличат до 70 лет. Сейчас для полной пенсии работать нужно до 65 лет, однако граждане США имеют право выйти на пенсию раньше, впрочем, в таком случае размер выплат будет меньше.
Средняя пенсия во Франции – около 1000 евро. На пенсию имеют право все французы, однако чем больше стаж, тем выше будет пенсия. Ежемесячно с зарплаты в Пенсионный фонд забирают 16,3% (часть от этой суммы платит работодатель).
В 2013 году французское правительство представило проект очередной пенсионной реформы, в рамках которой предусмотрено увеличение отчислений в Пенсионный фонд. По подсчетам правительства, это позволит избежать увеличения дефицита до 20 миллиардов евро в 2020 году.
Сейчас пенсионный возраст во Франции – 62 года. К слову, пенсионная система там одна из самых сложных в Европе. Сейчас в стране работают два уровня: солидарный и накопительный. Дефицит Пенсионного фонда возник в результате того, что продолжительность жизни французов растет, при этом семьи редко заводят больше трех детей. Согласно демографическим исследованиям, ожидаемая продолжительность жизни во Франции к 2040 году увеличится на четыре года. В результате женщины в среднем будут жить до 88 лет.
Средняя пенсия в Беларуси – всего 150 долларов (это в два раза больше, чем в Украине). Для получения трудовой пенсии мужчинам придется работать минимум 25 лет, а женщинам – 20 лет. Взнос в Фонд страхования – 29% от зарплаты. При этом 28% платит работодатель и только 1% – нанятый сотрудник.
В прошлом году президент Беларуси Александр Лукашенко принял решение поэтапно повышать пенсионный возраст – до 63 лет у мужчин и 58 лет – для женщин. "Плательщиками взносов могут быть как сами работники, так и их наниматели. Последний вариант преобладает на большинстве предприятий независимо от форм собственности. Из собственных средств взносы уплачивают, обычно, лица, занимающиеся индивидуальной трудовой деятельностью. Размер обязательных платежей по пенсионному страхованию остается одинаковым при любом способе уплаты – 29%. При уплате страховых взносов работодателем на него приходится 28% из указанной суммы, и на работника – 1%. Взнос по страхованию на случай временной нетрудоспособности – 6%", – говорится на сайте Фонда соцстрахования.
Средняя пенсия в Украине – меньше двух тысяч гривен, а минимальная в мае достигнет всего 1313 гривен. На эту сумму можно скромно питаться месяц. Пенсионеры могут позволить себе раз в день покупать хлеб, окорочка и несколько раз в неделю недорогие крупы и макароны. А вот на средства личной гигиены останется очень ограниченный бюджет – дорогие шампуни, зубные пасты с такой пенсией не «по карману». К тому же, даже пенсионерам с субсидией приходится тратить деньги на коммуналку и проезд. Минимальной пенсии также хватит ровно на 12 походов в кино (правда, при этом придется голодать, а в кинотеатр ходить пешком). Также минимальной пенсии хватит на покупку 45 долларов.
Для получения пенсии по возрасту понадобится как минимум 15 лет стажа. Размер пенсии зависит от уровня зарплаты и количества проработанных лет.
Почему украинские пенсионеры самые бедные в Европе?
Главная проблема украинской пенсионной системы – низкие зарплаты. Размер социального взноса – 22% от зарплаты (еще в 2015-м ставка была на уровне 37%, однако с января прошлого года ее сократили), и чем ниже зарплаты, тем меньше денег на пенсии. Многие украинцы официально зарабатывают минималку – таких около 40%. Вторая часть зарплаты выплачивается «в конверте» и налоги с нее не отчисляются. Решение о повышении минимальной зарплаты добавит в «копилку» Пенсионного фонда около 15 миллиардов гривен, однако ситуацию это изменит несущественно.
Старший научный сотрудник института демографии и социальных исследований Лидия Ткаченко уверена: проблема низких пенсий – следствие отсталости экономики Украины. При низких зарплатах не могут быть высокие пенсии. «Отсталость» украинской экономики можно заметить даже по структуре занятости населения: каждый четвертый украинец (3,5 миллиона человек) работает в сфере продаж.
Кроме того, как говорят эксперты, действующая пенсионная система в Украине не соответствует главному критерию – справедливости. Средняя пенсия судей – больше 20 тысяч гривен, народных депутатов – больше 15 тысяч, а больше миллиона пенсионеров получают меньше 1600 гривен. Кроме того, пенсионерам, которые раньше вышли на пенсию, достается меньше денег. В 2008-м коэффициент стажа (показатель, который учитывают при расчете пенсий) увеличили с 1 до 1,35 – старые пенсии не пересчитали, а новые стали назначать с учетом нового показателя.
Еще одна проблема – 10 работающих содержат около 12 пенсионеров. Собранных средств катастрофически не хватает.
Правительство, как и обещало, в мае представило проект пенсионной реформы.
Источник: domik.ua

vrtt1jpg.jpg
vrtt2.jpg

Воїни-«афганці» обурені діями міністерства

Громадська спілка «Черкаська обласна Спілка ветеранів Афганістану та учасників бойових дій» розглянула лист Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я щодо запровадження нової моделі фінансування охорони здоров’я  та створення нового механізму фінансування медичних послуг і лікарських засобів за рахунок бюджетних коштів.
«Афганці» Черкаської області обурені, що держава намагається позбутися тих, хто, ризикуючи своїм життям, дотримувався військової присяги. Війна в Афганістані зламала життя багатьом хлопцям. Але, незважаючи ні на що, ми чесно виконували свій обов’язок, залишилися вірними присязі до кінця. А сьогодні відвага воїнів-«афганців» стала взірцем для сучасних захисників територіальної цілісності й незалежності України. Саме НАША  мужність, сміливість, вірність присязі слугують прикладом для нинішніх поколінь захисників Вітчизни.
Громадський рух «афганців» не залишився осторонь важливих для держави подій  — він тісно пов’язаний з подіями, що відбулися три роки тому на Майдані Незалежності. Організованість і рішучість ветеранів-«афганців» відіграли далеко не останню роль у Революції Гідності й в тому, що Майдан вистояв. Ніколи в «афганців» сумнівів у  перемозі не було. Так само ветерани Афганістану стали на боротьбу з агресором. Наш бойовий досвід став надзвичайно цінним для перших кроків оновлених Збройних Сил України. Через випробування війною за незалежність сучасної України пройшли сотні ветеранів-«афганців», а 129 і зараз продовжують служити у Збройних Силах, 180 — виконують бойові завдання у складі Державної прикордонної служби України, 13 — передають бойовий досвід у Національній гвардії.
Своїми діями ми довели, що завжди готові боронити нашу країну. Саме тому вважаємо, що гарантування пільгового медичного забезпечення лише для учасників АТО є несправедливим по відношенню до інших категорій населення,   зокрема, воїнів-інтернаціоналістів,  які відповідно до чинних законів України мають пільги з медичного обслуговування і забезпечення лікарськими засобами.
Прийняття законопроекту (реєстраційний номер 6328) спричинить ряд акцій протесту з боку громадськості.
Повідомляємо, що у разі скасування безоплатного медичного обслуговування  для ветеранів війни в Афганістані залишаємо за собою право на проведення масових протестних акцій.
Сергій  ЯКИМЧУК,
голова громадської спілки.

Наши права и льготы
На вопросы читателей отвечают специалисты Пенсионного фонда Украины

Мой муж умер 13 февраля 2016 года. Был участником боевых действий (интер-националистом) и инвалидом III группы. Второй раз замужем не была. Имею ли я право на статус члена семьи умершего ветерана войны?


Статус члена семьи погибшего (умершего) ветерана войны определяется Законом Украины «О статусе ветеранов войны, гаран¬тиях их социальной защиты» (далее — Закон). Согласно статье 10 Закона его действие распространяется, в частности, на семьи
военнослужащих, участников боевых дей¬ствий на территории других государств, при-равненных к ним лиц, которые погибли (пропали без вести) или умерли вследствие ранения, контузии или увечья, полученных во время защиты Родины или исполнения других обязанностей военной службы (слу¬жебных обязанностей), а также вследствие заболевания, связанного с пребыванием на фронте или полученного в период прохож-дения военной службы или на территории других государств во время военных дей¬ствий и конфликтов.
    К членам семей погибших (пропавших без вести) военнослужащих и других лиц, ука-занных в этой статье, относятся, в частно¬сти, один из супругов, который не вступил в брак повторно.
     Согласно Положению о порядке выдачи удостоверений и нагрудных знаков ветера¬нам войны, утвержденному постановлением Кабинета Министров Украины от 12.05.1994 № 302, лицам, на которых распространяется действие статьи 10 Закона, органы труда и социальной защиты населения по месту регистрации выдают удостоверение члена семьи погибшего. Для получения соответствующего доку¬мента следует обратиться в управление социальной защиты населения по месту регистрации.
      Мой муж получал пенсию согласно Закону Украины «О пенсионном обеспе¬чении лиц, уволенных с военной службы, и некоторых других лиц» В период с мая 2015 года в составе добровольческого форми¬рования принимал участие в антитеррористической операции, но в октябре 2016 года пропал без вести, что подтверждено судебным решением. Имею ли я право на назначение пенсии по потере кормильца согласно этому закону?
Условия, при которых назначается пенсия по потере кормильца по «военному» закону, определены статьей 29 этого закона.
Пенсии по потере кормильца семьям военнослужащих, лиц, имеющих право на пенсию по этому закону, назначаются в случае смерти кормильца в период прохож¬дения службы или не позднее трех месяцев после увольнения со службы либо позже этого срока, но вследствие ранения, контузии, увечья или заболевания, полу¬ченных в период прохождения службы.
     Принимая во внимание то, что законодательно четко определено, что пенсия по потере кормильца по нормам этого закона назначается только в случае смерти кормильца, оснований для назначения Вам этого вида пенсии по «военному» закону нет.
     15 января умер муж, который получал пенсию согласно Закону Украины «О пенсионном обеспече¬нии лиц, уволенных с военной службы, и некоторых других лиц». 29 января я обратилась за назначением пенсии по этому закону. С какой даты будет назна¬чена такая пенсия?
      Законодательно установлено, что членам семей лиц, которые получали пенсию, на-значенную согласно Закону Украины «О пенсионном обеспечении лиц, уволен¬ных с военной службы, и некоторых других лиц», и имеют право на пенсию по этому закону, пенсия назначается со дня смерти кормильца, но не ранее того дня, по который ему выплачено денежное обеспечение или пенсия.
     Принимая во внимание то, что пенсия за январь 2017-го Вашему мужу выплачена, право на получение пенсии по потере кормильца Вы приобрели с 1 февраля 2017 года.

Люди і час
У бій ідуть шураві
     – Неоголошена війна в Афганістані мало не щоночі нагадує про себе. Там, у далекому Кабулі, молодими навічно залишилися мої побратими, — з щемом в голосі розповідає воїн-інтернаціоналіст з Шерового Одеської області Володи¬мир Вікторович Борінський.
      Юні, сміливі й відчайдушні, вони ніколи не повернуться додому, їхні іме¬на, їхні обличчя він пам’ятає досі. Тридцять два роки минуло, а він знову чує слова, які зву¬чать, неначе вирок: у бій підуть шураві! У бій, який, здава¬лося, ніколи не закінчиться…
     Восени 1983 року демобілі¬зувалися з армії друзі й одно¬сельці Володимира, які служи¬ли в Афганістані. Вони рідко й скупо розповідали про війну. Ві¬сімнадцятирічний юнак, тримаючи в руках повістку, здогаду¬вався, що вже незабаром й сам стане учасником тієї війни в далекій і невідомій країні.
     — Я був бойовим з дитинства, з хлопцями часто у «війнушку» грали, вчилися ховатися, бути обережними, будувати землян¬ки. То були лише дитячі ігри, але, хто знає, можливо, ті нави¬чки і допомогли мені вижити на війні, — пригадує Володимир Вікторович. — Отримавши по¬вістку, я був готовий виконувати свій інтернаціональний обов'язок. Бачив, що друзі поверну¬лися, отже, і зі мною все бу¬де гаразд. Моя дорога в Афга¬ністан розпочалася з «нещасливого» числа. 13 жовтня о 13-й годині, 13-м ваго¬ном на 13-му місці я вирушив потягом у Феодосію, а звідти пе¬реправою – в Азербайджан. З Баку мене направили до Кіровабада, де пройшов двомісячні во¬дійські курси. Нам повідомили, що маємо летіти до Грузії, ма¬буть, щоб не сіяти па¬ніку.
     Переконавшись, що молоді солдати направляються в Афганістан, Володимир підбадьорював хлопців: «Уже їдемо, ну, що ж, по¬воюємо!». Літак приземлився в Кабулі. По¬чувши вибухи, новобранці зрозуміли:  товариш не помилився. 
     —  Наш 180-й мотострілецький полк під ко¬мандуванням Героя Радянського Союзу  Руслана Султановича Ауше¬ва базувався за п’ятсот метрів від Ка¬була, — продовжив Володимир Вікторович. — Ми охороняли бойові позиції, затримува¬ли ворожі каравани зі зброєю, супроводжували автомобільні колони, прочісували кишлаки. Ми з хлопцями спершу не поспішали надягати бронежилети, аж поки не побачили перших убитих товаришів. Дуже швидко зрозуміли: небезпека підстерігає на кожному кроці. З місцевими спілкувалися, але афганців важко було зрозуміти: вдень ми – друзі, а вночі – вороги. Навіть ті, з якими йшли на бойові завдання, в хвилини особливої небезпеки сідали чаювати, відправляючи вперед нас. Так було не раз: під час взяття тюрми Ах¬метшаха, в Діамантовій ущелині та багатьох кровопролитних операціях.
       Служив він розвідником, тож на базі довго не затримувався. Одне завдання змі-нювалося іншим: прочісували «зеленку», в засадах чатували, бувало, і в ящиках з-під сна-рядів їх на завдання відвозили, щоб душмани не запримітили. Вируша¬ючи, брали з собою продуктові пайки, а ще більше боєприпасів, бо не знали, скільки діб пробудуть у горах. Харчів надовго не вистачало.
      –  Нас, фактично, кидали на виживання, але доводилося присто¬совуватися до гірської місцевості й спекотного клімату. Виручала спеціальна підготовка, яку ми проходили. Харчувалися тим, що знаходили, а про воду й мови не було. Із санітарією в Афганістані –  справжня бі¬да, але ми мали при собі спеціальні очис¬ні пристрої, з якими можна було випити пев¬ну кількість води з відкритих водойм. В інших випадках просто клали під язик сіль. Ко¬ли призивався в армію, важив 75 кілограмів, а коли повернувся – 48…
     В одному з кровопролитних боїв розвідник зазнав тяжку контузію і потрапив у військовий шпиталь. Рідні та близькі з нетерпінням чекали його додому, раділи, що повернувся живим. За мужність і героїзм при виконанні інтернаціонального обов'язку В. В. Борінський нагороджений медаллю «За відвагу».
     Привчений з дитинства до пра¬ці, юнак відразу пішов працювати в колгосп. Ря¬туючись працею від думок і спогадів про двадцять місяців війни, захо¬вавши в потаємний куточок серця біль і не¬спокій, намагався жити, як всі: кохати, ві¬рити, виховувати дітей. Час минув, усе в житті учасника бойових дій в Афганістані склалося добре, виросли син і донь¬ка. Вони люблять дивитися фільми, осо¬бливо про війну в Афганістані, пам'ять про яку й досі живе в серці їхнього батька.
Тетяна ЄПУТАТОВА.

afgan2.jpg

Вони у наших серцях

    Більш як 170 солдат і офіцерів, уродженців Одеської області, загинули на афганській землі. Скільки б не переоцінювалися ті події через призму сучасності, істина залишається одна: в наших серцях незмінно житиме пам’ять про Афганістан і полеглих бойових побратимів.
     Геройською смертю загинув у далекій азіатській країні уродженець села Ясенове Перше, рядовий, розвідник-санітар в/ч ПП 35651, 154 ООСПн  Петро Андрійович Крижанівський. До війни в Афганістані він працював трактористом у колгоспі імені Куйбишева. До війська був призваний 11 травня 1983 року, а вже у жовтні вступив у свій перший бій. Воюючи в лавах спецназу, Петро брав участь більш як у 20 рейдах. У боях виявляв сміливість і рішучість.
    Першого червня 1984 року його розвідувальна група потрапила під сильний вогонь моджахедів у гірській ущелині поблизу населеного пункту Наранг провінції Кунар. Відстрілюючись, розвідники намагалися вийти з-під обстрілу ворога. Наш земляк залишився прикривати відхід основної групи і загинув від ворожої кулі. 26 червня Петрові виповнилося б 22 роки.
   Його побратим, молодший сержант Іван Мелентій зазнав тяжке поранення, але продовжував вести бій. Оточений душманами, щоб не потрапити в полон,  підірвав себе і ворогів гранатою. Того дня також загинули молодший сержант Микола Руденко, рядові Нугман Дадаєв і Єрмек Кидирманов. За мужність і відвагу всіх нагороджено посмертно орденом Червоної Зірки. Тіла загиблих були з почестями відправлені на Батьківщину і поховані в рідній землі.
   З плином літ невпинно рідіють ряди воїнів-інтернаціоналістів. На превеликий жаль, багато наших земляків потрапили у вирій внаслідок ран, контузій, хвороб і нещасних випадків уже в мирний час.
    Хочеться вшанувати світлу пам’ять Романа Володимировича Макарьїна. Уродженець Миколаївської області  воював механіком-водієм у складі 149-го гвардійського мотопіхотного полку, який у лютому 1980 року був передислокований з Мукачево в район аеропорту Кундуза. Тоді розпочалася широкомасштабна операція «Удар», що проводилася у провінціях Кундуз, Тахар і Баглан. У тому ж році мотострільці-гвардійці вперше побували у Панджшері. Роман Макарьїн також брав у ній участь. Загалом  ніс службу на сторожових заставах на дорозі Кундуз–Пулі-Хумрі.
     Основне завдання полку – супровід колон з Радянського Союзу за маршрутом Файзабад–Термез–Кундуз. Цю дорогу протяжністю понад 500 кілометрів називали дорогою смерті. До кінцевого пункту колони йшли тиждень, і жодного разу без бою не обійшлося. Механік-водій Макарьїн на своїй бойовій машині рухався попереду колони і кілька разів підривався на ворожих фугасах. Навіть контуженим з бою не виходив, а прикривав вогнем рух колони.
     У мирному житті від контузій Роман тяжко захворів, довго лікувався. Останнім часом мешкав у Троїцькому, куди перебрався за життєвих обставин. Помер у лікарні…
     Вічна всім загиблим і померлим воїнам пам’ять і шана.

Юрій ФЕДОРЧУК.

Нове видання

Повернулись з афганських доріг

У рамках заходів, присвячених 28-й річниці виведення військ з  Афганістану і Дню вшанування учасників бойових дій на території інших держав, у Кролевці на Сумщині відбулася презентація книги «Афганські дороги».

Автор видання – кролевчанин Микола Калюк вісім років збирав інформацію про афганські події та відомості про воїнів-«афганців», які проживають у місті й районі. Вихід цієї книги – результат плідної співпраці автора іголови Кролевецької організації ветеранів Афганістану Володимира Колоди, воїнів-інтернаціоналістів.

Ветерани війни, рідні воїнів, які не дожили до цього часу, отримали цю дорогу для них книгу. Видання корисне для військово-патріотичного виховання молоді на прикладах мужності й героїзму земляків, які пройшли небезпечними дорогами війни.
Автор вдячний усім, хто брав участь у створенні книги, це голова Кролевецької районної ради Микола Авраменко і депутатський корпус, народний депутат України Андрій Деркач, учасник бойових дій в Афганістані  Володимир Колода, воїни-«афганці», підприємець Світлана Трусенко.

Олександр ЧАУС,
учасник  бойових дій в Афганістані.

Память в бронзе, металле и камне

Символ єднання і мужності

У День пам’яті та примирення в селищі Заболоття Ратнівського району Волинської області урочисто відкрито пам’ятник загиблим воїнам-інтернаціоналістам і учасникам АТО.
 Цей меморіал поєднав у собі дві скорботні події: війну в Афганістані 1979–1989 р.р. і війну на сході України, що розпочалася 2014 року й триває досі. Пам’ятний знак став символом єднання поколінь, які в двох різних війнах самовіддано виконували свій військовий обов’язок. Сьогодні надважливо об’єднуватися і разом йти до перемоги, як це роблять воїни-«афганці» та учасники війни на сході нашої держави. Відомо, що на війні у зоні АТО загинуло близько двохсот ветеранів Афганістану, які мужньо стояли на варті безпеки країни.
На урочистостях були присутні голова Заболоттівської об’єднаної територіальної громади Валерій Свіржевський, представники Волинської обласної організації УСВА Микола Оніщук і Омелян Баранецький, голова Ратнівської районної організації УСВА Сергій Філіпчук, голова первинної спілки ветеранів Афганістану селища Заболоття Іван Білітюк, персонал відділу прикордонної служби «Тур» Луцького прикордонного загону, рідні загиблих учасників АТО – Леоніда Луцика і Василя Білітюка, представники громадськості, учні, молодь.
Валерій Свіржевський висловив вдячність всім, хто прийшов на відкриття й долучився до встановлення пам’ятника.
Сергій Філіпчук подякував ініціаторам і меценатам. Відкриття пам’ятника стало можливим завдяки наполегливій співпраці та значній спонсорській допомозі Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» (10 000 гривень). Велика вдячність голові обласної організації УСВА, депутату облради Григорію Павловичу, голові Заболоттівської ОТГ Валерію Свіржевському, місцевим депутатам, які виділили 5 000 гривень і підприємцям селища – Валерію Бадзюку, Миколі Ленартовичу та Анатолію Янчуку. Голова районної організації вручив медаль УСВА «За звитягу» Володимиру Коцюбі, Василю Головію, Валерію Макаревичу та Івану Білітюку. 
– Відкриття пам’ятника загиблим воїнам-«афганцям» і учасникам АТО – це благородна свята справа, що об’єднує у важкий час людей, які пройшли крізь горнило війни, – зазначив Микола Оніщук. Іван Білітюк подякував за високий рівень організації відкриття пам’ятника.
Жителі Ратнівського району вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання й під музичний супровід оркестру урочисто відкрили пам’ятник, поклавши до нього вінки і живі квіти. Отець Микола провів панахиду за загиблими воїнами та освятив меморіал.
Музичні подарунки лунали від учнів, вихованців дитячого садка і працівників Будинку культури.
          Меморіал – символ честі, хоробрості й пам’яті про воїнів, які відійшли у безсмертя. Адже пам’ять про героїв повинна жити в поколіннях.
Анна ФІЛІПЧУК.

Спорт
Поле боя – клетчатая доска
Участники боевых действий  из восьми областей собрались в  Чернигове, чтобы выявить сильнейших не на поле боя, а за  черно-белой клетчатой доской.
Впервые в истории страны состоялся чемпионат Украины по шахматам и шашкам среди участников боевых действий.  Одиннадцать спортсменов  из Черниговской, Киевской, Запорожской, Одесской, Харьковской, Кировоградской, Волынской и Тернопольской областей приняли участие в соревнованиях в спортивном зале Черниговской КДЮСШ №1
Шахматные партии проводились с контролем времени – 20 минут плюс 5 секунд на ход каждому участнику, начиная с первого хода. Соревнования по шашкам – 10 минут на партию каждому участнику.
Среди участников – пять кандидатов в мастера спорта. Все партии прошли в острой и напряженной борьбе. В соревнованиях по шашкам победил Петр Сигидов – председатель Малиновской районной организации УСВА г. Одессы, на втором  месте  – Александр Ермаков (Запорожская область), на третьем – Андрей Леоненко (Черниговская область), который стал победителем в соревнованиях шахматистов, Александр Ермаков здесь был вторым, а третьим – Иван Урупа (Волынская область).
Директор департамента семьи, молодежи и спорта  Черниговской ОДА Нина Лемеш вручила победителям и призерам грамоты, медали, кубки и денежные премии. За организацию соревнований директор КДЮСШ № 1 Сергей Романчук награжден  Памятным знаком  «Патриот Украины» от антитеррористического центра при СБУ.
Пресс-служба Одесской
областной организации УСВА.


Збірна нескорених
Відбувся завершальний етап відбору до національної збірної, яка вперше у вересні цього року представлятиме Україну на третіх Іграх Нескорених у Торонто (Канада).
Як повідомляє сайт Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції участь у національному відборі взяли 114 кандидатів, котрі змагалися у 6 спортивних дисциплінах: це легка атлетика, велоспорт на шосе, веслування на тренажерах, плавання, пауерліфтинг, стрільба з лука.
Склад  нашої збірної – 30 спортсменів оголошено на Хрещатику. Президент України П. Порошенко зазначив, що надзвичайно радий бути присутнім серед тих, хто представлятиме Україну на міжнародних змаганнях серед військовослужбовців і ветеранів, які зазнали поранень під час або внаслідок виконання свого обов’язку. Глава держави підтримав ініціативу щодо створення центрів психологічної реабілітації й зауважив, що спільно з трастовими фондами НАТО розробляються програми реабілітації українських воїнів, зокрема і психологічної.

Пам’яті бойового товариша
17 квітня 2017 року пішов з життя учасник бойових дій в Афганістані, інвалід війни першої групи, перший заступник голови Львівської обласної організації УСВА Анатолій Іванович ЯНКОВ.
       Анатолій Іванович народився 17 вересня  1954  року в місті  Перемишляни Львівської області.
       З 1971 по 1975 рік навчався у Вільнюському вищому командному училищі радіоелектроніки ППО, де здобув спеціальність військового інженера з експлуатації радіотехнічних засобів.
       З 1975 року – служба в Збройних Силах СРСР і України у різних військових округах (інженер, старший інженер, старший помічник начальника служби РАО, начальник технічної частини, заступник командира військової частини з озброєння).
        У 1980–1981 роках виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані на посаді старшого заступника начальника  служби ракетно-артилерійського озброєння, учасник бойових дій.    
        У 1989 році закінчив  Військову академію ППО Сухопутних військ ім. Маршала Радянського Союзу А. М. Василевського.
        Після звільнення у 1998 році з лав Збройних Сил України до 2006 року працював викладачем, доцентом у Військовому інституті Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка», передавав свій досвід і знання курсантам і студентам.
       Брав активну участь у громадському житті Львівщини, завжди захищав соціальні права ветеранів війни, допомагав бойовим побратимам і членам сімей загиблих з різних питань.
       Був обраний і працював головою громадської організації учасників бойових дій Військового інституту Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка» (1998–2017), а також був незмінним першим заступником голови Львівської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) (1999–2014).
       Останні кілька років тяжко хворів, пересувався виключно на інвалідному візку. 22 березня цього року раптово померла дружина Валентина Іванівна – опора і кохана. Знаючи, що батько самостійно не може себе утримати, син Олександр запросив його до себе в сусідню державу. Переїзд погіршив здоров`я Анатолія Івановича і 17 квітня він помер.
         Поховали Анатолія Івановича 23 квітня в місті Перемишляни, біля могил дружини і батьків.
         Нагороджений орденами Червоної Зірки, «За заслуги» третього ступеня, «Рівноапостольного Князя Володимира», Грамотою Верховної Ради України, медаллю «Захиснику Вітчизни», медалями Збройних Сил СРСР і України, медалями УСВА, Почесною грамотою Президії Верховної Ради СРСР.
           Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), Львівської обласної організації УСВА, бойові друзі, колеги, курсанти і студенти Національного університету «Львівська політехніка» висловлюють щирі співчуття рідним і близьким у зв’язку з непоправною втратою.
        Пам'ять про Анатолія Івановича Янкова назавжди залишиться у наших серцях.


 
Наступна >

 

 
 
© 2005-2017, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов