Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


20783269 Відвідувачів
Укрінформ
Орденские планки – ветеранам
Боевое Братство
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Міністерство оборони
Урядовий портал
"Третій тост" №17-18 (617-618) вересень 2018 рік Надрукувати Надіслати електронною поштою
22 вересня – День партизанської слави
Дорогі ветерани Другої світової війни!

Від імені Української  Спілки ветеранів Афганістану  (воїнів-інтернаціоналістів) щиро вітаю вас і ваші родини з державним святом – Днем партизанської слави!
Під час Другої світової війни партизансько-підпільний рух на території України не давав спокою окупантам, завдавав їм суттєві втрати  живої сили і техніки, підтримував населення. Цей рух був справжнім Партизанським фронтом – 5-м Українським фронтом, у доповнення до чотирьох українських фронтів діючої армії.
Подвиг партизанів, підпільників відомий далеко за межами України. Багатотисячні партизанські загони і з’єднання під керівництвом видатних командирів С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, Я. Мельника, М. Шукаєва, П. Вершигори та інших наводили жах на фашистських загарбників, вселяючи впевненість у тому, що наш народ перемогти неможливо.
За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з ворогом, 200 тисяч партизанів і підпільників нагороджені орденами і медалями, 223 з них стали Героями Радянського Союзу. Вічна пам’ять усім, хто віддав своє життя в тій жорстокій війні!
Воїни-інтернаціоналісти завжди пишалися вашим яскравим подвигом і вашою життєвою позицією, брали з вас приклад і з честю виконували усі накази Батьківщини. Ми і надалі відверто відстоюватимемо історичну правду про героїчні подвиги наших шановних ветеранів-фронтовиків.
На превеликий жаль, вже п’ятий рік триває військове протиборство на сході нашої країни, гинуть діти, мирні жителі, військовослужбовці, руйнуються економіка і народні символи історичної пам’яті, збільшується кількість вимушених переселенців, не виконуються Мінські домовленості тощо. Але ми сподіваємося, що переможе здоровий глузд і в країні пануватиме  мир і спокій, а влада більше уваги приділятиме простим людям, зокрема – ветеранам війни і родинам загиблих.      
Бажаємо шановним партизанам, підпільникам, усім ветеранам Другої світової війни, вашим родинам і близьким міцного здоров’я, довголіття, щастя, благополуччя, оптимізму, а головне – миру і злагоди в нашій державі!
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.



У пам'яті й в серцях
У селищі Залізці Зборівського району Тернопільської області  з ініціативи районної організації УСВА  відкрито пам'ятний знак полеглим на війні та померлим у мирний час учасникам бойових дій в Афганістані.
Пам’ятник споруджено на кошти ветеранів-«афганців», підприємців і меценатів району.
В урочистостях взяли участь «афганці» області, учасники АТО, керівництво району та об’єднаної територіальної громади, громадськість, молодь, священослужителі.
Настоятелі місцевих релігійних громад освятили пам’ятний знак і відправили панахиду. Хвилиною мовчання і молитвою вшанували пам'ять всіх полеглих і померлих воїнів.
93 уродженці Зборівського району брали участь у бойових діях в  Афганістані. Рядовий Микола Іванович Микитин загинув у листопаді 1981 року, вже у мирний час внаслідок поранень і захворювань на війні помер 21 учасник бойових дій в Афганістані.
На мітингу виступили перший заступник голови Зборівської райдержадміністрації Марія Назарчук і голова об’єднаної територіальної громади Любомир Фесик. Голова Тернопільської обласної організації УСВА Сергій Лісовий вручив активістам ветеранського руху відзнаки УСВА. Голова Зборівської районної організації УСВА Іван Михальчишин подякував усім, хто долучився до будівництва пам’ятника.
З концертною програмою виступили ветерани-«афганці» Михайло Муха і Роман Лотецький з Тернополя.
Василь КОГУТ,
перший заступник голови Тернопільської обласної  організації  УСВА.



Конец Второй Мировой
2 сентября  1945  года был подписан Акт о капитуляции Японии     

Накануне Второй мировой войны СССР смог установить дипломатические отношения только с 16-ю государствами, то есть практически находился в изоляции и не имел надёжных военных и политических союзников среди развитых европейских и мировых держав. Политические маневры в условиях надвигавшейся военной угрозы не принесли позитивных результатов в переговорах о создании единой коалиции Англии, Франции, США и СССР против агрессоров, а привели к тому, что к 1941 году СССР подписал договоры о ненападении с основными государствами фашистского блока – Германией и Японией.
Вехи истории
На Тегеранской конференции (28 ноября–2 декабря 1943 года) Советский Союз принципиально согласился вступить в войну с Японией после окончания войны в Европе, выдвигая это предложение как «шаг навстречу» при обсуждении вопроса открытия союзниками «Второго фронта» в Европе.
На Крымской конференции, работа которой продолжалась с 4 по 11 февраля 1945 года СССР сделал очередной шаг навстречу союзникам и юридически закрепил свои обещания объявить войну Японии через два-три месяца после капитуляции Германии и окончания войны в Европе, подписав 11 февраля Соглашение трёх великих держав по вопросам Дальнего Востока.

26 июля 1945 года в Потсдаме был подписан суровый «приговор» агрессорам Японской империи – последнему ведущему игроку так называемой «Оси Рим–Берлин–Токио».
Договор CCCР с Германией о ненападении, включая секретные протоколы, был подписан 23 августа 1939 года, а 13 апреля 1941 года СССР и Япония подписали договор о нейтралитете.
1 сентября 1939 года фашистская Германия напала на Польшу. Эта дата стала официальной датой начала Второй мировой войны. В ответ на это 3 сентября 1939 года Англия и Франция объявили войну Германии.
7 декабря 1941 года Япония совершила нападение на центральную базу тихоокеанского флота военно-морских сил США  в гавани Перл-Харбор объявила войну США и Великобритании. Нападение послужило поводом вступления США во Вторую мировую войну.
Нейтрализация тихоокеанского флота США на 6 месяцев позволила Японии захватить большую часть Юго-Восточной Азии, включая Гонконг, Бирму, Голландскую Ост-Индию, Малайю, Сингапур и Филиппины.  
С первых лет Второй мировой войны начали постепенно разрушаться и изменяться все предвоенные конфигурации и состав международных союзов и содержание закрепляющих их договоров. Договор между Германией и СССР был фактически разорван 22 июня 1941 года вероломным нападением вооружённых сил Германии и её союзников на СССР.
Осторожные ожидания Великобритании и США результатов фашистской агрессии против СССР в 1941–1942 годах, сомнения, выстоит ли СССР в кровопролитной войне, сменились в 1943 году, после решающих побед Красной Армии в Сталинградской и Курской битвах, выхода её на просторы Правобережной Украины, общей уверенностью в победе над фашистской коалицией. К этому времени из её состава уже был выведен один из важных участников – Италия, 13 октября 1943 года правительство которой объявило войну Германии. Правительства СССР, Англии и США признали Италию совместно воюющей стороной.
Теперь у главных союзников по антигитлеровской коалиции встали вопросы о приближении сроков победы над Германией и Японией и послевоенного устройства мира.
После трёх с половиной лет прямого участия США во Второй мировой войне погибло около 200 тысяч американцев, примерно половина из них — в войне против Японии. В апреле—июне 1945 года в ходе операции по захвату японского острова Окинава погибло более 12 тысяч американских военнослужащих, 39 тысяч было ранено (потери японцев составили от 93 до 110 тысяч солдат и свыше 100 тысяч человек гражданского населения).    
В ночь с 8 на 9 мая 1945 года в 0 часов 43 минуты в пригороде Берлина Карлсхорсте был подписан  акт о безоговорочной капитуляции фашистской Германии.
Вооружённые силы Японии к августу 1945 года насчитывали около 7 миллионов человек. Кроме того, имелась возможность мобилизовать еще 1,5 миллиона. Американо-английское командование, планируя дальнейший ход войны, предполагало, что высадка на островах японской метрополии будет стоить союзникам 1 миллион жизней, а война может продолжаться по разным оценкам до 1946–1948 г.г.
Заинтересованность США и Великобритании в том, чтобы СССР вступил в войну с Японией, стала важным фактором созыва новой встречи – конференции глав трёх держав – США, СССР и Великобритании. Для проведения новой конференции были избраны дворцы Потсдама в предместье Берлина, столицы поверженной Германии. Пленарные заседания начались 17 июля 1945 года и проводились до её окончания 2 августа 1945 года во дворце Цецилиенгоф.
На Потсдамской конференции очень остро и скрупулёзно рассматривались и решались европейские дела. Но теперь, после достижения победы в Европе, руководители союзных держав очень неохотно шли навстречу друг другу в разделении сфер влияния, материальных компенсаций и установления новых границ в Европе.
Одним из «факторов силового давления» на СССР стала атомная угроза со стороны США. К тому времени в США были изготовлены три атомные бомбы (две плутониевые – «Толстяки» и одна урановая – «Малыш») и одна из плутониевых прошла успешные испытания, результаты которых превзошли ожидания. Кроме того, был согласован вопрос о применении атомной бомбы против Японии примерно 3 августа 1945 года на один из следующих объектов: Хиросима, Кокура, Наигата, Нагасаки.
К сожалению, не достигла успеха на пути завершения войны ультимативная Потсдамская декларация о безоговорочной капитуляции Японии от 26 июля 1945 года. 28 июля в Токио премьер-министр Судзуки выступил с заявлением об отказе принять Потсдамскую декларацию.
К началу августа 1945 года бомбы, предназначенные для первой атомной бомбардировки японских городов, были изготовлены и отправлены на американскую военно-воздушную базу на острове Тиниан на Марианских островах в Тихом океане. Первая бомба («Малыш»)  была 3 метра длиной и 0,7 метра в поперечнике и весила около 4 тонн, в качестве боевого заряда использовался уран-235. её тротиловый эквивалент составлял 13 тысяч тонн тринитротолуола. Вторая бомба («Толстяк»)  была вдвое толще (1,5 м), в качестве боевого заряда использовался плутоний-239, её тротиловый эквивалент был равен уже 22 тысячам тонн тринитротолуола.  
Вехи истории
В начале XX века Япония приняла участие в Первой мировой войне на стороне Антанты, расширив своё политическое влияние и территорию. В 1931 году она заняла Маньчжурию и создала марионеточное государство Маньчжоу-Го.
В 1933 году Лига Наций осудила её действия и Япония демонстративно покинула Лигу. В 1936 году Япония подписала Антикоминтерновский пакт с нацистской Германией, а в 1941 году присоединилась к странам «Оси» (Рим–Берлин–Токио). Тогда же она подписала Пакт о нейтралитете между СССР и Японией, обязавшись уважать территориальную целостность и неприкосновенность Монгольской народной республики и Маньчжоу-Го. В 1937 году Япония вторглась и в другие части Китая, начав вторую японо-китайскую войну (1937–1945).

6 августа 1945 года над центром Хиросимы при визуальном прицеливании в выбранную точку местности, обеспечивающей максимальные поражающие факторы нового оружия, была сброшена атомная бомба «Малыш». 7 августа по радио было передано заявление Президента США Г. Трумэна о том, что на Хиросиму сброшена атомная бомба и если Япония не капитулирует, атомные бомбы будут сброшены на другие города этой страны.  9 августа на Нагасаки  была сброшена очередная атомная бомба «Толстяк».
Всего в этих двух японских городах погибло и пострадало от ядерных взрывов более 500 тысяч мирных жителей, сожжены и разрушены десятки тысяч домов.
СССР присоединился к Потсдамской декларации 8 августа 1945 года, в этот же день объявил войну Японии, а 9 августа Вооружённые Силы СССР перешли в наступление на Дальнем Востоке.
Стратегической целью боевых действий Красной Армии был разгром японской Квантунской армии в Китае и Корее, а также японских войск на Южном Сахалине и Курильских островах. Для этого были развёрнуты три фронта – Забайкальский, а также 1-й и 2-й Дальневосточные. С ними взаимодействовали Тихоокеанский флот и Краснознамённая Амурская речная флотилия.
Для победы на Дальнем Востоке сюда были переброшены значительные силы, освободившиеся на западном направлении. На расстояние 9–11 тысяч километров было доставлено 136 тысяч вагонов с личным составом и военными грузами. В результате группировка советских войск увеличилась в два раза и достигла 1,5 миллиона человек. Для управления войсками было создано Главное командование советских войск на Дальнем Востоке. В его состав входили главнокомандующий маршал Советского Союза Василевский А. М., главком ВМС адмирал флота Кузнецов Н. Г., командующий ВВС главный маршал авиации Новиков А. А. Забайкальским фронтом командовал маршал Советского Союза Малиновский Р. Я., 1-м Дальневосточным – маршал Советского Союза Мерецков К. А., 2-м Дальневосточным – генерал армии Пуркаев М. А.
Атомные бомбардировки ВВС США городов Японии и стремительное наступление Красной Армии поставили японских агрессоров перед катастрофой. 14 августа 1945 года совместное совещание Высшего военного совета и правительства в присутствии императора Хирохито приняло решение о безоговорочной капитуляции Японии и окончании войны.
В ночь на 15 августа сторонники продолжения войны пытались поднять мятеж. Силами одной охранной дивизии они заняли императорский дворец. Однако к утру 15 августа мятеж был подавлен, а его руководители совершили «харакири» на лужайке у императорского дворца.
В США и Великобритании в официальную историографию день 14 августа вошёл как День победы над Японией. К тому времени Япония действительно прекратила боевые действия против американо-английских войск.
Но боевые действия не прекращались. Только к первым числам сентября 1945 года Красная Армия завершила уничтожение оставшихся очагов сопротивления японских войск на Дальнем Востоке, включая Китай, Корею, остров Сахалин и Курильские острова.
Для принятия общей капитуляции японских вооружённых сил правительство США 12 августа 1945 года предложило кандидатуру верховного главнокомандующего союзных армий на Дальнем Востоке генерала Д. Макартура. Советское правительство согласилось с таким предложением и назначило генерал-лейтенанта К. Н. Деревянко представителем СССР при верховном главнокомандующем союзных армий на Дальнем Востоке.
15 августа 1945 года штаб генерала Д. Макартура проектом приказа №1 указал районы принятия капитуляции японских войск каждой их союзных держав – районы размещения войск союзников на освобождённых и завоёванных территориях. Вооружённым силам СССР отводились районы Северо-Восточного Китая, Северной Кореи (севернее 38-й параллели) и Южного Сахалина. Советское руководство предложило внести в приказ несколько поправок и включить в районы сдачи японских войск Вооружённым силам СССР все Курильские острова в соответствии с Ялтинскими решениями, а также северную половину острова Хоккайдо.
В это же время Президент США Г. Трумэн заявил, что «… правительство США желает располагать правами на авиационные базы для наземных и морских самолётов на одном из Курильских островов, предпочтительно в центральной группе, для военных и коммерческих целей».
В этих вопросах союзники не пришли к согласию. Всю территорию четырёх островов Японии (Хоккайдо, Хонсю, Сикоку, и Кюсю) взяли под свой контроль США, а пожелание США в отношении базы на Курильских островах не было удовлетворено.
США после 14 августа не раз пытались оказать давление на руководство СССР с целью прекращения наступательных операций против японских войск, хотя они отказывались капитулировать. Но советские Вооруженные Силы продолжили военные действия до тех пор, пока все японские войска в Северо-Восточном Китае, Северной Корее на Южном Сахалине и Курильских островах не прекратили сопротивления и не сложили оружия.
26 августа 1945 года соединения флота США в составе 383 судов под прикрытием 1300 самолётов на авианосцах двинулись к Токийскому заливу. 28 августа на аэродроме Ацуги, близ Токио, высадился передовой отряд американских войск, а 30 августа началась массовая высадка американских и английских войск. В этот же день в Японию прибыл генерал Макартур.
Впервые за всю историю Японии на её территории появились иностранные войска. Япония до 1945 года не знала поражений, ей никогда ещё не приходилось капитулировать. Вере народа в «исключительность», «непобедимость» и «божественное происхождение» пришёл конец.
2 сентября 1945 года в Токийской бухте на борту американского линкора «Миссури» состоялась церемония подписания Акта о капитуляции. Согласно этому документу Япония принимала условия Потсдамской декларации от 26 июля 1945 года и заявляла о безоговорочной капитуляции всех вооружённых сил, как своих, так и находящихся под её контролем. Всем войскам и населению приказывалось немедленно прекратить военные действия, сохранять суда, самолёты, военное и гражданское имущество; гражданские, военные и морские официальные лица должны полностью выполнять указания верховного командующего союзных держав; японскому правительству и генеральному штабу предписывалось немедленно освободить всех союзных военнопленных и интернированных гражданских лиц; власть императора и правительства подчинялась верховному командующему союзных держав, который должен был предпринимать необходимые шаги для осуществления условий капитуляции.
Первыми Акт о капитуляции подписали представители Японии: министр иностранных дел Мамору Сигэмицу и начальник генерального штаба генерал  Есидзиро Умэдзу.
Затем под документом поставили свои подписи представители союзных держав: от имени всех союзных наций – верховный командующий  генерал  Д. Макартур, от имени США – адмирал Ч. Нимиц, от имени Китая – гоминьдановский генерал Су Юнчан, от имени Великобритании – адмирал Фрэзер, от имени СССР – генерал-лейтенант К. Н  Деревянко. При подписании присутствовали от Красной Армии также генерал-майор авиации  Н. В.  Воронов и контр-адмирал А. М. Стеценко. Далее последовали подписи представителей Австралии, Канады, Франции, Голландии, Новой Зеландии.
2 сентября  1945 года закончилась капитуляция японских войск, действовавших против Красной Армии, которая в Центральном и Северном Китае проходила с большими осложнениями.  3 сентября был объявлен в СССР Днём победы над Японией.
2 сентября капитулировали также остатки японских войск на Филиппинах. Разоружение и пленение японцев на других театрах военных действий затянулось. 5 сентября британские войска высадились в Сингапуре и 12 сентября там был подписан Акт о капитуляции японских вооружённых сил в Юго-Восточной Азии, 14 сентября такая же церемония состоялась в Малайе, 15 сентября – в Новой Гвинее и Северном Борнео. 16 сентября британские войска вступили в Сянган (Гонконг). Предполагалось, что этот город будет возвращен Китаю, а затем превращён в «свободный порт». Но он на долгие годы оставался в последующем под властью Великобритании.
Сразу после 2 сентября генерал Д. Макартур вместо пленения личного состава японских вооружённых сил стал распускать его по домам, представляя эти мероприятия как согласованные с союзниками. В то же время «союзники» – гоминьдановское руководство Китая, поддерживаемое США, использовало японские воинские формирования для несения «охранной службы» и в вооружённой борьбе против коммунистического режима вплоть до 1946 года.  
Официально закончилась Вторая мировая война. Но боевые действия на территории бывших владений Японии продолжались, перманентно перерастая в локальные конфликты и войны.
В 1947 году Япония приняла новую пацифистскую конституцию, в которой делается акцент на либеральную демократию. Оккупация союзными войсками закончилась с принятием Сан-Францисского мирного договора, вступившего в силу в 1952 году, а в 1956 году Япония вступила в ООН. Страна входит в число членов «Большой семёрки» и АТЭС, а также регулярно избирается непостоянным членом Совета Безопасности ООН.     
Япония официально отказалась от своего права объявлять войну, но она имеет силы самообороны. Начиная с 1992 года силы самообороны принимают участие в миротворческих операциях, в том числе в Ираке в 2004 году.
Япония – единственная страна в мире, против которой было применено ядерное оружие.    
Валерий АБЛАЗОВ,
заместитель председателя УСВА.


Воїни-«афганці» – українській армії
Допомога нашим захисникам
Голова Тернопільської обласної організації УСВА Сергій Лісовий з бойовими побратимами Романом Лотецьким, Ігорем Сендзіком і членом спілки Богданом Дацко  вчергове доставили гуманітарний вантаж нашим військовослужбовцям у зону проведення Операції об’єднаних сил. На початку вересня волонтери-«афганці» відвезли продукти харчування, медикаменти й засоби особистої гігієни у військові підрозділи української армії в Донецькій області.
Волонтери Тернопільщини доставили вантаж у населені пункти Піски, Гірняк і Первомайськ, за що отримали щиру подяку від наших захисників. Ветерани-«афганці» Чортківського, Гусятинського, Теребовлянського, Бережанського, Збаразького, Заліщицького районів і міста Скалат організували збір коштів і продуктів харчування. Щира подяка заступнику голови Заліщицької районної організації УСВА Ярославу Гринишину за медикаменти та всім небайдужим людям Тернопільщини, які надали допомогу для відправки гуманітарного вантажа на фронт.
Особливої подяки заслуговують підприємець Віра Володимирівна Лісова і директор СТОВ «Вікторія» Степан Васильович Маціборко, який надав паливно-мастильні матеріали для доставки волонтерської допомоги українським військовим.
– Ми і надалі надаватимемо посильну допомогу нашим захисникам, тоді вони відчувають підтримку свого народу, а це для них дуже важливо, – зазначив голова обласної організації УСВА Сергій Лісовий.
Василь КОГУТ,
перший заступник голови Тернопільської обласної організації УСВА.



В організаціях УСВА
Плекають майбутніх воїнів

Важливе завдання української школи – формування справжніх патріотів Батьківщини. І значну роль у цьому відіграє предмет «Захист Вітчизни». Саме його викладачі, переважно колишні військовослужбовці, знають, як розв’язати цю проблему.
На уроках курсу «Захист Вітчизни» учні на теоретичних і на практичних заняттях вивчають ази військової підготовки. Це, зокрема, стройовий вишкіл, вивчення і володіння зброєю, тактичне ведення бойових дій та інше. Важливу роль у підготовці майбутніх захисників Вітчизни відіграють також різноманітні змагання. Зокрема, в країні проводиться Всеукраїнська спартакіада допризовної молоді, складова частина якої – вшанування пам’яті загиблих земляків у військових конфліктах і на сході України.
Педагоги, які викладають предмет «Захист Вітчизни», на своїх методичних нарадах обмінюються досвідом, обговорюють проблеми, пов’язані з вивченням курсу. На жаль, нині гостро стоїть питання про виділення годин на викладання, адже знову відбувається їхнє скорочення. Тож що можна зробити і як надати дітям за півтори години на тиждень в урізаному вигляді те, що вже і так скорочено до мінімуму?
У школах Шепетівки є гуртки з кульової стрільби із пневматичної зброї. Зброя є, а кульок нема, доводиться купувати їх за свої гроші. Тому й хочеться, аби у міському бюджеті були передбачені на це необхідні кошти.
У школи міста з великими зусиллями закупили макети автомата Калашникова. Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану наполягала на цьому й щиро дякує депутатам і міському голові М. Полодюку за кошти на макети. Тепер в учнів є можливість на практиці вивчити цей вид стрілецької зброї. Життя засвідчило, що молодь, яка призивається до лав Збройних Сил України, взагалі не знає, як користуватись автоматом.
Думаємо і про повернення в школи малокаліберної зброї. Одне питання – навчитися стріляти із пневматики, а зовсім інше – з бойової. Це необхідно для старшокласників, вони набувають досвід стрільби з вогнепальної зброї, а також це резерв для майбутніх переможців і призерів різноманітних змагань.
Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану проводить турніри пам’яті полеглих бійців, діти мають змогу відвідати музей Слави ветеранів-«афганців», послухати їхні цікаві розповіді й спогади, брати безпосередню участь в увічненні пам’яті загиблих героїв.
Для заохочення викладачів предмету «Захист Вітчизни» Шепетівська СВА вирішила започаткувати визначення кращого з них за підсумками навчального року.  Найкращим визнано О. Л. Болюха – вчителя Шепетівського НВК № 1 ім. Героя України М. Дзявульского. Олександру Леонідовичу вручено нагрудний знак і сертифікат на придбання аксесуарів для кабінету на одну тисячу гривень.
Шепетівська СВА має надію, що проблеми, які були порушені, спільно з виконавчою владою, управлінням освіти протягом навчального року буде вирішено.
Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської СВА,
учасник бойових дій.



Встреча через полвека
50 лет назад 48-я дивизия, дислоцировавшаяся в Болграде Одесской области, успешно выполнила ответственную задачу в ходе оперативно-тактической операции «Дунай».
Участники боевых действий в Чехословакии с интересом просмотрели фильм, в создании которого многие из них участвовали. Лента снята чешскими документалистами.
К дате выпущена памятная медаль, которую вручили не только участникам операции, но и общественным деятелям, поддерживающим патриотическое движение. Среди награжденных – председатель Болградского отделения Союза ветеранов Афганистана Николай Иванович Корниенко. Грамотами отмечены активисты, участвующие в патриотическом воспитании молодежи.  
Генерал-лейтенант в отставке Николай Петрович Лейфура вручил медаль участнику операции «Дунай», Народному артисту Украины, профессору Одесской национальной музыкальной академии А. И. Дуде (на снимке). Анатолий Иванович выступил перед боевыми побратимами с сольной программой.  Работы много, впереди немало новых интересных дел, поэтому патриотический клуб «Героический Дунай — на страже подвига» приглашает к сотрудничеству молодежь.
Михаил ШПЕТЮК,
участник боевых действий,
президент клуба                           
«Героический Дунай — на страже подвига».



Завдяки небайдужим людям
Наступного року виповниться десять років скверу воїнів-інтернаціоналістів, який відкрито на честь загиблих бойових побратимів у Конотопі.
Місцеві жителі  пам’ятають, яким було це місце у 2009 році. А зараз маємо парк, пам’ятник, на якому викарбувано портрети 12 загиблих в Афганській та в інших локальних війнах земляків, капличка (на знімках), де можна поставити свічку й помолитися, в цілому – доглянутий меморіальний комплекс, охайний і квітучий. Майже 90 відсотків усіх робіт тут виконано руками ветеранів Афганістану – небайдужими людьми, які бачили смерть тих, хто, можливо, прикрив їх своїм тілом у бою, завдяки кому вони залишилися в живих.
Конотопська спілка ветеранів Афганістану «Саланг», яка є головним організатором створення цього комплексу, вдячна всім, хто допоміг і допомагає берегти пам’ять про загиблих бойових побратимів. Спонсорам, представникам партій, конотопчанам Ользі Гінзбург, Олександру Кирію, Олександру Козулі, Ігорю Молотку, компанії «Зурбаган», приватним підприємцям, які працюють в оптовому м’ясному павільйоні, та багатьом іншим. Ми також з Анатолієм Ухатим збирали гроші, на жаль, він так і не побачив цей меморіальний комплекс.
«Афганці» за власні гроші придбали цемент, пісок, гранвідсів, а у вихідні та після основної роботи викладали тротуарну плитку, встановлювали бордюри, лавки, висаджували дерева, саджали квіти. Тільки цього року ми висадили 100 кущів троянд. До речі, знаходились вандали, які викопували квіти і дерева. Це небувалий цинізм і гріх.
У квітні 2016 року я запросив до «афганського» скверу новообраного мера Артема Юрійовича Семеніхіна. У присутності ветеранів, архітектора міста Сергія Івановича Холодьова розповів, що необхідно, аби оновити сквер. Мер запропонував покласти тротуарну плитку, поміняти бордюри, зробити нову огорожу. Пообіцяв відремонтувати пам’ятник, бо у кількох місцях граніт почав валитися, і пофарбувати його.
На моє прохання допомогти створити проект музею воїнів-«афганців», щоб звести його на території парку, мер відповів, що музей побудує він сам.Тоді я йому сказав: «Артеме Юрійовичу, ви так багато наобіцяли, що дуже боляче буде на душі, якщо цього не станеться». Мер демонстративно постукав себе кулаком у груди і закликав йому вірити.
На неодноразові мої звернення до міського голови він впевнено і чітко відповідав, що все буде зроблено. Ми намалювали ескізи проекту, затвердили їх на громадській раді, художня рада затвердила цей дизайн. Однак бігборди так і не замінили. Це була перша ластівка про реальні наміри влади. У жовтні 2016 року відбувся круглий стіл, в ньому брав участь і міський голова, з вуст якого чітко пролунала вказівка управлінню ЖКГ зробити проект і починати роботи. Але відтоді нічого не змінилося.
І зараз чуємо лише головну відмовку, що немає грошей, що на сесію міськради наше питання не виноситься, бо воно не «в пріоритеті», що депутати не засідають… Хоча з квітня 2016 по березень 2017 року сесії відбувалися. Мер наш чомусь правди не чує чи не хоче чути. Він навіть на наші заходи з вшанування воїнів-«афганців» перестав приходити.
Ремонт скверу ми наполегливо продовжуємо за власні зібрані невеличкі кошти і з внесків воїнів-інтернаціоналістів. Знов допомогла Ольга Гінзбург – у неї не потрібно випрошувати. Отець Богдан допоміг відновити велику ікону на фасадній частині каплички і меблі. Знову вклоняюсь з вдячністю приватному підприємцю А. В. Козулі за допомогу у відновленні гранітних плит.
Командир 58-ї ОМПБр Михайло Драпатий відкомандирував військовослужбовця Юрія Ведмедя на ремонт пам’ятника. Юрій  Павлович – автор і скульптор, розробив проект ще у 90-і роки. Але до яких тільки  «батьків міста» він не звертався з пропозицією встановити пам’ятник – усім було байдуже, як завжди, бракувало коштів. Сьогодні цей пам’ятник визнано найкращим у Сумській області, затверджено в Міністерстві культури України.
Виходить так, що Юрій Ведмедь, як скульптор, подарував місту і проект і сам пам’ятник, оскільки тих тисяч гривень, які були на це виділено, вистачило лише на закупку матеріалу, підвезення каменю, роботу механізованої техніки, а самому майстру за роботу не випало ні копійки. А в міської ради немає грошей на кошик з квітами до пам’ятника загиблим і часу на вшанування пам’яті…
Олексій ТЕЛЯТИН,
заступник голови Конотопської спілки ветеранів Афганістану «Саланг».



«Афганці» у владі
І в райраді – як на передовій

Голова Нововодолазької районної  Спілки ветеранів Афганістану на Харківщині Сергій Воротняк прийшов у райраду не просто з гаслами, як це часто буває, а з особистими ідеями та якісно підготовленими ініціативами. І хоча це перша каденція його депутатства, він чітко розуміє, що і як робити.
Допомагає йому в цьому, передусім, великий досвід громадської роботи, адже  не один рік Сергій Федорович очолює ветеранську організацію.  Наріжним каменем його громадської діяльності є захист прав побратимів-«афганців» та інших учасників локальних воєн. У діяльності депутата районної ради він також обрав почесну місію – служити громаді Нововодолажчини.
Для виконання своїх повноважень  він узяв за основу саме ті пріоритети, які мають позитивний вплив на соціально-економічний, культурний і духовний розвиток району. Основні з них – захист інтересів людини, неухильне підвищення рівня життя і добробуту кожного громадянина.  
Завдячуючи його запитам, із районного бюджету виділено кошти на фінансування програми зубопротезування воїнів-інтернаціоналістів, на відшкодування витрат на ліки учасникам бойових дій та інвалідів війни. Планується ремонт дороги на вулиці Грушевського. Займається депутат і розробкою шляхів забезпечення житлом учасників бойових дій та інвалідів війни.
Сергій Федорович – ініціатор і розробник міні-проекту «Капітальний ремонт палати і санітарного вузла неврологічного відділення КЗОЗ «Центральна районна лікарня», який став переможцем обласного конкурсу «Разом у майбутнє» і реалізовуватиметься на умовах співфінансування за кошти обласного, районного бюджетів і громадської організації. Нині в системі електронних закупівель оприлюднено пропозиції  для визначення підрядника з виконання цих ремонтних робіт.
Турбує депутата й харчування пацієнтів районної лікарні. Саме завдяки його ініціативі нещодавно на базі цього медичного закладу відбулося виїзне засідання комісії з питань молоді, науки, культури, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення та діяльності засобів масової інформації, захисту прав споживачів, у якій він працує заступником голови. Депутати детально дослідили проблему, розробили пропозиції й вирішили внести їх на розгляд наступної сесії районної ради.
Велику увагу  Сергій Федорович приділяє  формуванню в молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття відданості, любові до Батьківщини, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів.
У полі його діяльності  – районний фестиваль військово-патріотичної пісні «На крилах пам’яті», виставки-конкурси дитячого малюнка «Мій біль – Афганістан», турнір із гирьового спорту пам’яті воїна-інтернаціоналіста Героя Радянського Союзу М. П. Ноги, зустрічі з учнями навчальних закладів району.
Своїм обов’язком вважає увічнення пам’яті воїнів-інтернаціоналістів. За кошти спонсорів і районного бюджету в громадах встановлюються пам’ятні знаки.
На запитання, що є важливим у роботі для нього сьогодні, Сергій Федорович відповів: «Головне – знайти нові підходи та ефективні шляхи вирішення наболілих проблем. Запорукою цього є тісна співпраця з народним депутатом України Олександром Біловолом, райрадою, районною державною адміністрацією, органами місцевого самоврядування і, звичайно ж, бажання всіх депутатів працювати в ім’я добробуту жителів району».
Людмила СВІТАЙЛО,  
«Вісті Водолажчини».



За три десятиліття зроблено багато
Товариство Червоного Хреста України повідомило, що посаду виконуючого обов’язки президента ТЧХУ обійняв Микола Єфремович Поліщук, віце-президент Товариства, колишній міністр охорони здоров'я, професор, член-кореспондент Академії медичних наук України.
Як повідомляє відділ співпраці та міжнародних зв'язків НК Товариства Червоного Хреста України, Іван Гнатович Усіченко, який очолював ТЧХУ 32 роки поспіль, залишив посаду за станом здоров’я. Правління Товариства обрало І. Г. Усіченка почесним президентом.
Президентом ТЧХУ І. Г. Усіченко був обраний у 1986 році. Очолюване ним Товариство 1992 року Указом «Про Товариство Червоного Хреста України» Президента України було визнано єдиним національним Товариством Червоного Хреста на території нашої держави, уповноваженим сприяти органам державної влади в їхній діяльності в гуманітарній сфері, а 1993 року Товариство отримало офіційне визнання Міжнародного Комітету Червоного Хреста у Женеві й стало повноправним членом Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Двічі поспіль Товариство було представлене у правлінні цієї організації.
За час роботи І. Г. Усіченка було створено Службу розшуку і Службу підготовки й реагування на катастрофи, запроваджено такий новий напрям діяльності як поширення знань про Міжнародне гуманітарне право, забезпечено подальшу інтеграцію Товариства до Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, зміцнено міжнародну співпрацю, організовано волонтерські загони Червоного Хреста швидкого реагування. За  ініціативи Івана Гнатовича започатковано Міжнародну Чорнобильську програму гуманітарної допомоги та реабілітації, яка, починаючи з 1990 року, понад чверть століття надавала допомогу постраждалим від аварії на ЧАЕС.
За визначні досягнення у зміцненні Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця І. Г. Усіченко нагороджений найвищою нагородою Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця – медаллю Генрі Девісона.
Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) висловлює щиру вдячність шановному Івану Гнатовичу Усіченку за багаторічну плідну співпрацю і бажає доброго здоров’я і всього найкращого у житті.     


Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)
КНИГА ВДЯЧНОСТІ ТА ПОШАНИ

ХОМЕНКО Микола Григорович — радянський та український політик, перший глава Адміністрації Президента України (1991—1994).
Народився 20 червня 1934 року в селі Курінь Бахмацького району Чернігівської області. Освіта вища, інженер-електрик, закінчив Український заочний політехнічний інститут, Академію суспільних наук при ЦК КПРС.
У 1953 – електромонтер, секретар комітету комсомолу Шосткинського виробничого об'єднання "Десна", служба в армії.
З 1962 – перший секретар Шосткинського міськкому ЛКСМУ, 1964 – інструктор ЦК ЛКСМУ, 1965 – перший секретар Сумського обласного комітету ЛКСМУ.
У 1971 – заступник завідуючого відділом пропаганди та агітації Сумського обкому КПУ, 1973 – перший секретар Ямпільського райкому КПУ, 1975 – завідуючий відділом організаційної та партійної роботи, другий секретар Сумського обкому КПУ.
З 1982 – секретар Президії Верховної Ради УРСР; керівник Секретаріату Верховної Ради України.  Депутат ВР УРСР X, XI скликань. 1990 року обраний народним депутатом України. Член мандатної комісії і з питань депутатської етики.
У 1991–1994 – секретар Адміністрації Президента України.
Працюючи на відповідальних державних посадах з 1990 р., зокрема у Верховній Раді та Адміністрації Президента України, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни. віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень. Особисто готував рішення Президента України про утворення першого державного органу ветеранів – Комітету ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах при Президентові України.
Нагороди: три ордени Трудового Червоного Прапора, "Знак Пошани", п'ять медалей. Помер 19 серпня 2014 року.
ЦИБУХ Валерій Іванович – український партійний, громадський і державний діяч, дипломат, кандидат  філософських  наук. Депутат Верховної Ради УРСР XI скликання (з 1987 року). Народний депутат СРСР у 1989–1991 р.р.
Народився 9 березня 1951 року в Сторожинці Чернівецької області у родині сільських вчителів. Після закінчення Глибоцької середньої школи працював помічником кіномеханіка кінотеатру «Буковина».
З 1969 по 1974 рік навчався у Київському інженерно-будівельному інституті. Працював за фахом майстром, начальником дільниці заводу № 410 цивільної авіації (Київ).
З листопада 1973 по вересень 1989 року – на комсомольській роботі: секретар комітету комсомолу інституту; перший секретар Залізничного райкому ЛКСМУ Києва; секретар, перший секретар Київського міськкому ЛКСМУ; другий, перший секретар ЦК ЛКСМ України.
У 1989 році обраний народним депутатом СРСР від Могилів-Подільського виборчого округу (Вінницька область); членом Верховної Ради СРСР. Був головою Комітету Верховної Ради СРСР у справах молоді, членом Президії ВР СРСР.
У червні 1991 року призначений головою Державного комітету СРСР у справах молоді.
У 1992 році в Москві закінчив Дипломатичну академію МЗС СРСР. З 1991 по  1996 рік – на дипломатичній роботі у Посольстві України в РФ, був заступником голови Київської міської державної адміністрації, першим заступником міністра транспорту України.
З 1996 до 1998 року був радником Прем'єр-міністра України з питань розвитку транспортних коридорів і президентом Автомобільної федерації України.
У 1998 році  призначений головою Державного комітету України
з туризму, у 2001 році – головою Державного комітету молодіжної
політики, спорту і туризму України. 2002 – 2005 – голова Державної туристичної адміністрації України.
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема у Верховній Раді СРСР і в керівництві молодіжних організацій України, в органах виконавчої влади, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо патріотичного виховання молоді на прикладах героїзму ветеранів Афганської війни, захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
У 2005–2010 – Надзвичайний та Повноважний Посол України у Грецькій Республіці (за сумісництвом – в Албанії), у 2010–2012 – Надзвичайний і Повноважений Посол України, Посол з особливих доручень МЗС України.
З 2012 року – професор кафедри теорії та практики туризму і готельного господарства Київського університету туризму, економіки і права.
Громадська робота – голова Буковинського земляцтва у Києві, член президії Української Ради Миру, заступник голови Української партії «Зелена планета», голова Київської міської організації «Зелена планета».
Заслужений працівник культури України (2001). Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Має перший ранг держслужбовця, дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України.
ЧЕРНЯВСКИЙ Георгий Владимирович – советский и украинский государственный деятель, дипломат.
Родился 31 июля 1946 года в Ташкенте. В 1970 году окончил отделение переводчиков факультета романо-германской филологии Киевского государственного университета имени Т. Г. Шевченко, переводчик-референт английского и французского языков.
В 1970–1972 годах проходил срочную службу в армии, учасник боевых действий.
С 1973 года — референт, старший референт президиума, а с 1978 — заведующий отделом и член президиума Украинского общества дружбы и культурных связей с зарубежными странами.
С 1986 года – старший референт, с 1990 — заведующий сектором международных связей Секретариата Верховного Совета УССР. С 1992 года — заведующий отделом государственного протокола, 1992 – 2000 — руководитель Службы протокола Президента Украины, в 2000 – 2002 — начальник управлення государственного протокола и церемониала Президента Украины. В 2002 – 2005 — советник Президента Украины.
Работая на ответственных государственных и дипломатических должностях, был инициатором и принимал решения по защите прав ветеранов, способствовал международной деятельности ветеранских организаций, внес большой вклад в решение врпросов розыска и возвращения на родину военнослужащих, попавших в плен и пропавших без вести в Афганистане и других зарубежных странах, оказывал помощь семьям ветеранов войны. Пользуется непререкаемым авторитетом в среде ветеранов.
В 2005 – 2012 — Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Итальянской Республике. В 2005 – 2012  —  Постоянный представитель Украины при Продовольственной и сельскохозяйственной организации ООН (ФАО). В 2006 – 2012 —  Чрезвычайный  и Полномочный Посол Украины в Сан-Марино и на Мальте по совместительству. В 2007 году распоряжением Президента Украины уполномочен на подписание от имени Украины Протокола (в форме обмена нотами) между Украиной и Суверенным военным Орденом Госпитальеров Святого Иоанна Иерусалимского,   Родоса   и Мальты об установлении официальных отношений.
Награды: орден Князя Ярослава Мудрого пятой степени (2011) — за значительный личный вклад в развитие отечественной дипломатической
службы, подъем авторитета Украины на международной арене, многолетний добросовестный труд, орден «За заслуги» первой степени, 4 медали, Заслуженый работник культуры Украины, Почетная грамота Президиума Верховного Совета УССР, орден Дружбы (2001), Большой крест ордена Заслуг (Португалия 1998), Великий офицер ордена «За заслуги перед Итальянской Республикой» (1996), Командор ордена Великого князя Литовского Гядиминаса (1998), орден Святого Григория Великого (Святой Престол, 2002), Нагрудный знак «За защиту прав человека» (Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека, 2008) — за активную деятельность по защите прав украинских трудовых мигрантов.


Юридическая консультация
Наши права и льготы

В зоне проведения АТО погиб мой сын. Пенсия по потере кормильца была назначена его детям. Хочу обратиться о назначении мне пенсии по потере кормильца за сына. Когда такая пенсия будет назначена?
Согласно статье 41 Закона Украины «О пенсионном обеспечении лиц, уволенных с военной службы, и некоторых других лиц на всех членов семьи, которые имеют право на пенсию, назначается одна общая пенсия.
По требованию члена семьи его часть пенсии выделяется и выплачивается ему отдельно. Выделение части пенсии осуществляется с первого числа месяца, следующего за тем месяцем, в котором поступило заявление о разделе пенсии.
Учитывая то, что пенсия по потере кормильца уже назначена детям погибшего военнослужащего, выделение части пенсии будет осуществлено с первого числа месяца, следующего за месяцем, в котором поступило заявление о ее разделе.
Освобождается ли от уплаты единого социального взноса самозанятое лицо — инвалид?
Самозанятые лица (кроме ведущих независимую профессиональную деятельность) с 1 января 2017 года освобождаются от уплаты за себя единого взноса, если они являются пенсионерами по возрасту или инвалидами и получают согласно закону пенсию или социальную помощь. Такие лица могут быть плательщиками единого взноса исключительно при условии их добровольного участия в системе общеобязательного государственного социального страхования.
Имеет ли право на пенсию по потере кормильца женщина за мужчину, с которым на момент его смерти состояла в гражданском браке?
Право на пенсию по потере кормильца имеют жены, которые достигли пенсионного возраста и находились на иждивении умершего мужа. Брак должен быть оформлен в соответствии с действующим законодательством. Совместное проживание без заключения брака не дает права на назначение данного вида пенсии.


Питання руба
Коли закінчиться безлад?
У країні склалася дивна ситуація, коли питання пільгових перевезень ветеранів війни віддано на відкуп перевізникам або водіям транспортних засобів, які далекі до знання чинного ветеранського законодавства й тих зобов’язань, які брали на себе перевізники, подаючи документи для отримання дозволу на перевезення пасажирів. Розповідаємо про кричущі випадки такого безладу, які сталися наприкінці літа.
12 серпня я та мій брат з сім’єю сіли в автобус Ананьїн–Одеса ВН 3915 АА (на знімку) в селі Троїцьке Любашівського району Одеської області. Як тільки зайшли в салон, водій почав грубити, сказав прибрати сумки з проходу, при цьому відмовившись ставити їх до багажного відділення. Водій заявив, що відмовляється перевозити мене як пасажира з посвідченням учасника бойових дій. Він грубив і нецензурно висловлювався в мій бік і щодо учасників бойових дій, казав, що йому нічого за це не буде.
Майже весь час поїздки водій розмовляв по мобільному телефону, при цьому не дуже соромлячись у своїх висловах…
Заплатив я за цей «цирк» з села Троїцьке до села Алтестове 120 гривень. На вимогу видати квиток водій спочатку не реагував, а потім, кинувши мені його, як собаці, сказав: «На, бери і засунь собі його в …».
Приїхавши на автовокзал в Одесу, мій брат підійшов до нього і намагався пояснити, що він не правий, не можна так розмовляти з людьми. Водій сказав, що це не люди, він працює багато років і завжди так розмовляє з тими, хто «сильно умний». Брат запитав, а хто дав йому таке право? Той відповів, що він «цар і бог у своєму автобусі» і щоб мій брат забирався геть, а то може його вдарити монтіровкою по голові, і за це нічого не буде.
Брат включив відеозапис на мобільному телефоні й попросив усе повторити на камеру, якщо він упевнений в своїй безкарності, але на камеру цей боягуз відмовився будь-що казати і почав робити вигляд, що він тут зовсім ні до чого.
Чи має право така неадекватна особа працювати з людьми? Чи так йому все і зійде з рук і  надалі він вважатиме себе «царьком», для якого не існують ні люди, ні закони? Чи й надалі водії так ставитимуться до учасників бойових дій. як цей горе-водій, і самі вирішуватимуть, чи брати з людини гроші чи ні, чи брати в автобус пільговика чи ні?
Михайло ЛЕВИЦЬКИЙ,
голова Троїцької Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) УСВА.

Кому потрібні такі конфлікти?
Питання про безкоштовний проїзд для учасників бойових дій знову спричинило конфлікт. 17 серпня по обіді пасажири, які перебували на Західному автовокзалі Вінниці,  стали свідками суперечки між перевізниками та АТОвцями і громадськими активістами. Як виявилося, історія ця розпочалася ще за тиждень до того. Водій автобуса маршруту Вінниця–Жмеринка відмовив у пільговому проїзді бійцю після того, як той показав посвідчення. Про ситуацію АТОвець повідомив на своїй сторінці у Facebook.
Як розповів керівник вінницької філії Української Асоціації інвалідів АТО Анатолій Бевз, по прибуттю до Вінниці учасник АТО намагався почути пояснення водія, чому той відмовився його везти безкоштовно (за свій проїзд він заплатив). Однак чоловік говорити відмовився, зачинив двері автобуса, притиснувши ногу бійцю.
«Ми повинні захищати законні права наших побратимів. Терпець уже вривається. Тому сьогодні домовилися про зустріч з перевізником і водієм. Водій пояснив, що їм мало платять. Ми ж запропонували йому зустрітися біля військкомату й допомогти вступити на військову службу за контрактом, там солдат отримує  8-9  тисяч зарплати, плюс 10 тисяч, якщо на першій лінії.
Компроміс знайшли: водій написав заяву на звільнення, ми передали її власнику маршруту»,- розповів Анатолій Бевз, який разом із іншими представниками ветеранських і громадських організацій області був на перемовинах на автовокзалі.
Якщо такі випадки повторюватимуться, вимагатимуть від влади скасувати право для перевізника на здійснення пасажирських перевезень на певному маршруті. Адже це порушення закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
На місце конфлікту виїздили правоохоронці. Як розповіли «NaПарижі» у відділі комунікації поліції, водій та активісти пояснили, що претензій одне до одного не мають, і питання вирішили мирним шляхом.
Як виявилося, перевізником за цим маршрутом є Віктор Дарморос, який наприкінці червня під час круглого  столу щодо монетизації пільгового проїзду запевняв, що на Вінниччині жодних конфліктів з боку перевізників не буде.
Саша ГРИГОРОВСЬКА.
Що робити?
Перевізник, який здійснює перевезення пасажирів, повинен забезпечувати пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами.
Дивно те, що органи влади на місцях самоусунулися від вирішення цієї проблеми. У них одна відповідь – відсутність фінансування. Що робити? Для вирішення питань пільгових перевезень необхідно:
1. Ввести до складу конкурсного комітету із визначення автомобільних перевізників на міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території області, представників громадських організацій ветеранів війни.
2. На офіційному сайті  обласної державної адміністрації або органу місцевого самоврядування опублікувати списки перевізників, назви маршрутів і кількість транспорту на кожному маршруті, регулярно розміщати інформацію про оплату перевізникам коштів за пільгові пасажирські перевезення.
3. У разі порушення правил пільгових перевезень  позбавляти перевізника ліцензії з цього виду діяльності.
Враховуючи, що порушення в пільгових перевезеннях ветеранів війни зустрічаються в усіх без винятку областях України, взяти це питання на контроль урядом України.
Прес-служба Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані.


Наша история
Кузницы офицерских кадров
Система военного образования во всем мире постоянно совершенствовалась, подчиняясь требованиям времени, новым методам использования вооруженных формирований и их вооружения. Многовековую историю имеют, конечно же, военно-учебные заведения сухопутных войск, прежде всего, разновидностей пехоты, кавалерии и артиллерии.  
В Российской империи первые военные школы появились в конце XVII–начале XVIII века: в 1698 году — Военно-инженерная школа в Москве, в 1701 — Школа математических и навигацких наук, в 1752 — Морской кадетский корпус в Петербурге.
Высшие военно-учебные заведения, получившие название военных академий, стали создаваться с конца XVIII века в Петербурге:  1798 — Медико-хирургическая, в 1832 — Военная (позже – Генерального штаба), в 1855 — Артиллерийская и Инженерная, в 1867 — Военно-юридическая, в 1877 — Морская, в 1911 — Интендантская. Академии дали армии и флоту многих выдающихся военных деятелей и ученых, создавших отечественные школы по всем основным отраслям военного искусства.
Для подготовки офицерского состава в XIX века была создана сеть военных училищ, в том числе юнкерских (выпускавших младших офицеров). Перед Первой мировой войной в России существовало 20 военных училищ (в Петербурге, Москве, Казани, Киеве, Одессе, Иркутске, Оренбурге, Твери и других городах), в том числе 11 пехотных, 3 кавалерийских, 2 казачьих, 2 артиллерийских, 1 инженерное, 1 военно-топографическое. Офицеров готовили также специальные классы Пажеского корпуса.
Усовершенствование знаний офицерских кадров осуществлялось в школах по родам войск. В 1912 году работали стрелковая, кавалерийская, гимнастическо-фехтовальная, воздухоплавательная, электротехническая и другие школы.
К военно-учебным заведениям относились также и общие классы Пажеского корпуса, кадетские корпуса и военные гимназии, которые имелись почти во всех губернских городах России.  Они готовили к поступлению в военные училища, и в них принимались представители только привилегированных сословий.
Военно-учебные заведения на украинских землях, входивших в состав Российской империи, были неотъемлемой составляющей системы образования. До 1917 года  функционировало 12 кадетских корпусов и юнкерских училищ, основной целью которых была подготовка профессиональных офицерских кадров.  
Первыми в системе военного образования возникли кадетские корпуса. В Российской империи их история начинается с 30-х годов XVIII века. На украинских землях кадетские корпуса появились лишь через столетие. Императорским указом от 1836 года был основан Петровско-Полтавский корпус, который начал функционировать в конце 1840-го.
Особенностью было то, что государство ориентировало местное дворянство на благотворительный акт, подчеркивая престижность такого учебного заведения. Таким образом, дворяне, причисленные к Полтавскому корпусу Полтавской, Харьковской, Черниговской и Екатеринославской губерний, вносили денежные средства в дополнение к государственным ассигнованиям на содержание этого учебного заведения. Дворянство Киевской, Волынской и Подольской губерний также обязалось произвести финансирование корпуса в Киеве.
В начале 1852 года был открыт временный неранжированый кадетский корпус. В начале 1857-го он был упразднен, а вместо него открыт Владимирский-Киевский кадетский корпус. В 1899 году открывается кадетский корпус в Одессе, ему присваивается имя великого князя Константина Константиновича. Одним из последних на украинских землях открывается Сумской кадетский корпус в 1900 году, история возникновения которого непосредственно связана с меценатской деятельностью семьи сахарозаводчиков Харитоненко.
В 1914 году было принято решение основать в Севастополе Морской кадетский корпус, который должен был стать вторым в империи учебным заведением по подготовке кадров для военно-морских сил после петербургского. Учитывая сложные внешние и внутренние факторы, корпус функционировал не дольше года с момента своего открытия в 1916 году.
В ходе либеральных реформ 60–70 г.г. ХIХ века правительство проводит реорганизацию военного образования. В результате этого программа военно-учебных заведений была разделена на общеобразовательную и специальную. Кадетские корпуса стали общеобразовательными учебными заведениями с элементами профильного обучения, а специальная подготовка военных кадров осуществлялась в училищах, которые создавались при штабах округов.
Наряду с военными также открывались юнкерские училища.  В 1865 году были открыты пехотные юнкерские училища в Киеве, Одессе и Чугуеве, а также кавалерийское в Елисаветграде. В 1912 году в Одессе начинает функционировать Сергиевское артиллерийское училище. Выпускники этих учебных заведений пополняли кадрами преимущественно части военных округов, расположенных на украинских землях.
Начало Первой мировой войны повысило потребность в офицерских кадрах, поэтому правительство расширило сеть военных учебных заведений. В Киеве были открыты пехотное, инженерное и артиллерийское училища. К 1917 году подготовку офицеров на украинских землях осуществляли 8 училищ.
Система обучения и воспитания в кадетских корпусах и военных училищах, несмотря на общую цель, имела существенные отличия. Прежде всего, это обусловлено тем, что кадетские корпуса были общеобразовательными учебными заведениями. Срок обучения в них составлял 7 лет, как и в гражданских гимназиях. Программа обучения также имела незначительные отличия.
Профильное обучение в полном объеме реализовывалось в старших классах, поскольку воспитанники летом переводились в лагеря для строевых занятий. При этом на внеклассных занятиях кадеты всех классов обязательно занимались гимнастикой, фехтованием, танцами.
Следует отметить, что после окончания корпуса выпускники не только направлялись в военные училища, а также поступали в гражданские высшие учебные заведения, имея основательную общеобразовательную подготовку. Таким образом, за время обучения в корпусе подросток, пребывая в условиях армейской атмосферы, имел возможность сделать выбор: связать свою жизнь с армией или гражданской службой.  
Обучение в военных училищах было направлено на получение профессионального образования. При этом учебная программа юнкерских училищ была в некоторой мере облегченной. Это обусловлено тем, что в военные училища принимали только тех, кто окончил кадетские корпуса, а контингент юнкерских училищ состоял, прежде всего, из вольноопределяющихся и унтер-офицеров перед получением ими офицерского чина.
В учебном плане специальные военные предметы превалировали над предметами общеобразовательными. В дальнейшем сложилась тенденция к сокращению последних, так как часы их преподавания увеличились в кадетских корпусах. Срок обучения в училищах составлял два года, а с 1901-го увеличен до трех лет и распределен на классы: общеобразовательный и специальный. При этом обучение в специальном классе было рассчитано на два года.
Процесс унификации учебных программ военных и юнкерских училищ закончился в 1911 году преобразованием юнкерских училищ в военные. Учебные предметы подразделялись на общеобразовательные (русский и иностранные языки, литература, история, математика и естественные науки), специальные (тактика, фортификация и артиллерия, военная топография) и специально-подготовительные (военное администрирование и законодательство).  С началом Первой мировой войны для ускоренной подготовки военные училища перешли на сокращенный трехмесячный курс обучения.
Выпускники военных училищ по окончании курса получали младший офицерский чин в зависимости от разряда успеваемости (поручика, подпоручика, прапорщика). Юнкерские училища офицеров не выпускали, а офицерское звание получали в течение года после выпуска. С переходом на сокращенный курс подготовки в 1914 году выпускникам присваивали только звание прапорщика.         
Разрушенная до основания в 1917 году царская армия, а вместе с ней и система учебных заведений, стали воссоздаваться на новых классовых принципах массовой регулярной Рабоче-Крестьянской Красной Армии (РККА). Еще в годы Гражданской войны и военной интервенции 1918—1920 г.г. была организована сеть высших и средних военных учебных заведений (военные академии, военные школы) и курсов, осуществлявших подготовку командных кадров для армии и флота.
Первой советской общевойсковой академией стала Академия Генерального штаба (в последующем – Военная академия им. М. В. Фрунзе), организованная в 1918 году в Москве для подготовки старших и высших командиров. В Петрограде в конце 1917 года начала работать Военно-инженерная академия, в 1918 — Артиллерийская, Военно-медицинская (с 1935 – академия им. С. М. Кирова) и Военно-морская академии. В 1925 году на базе Военно-инженерной и Артиллерийской академий была создана Военно-техническая академия РККА.
Для подготовки высококвалифицированных политработников в 1919 году открылся Петроградский учительский институт Красной Армии, преобразованный затем в Военно-политический институт, а с 1925 – в Военно-политическую академию (в последующем – Военно-политическая академия им. В. И. Ленина в Москве).
В 1920 году в Москве был основан институт инженеров Красного Военно-Воздушного Флота, переформированный в 1925 в Академию ВВС РККА им. Н. Е. Жуковского; в 1940 году из нее выделилась Военно-воздушная академия командного и штурманского состава ВВС (в последующем – Военно-воздушная академия им. Ю. А. Гагарина в Монино).
Проходившая в 30-е годы на базе индустриализации страны реорганизация Вооруженных Сил, резкое увеличение их технического оснащения потребовали подготовки большого количества офицеров высокой квалификации для бронетанковых, химических, инженерных войск, войск связи и др. С этой целью в 30-е годы были созданы военные академии: моторизации и механизации Красной Армии (в последующем – Военная академия бронетанковых войск им. Маршала Советского Союза Р. Я. Малиновского в Москве), Военно-транспортная им. Маршала Советского Союза С. К. Тимошенко (до 1938 – в Москве, затем в Ленинграде), Военно-химическая (в Москве) и Военно-электротехническая (в последующем – Военная академия связи в Ленинграде).
В это же время на базе соответствующих факультетов Военно-технической академии РККА были организованы Артиллерийская (с 1934 – им. Ф. Э. Дзержинского в Москве) и Военно-инженерная (с 1935 – им. В. В. Куйбышева в Москве) академии. В 1935 году открылась Военно-хозяйственная академия (в Харькове, в последующие годы называемая Академией тыла и снабжения; в 1956 объединена с Военно-транспортной академией и получила название Военная академия тыла и транспорта), в 1936 — Академия Генерального штаба (в последующем – Военная академия Генерального штаба Вооруженных Сил им. К. Е. Ворошилова в Москве), в 1941 — Военно-воздушная академия им. А. Ф. Можайского (в Ленинграде).
Военные академии комплектовались, как правило, офицерами, окончившими соответствующие военные училища и имеющими установленную штатную категорию и выслугу лет в войсках. Отбор кандидатов производился по конкурсу. Средний возраст поступающих в академии по командным, политическим и некоторым другим специальностям — до 32 лет, по инженерным — не старше 28 лет.
После окончания Второй мировой войны армии стран – участников антигитлеровской коалиции стали объективно резко сокращаться. Не избежала этого и победоносная Красная Армия. В 1946 году она стала называться Советской Армией. Но это не была простая формальная смена названия основной составляющей военной организации могучего государства. Вместе с этим проходила глубокая военная реформа в построении Вооруженных сил с учетом накопленного боевого опыта Великой Отечественной войны и появления новой реактивной авиации, ракетного и ядерного оружия, а также новых вызовов безопасности страны. Это потребовало и подготовки военных кадров высокой квалификации по ряду новых специальностей.
За годы войны в боевой обстановке на основании практического опыта и результатов боевых действий многие солдаты и сержанты становились офицерами, а офицеры в короткий срок продвигались высоко по служебной лестнице, не имея необходимой теоретической подготовки, военного и даже общего образования.
После Победы весь офицерский состав прошел персональную переаттестацию, по выводам которой принималось решение о целесообразности дальнейшего пребывания офицеров на военной службе. Поменялись приоритеты в оценке качеств офицерского состава, и на одно из первых мест выходило его общее и военное образование.
Оставленным в кадрах Вооруженных сил офицерам были предъявлены требования и созданы условия для получения общего и военного образования и повышения его уровня. При гарнизонных домах офицеров были организованы вечерние школы, в которых военнослужащие после служебного времени завершали полное среднее образование, прерванное войной. Получившие среднее образование офицеры экстерном сдавали экзамены за курс военного училища, получали возможность заочного обучения в гражданских и военных высших учебных заведениях и, наконец, могли реализовать при определенных условиях мечту о поступлении в академию.
Для нового поколения офицеров была создана система военного образования,  включавшая целый ряд учебных заведений.
Младший командный состав (сержанты, старшины) для различных родов войск и специальных войск обучали в войсковых (флотских) учебных подразделениях и частях. Курсантам, успешно прошедшим учебную программу, присваивались сержантские звания, они назначались на штатные должности командиров отделений, механиков-водителей боевых машин, младших авиационных специалистов и др.
Военные училища ПВО, авиационно-технические, строительные, финансовые и другие с трехгодичным сроком обучения были созданы еще в 30-е годы, в основном, на базе соответствующих одногодичных военных школ. В 1940 году многие из них для ускорения подготовки специалистов были переведены в разряд военных школ. А с окончанием войны вновь были восстановлены военные училища как средние специальные учебные заведения, которые готовили командные, технические и специальные кадры со средним военным и военно-специальным образованием.
Училища комплектовались в добровольном порядке военнослужащими (солдатами, матросами, сержантами, старшинами) и гражданскими лицами в возрасте до 23 лет, имеющими общее среднее образование. За период обучения курсанты получали военные, политические и специальные знания, а также необходимые практические навыки по специальности.
Выпускник училища получал воинское звание лейтенанта и право занять должность командира взвода. Через три года офицер при отсутствии взысканий получал очередное воинское звание старшего лейтенанта и должен был приложить немало усилий для перемещения на капитанскую должность.
Дальнейшее продвижение по службе становилось проблематичным, потому что для этого требовалось получить высшее образование, в том числе пройти обучение и успешно окончить академию. Выпускники военных училищ после установленного срока командной или другой работы в Вооруженных силах пользовались правом поступления в высшие учебные заведения.
Перед окончившим академию офицером открывалась перспектива роста до должностей, соответствующих званию полковника. А тем, кто не смог поступить в академию и продолжить образование, оставалось дослужить в звании старшего лейтенанта или капитана до 40-45 лет и уволиться в запас на пенсию.   
Для обслуживания и применения новой техники было недостаточно только практических навыков умельцев – механиков и техников, титаническими усилиями которых на земле держалась, воевала в воздухе и достигала побед легендарная авиация Красной Армии, имевшая самолеты с поршневыми двигателями внутреннего сгорания воздушного или водяного охлаждения.
Реактивная авиационная техника, интенсивно разработанная и массово производимая военной промышленностью в первые послевоенные годы, баллистические ракеты, радиолокационные станции и другие электронные средства ПВО требовали глубоких инженерных знаний  для обслуживания и боевого применения.
Инженерные кадры для ВВС из авиационных специалистов, уже имевших специальное образование, десятки лет готовили две ставшие легендарными академии – им. Н. Е. Жуковского в Москве и им. А. Ф. Можайского в Ленинграде.
Исходя из новой объективной потребности, руководство страны приняло решение о расширении подготовки инженерных кадров для ВВС и ПВО Советской Армии.  Для этой  цели в конце 40-х – в начале 50-х годов в Харькове, Риге и Киеве были сформированы высшие авиационные и радиотехнические инженерные военные училища, высшие военно-учебные заведения нового типа.
Предлагалось называть такие учебные заведения военными авиационными (радиотехническими) институтами, что полностью отражало бы их суть и способность готовить военные инженерные кадры. Но такое предложение, удивившее военачальников своей неординарностью, не было поддержано тогда. И лишь спустя почти полвека  прозорливые мечты и предложения воплотились в жизнь в последующих реформах системы военного образования.
В высших военных инженерных училищах готовили инженеров по программам именитых академий, но, в отличие от них, принимали на обучение не только офицеров, имевших опыт службы и эксплуатации военной техники, но и молодежь  сразу после выпуска из средней школы, солдат после первого года службы.
Все принятые на основе конкурса кандидаты в высшее училище (по-граждански – абитуриенты) получали должность слушателя. При этом офицеры носили свои воинские звания и получали денежное содержание такое, с которыми они прибыли в училище, а молодежь получала звания от рядового до старшины в своих учебных, классных отделениях и курсах и должностной оклад 750 рублей.
Престиж профессии венного инженера обеспечивался для молодежи не только агитационной и воспитательной работой политотдела, но и кадровыми, финансовыми органами.
После первого года пребывания на условном казарменном положении и при успешном окончании программы первого курса обучения молодым слушателям училища присваивалось первичное офицерское звание младшего лейтенанта и предоставлялось право свободного выбора места проживания в общежитии или на съемных квартирах в городе. При этом должностной оклад второкурсника становился на 100 рублей больше – 850 и появлялась надбавка за воинское звание.  
На третьем курсе должностной оклад увеличивался еще на 100 и становился 950 рублей. После окончания третьего курса молодые слушатели получали воинское звание лейтенанта с соответствующей надбавкой за воинское звание.
После защиты дипломного проекта через 4 года и 8 месяцев учебы все слушатели получали диплом инженера по соответствующей специальности и очень престижное украшение мундира – белый академический ромбик об окончании высшего училища. Офицеры-выпускники, имевшие опыт эксплуатации авиационной техники до поступления в училище, называли его поплавком, дающим возможность оставаться наплаву и видеть перспективу до конца службы.
Молодым лейтенантам два последних года учебы засчитывались в выслугу лет на очередное воинское звание, что давало право получить звание старшего лейтенанта через год после выпуска из училища.
В конце 60-х – в начале 70-х годов практически все высшие учебные заведения, готовившие офицерские кадры, были переведены в разряд высших военных училищ с четырех-пяти летними сроками обучения. Была «усреднена» и привилегия первых высших военных инженерных училищ. Весь переменный состав, сформированный из школьной молодежи, стал называться курсантами с едиными нормами обеспечения и порядком. Изменились образцы нагрудных знаков, они стали отличаться от белых академических.
Высшие военные училища (общевойсковые, политические, танковые, инженерные, авиационные, военно-морские и др.) готовили офицеров с высшим специальным образованием для замещения командных, политических, инженерно-технических и других должностей в различных видах Вооруженных сил, родах войск и в специальных войсках. На первых этапах новые высшие военно-учебные заведения столкнулись с трудностями формирования научно-педагогических коллективов и материальной базы.      
Кроме академий и высших военных училищ военные кадры с высшим военно-специальным образованием (медицинским, финансовым и др.) готовили военные факультеты при гражданских вузах. Военные факультеты начали создаваться ещё в 20—30-е г.г. при ведущих вузах Москвы и Ленинграда, например, факультет воздушных сообщений при Ленинградском институте инженеров путей сообщения, военно-ветеринарный факультет при Московском зооветеринарном институте (позднее – Ветеринарная академия), военные факультеты при Московском гидрометеорологическом институте и Государственном центральном институте физической культуры (в Москве) и другие.
К началу 70-х г.г. военные факультеты существовали при Горьковском, Саратовском, Куйбышевском и Томском медицинских институтах при Московском финансовом институте, Ленинградском институте физической культуры им. П. Ф. Лесгафта и при Московской государственной консерватории им. П. И. Чайковского.
В зависимости от профиля факультеты комплектовались офицерами, рядовым и сержантским (старшинским) составом, а также гражданской молодежью. Обучающиеся на военных факультетах наряду с высшим военно-специальным образованием получали знания в полном объеме программ соответствующих вузов.   
Подготовка научных и преподавательских кадров для осуществлялась через адъюнктуру. Среди преподавателей и научных сотрудников военных высщих учебных заведений всегда были специалисты высшей квалификации — профессора и доктора наук (военных, исторических, технических, медицинских и др.), доценты, кандидаты наук, многие из которых имели большой боевой и войсковой опыт.
К военно-учебным заведениям относились также суворовские и нахимовское военные училища, которые готовили воспитанников для поступления в высшие учебные заведения.  
Переподготовка офицерского состава осуществлялась на курсах усовершенствования офицерского состава (КУОС) или инженерного состава (КУИНЖ) при военных академиях. Старейшими из них были Высшие офицерские курсы «Выстрел» им. Маршала Советского Союза Б. М. Шапошникова.
Во второй половине 50-х и начале 60-х годов ХХ века только в Харькове было восемь военно-учебных заведений – два высших  (Артиллерийская радиотехническая Академия ПВО им. Маршала Советского Союза Л. А. Говорова (АРТА) и ХВАИВУ), четыре готовили летчиков, техников, связистов и инженеров ВВС (ХВАУЛ, ХВАТУ, ХВАУС, ХВАИВУ), Харьковское танковое училище, Харьковское пожарно-техническое училище, Харьковское пограничное училище.
При обретении независимости в 1991 году в юрисдикцию Украины перешла мощная сеть из 34 военно-учебных заведений (2 академии, 30 высших и 2 средних военных училища), 74 кафедры военной подготовки студентов гражданских высших учебных заведений по программе офицеров запаса, 204 учебных центров.
В результате реформирования системы военного образования в Украине на 2016 год сеть  высших военных учебных заведений (ВВУЗ) и военных учебных подразделений высших учебных заведений (ВУП ВУЗ), военных учебных заведений (ВУЗ) включала: 2 университета, 4 академии, 3 военных института, 3 факультета, 25 кафедр военной подготовки (КВП), 10 кафедр медицины  катастроф и военной медицины (КМК и ВМ) и 2 военных лицея (в Киеве и Одессе).
Квалификацию офицерского состава, научно-педагогических работников и государственных служащих Министерства обороны и Вооруженных сил повышают в Национальном университете обороны Украины имени Ивана Черняховского и ВВУЗах на постоянно действующих курсах.
Квалификацию сержантского (старшинского) состава повышают в военных колледжах сержантского (старшинского) состава (отделениях военной подготовки гражданских колледжей) перед назначением на более высокие должности и для повышения их профессионального уровня. Срок обучения – от недели до трех месяцев.
Подготовка по иностранным языкам проводится в Национальном университете обороны Украины имени Ивана Черняховского и ВВУЗах на курсах языковой подготовки со сроком обучения три-четыре месяца.
Квалификацию военных врачей и провизоров повышают в Украинской военно-медицинской академии.
Традиции службы в Вооруженных силах в разных поколениях неоднократно разрушались и рождались вновь в угоду политическим процессам и «политической целесообразности».
Но далеко не все ветераны готовы забывать все лучшее, прежде всего – молодые годы своей жизни, связанные с военной службой. Воинское товарищество, взаимовыручка, боевые традиции хранятся и поддерживаются ими всю оставшуюся жизнь, независимо от политической конъюнктуры. И в череде военных событий и страниц военной биографии первое место, конечно, занимает учеба в военно-учебном заведении.
Валерий АБЛАЗОВ.
 
     
Память в бронзе, металле и камне
Вічна шана загиблим і подяка живим
Напередодні Дня незалежності України в Калинівці на Вінниччині урочисто відкрито оновлений пам’ятник воїнам – уродженцям Калинівського району, які загинули в Афганістані.
Встановлений 17 років тому, 21 травня 2001 року, пам’ятник вимагав реконструкції та оновлення. Завдячуючи ініціативі Калинівської районної Спілки ветеранів Афганістану було розроблено план роботи та благоустрою території навколо пам’ятника, створено штаб з числа активістів-«афганців», які працювали на реконструкції.
В пам’ять про Анатолія Бабія,  Володимира Бездушного, Володимира Валігуру, Василя Гуменчука, Віктора Драбенюка,  Анатолія Кабанова, Сергія Нечипорука, Миколу Олійника, Олега Столярського, Анатолія Шкорбу та інших загиблих і померлих учасників бойових дій в Афганістані заупокійну панахиду відслужив священик Української Православної Церкви Київського Патріархату отець Орест.
«Символічно, що відзначаючи День незалежності України, ми урочисто відкриваємо відреставрований пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам. Український народ віддає глибоку шану та повагу всім, кому судилося пройти горнило бойових дій в Афганістані та інших «гарячих» точках планети», – наголосив голова Калинівської районної державної адміністрації Володимир Гаврилюк.
Голова районної ради Василь Поліщук і голова Калинівської міської об’єднаної територіальної громади Анатолій Шамалюк висловили співчуття родинам загиблих воїнів, вручили їм матеріальну допомогу, відзначили згуртованість членів Калинівської районної Спілки ветеранів Афганістану в проведенні реставраційних робіт і в благоустрої території.
«Ми з честю виконали свій військовий обов’язок, перебуваючи на полі брані, а тепер наш священний обов’язок – увічнити загиблих бойових побратимів, пам’ятати про них і розповідати правду про війну в Афганістані», – відзначив голова Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані Петро Кирилішин.
За дорученням Правління УСВА він вручив Почесну грамоту УСВА Калинівській районній Спілці ветеранів Афганістану (на знімку). За підтримку діяльності районної спілки Подякою голови УСВА відзначені голова райдержадміністрації Володимир Гаврилюк, голова райради Василь Поліщук і голова Калинівської міської об’єднаної територіальної громади Анатолій Шамалюк, учасники бойових дій в Афганістані Микола Галицький, Олександр Завірюха, Володимир Шепета. Подяками  Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані відзначені будівельники – приватний підприємець Володимир Шевчук і директор ТОВ «Граніком» Сергій Лягін.
Голова Калинівської районної Спілки ветеранів Афганістану Петро Шуманський висловив вдячність керівникам району і міста, учасникам бойових дій в Афганістані за надану допомогу у реставрації пам’ятника, подякував усім небайдужим за активну громадянську позицію і підтримку у справі увічнення пам’яті полеглих в Афганістані воїнів. Він подякував очільникам організації попередніх років Василю Бовкуну і Юрію Міняйлу за спорудження пам’ятника.
Вшановуючи пам’ять воїнів, які загинули в різні роки, учасники мітингу поклали квіти до пам’ятників воїнам загиблим в Афганістані та в Другій світовій війні.
Прес-служба Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані.


Герою України
У Чернігові на одному з будинків вулиці Олега Міхнюка встановили меморіальну дошку на честь воїна-«афганця», активного учасника Революції Гідності.
Олег Іванович був у числі перших патріотів, які 2014-го стали на захист України. «Я можу не йти,  але там мої хлопці. Ти сильна, ти витримаєш і будеш боротися далі», — згадує слова Олега його дружина Ірина, яка є головою правління благодійної організації «Крила 8 сотні».
На жаль, Героєм України воїн-інтернаціоналіст став посмертно: Олег Міхнюк загинув 20 серпня 2014 року під час мінометного обстрілу біля селища Новосвітлівка Краснодонського району Луганської області. Похований 23 серпня у Києві.
Пам'ять героя прийшли вшанувати представники органів влади, бойові побратими, друзі, громадськість. Долучився до заходу Чернігівський міський голова Владислав Атрошенко.
Прямий, конкретний, багато в чому категоричний, але завжди готовий допомогти — саме таким пам’ятають Олега Міхнюка. Родом він з Чернігівщини: народився 27 жовтня 1965 року в селі Мала Дівиця Прилуцького району.
Під час бойових дій в Афганістані зазнав два поранення. Кавалер двох орденів Червоної Зірки і медалі «За відвагу». Один з ініціаторів і засновників Української Спілки ветеранів Афганістану, заступник голови УСВА з питань медико-соціальної реабілітації ветеранів і військово-патріотичного виховання молоді.
За словами голови Української Спілки ветеранів Афганістану Сергія Червонописького, на сході країни ми вже втратили 17 вірних синів, для яких війна в Афганістані виявилася не останньою. Двоє з них – з Чернігівщини. Аби ці втрати небули марними, варто об’єднувати сили задля розбудови сильної держави.
Як зазначив голова ГО «Єдина родина Чернігівщини» Микола Шанський, чернігівчани пишаються своїми героями-патріотами. На жаль, 187 з них віддали життя за цілісність ісуверенітет України. Про це не можна забувати.
Освячення меморіальної дошки і поминальну літію відправив військовий капелан, священослужитель Української Православної Церкви Київського Патріархату протоієрей отець Євген Орда.
Департамент інформаційної діяльності та
комунікацій з громадськістю Чернігівської облдержадміністрації.



Пам’ятають краяни і бойові побратими
У селі Яблуниця Яремчанської міської ради на Івано-Франківщині на фасаді загальноосвітньої школи урочисто відкрито меморіальну дошку на честь Василя Романовича Романчукевича, який героїчно загинув у Афганістані.
Василь народився 30 травня 1966 року в селі Яблуниця Надвірнянського району у робітничій сім'ї. До призову на військову службу працював робітником Надвірнянського будівельного управління. Призваний до Збройних Сил 13 травня 1985 року, в грудні направлений в Афганістан механіком-водієм бойової машини піхоти. Брав участь у багатьох військових операціях.  
26 травня 1986 року на бойовій операції  рядовий Романчукевич, уміло маневруючи, забезпечував екіпажу БМП можливість вести ефективний вогонь по противнику. У цьому запеклому бою він загинув при підриві бойової машини на міні.
За мужність і героїзм, проявлені при виконанні інтернаціонального обов'язку, нагороджений медаллю «За бойові заслуги» і посмертно орденом Червоної Зірки. Похований у рідному селі.
В урочистостях взяли участь воїни-«афганці» району та області,  педагоги та  учні школи, представники Яблуницької сільради, мешканці села.
Краяни і бойові побратими шанують пам'ять Романа Романчукевича.  2014 року меморіальну дошку на його честь було встановлено на фасаді Поляницької загальноосвітньої школи, в якій він навчався з першого по четвертий клас.
За домовленістю з керівництвом Яблуницьої сільської ради та її громади  дирекція школи вирішила встановити замість старого новий пам'ятник (погруддя) герою біля входу в приміщення сільської ради.
Прес-служба Івано-Франківської обласної організації УСВА.


Незабутній подвиг
У селищі Камишани на Херсонщині урочисто відкрито пам’ятну дошку кулеметнику 14-ї механізованої бригади ЗСУ Ігорю Володимировичу Гришичкіну.
Захисник Вітчизни загинув 2 березня 2016 року під Красногорівкою Донецької області. Згадати Ігоря прийшли рідні, бойові побратими, воїни-інтернаціоналісти, представники влади, школи та училища, де він навчався, жителі селища.
На мітингу виступили мер Херсона Володимир Миколаєнко, селищний голова Олександр Фатєєв, бойові друзі загиблого. Голова ветеранської організації селища учасник бойових дій Микола Знахоренко зазначив, що в антитерористичній операції на сході країни взяли участь 64 жителі Камишан, двоє з них загинули.
Символічно, що пам’ятні дошки героям встановленно поряд з меморіалом загиблим землякам в роки Другої світової та Афганської воєн. Херсонці пам’ятають подвиг героїв.
Прес-служба Херсонської обласної організації УСВА.


Передплата-2019
Побратиме, це наша з тобою газета!

Державне підприємство по розповсюдженню періодичних видань «Преса» повідомляє, що з 1 вересня роозпочато передплату на 2019 рік на періодичні видання.
Газету Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», де  друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і  поезія, можна оформити за Каталогом періодичних видань України «Преса поштою»  в усіх відділеннях поштового зв’язку України.
Мінімальний передплатний період – один місяць, максимальний – рік.
Наш індекс – 30224.
Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки складає:
– на місяць – 5, 32 грн.,
– на три місяці – 15, 96 грн.,
– на шість місяців – 31, 92 грн.,
– на рік – 63, 84 грн.

Підтримуйте газету воїнів-інтернаціоналістів «Третій тост» своєчасною передплатою.


Запрошуємо на «Оберіг»

12-13 жовтня 2018 року в Херсонському Палаці молоді і студентів відбудеться ХVI Всеукраїнський конкурс-фестиваль військово-патріотичної творчості «Оберіг», учасниками якого вже протягом багатьох років є військовослужбовці, працівники правоохоронних органів України, учасники  бойових дій, воїни-інтернаціоналісти, курсанти і студенти навчальних закладів і творча молодь.
Запрошуємо вас стати учасниками фестивалю у таких номінаціях:
– популярна естрадна пісня військово-патріотичної тематики (солісти, дуети, тріо, вокальні ансамблі, вокально-інструментальні ансамблі),
– поезія військово-патріотичної тематики,
– художнє читання,
– бард-автор,
– бард-виконавець.
Будемо щиро раді вітати усіх у нашому місті.
Заявки приймаються до 5 жовтня 2018 року на e-mail: Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт.
Більш детальну інформацію можна отримати за тел.: (0552) 51-15-56, 050-906-81-37, 050-502-21-88.
Оргкомітет фестивалю.


Чудовий літній день
З благословення правлячого єпископа Шепетівського та Славутського Євсевія працював одноденний православний табір для дітей.
Учасник бойових дій в Афганістані настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії протоієрей Анатолій Вересюк благословив на відпочинок дітей і дорослих.
Щоб згуртувати учасників, вожаті об’єднали їх у дві команди — «Яблука» і «Груші». Дітям дуже сподобалися  веселі ребуси, квести, перетягування канату, купання у водоймі. Завдяки громадській організації «Рибалки Поділля» вони відчули себе справжніми рибалками, плавали на катамарані.
Завдяки ветеранам-«афганцям» кожен учасник став стрільцем, а найкращі відзначені Почесними грамотами Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану. Представники організації В. Лук’янчук, В. Лакей, В. Метельський, Є. Царик, В. Окорський  після спільної молитви пригостили  дітей смачним кулішем.
У табір завітав аматорський хор Шепетівського осередку УТОСу «Пролісок» з піснями і гуморесками.  
Учасники щиро вдячні за організацію протоієрею Федору  Вересюку.
Тетяна УСТЮШКІНА,
учасниця табору.



Нове видання
Останній подарунок нам, живим
У Золотоніській районній бібліотеці відбулася презентація збірки поезій учасника бойових дій, поета Івана Нерівного «Я любив вас усіх…». На жаль, проходила вона без участі автора, який 20 січня після тривалої хвороби помер.
На презентації були присутні студенти технікуму ветеринарної медицини, працівники бібліотеки, міського краєзнавчого музею імені Пономаренка, журналісти газети «Вісник Золотоніщини», дружина поета, його діти та онуки, бойові побратими на чолі з головою Золотоніської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Миколою Добрелею, друзі.
Дуже важко усвідомити, що ще в листопаді минулого року на презентації збірки «Пил Баграма» він посміхався присутнім, читав свої нові вірші, і ось нашого побратима не стало. Він не здогадувався, що вийде ще одна його збірка. Це заслуга дружини Тетяни, яка зібрала ці невеличкі аркуші паперу з написаними віршами, де йшлося про життя, про кохання і любов до близьких, друзів і неньки-України.
Мені дуже складно було представляти збірку Івана Нерівного «Я любив вас усіх…». Здавалося, що задзвонить телефон і «братишка» Ваня запитає: «А що це за урочистості без мене?». Він писав з душею і для душі, дуже талановито:
Брати шануймося, ми того варті,
Козацька слава голосно луна,
Чека нас перемога й мирне завтра,
Будь вільна, Україно, на віка…
Що цінилось завжди, що цінуємо нині,
Що на труд і подвиг серце окриля?
Доки буле жити мати Україна,
Скарб щонайдорожчий – рідная земля!
Іван Нерівний, Ванюшка спішив жити, бути корисним, співав і писав… Не встиг, на жаль, написати все, що хотів, але й те, що залишив після себе, є літературним скарбом поета, патріота України.
Він не читав ці рядки, що я написав, тож їх почує його душа:
Пішов поет туди, за хмари,
Де завжди сонце, в інший світ.
Повернення чекати марно,
Земний залишив він свій звіт.
Господь дає нам шанс життя,
Тож конче треба пам’ятати.
Тихцем не йти у небуття,
Про  себе спогад залишати.
Як не важка була б дорога,
Коли в житті робити крок,
Крізь терні і до зірок
Йдемо ми всі завжди до Бога.
І наодинці, там, в гаю,
Серед квіток й пташиних співів,
Згадаєш долю ти свою
І всіх близьких, що й досі живі.
А збірка «Я любив вас усіх…» – це останній подарунок нам, живим, від Івана Нерівного – патріота, поета, який цінував життя, любив усіх нас, свою родину і рідну Україну.
Анатолій СКРИПНІК,
член Національної Спілки журналістів України, учасник бойових дій, підполковник у відставці.



Незабутні
Не заростає стежка пам’яті

Минуло багато років, але не заростає стежка до могили нашого бойового побратима Сергія Дмитровича Зайчука — воїна-десантника, який загинув від душманської кулі у далекому 1980 році на афганській землі й нагороджений посмертно медаллю «За відвагу».
У день його загибелі, 22 серпня, в рідне село Сергія — Орлинці приїхали активісти Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану Анатолій Свинарчук, Віктор Чорноус, Андрій Андрєєв, Олександр Мугиль, а також однополчани, з якими він служив у Афганістані, Микола Ліончук і Леонід Демчук (він разом із Сергієм навчався в Орлинецькій школі, а під час служби хлопці товаришували, допомагали один одному).
Староста села Ірина Іванівна Наметченюк, завідуючі будинками культури села Орлинець Олена Фотіївна Мельник і села Рожичної Євгена Вікторівна Лисун, завідуюча бібліотекою Світлана Іванівна Філюк разом з воїнами-«афганцями» відвідали місце поховання загиблого земляка, вшанували його пам'ять хвилиною мовчання, поклали квіти на могилу і до обеліска на полі імені Сергія Зайчука.
У селах громади відбулися спортивні змагання пам’яті Сергія Зайчука, зокрема, турнір з міні-футболу між командами Лотівки, Устянівки та Орлинця. Від Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану переможцям – юним футболістам села Устянівки –  подарували м’яч.
У селі Орлинцях відбувся турнір зі стрільби з пневматичної зброї серед молоді. Судили змагання воїни-інтернаціоналісти. У запеклій боротьбі перше місце виборов Михайло Тимощук, друге посів Сергій Антонюк, третє – Олег Низовець. Переможці та призери нагороджені грамотами Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану.
Допоки ми живі, пам’ятатимемо свого бойового товариша Сергія Зайчука.
Микола ЛІОНЧУК,
член Шепетівської Спілки
ветеранів Афганістану.
















 
Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов