Пам’яті відомого правозахисника, учасника історичних подій в Україні і Афганістані Анатолія Михайловича Задворного.
1 жовтня 2018 року, нашому батьку – Анатолію Михайловичу Задворному виповнилося б 84 роки. Його життя не було легким. І усього в житті він досягав самостійно.
Батько багато вчився, багато працював, любив роботу з людьми і завжди допомагав тим, хто цього потребував. Наприклад, з свого села Скибинці, забрав в нашу сім’ю дівчинку Ніну Демченко, яка через хворобу втратила слух і не говорила. Батько влаштував її в спеціальну школу-інтернат, де таких діток навчали мові жестів, вчили говорити та адаптували до життя. Тато з мамою забирали Ніну на вихідні і на короткі канікули до нас додому, опікувалися дівчинкою, поки вона не закінчила школу.
Батько, старший з восьми дітей родини Тетяни Юхимівни та Михайла Івановича Задворних, двійко перших померли, проживши трохи більше року. В сім’ї було шестеро дівчат і двоє хлопців. З дитинства тато піклувався і допомагав брату і сестрам.
Тато народився 1 жовтня в селі Михайлівка Сквирського району Київської області. Згодом родина знову повернулася на Вінниччину, у село Скибинці. Життя у селі було важким. Батько нашого тата, Михайло Іванович Задворний вчителював, мама – Тетяна Юхимівна працювала в колгоспі – діти, хатня робота, домашнє господарство – було на її плечах.
Як і годиться сільському хлопчині, батько і гусей пас, і корів, і не цурався ніякої роботи. Залишався час і на розваги. Річка, ліс, який починався за селом. Улюбленим, у хлопчачої компанії, була місцина у лісі, де поміж велетенських гранітних брил бігла річечка, а в ній водилися раки. Місце називалося Тартак і там стільки часу було проведено! Любив тато навідуватися до бабусі Ксенії, батькової матері. Вона жила через дорогу, навпроти їх хати. Бабця Ксеня заговорювала зубний біль, ворожила, знала багато трав і ними лікувала людей. Малим наш тато любив слухати її оповіді про те, як до Революції бабуся Ксеня пішки ходила до Києво-Печерської Лаври, за три дні долаючи 150 кілометрів дороги. Та найбільше закарбувалися розповіді бабці Ксені про діда Івана, її чоловіка, який воював солдатом на російсько-японській війні. Ставши дорослим, батько зібрав багато книжок про цю війну.
У 1941 році татові виповнилося сім років, йшла Велика Війна. Навчання відкладалося. І хоча Скибинці, як колись, так і зараз, стоять осторонь від основних автомобільних і залізничних шляхів, все ж фашистські війська прокотилися селом. Тато розповідав, що вдвох з братом Сашком вони поцупили у німецьких солдат кобуру з пістолетом: хотіли постріляти. Коли солдати виявили, що зброя зникла, здійнявся страшний ґвалт. Наш батько сховався за скриню. Та якось не дуже вдало це у нього вийшло, бо його босі ноги стирчали з-за скрині. За них і вхопив тата німець, витягнувши головою донизу на середину хати. На щастя, наш дід Михайло, а татів батько, добре знав німецьку мову і зумів владнати конфлікт, та потім задав синові прочуханки.
До школи тато пішов, коли Вінниччину звільнили від фашистських загарбників. А ходити доводилося за 7 кілометрів від села. Важко було пізньої осені і взимку, коли затемна йшов до школи й затемна повертався.
У 15 років батько приїжджає до Києва і починає працювати учнем слюсаря-складальника на Київському мотоциклетному заводі. Паралельно вчиться у вечірній середній школі.
У 1953 році йде служити до армії. Службу проходив в Групи радянських військ у Німеччині, в одній з льотних частин. Він налаштовував радіообладнання літаків. Наприкінці служби разом з іншими військовими був відряджений до естонського міста Валга. Там познайомився з своєю майбутньою дружиною – Тетяною. Разом вони прожили 60 років.
Після армії батько працював і електриком, і інструктором райкому партії, і вчився. Одночасно здобув дві вищі освіти. Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет і Вищу партійну школу. На початку 70-х років минулого століття захистив кандидатську дисертацію з проблем сім’ї, з цієї ж проблематики опублікував наукову роботу. Шість років був деканом відділення журналістики Київської Вищої партійної школи.
З посади декана, на початку осені 1980 року був відряджений до Афганістану, а через кілька місяців до нього приїхала і дружина Тетяна. З першого дня Афганістан увійшов в його серце і лишився на все життя. Він полюбив цю країну і її народ. В Афганістані працював радником. Консультував міністрів внутрішніх справ і зв’язку, зокрема, Саїда Мохаммада Гулябзоя і Мохаммада Аслама Ватанджара. Район Кабулу, де жили батьки, неодноразово був під обстрілами. На щастя тато з мамою лишилися неушкодженими.
В Афганістані батько здружився з багатьма військовими, лікарями, інженерами, дипломатами, геологами. Неодноразово бував у військових частинах, які вели бойові дії.
І після повернення на Батьківщину Афганістан залишався головною частиною батькового життя. Він відстежував і аналізував події, що відбувалися в цій східній країні. Його хвилювала і тривожила доля тих, хто, як і він, пройшов Афганістан. Саме тому батько брав участь у зміцненні Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) і створенні політичного об’єднання ветеранів і чорнобильців – Української партії справедливості. Окрім того, він був серед ініціаторів підготовки і прийняття низки законодавчих актів, спрямованих на захист прав, як «афганців», так і тих, хто служив і працював в інших країнах світу, а також дітей війни.
Багато років, майже з часу створення в Україні інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, батько працював в цій установі радником на головних гуманітарних напрямках першого омбудсмана України Ніни Іванівни Карпачової. Це була робота, яка відповідала внутрішньому стану його душі – захищати права, допомагати, дбати про людей.
Батько почав, але, на жаль, так і не встиг написати книгу про Афганістан. До неї мали увійти його афганські щоденники, великий фактичний матеріал, спогади учасників тих подій.
У нього залишилося багато нездійснених планів …
Син і донька Анатолія ЗАДВОРНОГО.
|
