Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


20783097 Відвідувачів
Укрінформ
Орденские планки – ветеранам
Боевое Братство
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Міністерство оборони
Урядовий портал
"Третій тост" №13-14 (613-614) липень 2018 рік Надрукувати Надіслати електронною поштою
Швидко казки розповідаються, але повільно справи робляться…
На виконання обіцянки керівників Верховної Ради України, яку вони дали представникам УСВА після проведення масових акцій протесту ветеранів, на засіданні Комітету в справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю 4 липня під головуванням О. Третьякова розглядався проект закону України, з опрацювання якого Комітет визначено  головним.
Це проект закону про внесення доповнень до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо надання членам сімей загиблих пільгового проїзду (р. № 7548, н.д. С. Міщенко) з урахуванням листа  Міністерства соціальної політики України.
Міністерство соціальної політики України, яке на засіданні представляла перший заступник міністра О. Крентовська, змінило негативну позицію попереднього розгляду та офіційним листом підтримало проект закону.
Цього разу головним опонентом при обговоренні проекту і дискусії навколо нього був народний депутат перший заступник голови Комітету М. Бурбак, який вимагав уточнення цифрових даних про кількість сімей загиблих, майбутні витрати на поновлення пільг тощо.
Не беручи до уваги аргументів, які були наведені у виступах голови УСВА С. Червонописького і О. Крентовської, за результатами розгляду питання на засіданні прийнято рішення  перенести розгляд проекту закону про внесення доповнень до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо надання членам сімей загиблих пільгового проїзду (р. № 7548, н.д. С. Міщенко) на повторний розгляд з урахуванням листа  Міністерства соціальної політики України.
Прес-служба УСВА.
Фото прес-служби ВРУ.




Чому проти «афганців» влада випустила «беркутню»?!
Про реальну причину сутички «афганців» і поліції під будівлею Верховної Ради в ефірі телеканалу «Аверс» розповів голова Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, депутат Волинської обласної ради від УКРОПу Григорій ПАВЛОВИЧ.
Прес-служба Волинського УКРОПу нагадує, що вранці 19 червня ветерани збройних конфліктів, більшість із яких «афганці», перекрили дорогу поблизу будівлі парламенту, заблокувавши урядовий квартал. Активісти вимагали відновлення пільг і висловлювали обурення через розмір соціальних виплат. Якийсь час акція тривала спокійно, але згодом люди почали штурмувати Раду.
Григорій Павлович зазначив: хвилю народного обурення викликало те, що нині воїни-«афганці» залишені напризволяще, адже влада й чути не хоче про проблеми військових. Уже багато років воїнам не роблять перерахунок пенсії, а родини загиблих позбавлені передбачених законом пільг.
«19 червня мала відбутися попереджувальна мирна акція. Ніхто навіть на думці не мав чинити якісь протиправні дії. Воїни-«афганці» перекрили вулицю, щоб показати, що ми є, що ми готові відстоювати власні інтереси. Усе, чого вимагали, – це зустріч із спікером Верховної Ради Андрієм Парубієм. Мені здається, що він нас просто боїться. Бо виглядає все так, ніби, сівши у владне крісло, політики забули поруч із ким стояли на Майдані», – наголосив Григорій Павлович.
Мітинг, а саме сутички між «афганцями» та поліцією, викликали хвилю обурення. Подіям надали неоднозначну оцінку. Депутат запевнив, що жоден нацгвардієць під час мітингу не постраждав, попри провокації поліції.
«Цими хлопчиками, фактично дітьми, влада вирішила відгородитися від народу. Ми, воїни-«афганці», цих хлопців і пальцем не зачепили. За ними, біля дверей, стояли колишні беркутівці, поліцейські. Інша річ, те, що поліція сама спровокувала сутички, вдаривши чоловіка дубинкою і застосувавши газ проти людей. Така ситуація вже траплялася. На жаль, історія нічого не вчить наших політиків, які не хочуть розуміти конституційну істину про те, що джерелом влади в Україні є саме народ», – розповів Григорій Павлович.
Він зауважив, що вже 20 червня відбулася зустріч ініціативної групи представників «афганців» із головою  Комітету в справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю Олександром Третьяковим. Активісти чекають результатів цієї зустрічі й напрацювань від уряду. В іншому випадку, як раніше зазначалося, обпалені війною ветерани пообіцяли повернутися. І тоді Андрієві Парубію не вдасться заховатися за чужими спинами…
Світлана КОМА.


Мы продолжим борьбу за свои права
Ветераны-«афганцы» Николаевской области в этом году дважды участвовали в акциях, прошедших в столице Украины и направленных на то, чтобы правительство и Верховная Рада повернулись лицом к тем людям, которые защищали страну от внешней агрессии, а теперь вынуждены влачить жалкое существование.
Об этих событиях, проблемах, требованиях поговорим с председателем Николаевского областного Союза воинов-интернационалистов и запаса Юрием Соловьем и его заместителем Александром Завражиным.
— Что послужило поводом для организации акций?
— Первую акцию у стен Кабинета Министров мы организовали 25 апреля. Причин и поводов несколько: у нас отбирают единственный госпиталь воинов-интернационалистов «Лесная поляна» под Киевом, снижают льготные нормы потребления электроэнергии и газа, вводят монетизацию льгот, — поясняет председатель организации. – Кстати, все новшества правительства касаются не только нас, но и ветеранов антитеррористической операции, и чернобыльцев, которые также участвовали в акциях, и получателей субсидий. Как можно снизить нормы потребления электроэнергии до 70 киловатт в месяц?! Одной рукой дают, а другой – лезут к нам в карман.
— Почему вас не устраивает монетизация льгот?
— Монетизация – это обман, по сути – это манипуляция. Как можно, например, выделить 110 гривен в месяц на проезд? Мы задавали на встрече этот вопрос министру социальной политики А. Реве, на что он ответил: «Возможно, ваши органы местного самоуправления не примут решения по поводу монетизации и выделения на это средств из областного бюджета. Законом это предусмотрено».
Что это за игра? Он отвечал на наши вопросы не как министр, а как политолог. Хочу отметить, что в апреле в акции участвовало около 4 тысяч человек, представителей УСВА из областей, — уточнил Ю. Соловей.
— Да, мы деньги на поездку в Киев всем миром собирали, — подтвердил Александр Завражин.— Приходили наши ветераны, кто сколько мог, столько и выделял денег из семейного бюджета на общее дело. Мы перекрыли все выходы из Кабмина, не пропускали никого на крутых иномарках, только автомобили с хлебом и «скорые». Пока людей не довели до точки кипения, к нам никто не выходил.
— Потом все же состоялась встреча, на которой присутствовали не первые лица, а их заместители, — продолжил Ю. Соловей. – Договорились о том, что в течение месяца наши требования рассмотрят, и мы продолжим диалог. Но, увы, никто не вспомнил о наших проблемах. Поэтому было принято решение вновь провести акцию. Она состоялась 19 июня возле Верховной Рады. Руководство ВР не вышло к нам, народ прорвал оцепление полиции, остановились только у дверей в здание. Вышла вице-спикер Ирина Геращенко. Пришли к соглашению поработать с комитетами ВР, сформировать переговорную группу. Посмотрим, как станут дальше продвигаться дела.
— На заседании Правления УСВА принято решение перекрывать трассы в каждой области, чтобы власть быстрее розвернулась лицом к проблемам народа, но мы пока не будем этого делать, — говорит А. Завражин, — учитывая то, что рассмотрение льгот, их монетизация, сокращение норм потребления – проблема не местного, а государственного масштаба. Более того, в бюджетах районов области денег нет для решения вопроса. Наши ветераны обратились к местным органам самоуправления, а те ответили, что даже 110 гривен они не найдут в месяц на выплату льготного проезда.
— Каковы ваши дальнейшие действия?
— Хочу отметить, что монетизация приводит к хаосу, к путанице, к напряженности, к росту недовольства среди всех незащищенных слоёв населения, — продолжил Ю. Соловей. – Но, тем не менее, мы продолжим борьбу за свои права. Нельзя допускать, чтобы государство не обращало внимание на уровень жизни тех, кто защищал Отечество, выполнял интернациональный долг, служил Родине. Непонятно, как можно доводить народ до акций, до перекрытий трасс, до штурмов Кабмина. Народ имеет право жить благополучно, в достатке, мирно и счастливо в своей стране.
Хочется верить, что «афганцы», ветераны АТО (ООС), чернобыльцы, все малообеспеченные слои населения не будут оставлены наедине с проблемами, с безденежьем. Однозначно, что власть не имеет права быть сытой в стране, где голодают люди, где защитники Родины ходят с протянутой рукой.    
Пресс-служба УСВА
(по материалам   izvestia.nikolaev.ua).



Пільги є. А гроші?
У залі засідань Овруцької райдержадміністрації за ініціативи радника голови РДА, голови районної  Ради ветеранів ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Віталія Юшкевича, відбулася робоча зустріч з представниками ветеранських організацій.
У зустрічі взяли участь голова Овруцької  РДА Юрій Дивинський, голова райради Віталій Китиць заступник міського голови Наталія Рибинська.

Обговорено питання  перевезення пільгових категорій громадян, їх медичного і соціального забезпечення та можливої монетизації пільг, різне ставлення до учасників бойових дій.
Юрій Дивинський розповів про проблеми району, його специфіку, значну кількість учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та учасників бойових дій, недофінансування цілої низки програм і заборгованість близько 12 млн гривень перед виконавцями за надані послуги.
У дискусії активну участь взяли головний спеціаліст управління праці та соціального захисту населення Оксана Барановська, керівник автопідприємства Володимир Мошківський, голова районної Спілки ветеранів війни в Афганістані Йосип Соболевський, голова об`єднання учасників АТО Микола Шерін, голова об`єднання учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Микола Гаращук та інші.
Прийнято спільне рішення  відновити пільгове перевезення громадян до 1 вересня цього року. Створено робочу групу для вивчення поточних проблем і пошуку додаткових джерел надходження коштів до районного бюджету.
Що буде потім – ніхто не знає. Очевидно, що район, де немає потужних підприємств, не може самостійно вирішувати питання забезпечення соціальних гарантій пільговиків.
Шкода, що держава, коли відчуває необхідність у людях для виконання особливих завдань, з часом забуває про свій обов`язок щодо них, залишаючи наодинці з проблемами, які з віком виникають все частіше і частіше.
Чи доживемо ми до часу, коли захисники держави, її обереги та охоронці, житимуть достойно, згідно із Законом і внеском у становлення і розбудову милої серцю України?
Євген ШВАБ,
учасник бойових дій в Афганістані.




Наша история
Ратная служба генерала Ермакова

Живет в городе у моря человек с удивительной судьбой, повидавший на своем веку столько, что не каждый смог бы выдержать. Руководитель Одесской областной организации УСВА Юрий Михайлович Ермаков принимал участие во вводе войск в Чехословакию, спасал мирных жителей в пылающем Карабахе, разбирал завалы разрушенного землетрясением Спитака. Служил в Приднестровье и Югославии. В 1989–1991 годах был среди тех специалистов, которые обеспечивали вывод ОКСВ, и проходил службу в Афганистане после вывода войск.   
– Юрий Михайлович, начнем с детства, с семьи…
– Я родился 5 февраля 1945 года в селе Онуфриевка Кировоградской области. Так что я не дитя войны, а дитя Победы. Воевали и отец, и мать, и дядьки. Отец начал войну с первых дней. Мать присоединилась позже, там они и познакомились. Отец был с начала командиром батареи противотанковых пушек – 45-ток. Это самое страшное – «прощай Родина». А закончил войну начальником штаба артиллерии корпуса.
– Получается, ваш отец карьеру за войну сделал?
– Он же профессиональный кадровый военный, окончил Тбилисское артиллерийское училище в 1939 году, там же командовал курсантским взводом, оттуда был направлен на фронт.  Дважды ранен, контужен. Самая значимая его награда – орден Кутузова второй степени, полководческий. У меня есть наградной лист, когда представляли отца к этому ордену за успешно проведенную операцию под его командованием. Он исполнял обязанности командующего артиллерией корпуса. Папа награжден четырьмя орденами Боевого Красного Знамени, тремя орденами Красной Звезды, польскими орденами.
– А мама?
– Мама, Мария Павловна, три года почти воевала. И только когда забеременела, ее из действующей армии отправили рожать. Сначала в Харьков, потом она уехала к бабушке в Онуфриевку. И там я родился. Почти на берегу Кременчугского водохранилища.  
– В каких условиях проходило ваше детство? Отец наверняка готовил вас к военной службе?
– Мама была категорически против воинской службы. Дважды я пытался поступать в Суворовское училище, и дважды мама "легла", как говорится, поперек дороги.
– В те времена военная служба была престижной профессией.
– «Наслужилась» с отцом. Я  в одной школе больше двух лет не учился. Мы все время переезжали – семья военного... Приходилось переносить тяготы и лишения. Все мои друзья – солдаты,  с которыми я летом в лагерях был. Раньше артиллеристы выходили в лагеря в апреле и возвращались в ноябре.  У них там стрельбы, учения все это время проводились. И самой большой наградой для меня  были сатиновые трусы, такие синие солдатские, с задним карманом. Ни у кого из друзей таких не было. Военную жизнь не понаслышке знал.
Поступил в Одесское высшее общевойсковое командное училище, мы с отцом убедили маму. Друг у меня поступал туда же. Живет в Одессе, до сих пор дружим. Он тоже в Афганистане был. Мы  с ним в Одессу через Афганистан вернулись, в 91-м, на момент развала Советского Союза и становления Украины, и еще четыре года служил в украинских вооруженных силах.
– Где еще  учились ?
– Первое образование – это училище. Второе Военная Академия имени Фрунзе, оперативно-тактическое образование. Поступал туда командиром батальона. После этого командовал полком. Еще проучился на высших академических курсах "Выстрел". Были такие, «полевая академия» назывались. Потом, уже с должности начальника штаба знаменитой 24-й «Железной» дивизии ПрикВО, дислоцированной в Яворове, поступил в Академию Генерального штаба Вооруженных сил СССР. Институт этот был единственный в мире. Такая академия была в царской России, в Советском Союзе и сейчас существует. У нас аналогичное заведение в Украине называется Академия Вооруженных сил. Ну, конечно, уровень подготовки разный.
– Дивизия танковая?
– Нет, мотострелковая. Но это была одна из лучших дивизий в Вооруженных силах. Таманская, Кантемировская и "Железная" дивизии. За год мы столько учений проводили. Показных, опытных, не говоря уже о плановых. Для шейхов, премьер-министров и так далее. Очень большую выучку эта служба дала. После окончания академии я командовал дивизией в Южной группе войск, в Венгрии.
– Отношение к Советской армии в странах соцлагеря всегда было неоднозначным. В то время, скорее, негативное…
– С государственными, партийными, военными были нормальные рабочие отношения, ведь делали общее дело. Население нас не очень любило, но боялось. По крайней мере, дети наши одни в город не ходили. Не рекомендовалось. Помню,  когда мы обыграли сборную Венгрии 5:0, официальный был приказ никому из городков не выходить. Тут понять можно. Ни одному народу не нравится присутствие вооруженных сил другой страны на своей территории. Кому это понравится? Никому, конечно. Но необходимо помнить, что в Венгрии до 45-го года был фашистский режим Хорти, она была союзником нацистской Германии, ее войска сражались на Восточном фронте и оставили о себе далеко не добрую память.
Я, например, скажу, что не зря же у нас медали есть "За взятие Будапешта", "За взятие Берлина", но "За освобождение Праги", "За освобождение Варшавы", "За освобождение Белграда".
– Куда вас направили после окончания училища?
– Служил в 11 военных округах и группах войск. Начиная с того, что первый курс в училище у нас был солдатский. Мы поступали, сдавали экзамены – все, как положено. А потом надевали солдатские сапоги, погоны солдатские и в Николаев –  в учебную дивизию. Там курс молодого бойца и сержантская школа, со всеми ее прелестями, которые я на всю жизнь запомнил. И рекомендовал бы, чтобы все командиры проходили эту солдатскую школу. Тогда они будут понимать, что солдату надо и как солдату служится. А то сейчас получается, что молодые офицеры не сразу находят общий язык с подчиненными.
 Второй, третий курс – в Одессе, четвертый – в Киеве. После окончания училища уехал в Калининград, командиром взвода в танковую дивизию. Оттуда – в Группу советских войск в Германии по замене. Там впервые принял участие в боевых  действиях в 68-м году в качестве командира мотострелковой роты. Операция «Дунай» – ввод войск Варшавского договора в Чехословакию.
– Многие исследователи к периоду  1960–1970-х  относят появление в армии неуставных отношений. Приходилось сталкиваться с «дедовщиной»?
– В те годы у нас ее, как таковой, не было. Было обучение: в экипаже, расчете, отделении. «Старики» учили молодых солдат. Так всегда было и везде. Но оно потом начало принимать извращенные формы. В меньшей степени это коснулось пограничников, к их славе и чести. У них этого явления практически не было. Потому что у них, например, солдата во время прохождения курса молодого бойца даже к тумбочке дневальным не ставят, на кухню не посылали в наряд. Он учился, потом ему давали добро на выход на границу. После этого он становился настоящим пограничником.
– Ввод войск в Чехословакию и последующие события уже обросли слухами,  созданными  исследователями, в том числе и того, что касается напряженности происходивших там событий. Вот вы, как очевидец, конечно, можете сказать – были ли там настоящие боевые действия?
– Боев, как, например, в Афганистане, не было. Но потери, увы, были. Нас подняли по тревоге 9 мая, вывели к чешской границе, за Магдебург, Карл-Маркс-Штадт на юг Германии. Мы там стояли до 28 августа. А в ночь с 28 на 29 зашли, через границу прошли. Эта операция до сих пор в анналах мирового военного искусства – такое количество войск ввести. Западные немцы утром просыпаются, а советские танки уже стоят на их границе. Хотя два американских батальона зашли на территорию Чехословакии, но мы их тут же мирно выдворили. А шли просто лоб в лоб.
А вообще-то ввод войск на то время был вынужденной и, с точки зрения руководства стран Варшавского договора, единственной эффективной мерой. Чехословакия находится в центре Европы, вокруг были страны социалистического лагеря. Потеряли бы Чехословакию, и то, что случилось в 91-м году, произошло бы в 68.
Только об одном факте скажу. После 45 года, я не могу точно сказать, но было несколько десятков  переделов мировой карты в разных странах. И везде принимали участие США, защищая свои национальные интересы и безопасность. Конечно, только для этого янки имеют полторы сотни военных баз по всему миру.
Самый убедительный пример – конечно, Югославия. А я непосредственный участник этих событий, формировал первые украинские батальоны. Укрбаты были в Сараево в составе миротворческих сил ООН. И поэтому пришлось, как бы воочию, еще раз прочувствовать этот ужас – межнациональный конфликт. До этого я уже имел опыт, когда был в Карабахе, Афганистане.
– Потери рота понесла?
– Боевые потери были незначительные, с точки зрения статистики. Они измерялись десятками. В основном регулировщики гибли. Те, кто в отрыве от основных сил были. Их выставляют по два человека, и они стоят. А вокруг толпа. Их просто сбивали машинами, по-всякому было. Рота, которой я командовал, разделилась, полроты было на охране складов авиационной дивизии. Мы приняли охрану у чехов. Начальник караула был подпоручик. Старше меня. Мне тогда было 21 год, ему – 31. Он коммунист, я коммунист. Мы с ним спорили много и долго о вынужденных причинах ввода войск. Особенно они были недовольны, что немцев ввели.
– Почему?
– А немцы вели себя как немцы. Если наших солдат, например, били камнями, плевали, палками били, стреляли, то они огонь в ответ не открывали. Немец же на брошенный в него камень отвечал тем, что выпускал магазин патронов сразу. Вот мы, например, жили в палатках, а немцы приехали и сразу разместились в школе. Командир немецкой роты разместился в кабинете бургомистра, и тот ходил к нему на доклад каждый день. А мы в палатках жили, холодно было.
– Немецкий порядок.
– Чехи этот «порядок» генетически помнят. Со Второй мировой войны и не только. Немцы в этом плане очень жестко действуют. Мотоциклисты, помню, заехали на аэродром. Мы их уговаривали, успокаивали.
– Мотоциклисты гражданские?
– Да, чехи. Там в основном молодежь безобразничала и хулиганила. Мы их кое-как уговорили уехать. Они поехали по городу, наткнулись на немецкий патруль, который применил оружие на поражение, убив обоих. Поэтому немцев вывели раньше всех.  Чехи говорили: «Ну русские – ладно, но немцы…, -- Уберите немцев!».
Но чехи тоже хороши. Нас называли оккупантами. А ведь вся чешская промышленность, заводы «Шкода», заводы «Батя» (обувные) работали на фашистскую Германию. Наши военнопленные вредили, саботировали. А чехи исправно ходили на работу, а потом после 68-го до 91-го Центральная группа войск стояла, жили нормально, все радовались. Все было хорошо. Никто ничего не говорил. Они жили лучше нас.
– Сколько же вы пробыли в Чехословакии?
– В августе зашли, в ноябре вышли. Вернулись в пункт постоянной дислокации – Ютербог. За это время у меня два человека пострадали, из той части роты, которая охраняла машины радиопеленгации.  Запеленговали работу «вражеского голоса». Приезжаем в старинную крепость. Настоящую, как в кино показывают: со рвом, с воротами, бастионы, крепостные башни, подъемные ворота. Оттуда, со стен этих крепостных, стрельба. Пеленгаторщиков ранили, один потом умер. Естественно, отошли, вызвали артиллерийскую поддержку. Они «шарахнули» по воротам прямой наводкой. Мы зашли, обнаружили несколько тел и никого больше – ушли подземным ходом. Нашли радиостанцию в подвале, кабели от нее уходят в стену. И все. То есть, ко всему этому готовились тщательно и заранее.
– К ордену вас представили за конкретный подвиг?
– Нет, в целом  за Чехословакию. Взлет самолетов не допустили, авиационные склады охраняли, с пеленгаторщиками работали. Это все конкретные эпизоды.
– А взлет самолетов – чехи пытались взлететь?
– Профилактика. Мы самолеты БТРами стаскивали нос к носу, чтобы они не могли взлететь.
– Чехи пытались оказывать сопротивление?
– Нет. Надо отдать должное – Президент Чехии Людвик Свобода и министр обороны Мартин Дзур дали конкретный, четкий приказ, и армия из казарм не выходила. Потому что если бы она вышла, то кровопролитие было бы серьезное. А так все всё понимали. И, по-моему, это было очень разумное и правильное решение. Приходилось иметь дело в основном с группками молодежи, настроенной агрессивно.
– В такой ситуации вам, очевидно, приходилось самому принимать решения?
– Да, конечно. Рота действовала отдельно, самостоятельно. Меня должны были заменить через два дня, а я просидел больше недели. Уже есть нечего. Пайки все кончились. После этого подпоручику говорю: "Давай отправим твоих ребят". А они сидят тоже там. Только оружие мы у них забрали. Сложили в отдельную комнату. Говорю:  "Давай отправим, пусть пожрать принесут". Ну, отправили чехов. Они принесли кушать что-то. И привели за собой толпу. С транспарантами, со всем. Я говорю: "Елки зеленые. Ну что ж ты делаешь? Мне что, стрелять по ним? Я этого никогда не сделаю".  Вышли, поговорили с ними, обошлось.  А там такие склады богатые с авиационным топливом, с инструментом и боеприпасами.  Нельзя было ни в коем случае допустить, чтобы хоть, что-то произошло.
– Как сложилась ваша жизнь после событий 68-го?
— После Чехословакии нас вывели в Германию, в ППД. Так получилось, что я исполнял обязанности командира роты, потому что командир мой немножко "приболел", так скажем. И остался на зимних квартирах капусту квасить. А я, командир первого взвода, полгода исполнял обязанности командира роты. Вернулся из Чехословакии, а командир роты – на месте. Командир полка полковник Ковалев заменяется уже в Союз и говорит: "Ермаков, я тебя понимаю, ты уже полгода был командиром роты и сейчас тебя опять командиром взвода... Я понимаю".  Командование меня представило к ордену Красной Звезды за выполнение конкретных задач.
Тоже был такой случай. Вызывает меня замполит и говорит: "Ермаков, вот у нас секретарь парткома увольняется, подполковник, прослужил 25 лет. Ты только начал служить, этих орденов еще получишь сколько угодно. Давай отдадим твой орден подполковнику, секретарю партийного бюро полка? Очень уважаемый был человек". Я говорю: "Конечно. Мне же еще служить и служить". И мне вместо ордена – грамоту от министра обороны вручили.  
Одним словом, возвращаюсь и мне командир полка полковник Ковалев предложил командовать курсантской ротой в Орджоникидзе, в училище общевойсковом. Это майорская должность, а я еще лейтенант. После выпуска прошло всего ничего. Я выпустился из училища в 66-м, а сейчас 68-й. Я только женился, съездил после этих событий в отпуск. С женой уже приехал. Она два месяца всего жила в Германии. А для женщины Германия – это все, заграница. Плюс там два оклада платили. Один – в марках, один – в рублях на книжку.  В общем, служба в Группе советских войск в Германии для офицера была огромным счастьем.  Я пошел к жене, а она говорит: "Все в порядке". И мы собрались и уехали. Она уже беременная была. Думали, что сын уже в Орджоникидзе родится.
Был такой приказ: офицеров, имеющих боевой опыт, направить в училища для подготовки курсантов. И вот там я с руководством училища не сошелся взглядами. Я говорил: вот этому и этому не надо учить, это не пригодится, учите тому, что нужно на войне.
– А там учили всему что угодно, только не тому, что пригодилось бы офицеру на поле боя?
– Нет, учили по всем предметам, согласно программе. Но для того, чтобы человек получил высшее образование, нужно пройти определенный набор дисциплин, плюс – военная специализация. Потому учили все: теоретическую механику, сопротивление материалов, физику, высшую математику. Я, честно говоря, после училища в жизни, по службе не сталкивался с этими дисциплинами. Ну, совершенно другая специфика. Были общевойсковые училища, где получали, кроме военной специальности, диплом инженера по ремонту и эксплуатации автомобильной и бронетанковой техники.
Орджоникидзевское училище было физкультурное, и диплом был с правом  преподавания  физподготовки и спорта. Так вот, если в других училищах учили сопромат, то там курсанты шли в  спортзал. Сейчас не буду вспоминать, но не все делалось так, как я считал нужным. А я уже командовал ротой в реальных боевых условиях. Меня поддерживали, между прочим, те офицеры, которые войну прошли Великую Отечественную.
В итоге, написал  рапорт и уехал в Майкоп. Из Майкопа нашу дивизию перебросили под Томск. В 60 километрах от Томска   дивизия ракетная стояла. "Стратеги" с мобильными пусковыми установками. Мы вместе с ракетчиками еще год жили, вместе ездили на работу, в "утепленных" автомобилях "Урал".  «Утепленные» – это просто кузов, накрытый сверху брезентом.  Ракетчики – на автобусах, а мы – на "Уралах". Правда, в валенках, в полушубках. Мы жили на центральной площадке. А там, где были стартовые площадки, полки стояли. Это когда с Китаем был конфликт. Оттуда я на уборку урожая ездил в Казахстан первый раз.
Поступил с должности командира батальона в Военную академию имени Фрунзе. После командовал 313-м Ровенским Гвардейским мотострелковым полком. Полк в Ровно называли "придворным", поскольку через забор находился штаб армии, и командующий генерал-лейтенант В. Скоков часто смотрел в  окно и, бывало, звонит: "Ермаков, у тебя там окурок возле КПП лежит!". Полком я прокомандовал два с половиной года.
Командующий ПрикВО генерал-полковник Варенников проводил мобилизационный сбор на базе полка, весь этот полк перестроили. Это были 77–79-й годы. Казармы отремонтировали, сделали большой плац, КПП, столовую, парк боевых машин. Возвели стелу, посвященную полку. Полк знаменитый, мы смеялись, что он два раза брал Ровно и два раза сдавал: когда была гражданская война, с Польшей, Великая Отечественная.
– Это же был период ввода войск в Афганистан. Вас тогда  туда не отправляли?
– Нет. Меня назначили начальником штаба дивизии в Славуту. В последующем перешел на должность «с большим объемом работы». В Славуте была дивизия сокращенного состава, а 24-я "Железная"дивизия развернутая была. И вот три года я начальником штаба «железки» был. Оттуда поступил в Военную Академию Генерального штаба ВС СССР. После направлен командиром 254-й мотострелковой дивизии в Южную группу войск, в Венгрию, а потом в 14-ю армию, в Тирасполь.
Оттуда ездил еще раз на уборку урожая начальником оперативной группы, а это пять автомобильных батальонов. Сначала в Нечерноземье работали. Затем вся техника грузилась на платформы и железнодорожным транспортом передислоцировалась в Казахстан, эшелонами. А это весьма серьезное мероприятие и опыт бесценный. На уборке в рейс под комбайны или на элеваторы выходят почти все автомобили. 80% водителей – приписной состав, призванные из запаса. Они водители хорошие, профессионалы, но с дисциплиной тяжело было с ними. Единственное, что они понимали, если у них права заберут и выгонят – это конец.  Но мы вернулись не то, что, так сказать, без единого "чипка", ни одного трупа не привезли. Даже прибыль получили, знамена, грамоты, материальное вознаграждение, все это стимулирование. Меня наградили орденом Трудового Красного Знамени.
-- С такой организацией урожай, наверное, собрали серьезный?
– В Нечерноземье возили буряк, картошку да всю сельхозпродукцию. А в Казахстане только пшеницу, там очень хорошая пшеница – твердых сортов. Она низкорослая, но очень ценная, практически вся на экспорт уходила.  Без нас там, конечно, не могли управиться. Жандармские функции, уборка урожая, ликвидация последствий землетрясений – вот чем занималась тоже армия. И при этом боевая подготовка не прекращалась. Зимний период обучения, месяц подготовки и летний период обучения. Плюс участие в каких-то локальных конфликтах.
– Вы упомянули о том, что принимали участие в событиях в Нагорном Карабахе. Какие задачи там выполняли?  
– Наша задача была – привезти продовольствие, увезти людей, все.
– В этом, наверное, и трагедия, что между собой воевали две советские республики?
– Да там, в основном, ополченцы воевали. Мы армянское гражданское население перевозили в Армению, азербайджанцев везли назад в Азербайджан. Едем туда, нам всякие пакости армяне делают, едем назад – азербайджанцы. Это все долго продолжалось.  Все повторилось потом в Югославии,  только в гораздо худшем варианте. Теперь мы получили и свою войну в Украине.
В Армении прекратилось это в связи с землетрясением в Спитаке. И я участвовал в ликвидации последствий стихийного бедствия, был через два часа в Спитаке. Меня перехватили по дороге из Ленинакана в Ереван. Я вел туда полк. Мне по радиостанции команда – я туда, и мы долго все разгребали в Спитаке. Оттуда приехал в Баку, где опять начались межнациональные выступления. Я туда ездил с полком Тираспольской дивизии.
– Примерно в это же время вас направили в Спитак?
– Еще тряслась земля, когда мы приехали. Сразу принялись спасать людей из завалов. Пока начала прибывать техника, все руками разгребали и выносили.
– А питание, водоснабжение как организовывали?
– Все привозили. Мародерство было. Там осталось три здания: ювелирный магазин, банк и, по-моему, горком партии. Выдал людям патроны, поставил возле банка, ювелирного магазина и приказал стрелять на поражение при попытке ограбления. Потому что мародерство сразу началось. Света нет, продуктов, воды нет, ничего нет.
– Но оружие применять приходилось?
– Не было такого. На караулы никто не нападал. Все же знали, что солдаты с оружием и боеприпасами.
 По заданию пресс-службы УСВА беседовал Евгений ЛЕВЧЕНКО.
(Окончание в следующем номере).




В організаціях УСВА
Для підтримки учасників бойових дій

Голова Хмельницької обласної державної адміністрації Вадим Лозовий зустрівся з активом громадських організацій ветеранів Афганістану та учасників АТО-ООС.
У зустрічі взяли участь заступник голови обласної ради Валерій Лесков, керівники департаментів, управлінь облдержадміністрації, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади, які відповідають за питання забезпечення прав і гарантій інвалідів війни та учасників бойових дій, голова обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Микола Приступа, громадської організації учасників АТО  Хмельниччини та ветеранів війни Андрій Трубаєнко, представники міських і районних осередків.
Основна мета зустрічі  – обговорення питань соціального забезпечення учасників бойових дій, дотримання їхніх законних прав, а також напрацювання пропозицій до угоди про співробітництво між Хмельницькою обласною державною адміністрацією, обласною радою і Хмельницькою обласною організацією УСВА.
Під час спілкування розглядалися питання монетизації пільг, покращання ситуації із забезпеченням учасників бойових дій житлом і ліками. Учасники мали змогу обговорити  і  поставити запитання відповідним спеціалістам і отримати відповіді, а також почути коментарі щодо змін у законодавстві, які стосуються забезпечення прав ветеранів Афганістану та учасників АТО-ООС.Вадим Лозовий зазначив, що всі питання, порушені під час зустрічі, будуть опрацьовані у стислі терміни з метою пошуку оптимальних шляхів їх розв’язання. Водночас посадовець нагадав, що окремі з них не належать до компетенції міської влади, зокрема, такі, як питання про впорядкування і приведення до відповідності норм законодавчих актів, що приймалися у різний час. Саме тому єдиним можливим законним  шляхом їх розв’язання є прийняття обласною радою  відповідних звернень до уряду та Верховної Ради України.
Прес-служба УСВА за матеріалами 
Хмельницької облдержадміністрації.


В гостях у льотчиків
Старшокласники Львівської області побували в гостях у льотчиків 16-ї окремої бригади армійської авіації.
Діти поклали квіти до меморіалу на честь загиблих під час проведення АТО авіаторів, вшанували їх пам'ять хвилиною мовчання. Гостей запросили до солдатської казарми, де не лише показали, як живуть і служать бійці бригади, але й ознайомили зі зразками стрілецької зброї, засобів індивідуального захисту від хімічного і бактеріологічного ураження. Кожен учень мав змогу потримати в руках бойовий автомат, розібрати і зібрати його, подивитись у приціл снайперської гвинтівки, приміряти протигаз. Більшість школярів робили це вперше.

Після екскурсії по військовій частині всіх запросили на аеродром, де старшокласники мали можливість не лише побачити потужні гелікоптери, але й посидіти в кабіні.
– Ми бачимо велику цікавість підростаючого покоління до всіх процесів, що відбуваються в Збройних Силах України, – розповів голова Буської районної ради Організації ветеранів України Володимир Луженцов. – Саме тому намагаємось організовувати подібні екскурсії і виїзди. Плануємо звернутися до військових медиків, щоб організувати тренінг-змагання з тактичної медицини й надання першої медичної допомоги постраждалим серед учнів старших класів шкіл Львова та області. А нагородою за перше місце буде повне оформлення класу «Основ захисту Вітчизни».
Тарас ГРЕНЬ.
Фото автора.




Дружна команда однодумців
Відбулася щорічна зустріч-відпочинок бойових побратимів Індустріального району Дніпра, які проходили службу в Афганістані й на території інших держав. Ця організація – одна з найбільших у місті. До ветеранів приєдналися члени сімей загиблих воїнів і померлих ветеранів війни.
Зустріч провели на базі аеродрому ТОВ «Дніпроавіасервіс», генеральний директор якого Юрій Анатолійович Кашурніков виконував інтернаціональний обов’язок у 1985–1986 роках і був бортовим техніком вертольоту Мі-24. Юрій і до цього часу не розлучається з небом.
Ветерани-«афганці» продовжують конкретними справами показувати, що вони завжди готові стати на захист рубежів нашої держави.
Голова спілки підполковник запасу Борис Денисов у 2015 році разом зі мною був мобілізований до лав ЗС України. Він підписав довготривалий контракт на проходження військової служби до закінчення особливого періоду. Наразі він виконує обов’язки заступника військового комісара Костянтинівського ОМВК Донецької області. За його особистою рекомендацією і в присутності активу я був затверджений на тимчасове виконання обов’язків голови до часу повернення Бориса з перемогою.
Мені як офіцеру-саперу в 1986–1988 роках довелось брати участь у ліквідації ядерних ракет на полігоні Капустин Яр (Казахстан) у рамках виконання міжнародного договору про роззброєння між Радянським Союзом і США. Нині я викладач кафедри медицини катастроф і військової медицини Дніпропетровської медичної академії МОЗ України.
Частий гість у навчальних закладах району – старший офіцер військ ППО ДРА (1986 – 1988), а нині підполковник запасу Олександр Цирюльник. Слова подяки неодноразово звучали від керівників шкіл і гімназій за його душевні виступи і військово-патріотичне виховання молоді.А пісні, які він виконує разом із дружиною Тетяною, нікого не залишають байдужим, кожного із присутніх вони проймають любов’ю до рідного дому і матусі-землі.
Продовжує активно працювати в Індустріальному районі на державній службі й вирішувати соціальні проблеми воїнів-«афганців» Микола Волошин (в Афганістані – командир артилерійського дивізіону в 1981–1983 роках). Крім того, він очолює ветеранську організацію району.
Командир розрахунку зенітної установки  Ігор Горюнов проходив службу в Афганістані у 1985–1986 роках. З 2010 року виконує обов’язки заступника голови нашої організації. Як інструктор-волонтер неодноразово їздив у зону бойових дій на Донбасі. На разі перебуває у резерві Харківської механізованої бригади.
Хорошим прикладом з військово-патріотичного виховання молоді й продовження національних традицій є створення ветеранами війни Індустріального району в 2010 році єдиного в Україні окремого Афганського полку, що діє і нині. Велику роботу в цьому напрямі проводить воїн-інтернаціоналіст та начальник штабу полку Павло Дмитренко.
Серед присутніх була й Надія Марченко (на знімку внизу), дружина воїна-«афганця» Василя Степановича, який вже у мирний час пішов із життя. На свій ювілейний день народження вона отримала привітання від нашого колективу. Сьогодні Надія – одна з найактивніших і найвідповідальніших членів організації. Виконуючи обов’язки бухгалтера, вона завжди готова до рішучих дій і допомоги тим, хто цього потребує. Не стояла Надія осторонь, коли проводилася мирна акція-протест у Києві 25 квітня. Не кожному під силу дві ночі поспіль провести в дорозі та ще й вистояти на мітингу 8 годин біля стін Верховної Ради.
Велику втрату зазнала наша організація в серпні минулого року: раптово пішов із життя один із найактивніших і досвідчених ветеранів Афганської війни Віктор Звєрев.
У казанку доходила юшка, яку традиційно готувала моя дружина Світлана разом із бойовим вертольотчиком-інтернаціоналістом Олександром Михальчуком. А на столі так смачно пахли кекси... Їх на кожну зустріч пече «наша мама» – Галина Михайлівна (на знімку праворуч) Повстянко, 75-річний ювілей якої цього дня ми відзначили. Вона втратила сина Юрія. Вистояла й живе заради пам’яті й заради живих.  Воював у Афганістані й чоловік її дочки Олени – Анатолій. Йому пощастило повернутися живим, щоб виховувати синочка й донечку. Та недовго довелося разом посидіти за сімейним столом: Анатолій також пішов у вічність.
Жаданим гостем ветеранів був директор Органного залу Антон Чернета, який виконав душевні пісні. Були визначені переможці зі стрільби з пневматичного пістолета і лука. Весь день лунали патріотичні пісні у виконанні наших чарівних бойових подруг. Більшість учасників порадувала нас своїми яскравими вишиванками.
Вже стало традицією проводити наші зустрічі в культурних місцях міста. У найближчих планах – поїздка на виставку-ярмарок у Петриківці, яка відбудеться у вересні. У 2017 році її вперше організувала енергійна жінка-активіст нашого району й одночасно голова обласної ради родин вдів Валентина Лисенко.
До 30-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану на Слобожанському проспекті планується встановити пам’ятний знак воїнам району, які загинули під час бойових дій. Це питання розглядалося на розширеній нараді активу спілки у червні і знайшло підтримку, але для цього потрібна підтримка районної влади, а її поки немає.
Особливу подяку хочеться висловити першому заступнику голови Дніпровської міської організації ветеранів Афганістану Василю Заторжинському. Він по-батьківськи турбується про наше оздоровлення і знає про «болячки» кожного з нас, нагадуючи нам про те, що є можливість підлікуватися в санаторно-курортних закладах, яких, на жаль, з кожним роком, стає все менше.
Слова особливої підтримки необхідно висловити ветеранам війни Аркадію Здобникову, Миколі Антоменюку, Анатолію Бражникову та іншим нашим бойовим побратимам, які активно працювали свого часу на чолі активу УСВА Індустріального району, а нині самі потребують постійного догляду та лікування.
Вже 20 років я вхожу до складу активу та остаточно впевнився, що більшість воїнів-інтернаціоналістів Індустріального району міста, незважаючи на вік і хвороби, ще мають порох у порохівницях і зроблять ще багато добрих справ.
Валерій ЧЕРНЕТА,
тимчасово виконувач обов’язків голови 
Індустріальної районної організації ветеранів Афганістану.



Незабутні
Згадали добрим словом

Афганістан – болюча рана, яка ніколи не загоїться. Багато молодих і сильних чоловіків не повернулися в свої домівки, у свої сім’ї. Не судилося побачити щасливі очі батьків, дружини, донечки Валерію Михайловичу Бакалову.
Народився Валерій 26 травня 1958 року в Гайсині на Вінниччині, закінчив школу №4. З травня 1984 року проходив службу в Афганістані. Наш земляк загинув 6 червня 1985 року, виконуючи бойове завдання в далекій чужій країні. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.
Виповнилося 33 роки з дня загибелі героя. Цього дня покласти квіти на його могилу прийшли дружина Ніна Іщук, побратими – учасники бойових дій в Афганістані на чолі з головою Гайсинської районної Спілки ветеранів Афганістану Володимиром Свіріпою.
У школі №4 відбулася  урочиста лінійка, присвячена пам’яті випускника. Учні читали вірші про Афганську війну і скалічені долі. Душевно, по-сімейному згадали добрим словом земляка, який віддав своє життя, виконуючи військовий обов’язок.
Ірина ЩЕРБИНА,
директор Гайсинського музею ветеранів.




Навічно у строю
Ігор Алєксєєв був одним із тих побратимів, хто заснував і багато років працював у Шепетівській Спілці ветеранів Афганістану.
Рано втративши батьків, ще зовсім юним він доглядав менших двох братів і сестру. Був призваний до армії, потрапив у лихоліття Афганської війни. З честю виконав свій солдатський обов’язок, нагороджений медаллю «За відвагу».

Після демобілізації Ігор пішов працювати на завод і наприкінці 80-х років разом з іншими побратимами заснував Шепетівську  Спілку ветеранів Афганістану, понад 30 років був одним із  заступників її голови.
Ігор Едуардович прожив лише 56 років.16 червня йому виповнилося б 57… Цього дня  рішенням ради спілки І. Е. Алєксєєв навічно внесений до списку почесних членів організації.
З метою збереження пам’яті про побратима члени спілки вирішили організувати змагання з шахів і нардів, адже саме цими інтелектуальними іграми він найбільше захоплювався.
Перед змаганнями настоятель храму Святих Мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, учасник бойових дій в Афганістані отець Анатолій Вересюк відслужив панахиду за загиблими і померлими воїнами.
Боротьба була цікавою і безкомпромісною. У шаховому турнірі переміг Валерій Косогов, призерами стали Олександр Гурінович і Валентин Гриньов. Переможцем гри у нарди був Сергій Хом’як, призери — Олександр Кирилюк і Василь Лакей. Переможці та призери нагороджені грамотами спілки (на знімку вгорі).
Сім’я Ігоря Алєксєєва і рада Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану щиро вдячні усім, хто знайшов час і взяв участь у заході.
Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської СВА,
учасник бойових дій.




Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)
КНИГА ВДЯЧНОСТІ ТА ПОШАНИ

ФЕДОРЕНКО Валерій Миколайович – відомий діяч оборонної промисловості України, академік Української Академії Наук (відділення військової техніки та спеціального призначення) (1992), Української академії Економічної кібернетики.
Народився 11 жовтня 1948 року на Одещині.
Закінчив Одеський політехнічний інститут 1971 року за спеціальністю «промислова електроніка».
З 1971 – майстер, секретар комітету комсомолу, заступник начальника, начальник цеху, секретар парткому Хмельницького ДП «Новатор»; інструктор відділу оборонної промисловості Хмельницького обкому і ЦК Компартії України.
З 1990 – директор Київського підприємства авіаційного приладобудування «Радіовимірювач». Член ради асоціації «Укравіапром», експертно-консультативної ради науково-виробничого журналу «Арсенал-ХХІ», голова науково-технічної ради підприємства «Радіовимірювач».
Очолюючи Київське підприємство авіаційного приладобудування «Радіовимірювач» у складні роки перетворень у державі, завдячуючи таланту керівника, особистій наполегливості й відповідальності перед народом, зберіг високотехнологічне конкурентно спроможне виробництво, колектив фахівців у сфері обладнання літаків. Завжди з повагою ставився до ветеранів, використовуючи і пропагуючи їхній досвід і авторитет. Виховав двох синів, які своєю діяльністю допомагають УСВА  у вирішенні статутних завдань.
Основним напрямом наукової, творчої та виробничо-технічної діяльності В. Федоренка є розвиток базового ряду бортових авіаційних радіотехнічних навігаційно-посадкових систем, які забезпечують безпеку польотів літальних апаратів, і сервісної апаратури до них. З авіоніки, її досліджень і перспектив розвитку опублікував 12 статей, 3 доповіді на міжнародних науково-технічних конференціях, підготував 7 наукових звітів з НД і ДКР, а також книги з історії підприємства та оригінальні особисті висловлювання з життєвих досліджень і висновків.
Кандидат технічних наук, доктор філософії, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки (2005), Заслужений машинобудівник України (1998), Почесний авіабудівник України (2006).
Нагороджений Почесною грамотою Київського міського голови, Золотим знаком Української спілки промисловців і підприємців, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, орденом «За заслуги»  третього ступеня (2004).
ФОМИНА Віра Петрівна – керівник структурного підрозділу Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні 1939–1945 років», кандидат історичних наук.
Брала активну участь в наукових дослідженнях, аналізі музейних матеріалів і експонатів, у створенні першого на теренах СНД державного музею воїнів-інтернаціоналістів, багатьох творчих експозицій, присвячених подіям в Афганістані та інших зарубіжних країнах, у виховній роботі з населенням України, насамперед, з молоддю, на прикладах героїзму і самовідданості учасників бойових дій в інших державах.
АНТИПЕНКО Володимир Федорович – генерал-майор Служби безпеки України, засновник Антитерористичного центру при СБУ, перший начальник Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету.
Народився 23 січня 1949 року в родині рибалки, ветерана війни в Бердянську Запорізької області. У 1966 році закінчив середню школу і вступив до Вищого Прикордонного командного училища КДБ  при РМ СРСР (Алма-Ата), яке у 1970 році закінчив за спеціальністю загальновійськового командира.
Упродовж 1970–2007 – проходив військову службу в органах КДБ СРСР – СБ України на посадах офіцерського і керівного складу. З відзнакою закінчив Вищу школу КДБ СРСР.
У 1986–1989 р.р. виконував спеціальні завдання у Демократичній Республіці Афганістан.
Під час служби в органах СБУ під його керівництвом було створено і розгорнуто повноцінну діяльність Управління військової контррозвідки по Прикордонних військах України. Автор проекту Указу «Про створення Антитерористичного центру при Службі безпеки України», який Президентом України виданий 11 грудня 1998 р. У 1999–2007 – обіймав посаду начальника Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України.
Був координатором і безпосереднім розробником визначення терміну «терористичний акт» при підготовці статті 258 Кримінального Кодексу України. За його ініціативи та активної участі з серпня 2000 року Штабом АТЦ розпочато роботу над проектом Закону України «Про боротьбу з тероризмом». У березні 2003 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про боротьбу з тероризмом».
Створена Антитерористичним центром система організації та управління антитерористичною операцією була у 2005 році адаптована до міжнародних схем управління антитерористичними діями під час співпраці з Єдиним координаційним центром реагування на кризові ситуації НАТО і міжнародною Організацією із заборони хімічної зброї.
10 листопада 1999 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Сучасний тероризм: стан і шляхи його запобігання в Україні» за спеціальністю «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право», а у 2004 – докторську дисертацію на тему «Механізм міжнародно-правового регулювання боротьби з тероризмом» за спеціальністю «Міжнародне право. Європейське право». У 2005 році за рішенням спеціалізованої вченої ради йому було присвоєно науковий ступінь доктора юридичних наук за спеціальністю «Міжнародне право». У 2006 – присвоєно вчене звання доцента кафедри захисту національної державності та боротьби з тероризмом.
В. Ф. Антипенко справедливо визнається засновником антитерористичної системи України та одним з основних розробників її нормативно-правової бази. Створену ним модель державної системи протидії тероризму визнано однією з найефективніших у світі й рекомендовано як зразок для країн Східної Європи.
У 2003–2007 – працював на посаді професора спеціальної кафедри Національної академії Служби безпеки України.
З 2008 – обіймав посаду завідувача кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету. У 2012 – присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародного права.
Поєднуючи освітню і наукову діяльність, Володимир Федорович досліджував зі своїми учнями проблеми формування міжнародного антитерористичного права як міжсистемної галузі міжнародного права, визначення сутності й поняття тероризму як злочину за міжнародним правом, досліджував проблеми протидії міжнародним злочинам, шукав шляхи підвищення ефективності реалізації міжнародного судочинства і міжнародної відповідальності за міжнародні злочини.
Він відкрив і обґрунтував новий самостійний напрям (підгалузь) науки кримінології – міжнародну кримінологію, розробив теорію терористичної асиметрії, яка відкриває значні можливості для міжнародно-правової протидії міжнародному злочину тероризму. Зробив значний внесок у розвиток концепції кримінальної відповідальності держави за міжнародні злочини, обґрунтував актуалізацію цієї концепції в сучасних умовах глобалізованого світу.
Розробив і впровадив у навчальний процес нові дисципліни, це, зокрема, міжнародна кримінологія, міжнародне антитерористичне право, концепція кримінальної відповідальності держави.
Саме навколо ідей Володимира Федоровича на базі кафедри міжнародного права ННІМВ НАУ створена і розвивається наукова школа міжнародної кримінології – наукова школа, заснована Антипенком.
Підготував 7 кандидатів юридичних наук і 2 докторів юридичних наук (за спеціальностями «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право», «Міжнародне право»).
Володимир Федорович – автор 9 монографій, 6 навчально-методичних праць, у тому числі 4 підручників (у співавторстві) та автор більше сотні наукових публікацій.
Заслуги В. Ф. Антипенка за більш як 40 років військової служби і 8 років цивільної науково-викладацької роботи відзначені багатьма державними і відомчими нагородами України та інших держав.
Нагороджений медаллю «50 років Збройних Сил СРСР» (1967), медаллю «За бездоганну службу» третього (1977), другого (1981), першого (1986) ступенів, медаллю «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР» (1979), орденом «Знак Пошани» (1988), знаком «70 років ПВ КДБ СРСР» (1988), медаллю «70 років Збройних Сил СРСР» (1988), медаллю «За бойові заслуги» (1989), медаллю «Воїну-інтернаціоналісту» (1988), відзнакою Президента України – медаллю «Захиснику Вітчизни» (1999), ювілейним знаком «10 років Прикордонним військам України» (2002), медаллю «10 років Служби безпеки України» (2002), почесним знаком голови СБУ першого ступеня (2003), медаллю «За мужність і відвагу» (2004), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» другого ступеня (2005), медаллю «За сприяння в охороні державного кордону України» (2005), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» першого ступеня (2005), Почесною грамотою Верховної Ради України (2006), ювілейною медаллю «15 років СБ України» (2007).
Пішов з життя 19 січня 2017 року, похований у Києві на Лісовому кладовищі.



На чужой, далекой и на родной земле
В это раннее безмятежное утро над Затокой, ещё досматривающей последние сны, зазвучал протяжный, заунывный намаз. В его сладостно-умиротворяющую мелодию ворвались крики всполошившихся местных петухов, а затем раздались призывные звуки горна. И тут же прозвучала требовательная команда: «Подъём!». Так началась встреча воинов 66-й отдельной трижды орденоносной Выборгской мотострелковой бригады по случаю 30-летия её вывода из Афганистана, где личный состав выполнял интернациональный долг.
Шестьдесят шестая отдельная трижды орденоносная Выборгская мотострелковая бригада была сформирована 1 марта 1980 года на базе 186-го мотострелкового полка. Её личный состав под командованием генерал-лейтенанта Олега Смирнова первым приступил к выполнению войсковых операций на территории Афганистана. Бригада контролировала три северные провинции ДРА – Джелалабад, Мехтарлам и Асадабад. Боевой путь 66-й ОМСБ пролег от Термеза через Мазари-Шариф, Айбак, Пули-Хумри, Саланг, Чарикар, Баграм, Кабул до Джелалабада. В мае 1988 года первой в составе Ограниченного контингента советских войск начала выводиться из Афганистана.  
Необычные отдыхающие
Инициаторами встречи выступили Владимир Гурницкий,  проживающий в Остроге Ровенской области, и одессит Василий Новосёлов. На необъявленной войне Владимир в воинском звании старшего лейтенанта командовал десантно-штурмовой ротой. Да так, что добрая слава о нём ходила далеко за пределами бригады. Не случайно же Гурницкий удостоен трёх орденов Красной Звезды и медали «За отвагу», были награждены и многие его подчинённые. Поистине, слава приходит так же внезапно, как и любовь. А Василий командовал взводом артиллерийской разведки.
Трудно даже представить, какую большую работу пришлось проделать им, людям доброй души, чтобы через тридцать лет после расставания разыскать боевых побратимов и обговорить с ними все детали предложенной юбилейной встречи. И они откликнулись на зов. На перекличке звучали названия городов и сёл, откуда прибыли «афганцы»: Одесса, Киев, Львов, Житомир, село Мостовое Николаевской области, Черновцы, Харьков, Полтава, Винница, Тернополь...
Когда я спросил у крепко сбитого, выделявшегося среди других ненавязчивым лидерством харьковчанина Геннадия Шевченко, что его повлекло сюда, в Затоку, за тысячу километров, он улыбнулся и ответил строками из только что прозвучавшей песни: «Для дружбы видеться не надо, но очень хочется порой, чтоб рядом были мы с тобой». А затем добавил: «Что может быть дороже общения с теми, с кем вместе воевал, смотрел смерти в глаза и всё-таки выжил? Это то же, что мать, отец и семья».
Такая же мотивация позвала в дальнюю дорогу и тех, кто живёт в Молдове и Беларуси. Общаясь с ними, услышал фразу: «В Афгане один сплошной пляж, а моря нет. А тут тебе и пляж, и море ласковое». Люди благодарили коллектив базы отдыха «Одиссей» и её директора воина-«афганца» Михаила Завойчинского за заботу о них – необычных отдыхающих.
А их необычность подчеркивали и часовой с полной солдатской выкладкой, и вывешенный на стенде распорядок дня, и перечень продуктов, составляющих сухой паёк, и фотографии с той, теперь уже далёкой, кровопролитной Афганской войны.
Здесь же увидел и список фамилий тех бригадовцев, которые по разным причинам не смогли прибыть на встречу и прислали свои поздравления. Среди них командир десантно-штурмового взвода Сергей Каменский из Минска, командир артбатареи Вячеслав Фаткин из Москвы, командир артвзвода Алексей Дусин и Степан Пух из Санкт-Петербурга.
Расскажите, мужики, о войне
С такой просьбой я обратился к некоторым участникам встречи, а всего их было 97. И первым моим собеседником стал одессит, полковник запаса Николай Сторожук, кавалер орденов Красной Звезды и «За личное мужество».
– Если вспоминать о выводе войск, начавшемся тридцать лет назад, то я был тогда заместителем командира четвёртой мотострелковой роты второго батальона. Вывод начали 18 мая. Каждый километр приближал нас к родной земле. Не верилось, что позади остаются непрерывное напряжение, неизвестность, шестидесятиградусная жара. В общем, уходили от войны. Два года, пять месяцев и пять дней были положены на алтарь тогдашнего интернационализма. – Николай умолк, затем чему-то улыбнулся.
– Что вспомнилось?
– Счастливые лица, слёзы радости, объятия, поцелуи. Я тогда тоже ощутил по- настоящему, что оно такое – счастье.
Зная, что Николай и сегодня носит в теле четыре осколка, я не стал подробно расспрашивать о боевых переделках, в которых ему пришлось побывать, а спросил лишь о том, какими были первые впечатления от пребывания в Афгане.
– Тревожными и отягчающими. Увидел, как над «зелёнкой» сбили нашу вертушку. Лётчик последним выбросился с парашютом, но его рассекло лопастью винта. Однажды в колонне впереди идущий танк подорвался на мине, буквально в каких-то пяти метрах от нашей бээмпэшки. А могло ведь быть иначе, рвануло бы под нашим днищем. Но, как говорится, судьба Онегина хранила.
Знаю Николая Сторожука многие годы. Он всегда, особенно когда был секретарём Военного совета Южного оперативного командования, помогал ветеранам. И не случайно сегодня именно ему доверено возглавлять сектор Государственной службы по делам ветеранов войны и участников антитеррористической операции в Одесской области.
На встрече Николай чаще всего находился рядом с Сергеем Степаненко, который был командиром разведвзвода третьего батальона. Этот взвод считался лучшим в 40-й армии, а его командира называли истинным героем. Орден Боевого Красного Знамени, два ордена Красной Звезды, медаль «За отвагу» – красноречивое подтверждение такой высокой оценки. По его действиям в боевых операциях разрабатывались методические пособия, писались диссертации. Но так сложилась судьба, что отважный разведчик подорвался на мине.
Медики сохранили Сергею жизнь, а зрение восстановить не смогли. Но офицер не сломался, не отдал себя во власть отчаяния и продолжает жить с высоким чувством исполненного долга и личного достоинства. Жить и за себя, и за тех парней, которые полегли в жестоких схватках с коварными духами. Надо было видеть, с какой любовью относились к Сергею однополчане, прислушивались к его словам.
Оберегал солдат от беды
Полковник запаса Валерий Сергачёв приехал на встречу по приглашению её организационного комитета. Прошёл через пекло Афгана с боями. В неполных 27 лет, досрочно получив звание капитана, командовал 3-м горнострелковым батальоном 122-го мотострелкового полка. Он никогда не ронял чести военной династии Сергачёвых. Его дед воевал в Великую Отечественную с фашистами, отец тоже был фронтовиком, уволился в запас подполковником, а сын Михаил сегодня служит в Вооружённых Силах Украины, участник АТО.
– Разведка обнаружила школу по подготовке духов. Поступил приказ на штурм. Сначала штурмовики нанесли бомбовый удар, появились вертолёты с десантом. В этот момент мой родной батальон начал штурм. Бой был скоротечным, но жестоким. Как теперь видятся развороченные взрывами дороги, дувалы, горящие машины. Кричали раненые. Мы захватили в плен много душманов, около ста единиц разного оружия, мины итальянского производства. После этого боя я уехал на учёбу в военную академию.
Выслушав Сергачёва, я сказал, что прочитал в Итернете воспоминания о нём бывшего командира миномётного взвода Чеботарёва. Он пишет: «Вся его повседневная деятельность была направлена на то, чтобы сохранить жизнь и здоровье подчинённых, и при этом успешно выполнить поставленную задачу».
– Такая оценка через более чем четверть века дорогого стоит, – сказал я Сергачёву, а он ответил:
– Да, прав Чеботарёв, для меня главным было уберечь ребят от непоправимой беды. Всех нас ждали родные.
Кто-то из слушавших нас десантников прочитал: «Мама, мама, помолись за меня. Я вернусь домой не скоро. И на этой линии огня я могу сгореть, как порох».
Навеянную этими словами горько-светлую грусть отогнали прочь призывные звуки горна. Раздалась команда на построение, и все поспешили на импровизированный строевой плац, за которым, пенясь, шумело ещё не прогретое утренним майским солнцем море.
Традиции священный ритуал
Они выстроились побатальонно. Друг друга чувствуя плечо. Владимир Гурницкий в голубом берете, при орденах и медалях, на правах инициатора юбилейной встречи подал команду: «Смирно! Равнение на знамя!». И знаменщики, чётко печатая шаг, под дробь барабана пронесли перед замершими в строю воинами-«афганцами» изготовленную по особому заказу копию Боевого Знамени 66-й бригады. Моё сердце переполняло чувство гордости за этих настоящих мужчин, испытавших проверку на прочность и поныне несущих в душах непоколебимую веру в боевое братство.
Пауло Коэльо в «Алхимике» даёт нам для осмысления девять простых истин. Одна из них излагается так: «Язык мира. В каждой стране люди разговаривают на своём языке, но есть язык, который понятен каждому. Это язык вдохновения, язык любви и гармонии. Это часть поиска, который необходим каждому. Это вера». И прав был генерал-майор Владимир Барабаш, которому  первому предоставили слово на торжественном построении, сказав, что нынешним «афганцам», живущим за себя и за тех, кто погиб, надо помнить всегда, что их встречали на родной земле как победителей, верных сынов народа.
Эта же мысль прозвучала и в других выступлениях, в частности, Александра Полищука, потерявшего ногу при выполнении боевого задания и выжившего всем смертям назло. Всякое бывало на войне, но одно оставалось неизменным: не нарушать присягу, не предать боевых товарищей и стараться во что бы то ни стало выжить. И те, кто прибыл в гостеприимную Затоку, не политизировали прошлое, не жаловались на трудности и несправедливости нынешнего бытия, а вели разговор о друзьях-товарищах, о боях-пожарищах. Их воспоминания – честная, проверенная временем правда о войне.
Без права на ошибку
После торжественного ритуала открытия встречи, поимённой переклички кто-то сказал: «Мы сегодня помолодели на тридцать годиков!». А тогда, на войне, большинству из них было по восемнадцать, двадцать с хвостиком. Юрий Шевченко, полковник в отставке, в Афгане командовал артиллерийским дивизионом.
Как только прибыл к месту службы, попал под обстрел. До сих пор помнит лицо первого погибшего на его глазах солдата. Не забывается бой за ущелье Чёрная гора, по которому шла контрабанда. Его защищали прикованные к скалам душманы. Ожесточённо защищали, зная, на что они обречены. Три раза пришлось брать Чёрную гору, неся потери.
Комдива внимательно слушал подполковник в отставке Василий Новосёлов. Он был взволнован, ведь 36 лет не виделся со своим наставником, под началом которого служил командиром артиллерийского взвода.
Когда беседовал с Новосёловым, выпускником прославленного Одесского высшего военного артиллерийского училища, он больше рассказывал о Шевченко, мудром и мужественном командире, о других однополчанах. А о себе – короче краткого. О нём поведали товарищи по оружию.
Со своим взводом артиллерийской разведки Василий в районе Термеза переправился по понтонному мосту и в составе колонны 353-й армейской артиллерийской бригады, растянувшейся на 27 километров, двигался к Кабулу. А уже в марте в должности старшего офицера батареи получил первое боевое крещение в знаменитом ущелье Панджшер, которое душманы оберегали как зеницу ока.
Затем военная судьба Новосёлова сложилась так, что он попал в 66-ю ОМСБ. Участвовал во многих боевых операциях артиллерийским корректировщиком огня батареи. А такое доверяли только истинным профессионалам. Ведь малейшая ошибка в данных могла обернуться тяжёлыми последствиями.
– Я не имел права на погрешности. И горжусь, что не допустил ошибок, наши били точно по указанным мною объектам и целям, – говорит Василий. – В районе ущелья Тора- Бора, под Джелалабадом, выполнял задачу вместе с десантно-штурмовой ротой. Моджахеды и пакистанские наёмники окружили нас на вершине горы. Авиацию не вызовешь – низкая облачность и душманы близко – на броске гранаты. Наши отстреливались, экономя патроны. Гибли молодые ребята. И тогда комроты лейтенант Сергей Урбан сказал: «Вася, вся надежда на тебя. Вызывай артиллерию».
Я сделал расчёты и начал передавать координаты на батареи с просьбой открыть огонь на поражение сразу, без пристрелочных «дымовых» снарядов. Риск, конечно, был, и немалый. Слава Богу и училищным наставникам я не ошибся в расчётах. Снаряды рвались там, где кричали ошарашенные обстрелом духи. А к нам уже спешили на вертушках две роты десантников.
После Афгана Новосёлов служил во многих гарнизонах. В запас уволился подполковником в должности начальника разведки артиллерийского полка. Кавалер боевых наград, а в мирное время удостоен ордена Богдана Хмельницкого. Окончил Одесский институт народного хозяйства. Проводил и проводит большую общественную работу. Создал три музея об Афганской войне, возглавляет совет ветеранов Дальницкой сельрады Овидиопольского района.
Во всех добрых делах его всегда поддерживала и поддерживает супруга Ирина. Она одобрила и его активное участие в организации нынешней памятной встречи. «Афганцы» от души благодарили Новосёловых и за моральную и за материальную поддержку. Василий попросил обязательно написать о том, что очень большой вклад внёс в проведение этой знаковой встречи воин-«афганец» Александр Гончаренко.
Их водила молодость
Без преувеличения, душой компании был Дмитрий Кожемяко, прибывший в Затоку из Полтавы. Общительный, остроумный, он притягивал к себе доброжелательностью, неуёмным оптимизмом. На просьбу поделиться воспоминаниями ответил: «Тут есть мужики, у которых заслуг побольше». «Но ведь орденом Красной Звезды, медалью «За отвагу» не за красивые глаза и широкую улыбку награждали». Расправил могучие плечи и изрёк многозначительно: «Так связь же – нерв армии. Без неё как?».
Так и разговорились. Дмитрий окончил Полтавское военное училище связи. В десантно-штурмовом батальоне 66-й ОМСБ принял под начало взвод. Ребята подобрались бывалые, несколько орденоносцев, но процветала дедовщина. Постепенно вытравил её. И в первую очередь тем, что прислушивался к мнению солдат и сержантов, учитывал советы тех, кто уже побывал в боях. Себе ни в чём спуска не давал. В любых ситуациях приучал связистов хорошенько подумать головой, прежде чем действовать. Так и сплотил коллектив. Удавалось добиваться главного – и надёжную связь обеспечивать, и не терять людей в боях.
Полковник запаса Константин Оборин,  разведчик, принимал участие в 17 боевых операциях. Дважды ранен в боях, кавалер многих наград. Он планировал спуститься на место встречи ветеранов бригады на парашюте с флагом Украины, но помешали грозовые предупреждения.
О Константине Оборине рассказано много в средствах массовой информации, велись и ведутся телепередачи, сняты фильмы. Он и сам дружит с литературным словом, автор книг стихов «Когда в осколки солнце превратится» и «Я не был создан для войны». Президент аэроклуба «Одесса», признанного лучшим в Украине.
Возглавляет Одесскую городскую ветеранскую организацию воинов-«афганцев». Занимаясь предпринимательской деятельностью, материально поддерживает семьи погибших в Афганистане и других локальных военных конфликтах.
Не мог унять волнение, слушая старшину Николая Киричуна из Житомира. Сдерживая слёзы, он поведал, как сбили вертушку, на которой доставляли боеприпасы и сухпайки. Экипаж погиб. А он и Володя Бирюков, десантировавшиеся с грузом, попали под обстрел. Бирюков от страшных ожогов умер, а Киричун, отброшенный взрывом метров на двадцать, со схождением позвонков выжил. Капитан Сергей Горбунов, сам с изувеченной ключицей, помогал ему. После госпиталя вернулись в бригаду», – сказал Киричун и умолк. Такие трагические судьбы, прописанные на скрижалях героизма…
Харьковчанин Геннадий Шевченко закончил двухгодичную службу в Афгане в 1985 году. Начинал рядовым, а в запас его проводили старшим сержантом, заместителем командира взвода.
– Когда в роту приходили необстрелянные лейтенанты, я разговаривал с ними с глазу на глаз и давал советы, как надо оберегать бойцов от потерь. Взводные Кучеров, Яблоков, Богданов и другие офицеры позволяли обращаться к ним по имени, – с подчёркнутой многозначительностью такой информации говорил Геннадий. – На войне любая поспешность, необдуманность, надежда на авось, излишняя доверчивость оборачиваются непоправимой бедой.
Однажды на зачистке мы увидели в кишлаке много народу. Предположили, может, свадьба. Но не расслаблялись. И вдруг увидели своих ребят на другой стороне кишлака. Чин по чину в нашей форме, с калашами, призывно руками машут. Ну, мы и попёрли к ним, да ещё и скучковавшись. А то оказались моджахеды переодетые. Пальнули, гады, из всех стволов. Было нас шестнадцать, а выжил только я. Теперь вот и за них живу. А там мстил за ребят. Однажды мы имитировали отход с высоты, нас было шестеро. А я притаился за валуном. Когда наши исчезли из виду, духи вновь открыли огонь. Не получив ответа, они на полусогнутых заспешили по ущелью к выходу. Тут я и начал полосовать их. Штук двадцать уложил. Ну, да ладно, а то мне плохо становится.
Да, к сожалению, мы осознаём суть ошибок и глупостей после того, как их совершим.
Всякое бывало иногда
На встрече пришлось услышать и много такого, о чём ни в каких донесениях в вышестоящие штабы и политорганы не упоминалось. Юрий Шевченко и Василий Новосёлов рассказали о том, как в артдивизионе устроили соревнования на лучший самогон, а выгоняли его в каждом взводе. Определяло качество выпивона авторитетное жюри во главе с командиром дивизиона.
После снятия проб победителем назвали взвод Новосёлова. Этим самогоном угощали начальство, наведывавшееся к артиллеристам. Своих офицеров по случаю дня рождения, награждения, возвращения после ранения в строй потчевали. А солдатам и сержантам в таких случаях ставили на стол банку сгущёнки и отборных консервов.
Ну, а что до спиртного, то тут командиры и политработники как бы умывали руки, хотя прекрасно знали: по этой части за подчинёнными дело не заржавеет.
– Честно говоря, я побаивался, что кто-то может донести о нашей самогонной затее. Но обошлось. Коллектив был дружный, – сказал Шевченко.
А Новосёлов добавил:
– Надёжно спаянный и в меру споенный.
Услышал и о том, как прибывший в бригаду на скоротечную побывку генерал поставил задачу приготовить 20 веников из эвкалипта для баньки. Немедленно отрядили несколько солдат на внеурочные работы. А те переусердствовали и сделали веники из какой-то вербы, которыми впору по заднице стегать за провинность. Срочно перенацелили ребят, усилив команду, и генерал увёз-таки патентованные веники.
Бывало и так, что решение задачи диктовала её величество госпожа удача. Однажды душманы похитили группу советских специалистов. Командир дивизии заявил: тому, кто определит их местонахождение, он лично вручит орден Боевого Красного Знамени. И нашёлся командир взвода связи, который, как говорил Дмитрий Кожемяко, умел думать головой. Он только ему известным способом определил, где душманы держали пленных. Их освободили, а награда нашла героя.
Услышал и о том, как подвыпивший командир одного из мотострелковых полков решил встретить батальон, который возвращался из района боевых действий. Встретил и взял командование на себя. Видимо, полагал, что управление колонной подтвердит и его личную причастность к успешно выполненной батальоном задаче. Да так переусердствовал в самовозвышении, что вызвал для прикрытия два вертолёта. Самолично дал им целеуказания. И те шандарахнули неуправляемыми снарядами по колонне. Батальон понёс потери.
Да, всякое бывало на той необъявленной войне, где порой глоток воды был ценнее любой драгоценности, и даже вертолёты не могли подняться в воздух из-за неимоверной жары.
Только правда  одна...
Три дня продолжался этот праздник со слезами радости и печали на глазах. Он стал своеобразным отражением правды об Афганской эпопее. Всякого рода военным экспертам, историкам, политологам, всеядным политиканам, пытающимся оценивать события тех лет (а иные из них даже в армии не служили, не то чтобы порох нюхали), надо бывать на таких встречах и узнавать правду о той необъявленной, но жестокой войне не по архивным справкам, донесениям, делам, в которых хватает подтасовок, а из первых уст. Бача, прошедшие через пекло Афгана, не лгут.
Участники встречи увезли с собой много приятных впечатлений. Запомнилось им возложение цветов к памятнику воинам-«афганцам», уроженцам района, посещение Центра воспитания молодёжи «Десантник», который возглавляет «афганец» Анатолий Кротов,  экскурсия в Белгород-Днестровскую крепость, в Шабо, где поучаствовали в дегустации вин. До глубины души взволновал всех концерт творческой группы «Ташакор» (в переводе – «спасибо»), на который пришли и местные жители. Талантливые артисты Владимир Возбранный и Леонид Горобец приехали из Белой Церкви. Они не понаслышке знают о той войне. Она испытала их на прочность. И потому песни, исполняемые ими, западают в душу, волнуют сердца.
Проявил свои музыкальные и вокальные способности Иван Онищак из Николаевской области. Он пел и под гармонь, и под гитару. А молодёжи показал, как надо поддерживать физическую форму, попеременно отжимаясь то на левой, то на правой руке под музыку. Делая отсчёт отжиманий, я невольно вспомнил Твардовского: «До чего же вы, ребята, удивительный народ».
Завершилась встреча прощальным построением. Владимир Гурницкий вручил боевым побратимам памятную медаль по случаю 30-летия вывода 66-й бригады из Афганистана. Затем был фейерверк. Когда погасли его последние огни, в небо поднялись зажжённые своеобразные лампады, и, казалось, это улетают души тех ребят, которые пали в боях и живут в памяти тех, кто прибыл на эту встречу.
Виктор МАМОНТОВ
«Одеські вісті».
Фото автора и из архивов воинов-«афганцев».



Зміни на краще?
Від 1 липня прожитковий мінімум зростає на 700 грн – до 1777 грн. Це вплине на деякі інші виплати – від допомоги з безробіття до аліментів. Проте мінімальна зарплата не зміниться і становитиме, як і до цього, 3723 грн на місяць.
Прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, також зросте і становитиме 1 435 грн. Тому на 62 грн зростуть і пенсії близько мільйона українців, які отримують найменші пенсії. «Розмір мінімальної пенсії зросте до майже 1500 гривень», – повідомив віце-прем'єр Павло Розенко. Від 1 січня 2018 року мінімальна пенсія в Україні становила 1373 грн на місяць.
Загалом в Україні близько 12 млн пенсіонерів. Наступне загальне підвищення пенсій очікується 1 грудня.
Велике заокруглення
З 1 липня копійки у чеках почали заокруглювати. Це стосується лише розрахунків готівкою. Суму, що закінчується на 1-4 копійки, заокруглюватимуть у бік зменшення, а від 5 до 9 копійок – збільшуватимуть. Такі правила передбачає постанова НБУ "Про оптимізацію обігу монет дрібних номіналів". Вона також передбачає, що Нацбанк припиняє карбувати монети номіналом в 1, 2, 5 та 25 копійок, а банкноти в 1 і 2 гривні замінять монети.
Втім, усі накарбовані монети і надалі будуть в обігу, а магазини і надалі можуть встановлювати ціни, що завершуються на 99 копійок. У безготівкових розрахунках, наприклад, якщо ви розраховуєтеся карткою, заокруглення не застосовуватимуть.
НБУ відмовляється від дрібних монет
За словами голови НБУ Якова Смолія, впродовж двох-трьох років із обігу зникне майже половина від загальної кількості монет – це близько 1 млрд монет дрібних номіналів. Тож середня кількість монет, що припадає на одного українця, зменшиться вдвічі. Водночас і банкнот в обігу також стане менше, приблизно на 40%.
В НБУ кажуть: на початку в бізнесі можуть виникнути побоювання щодо того, чи правильно вони застосовують правила заокруглення. Тому Нацбанк звернувся до Міністерства фінансів і ДФС з проханням надати детальні роз'яснення й не застосовувати до бізнесу штрафних санкцій за проведення касових операцій, пов'язаних із заокругленням.
27 квітня в обіг вийшли нові монети НБУ – номіналом 1 і 2 гривні.
У НБУ кажуть, що були змушені відмовитися від дрібних монет, бо вони "втратили свою купівельну спроможність". «Собівартість виготовлення монет перевищує їх номінальну вартість», – заявив директор департаменту грошового обігу НБУ Віктор Зайвенко. За його словами, якщо порівняти з 1996 роком, коли запровадили українську грошову одиницю, купівельна спроможність 1 гривні зменшилася до 7 копійок, а 10 гривень – до 71 копійки.
Обмін валюти спрощуєтьсяТепер під час обміну валют буде менше "папірців"
Від 1 липня НБУ спрощує операції з обміну валюти. Досі банк мав оформлювати два паперові примірники квитанції про обмін. Один з них отримував клієнт, а другий зберігався у банку. Тепер банки зберігатимуть цю інформацію в електронній формі, а паперову квитанцію можуть видати на вимогу клієнта.
Небанківські фінансові установи, які здійснювали обмін валют, видавали дві паперові квитанції і чек із РРО (реєстратор розрахункових операцій). Тепер усе фіксуватиметься лише чеком РРО. Крім того, Нацбанк дозволить банкам і фінустановам проводити обмін валют через платіжні пристрої.
Для того, щоб всі звикли до спрощення, фінустанови матимуть півроку перехідного періоду. Тож на повну силу нові правила запрацюють вже з 2019 року.
До лікаря – по-новомуЗаписатися до сімейного лікаря, терапевта чи педіатра можна буде особисто, телефоном чи електронною поштою
Згідно із медичною реформою, від 1 липня лікарі первинної ланки – сімейні, терапевти і педіатри – надаватимуть послуги по-новому.
Як пояснила в.о. міністра охорони здоров'я Уляна Супрун у Facebook, лікарі первинної ланки ставитимуть діагнози і лікуватимуть найбільш поширені хвороби і травми, а також направлятимуть до лікарів-фахівців – лорів, хірургів, ендокринологів, тощо. Вони ж видаватимуть лікарняні і, у разі потреби, відвідуватимуть пацієнтів удома.
Записатися до сімейного лікаря, терапевта чи педіатра можна особисто, телефоном, електронною поштою. Від 1 квітня відбувався процес вибору лікаря пацієнтами і підписання із ними угод.
На фінансування початку медичної реформи у бюджеті з 1 липня закладені видатки у понад 8 млрд грн.
Крім того, з 1 липня список за програмою "Доступні ліки" розширився чотирма препаратами, що використовуються під час трансплантацій в доопераційний і післяопераційний періоди.
Домашнє – «негігієнічне»?Дві третини українського молока нині не відповідає європейським нормам
Від 1 липня відповідно до Угоди про асоціацію з ЄС українські переробники молока мають відмовитися від закупівель молочної сировини від населення. Ця норма мала запрацювати ще з початку цього року, але тоді її запровадження вирішили перенести ще на півроку. Передбачений і перехідний період до 2022 року.
Причина — положення про санітарно-гігієнічні вимоги до молочної сировини, які є частиною Угоди про асоціацію. Нині європейським вимогам не відповідає приблизно 75% всього молока, що виробляють в Україні, передусім – у господарствах населення.
В Асоціації виробників молока вважають, що запровадження заборони на "домашнє молоко" спонукатиме до підвищення якості сировини. А от зростання ціни на кінцеві молочні продукти там не очікують, бо в теорії що вища якість сировини, то менше витрачається на її переробку.
Ціни на газ застиглиПоки тарифи на газ для населення заморожені, "Нафтогаз" намагається запропонувати ціни
На відміну від попередніх місяців, "Нафтогаз" не збільшуватиме ціну на газ для промисловості – вона залишатиметься на рівні 9143 гривні за тисячу кубометрів. Ціна на газ для населення також до кінця липня залишатиметься незмінною – 4942 грн за тисячу кубометрів без ПДВ.
Проте "Нафтогаз" вирішив підвищити свою пропозицію щодо закупівлі газу на внутрішньому ринку до 7629 грн за тисячу кубів, оскільки ніхто з українських видобувників не зголосився продавати газ за ціною, запропонованою у червні. У червні "Нафтогаз" хотів купувати газ на внутрішньому ринку майже на 700 грн дешевше.
"Максимально низька" вартість проїзду в Києві
Столична влада каже проїзду дозволило уникнути "транспортного колапсу"
Від 14 липня вартість проїзду в громадському транспорті Києва зросла удвічі: разовий квиток коштує 8 грн. У проїзні та безконтактну картку закладено тариф у 6,3 грн.
Разом із тим, жодні пільги на проїзд не скасовуються, і надалі безкоштовно їздитимуть пенсіонери, ветерани АТО, чорнобильці, працівники правоохоронних органів та інші пільгові категорії населення.
У КМДА твердять, що встановили "максимально низьку" вартість проїзду для киян.
"Міська адміністрація встановлює максимально низьку вартість проїзду саме для киян, які користуються транспортом постійно, а 8 гривень сплачуватимуть пасажири, що користуються міським громадським транспортом інколи, або гості столиці", - заявив заступник голови КМДА Дмитро Давтян. Він також заявив, що це "складне рішення" дозволило "уникнути загрози транспортного колапсу в столиці".
Керівник "Київського метрополітену" Віктор Брагінський також повідомив, що у метро будуть проїзні на 10, 14 і 30 днів.
Telegram.


Фестиваль
Пісня єднає й надихає

У Звенигородці на Черкащині відбувся обласний фестиваль «афганської», патріотичної та української пісні «Мелодія єднає, на мир надихає». Організатори – Черкаська обласна Спілка ветеранів Афганістану та учасників бойових дій і районна організація воїнів-інтернаціоналістів.
Участь у фестивалі взяли районні та міські організації ветеранів Афганістану із 12 районів. Голова Черкаської обласної Спілки ветеранів Афганістану та учасників бойових дій Сергій Якимчук, голова Звенигородської районної організації воїнів-інтернаціоналістів Олександр Антонюк, голова райдержадміністрації Василь Довбуш, голова районної ради Володимир Кучер, секретар міської ради Валерій Маренич привітали учасників фестивалю й побажали подальших творчих успіхів і яскравих виступів.
– Пісня чи не найкраще передає всі емоції народної шани до своїх захисників. Започатковуючи минулого року  цей фестиваль, ми відкриваємо двері для розвитку талантів і популяризації творів, які передають любов до Батьківщини і героїчну боротьбу за її свободу і незалежність, даємо зелене світло професійним і аматорським колективам, солістам розкрити свій талант  й донести для глядачів і слухачів  багату історію нашого краю, героїзму українців, – відзначив Сергій Якимчук.
Концертну програму дарували  вокально-інструментальна група ветеранів-прикордонників «Дозор» (на знімку внизу) при Смілянській спілці ветеранів війни в Афганістані, творчий гурт «Ташакор» з Білої Церкві, творчі колективи і окремі виконавці з міста Ватутіне, Черкас і  районів області.
Атмосфера свята  панувала у місті. Мешканці й гості Звенигородки мали змогу слухати і насолоджуватися піснею, що здатна бадьорити душу і створювати особливий настрій надії і впевненості у майбутньому.
Прес-служба Черкаської обласної Спілки ветеранів Афганістану
та учасників бойових дій.



Спорт і відпочинок
Гра для всіх

Останніми роками в Магдалинівському районі, що на Дніпропетровщині, побільшало любителів різноманітних видів спорту. Звичайно, така тенденція дуже тішить, адже спортивні змагання – це не тільки активний спосіб життя і «бонуси» нашому здоров’ю, це ще і спілкування: живе, справжнє, а не якесь там віртуальне.
Днями відбулось відкриття тенісного клубу, яке стало можливим завдяки Магдалинівській районній спілці ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) УСВА (голова – Олексій Гавріков) і приватному підприємцю Ігорю Жевжику. Почесними гостями були голова Магдалинівської районної ради Володимир Дробітько, голова Дніпропетровського обласного об’єднання ветеранів Афганістану Віктор Волошин, директор районного спортивного комплексу «Мрія» Олександр Булік.
Для участі у турнірі з настільного тенісу зареєструвалося близько 30 учасників різного віку і статі, а суддями були Сергій Стеценко і Сергій Костюченко. Захоплююча гра тривала більше чотирьох годин, всі переможці отримали нагороди.
Голова Магдалинівської районної ради Володимир Дробітько порадив організаторам турніру і спортсменам-аматорам заснувати громадську організацію любителів настільного тенісу, висловив вдячність організаторам цього чудового свята.
Голова Магдалинівської районної спілки ветеранів Афганістану Олексій Гавріков поділився планами: «Наша спілка підтримує здоровий спосіб життя, стаючи співорганізатором різних змагань. Ми вже провели турніри з  більярду, тенісу, а попереду – шахи і футбол».
Наталія ПОПОВИЧ.



Незабутнє велосвято
У шепетівських  велосипедистів на Хмельниччині вже стало доброю традицією влаштовувати велопробіг вулицями Шепетівки і шосейними дорогами району. Цього року велосвято відбулося вже вп’яте.
Організатори – Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану, управління у справах сім’ї, молоді та спорту міськвиконкому і міський центр фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».
Участь у фізкультурно-оздоровчому заході взяли близько сотні шанувальників цього виду транспорту, а також представники поліції і фахівці екстреної медичної допомоги.  
Загалом учасники подолали 15 кілометрів.  У пункті перепочинку всіх чекали спортивні ігри, а спортсмени села Городище Шепетівського району показали фігурне катання на велосипедах. Майстри велотуристичної команди «Імпульс», яку підтримують ветерани-«афганці», продемонстрували переправу людини і транспортного засобу через яр чи річку.
І, звісно ж, незабутнім був смачний козацький куліш від Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану та управління у справах сім’ї, молоді та спорту.
Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської СВА.




Мирные сражения
В Черниговской ДЮСШ №1 состоялся второй чемпионат Украины по шахматам и шашкам среди участников боевых действий.
Соревнования провели по круговой системе с контролем времени – 15 минут плюс 10 секунд каждому участнику, начиная с первого хода.

В состязаниях приняли участие 12 спортсменов в шахматном турнире  и  6 – в шашечном из Киева,  Полтавы, Харькова, Луцка, Кременчуга, Чернигова, Львова и Одессы. Все победители и призеры награждены медалями и кубками.
Участник боевых действий в Афганистане Петр Сигидов (на снимке) был единственным представителем Одесской области и принял участие в  двух  турнирах.
– В соревнованиях по шашкам я занял второе место, получил серебряную медаль. В остром соперничестве удалось выиграть шесть партий, одну свести  вничью. А проиграл победителю – Юрию Кунцу из Львова. Третье  место занял Андрей Леоненко из Чернигова. Что касается шахматного турнира, то  я выиграл семь партий, один раз сыграл вничью  и потерпел три поражения. В итоге – четвертое место,  но считаю, что  это неплохой результат среди  мастеров такого уровня. В прошлом году в Чернигове в шахматном турнире я занял шестое место, а в шашках стал чемпионом Украины. Надеюсь, приму участие и в последующих соревнованиях и достойно представлю Одесскую область, добыв медали разных достоинств, – подчеркнул  Петр Сигидов.
Представитель области выразил благодарность департаменту физкультуры и спорта Одесской облгосадминистрации за помощь в организации проезда на соревнования.
Андрей ПЕТРОВ.
Фото Петра СИГИДОВА.

 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов