Малокаховчанин Мурат Хосреванідзе – один з тих, хто останнім покидав Афганістан у далекому 1989-у році.
Позаду – три роки пекла: служити довелося в Баграмі, де були розташовані найбільший аеропорт і військово-повітряна база ВПС Радянського Союзу. Розташований поруч гарнізон постійно потрапляв під обстріл з боку моджахедів, особливо з боку багатої на смарагди Панджерської ущелини. Не випадково саме тут діяли загони знаменитого впливового польового командира Ахмад Шах Масуда, які завдали гарнізону значні втрати у людській і живій силі. Також неподалік від виходу з цієї ущелини починається знаменитий перевал Саланг – «горло Кабула», через який проходила траса Хайратон-Кабул, життєво важлива автомобільна артерія. Саме ця дорога була основною магістраллю для автоколон, що доставляли вантажі з СРСР.
І саме забезпечення військових частин та їхніх підрозділів (а це майже 2000 чоловік) провізією лягло на плечі начальника продовольчого складу прапорщика Мурата Хосреванідзе: йому доводилося не один раз супроводжувати колони чи на «вертушках» підійматися в гори, наражаючись на небезпеку. Так, одного разу його машина підірвалася на фугасі, – відбувся контузією, потрапив у госпіталь, з якого втік, повернувшись у військову частину… з гранатою в руці: у такий спосіб змусив таксиста привезти, куди треба. Іншого разу довелося стрибати з підбитого вертольота, коли доставляли вантаж на «точку», дивом залишився живим…
Тяжким випробуванням було доставляти «вантаж-200» на Батьківщину: сльози і прокльони батьків і родичів загиблих воїнів були не менш дошкульними і болісними, ніж куля чи осколки снаряда, бо ранили в саме серце. Випало на долю і брати участь у звільненні полонених солдатів, мав нагоду спілкуватися зі згаданим вище Шах Масудом, котрий добре володів російською мовою.
А попереду… Повернувся не до Москви, звідки вирушав у тривале відрядження, не в рідний сонячний Батумі, де живуть його семеро братів і три сестри, а до Київського військового округу, потім – до Каховки, де служив у будівельному батальйоні, поки його не розформували. Але без роботи не залишився, навіть у тяжкі 90 не розгубився, не опустив рук, а дбав про дім, про сім’ю. «Якщо людина роботяща, не пропаде ніколи: під лежачий камінь вода не тече», – така його життєва позиція. З дружиною Анею виховали двох синів і доньку, дали їм освіту і путівку у самостійне життя: Вініту закінчив Харківський автодорожній інститут, Віталій – училище МНС у Черкасах, Мізія – Сімферопольський медичний інститут. Їхня молодша сестричка-школярка Нона теж мріє стати лікарем, уже вміє робити уколи, чим допомагає батьку долати нестерпний біль, яким дошкуляють осколки, що залишилися з Афгану.
За виявлені військову доблесть і мужність Мурат Хосреванідзе був нагороджений орденом Червоної Зірки і відзначений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради СРСР. Але про ту війну розповідає мало, а тим паче – власним дітям, але береже армійські фотоальбоми, а з ними – й зв’язки з тими, з ким разом служив, і пам’ять про тих, хто загинув. «Кожен з «афганців» вартий пошани тільки за те, що перейшов кордон, бо на кожного чекала невідомість, небезпека, кожен пережив розлуку з рідними, – вважає бувалий воїн. – Але краще взагалі не знати війни. Тому бажаю всім здоров’я і миру, любові й достатку».
