Когда в этот день в 1948 году Совет Безопасности Организации Объединенных Наций учредил первую миссию по поддержанию мира, мало кто из присутствовавших в зале Совета мог вообразить, до какой степени изменится миротворческая деятельность Организации Объединенных Наций.
Время легко вооруженных миротворцев, совершающих пешее патрулирование вдоль линии прекращения огня между суверенными государствами, давно ушло в прошлое. Нынешние миротворческие операции Организации Объединенных Наций приобретают все более сложный и многоплановый характер, и не ограничиваются проверкой соблюдения режима прекращения огня, а фактически решают задачи восстановления стран, оказавшихся на грани краха, зачастую после продолжавшихся десятилетиями конфликтов.
Военнослужащие в голубых касках и их гражданские коллеги совместными усилиями организуют выборы, активно участвуют в реформировании полиции и судебной системы, занимаются поощрением, защитой прав человека и разминированием, утверждают принципы равенства мужчин и женщин, организуют добровольное разоружение бывших комбатантов и поддерживают меры по возвращению беженцев и перемещенных лиц в их родные места.
Эта бесценная работа сопряжена с риском. Сегодня в 18 операциях, управляемых Департаментом операций по поддержанию мира, служат более 72 000 военнослужащих и 15 000 гражданских лиц, и, таким образом, Организация Объединенных Наций является крупнейшей в мире многосторонней организацией, решающей задачи постконфликтной В Украине Международный день миротворцев установлен Указом Президента Украины от 30 апреля 2003 года № 374/2003 и отмечается ежегодно 29 мая.
Жити небом
В нього завжди спокійний добрий погляд та міцний потиск руки. Бути пілотом військового гелікоптера справа не для нервових людей. Начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації підполковник Олександр Соломаха один з найдосвідченіших пілотів, яких сьогодні має Україна. Його наліт вимірюється тисячами годин проведеними в повітрі. І чимала частка цього нальоту припадає на різноманітні миротворчі місій, в яких брав участь пілот. Свій «миротворчий стаж» він розпочав у 2005 році. Ліберія, Конго, Кот-д’Івуар в цих країнах він випробував небо на міць гвинтами свого вертольота.
— Я пам’ятаю часи коли у льотчиків було мало польотів в Україні, — пригадав пілот. — А хлопці, які йшли туди мали наліт лише за одну ротацію від 200 до 400 годин. Зрозумійте, що для льотчика це теж саме що й для шофера — наліт, політати, набути якогось досвіду, побачити світ. Ми просто живемо в небі, і живемо небом.
Злі язики часто пліткували за спиною миротворців, що мовляв, вони їдуть у місії лише з однією метою – заробити грошей. Такі собі військові туристи у погонах. Та за словами Олександра Миколайовича на той час платили у місії мало близько 800 доларів, але в Україні грошове забезпечення практично знімали, тобто грошова зацікавленість у місіях тоді була мінімальна. Навіть в 2011 році, коли в Україні підняли зарплату до 8 тисяч (на той час це було майже 1000 доларів), то в місії вона залишалася незмінна. Тобто матеріальної вигоди ніякої не було, пілоти йшли туди заради нальоту годин, підтримки свого професійного рівня та підтримати імідж держави.
— У місіях доводилося багато літати бувало таке що наліт складав 80-90 годин на місяць, а це досить нелегко дається пілоту, — пригадав Олександр Миколайович. — До того ж кліматичні умови там для нас зовсім несприятливі. Небо там не те щоб складне, воно там для нас незвичне. Не таке як в нас. У Ліберії, наприклад, дуже велика вологість, яка досягає 90 відсотків. Через неї виникає багато труднощів, навіть й поломки техніки. Відмови давала електроніка, бо через сирість закисали контакти. Кліматична специфіка одним словом.
Українським екіпажам доручали складні і відповідальні польоти. Вони виконували транспортно-бойові завдання. Наприклад, перевезення особового складу, евакуація військовослужбовців, підвезення озброєння та боєприпасів, евакуація поранених тощо. Часто доводилось виконувати гуманітарні місії: доставляти воду, продукти, медикаменти в ті місця, куди не могли потрапити наземним транспортом.
— З місцевим населенням стосунки були мінімальними давалося взнаки різниця в мовах, — поділився пілот. — В основному намагалися спілкуватися англійською – простими фразами. З власного спостереження скажу, що ставлення до українців у місцевого населення, де ми виконували миротворчі місії, у принципі позитивне. Ми старалися всебічно допомагати місцевим людям, особливо дітям. Там є дитячі будинки, то ми часто відвозили туди продукти, яких в нас було у надлишку. І кожного разу, це була велика подія для простих людей.
Домашні Олександра Миколайовича завжди з хвилюванням чекали його повернення до дому. Бо завдяки своєму високому класу, він завжди був потрібним пілотом. Часто траплялось так, що між місіями було всього кілька місяців.
— Дававсь в знаки брак пілотів і мене кожного разу просили поїхати у чергову місію, а моя натура така, що я не міг відмовити, — з усмішкою розповів Олександр Миколайович. — І це не дуже подобалося дружині. Адже дома є чимало справ, які покладаються цілком на чоловічі плечі.
На відміну від пересічних мандрівників світом, Олександр Миколайович, не займався збором якихось сувенірів, притаманним тим чи іншим країнам. З собою завжди привозив по кілька статуеток, які потім дарував друзям на згадку.
Коли в Україну прийшла війна, військові пілоти відразу встали на захист Вітчизни. Їх швидкі гвинтокрили рятували вже українських поранених, та перевозили наших військових. Наш герой в числі перших пішов в АТО. І ніколи не відмовлявся від ротацій на схід України. Навіть в поточному році вже два місяці провів на Донеччині.
А на запитання «Чи є якась різниця між миротворчою місією і АТО?» військовий льотчик із болем у голосі відповів:
— Так є! І вона дуже велика. В основному психологічна, тому що тут війна точиться на території нашої країни і потерпають прості мирні люди. Пілоти літають і з висоти бачать зруйновані мости, хати по селах. Десь бойовики підірвали електростанцію, перекрили дорогу… Серце просто крається від розуміння, що основний тягар конфлікту несе мирне населення. Люди не мають роботи через руйнування підприємств, інфраструктури, позбавлені матеріального прибутку. Це просто злочин проти України і українців.
Незважаючи на своє друге професійне свято Міжнародний день миротворців ООН начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації Олександр Соломаха знову в повітрі. Спираючись на українське небо, його гвинтокрила повітряна машина виконує чергову важливу місію. Місію, яку можна довірити лише справжньому повітряному асу.
Вадим БАКАЙ.
Тарас ГРЕНЬ.
На знімку: начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації підполковник Олександр СОЛОМАХА.
У небі гелікоптер Мі-8МТ.
«Вертолітна душа»
Якщо у вертольота є душа – то ця душа борттехнік гвинтокрилої машини. Бо саме він є тими руками і мозком, що змушує безперебійно співпрацювати тисячі деталей, сотні механізмів та десятки систем гелікоптера. Всі, в кого ми запитували про старшого авіаційного бортового техніка-інструктора ескадрильї капітана Олександра Чернихевича казали, що це людина надзвичайно веселої вдачі, і беззаперечно глибоко, всім серцем, закохана в свого металевого птаха. Власне біля нього і відбулось наше знайомство. Олександр Володимирович якраз готував гвинтокрил, до виконання чергового завдання.
— Першим механізмом у дитинстві який я розібрав це був будильник, — зі сміхом пригадав капітан Олександр Чернихевич. — Я вирішив його змастити, олією. Він попрацював ще кілька днів і встав — олія була зайвою. Після цього батько був змушений купувати новий будильник.
Тато Олександра був військовим. Служив свого часу у залізничних військах, а зараз у відставці на пенсії. Та все рівно залишається беззаперечним авторитетом для нашого героя. Власне тому, коли стало питання польоту в першу миротворчу місію капітана Олександра Чернихевича, він не вагаючись схвалив рішення свого сина.
— Перша моя місія відбулась у 2004 році в Сьєрра Леоне, — розповів Олександр. — Потім Ліберія, Кот-д’Івуар, Конго. Загалом я пройшов шість миротворчих місій. В родині до моїх відряджень ставляться із розумінням. Я ж військовий і виконую наказ.
За словами капітана Олександра Чернихевича у кожній країні, що йому довелося побувати суть місій схожі. Завжди основним завданням миротвоців є розведення конфліктуючих сторін. Примушення їх до миру, забезпечення гуманітарної допомоги. Головна складність полягає у тому, що люди у кожній країні дуже специфічні.
— Ситуації були різні, але мені найбільше сподобалося населення в Кот-д’Івуарі, — пригадав Олександр. — Там дуже приємні люди. І хоча там існують маленькі ворожі групки, по них не можна судити про країну загалом. Люди привітні, працьовиті та відповідальні. Для порівняння, у Ліберії працювати не люблять, поки не запросиш все залишиться на своїх місцях. В Конго взагалі все по-інакшому. Адже це досить велика країна. Контраст життя, спілкування, менталітету очевидний.
Складність роботи борттехніка полягає в тому, що вузли і агрегати наших гелікоптерів через вологий клімат і специфічну атмосферу, часто «живуть своїм життям». І крім цього, на велике переконання Олександра, його машина теж має свою вертолітну душу. Тому, під час ремонту та обслуговування він завжди розмовляє з цим велетенським металевим птахом. Бо на переконання техніка, тільки так можна відчути, що «хоче» машина, чому вона веде себе так, а не інакше.
— Під час миротворчих місій дуже важко розказати про якісь складні ситуації. В нас тут вдома зараз ситуація набагато складніша тому немає певної градації, — наголосив капітан Олександр Чернихевич. — На схід України вирушив 7 березня 2014 року, коли ще не було оголошене АТО, а зараз вже й не складу числа тому, скільки разів я виконував завдання на Донбасі.
На традиційне запитання, чи змінилось би життя офіцера, якби була можливість повернутись у минуле та виправити свій вибір він відповів:
— Якщо б повернувся у випускний клас школи, коли обирав свою майбутню професію, все одно б вибрав професію авіаційного техніка — це саме моє, особисте.
День миротворця він зустрічає із добрим настроєм, святковим. Але у техніка завжди є робота. А те, що був у миротворчих місіях його радує, тому що служить не даремно і користь приносить не тільки родині, а й суспільству та Вітчизні.
— Олександр означає захисник, — каже офіцер. — Тобто захищає і приносить мир. Так мене назвали мої батьки і я надзвичайно пишаються тим що я миротворець.
Вадим БАКАЙ.
Тарас ГРЕНЬ.
На знімках: старший авіаційний бортовий технік-інструктор ескадрильї капітан Олександр ЧЕРНИХЕВИЧ.
