|
З НОВИМ РОКОМ І РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!
Дорогі бойові побратими!
Шановні сім'ї наших полеглих друзів!
Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) сердечно вітаю вас з Новим 2019 роком і світлим святом Різдва Христового!
Рік, який відходить у минуле, додав мало оптимізму й радості нашим громадянам: вже більше чотирьох років на сході країни триває війна, гинуть мирні люди і військовослужбовці, руйнується економіка, не виконуються мінські домовленості, збільшується чисельність вимушених переселенців. Але у цей складний час народ України, її Збройні сили продовжують відстоювати територіальну цілісність і незалежність держави.
Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) усі ці роки військового протистояння на сході країни багато робить для допомоги військовослужбовцям, передаючи їм свій бойовий досвід, бере активну участь у волонтерській роботі, у військово-патріотичному вихованні молоді, багато ветеранів Афганської війни, незважаючи на вік і поранення, отримані у минулому, захищають рідну країну зі зброєю в руках. На жаль, ми знов несемо бойові втрати.
УСВА продовжує вести велику меморіальну роботу з увічнення пам’яті воїнів, які загинули при захисті Вітчизни і в бойових діях на території інших держав. Більш як 500 пам’ятників за безпосередньої участі Спілки відкрито в обласних центрах, містах і районах України. А в 10 областях країни – у кожному районі, і ця робота триває. Днями з ініціативи керівництва Спілки на території «афганської» церкві – Свято-Воскресенського храму пам’яті загиблим і ветеранам Афганістану урочисто відкрито «Стіну скорботи», яка присвячена 20 загиблим у зоні проведення АТО-ООС ветеранам-«афганцям», членам УСВА.
Правління УСВА неодноразово зверталося до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України з пропозиціями щодо використання бойового та життєвого досвіду ветеранів війни у вирішенні гуманітарних проблем звільнення військовополонених і розшуку зниклих без вісті, участі у переговірному процесі для отримання скорішого миру в Україні, але наші можновладці не ідуть нам назустріч.
Якщо ми хочемо бачити Донбас в Україні, альтернативи миру немає. Дня перемоги у війні на Донбасі не буде! Тільки день довгожданого миру ми зможемо спільно відзначати як у Києві, так і в Донецьку. Мир – єдиний спосіб зберегти Україну. Тому наша Спілка приступила до формування громадянського руху під назвою «Корпус Миру» з єдиною метою – досягнення стійкого миру. У цей рух можуть увійти ті політсили, які готові з нами йти складним шляхом до досягнення миру. «За мир!» – наш загальний політичний слоган і бренд.
Українська Спілка ветеранів Афганістану з часу заснування головним своїм обов’язком вважає зміцнення «афганського» руху в країні, захист соціальних прав і гарантій сімей загиблих воїнів, інвалідів війни та учасників бойових дій, увічнення пам’яті бойових товаришів, патріотичне виховання молоді. Цього року під керівництвом і з ініціативи Правління Спілки 25 квітня, 19 червня і 18 вересня було проведено багатотисячні Всеукраїнські попереджувальні мирні акції, вимоги яких надано керівництву держави. Ми учергове продемонстрували владі й суспільству, що ще живі та разом ми – організована, дисциплінована сила, яка спроможна відстоювати права ветеранів війни і сімей загиблих воїнів. Цього разу нас почули, відбулися ділові зустрічі з міністрами, народними депутатами, створено робочу групу. Чогось ми добилися, чогось – ні, але головне – ми разом зробили велику справу, помітний крок у боротьбі за наші соціальні права. І зупинятися ми не збираємося!
У 2019 році відбудуться знакові події – 30-а річниця виведення військ з Афганістану, вибори нового президента і парламенту, які з нетерпінням чекає наш народ. Ветерани Афганістану завжди брали активну участь у громадянському і політичному житті країни. Для більш ефективної роботи з відстоювання соціальних гарантій ветеранів війни, сімей загиблих, покращання життя наших людей ми повинні йти у владу. Там, де працюють наші бойові побратими, краще і швидше вирішуються проблеми нашої категорії.
Воїни-інтернаціоналісти і створена нами Партія ветеранів Афганістану користуються повагою і підтримкою народу України. Для значних і дієвих досягнень ми повинні підтримувати одне одного і допомагати в усіх справах, а головне – бути разом. Разом ми – сила!
2019 рік приходить до нас з новими надіями і сподіваннями, планами і перспективами. Нехай у новому році здійсняться всі ваші світлі мрії!
Бажаю вам і вашим рідним міцного здоров’я, любові й турботи близьких людей, щастя і добробуту, гарного святкового настрою, успіхів і наснаги у благородній праці в ім’я розквіту Української держави, а головне – миру і злагоди у нашій країні!
З найкращими побажаннями –
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.
Обговорили важливі питання
5 грудня у Київському міському Палаці ветеранів відбулося чергове засідання Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) з порядком денним:
1. Про підсумки статутної діяльності УСВА у 2018 році та успіхи у спортивному і патріотичному вихованні молоді. З інформацією виступили голова УСВА С. В. Червонописький і керівники обласних організацій УСВА.
2. Про хід підготовки до відзначення 30-ї річниці виведення військ з Афганістану, очікування відповідного акту уряду та заснування нагороди УСВА «Честь. Мужність. Пам'ять». З інформацією виступив голова УСВА С. В. Червонописький, а також керівники обласних організацій УСВА.
3. Про деякі особливості наступних президентських і парламентських виборів у 2019 році. Інформація С. В. Червонописького.
4. Відкриття меморіалу «Стіна скорботи» на честь ветеранів Афганської війни, які загинули при захисті територіальної цілісності України у 2014–2018 роках. З вступним словом виступив голова УСВА С. В. Червонописький.
З усіх пунктів порядку денного прийнято відповідні рішення.
Незабутні
Увічнили імена героїв
Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) веде велику меморіальну роботу з увічнення пам’яті воїнів, які загинули при захисті Вітчизни і в бойових діях на території інших держав.
Центром урочистих і меморіальних заходів Спілки на державному і громадському рівнях став Всеукраїнський меморіал загиблим в Афганській війні, створений у Києві по вул. Лаврській, 27, до складу якого входять пам’ятник воїнам, загиблим в Афганістані, і «афганська» церква – Свято-Воскресенський храм пам’яті загиблим і ветеранам Афганістану.
Біля скульптурної групи з трьох воїнів, які вийшли з бою, на гранітних плитах – прізвища всіх 3280 громадян України від солдата до генерала, які загинули в Афганістані.
На жаль, Афганська війна не стала останньою, як ми мріяли. Список жертв продовжується в сучасній війні. Із багатьох сотень «афганців», які у 2014–2018 роках встали на захист територіальної цілісності України, 20 ветеранів війни – членів УСВА загинули.
З метою увічнення їх пам’яті голова УСВА Сергій Червонописький виступив з ініціативою про створення на території меморіалу «Стіни скорботи», кожна з меморіальних дошок якої присвячена загиблому захиснику Вітчизни, з його обличчям, призвіщем, символічним зображенням минулих і сучасних бойових заслуг.
«Янголи-охоронці теж можуть втомлюватися. Тому, неодноразово випробовуючи долю, про це потрібно пам’ятати». Такі слова говорили своїм побратимам-«афганцям» їхні друзі. Але у патріотичному піднесенні вони пішли на захист територіальної цілісності України, передаючи свій бойовий досвід недосвідченим бійцям-добровольцям.
5 грудня новий меморіал було відкрито. В урочистому заході брали участь члени Правління УСВА, гості з усіх областей України, священослужителі різних конфесій.
Прес-служба УСВА.
Увічнили імена героїв
У Києві на подвір’ї Свято-Воскресенського храму пам’яті загиблим і ветеранам Афганістану відкрито «Стіну скорботи» з іменами ветеранів-«афганців», які загинули під час бойових дій на сході України.
Молебень та освячення очолив голова Синодального відділу УПЦ із взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України митрополит Білоцерківський та Богуславський Августин.
«Хоч скорботна хвилина, але це той випадок, коли присутня і радість. Ці воїни мужні, на тому світі мають втіху. Напевно, вони кажуть Богові: «Господи, а ми ще ж пожили після Афгану…», на відміну від друзів, які там залишилися. Ніхто не думав, що після тих випробувань, які вони пройшли в Афганістані, доведеться знову брати до рук зброю і виконувати свій військовий обов’язок, вже патріотичний, не просто громадянський. Нехай ці порожні місця на плитах не поповнюються новими нашими героями! Дай Боже, щоб на цьому все закінчилося. Кожен меморіал, кожне місце пам’яті загиблим – це святе, але коли поєднується з храмовим комплексом – дуже добре, тому що можна не просто підійти, вшанувати, а й помолитися. Царство Небесне всім героям!», – сказав митрополит Августин.
Владика звернув увагу, до чого має спонукати відкриття пам’ятної стіни усіх, хто її побачить. «Нехай це буде приводом подумати про Батьківщину, про своє місце в житті, державі, суспільстві. А владі – мудрості, розуму, щоб все це скоріше закінчилося, як страшний сон».
Голова Української Спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький розповів, що на відкриття меморіалу приїхали ветерани з усіх куточків України. «Нам, ветеранам Афганської війни, на жаль, доводиться брати участь вже у другій неоголошеній війні. Але ми завжди були синами свого народу, своєї держави. Сьогодні ми відкриваємо «Стіну скорботи» за нашими загиблими на сході України побратимами. Щиро дякую ветеранам Афганської війни, які приїхали сюди з усієї країни, щоб вклонитися пам’яті воїнів. У цей момент Україні хочеться побажати миру», – сказав він.
Настоятель Свято-Воскресенського храму пам’яті загиблим і ветеранам Афганістану, перший проректор Київської Духовної Академії протоієрей Сергій Ющик розповів про загиблих воїнів. «На «Стіні скорботи» є таблиці, присвячені воїнам-«афганцям», які загинули на сході України. На двадцяти таблицях зазначено їхні імена та інформацію, де саме вони служили. Серед них – вісімнадцять ветеранів Афганістану та двоє воїнів-інтернаціоналістів», – розповів отець Сергій.
Він також повідомив, що на освячення прибули столичні священики, священики військового відділу, капелани та священики – ветерани Афганської війни. Настоятель храму нагадав, що 15 лютого наступного року, в день свята Стрітення Господнього, відзначатиметься 30-річчя виведення військ з Афганістану.
Після освячення побратими та рідні загиблих поклали квіти до «Стіни скорботи». Біля пам`ятника воїнам-«афганцям» було звершено літію.
Прес-служба УПЦ.
Затверджено план заходів
Уряд ухвалив розпорядження „Про заходи з підготовки та відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав” і „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2018 р. № 156”.
Розпорядженнями затверджено план заходів з підготовки та відзначення у 2019 році Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, а також удосконалено Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті на фінансову підтримку громадських об’єднань ветеранів, заходи з відвідування військових поховань і військових пам’ятників, з відзначення святкових, пам’ятних та історичних дат.
Прийняття зазначених рішень сприятиме вшануванню на державному рівні ветеранів війни, учасників бойових дій на території інших держав і увічненню пам’яті загиблих.
Реалізація актів не потребуватиме додаткових видатків з Державного бюджету України та інших фінансових витрат.
Розпорядження прийняті з дорученням доопрацювання та оформлення відповідно до регламентних вимог і з урахуванням результатів обговорення.
Урядовий портал,
Міністерство соціальної політики України.
Важливе й довгоочікуване рішення уряду
5 грудня Кабінет Міністрів України на черговому засіданні розглянув проект розпорядження Кабінету Міністрів України про заходи з підготовки і відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав у 2019 році. Доповідачем виступив міністр соціальної політики Андрій Рева.
15 лютого 2019 року виповнюється 30 років з дня повного виведення радянських військ з Афганістану. Однак уроки Афганської війни для світу та її наслідки для України недостатньо вивчені й враховані у сучасному житті.
Країни НАТО і загальної коаліції, що налічувала 50 держав, у тому числі і Україну, у період з 2001 до 2014 року не поставили крапку в цій війні. З 2015 року розпочато нову операцію сил НАТО «Рішуча підтримка», в якій беруть участь 39 держав. Україна передбачає направлення 30 військових фахівців для участі в операції. Війна триває…
З України на цю війну в період 1979–1989 р.р. було призвано 160 тисяч наших громадян. Ветерани Афганської війни незадоволені ставленням влади до їх соціальних проблем. Тому навесні й влітку 2018 року УСВА організувала і провела низку попереджувальних масових акцій перед будівлями Кабінету Міністрів і Верховної Ради України. Учасники акцій висунули вимоги до влади у соціальній і медичній сферах.
Міністр соціальної політики А. Ю. Рева неодноразово зустрічався з учасниками акцій і з керівниками УСВА, її головою С. В. Червонопиським. У відвертих обговореннях соціальних проблем ветеранів з окремих питань було досягнуто консенсус. Міністр підтримав пропозицію УСВА щодо відзначення особливого 2019 року Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав у зв’язку з 30-ю річницею виведення військ з Афганістану.
Після тривалої наполегливої роботи над проектом Мінсоцполітики, Держслужби у справах ветеранів війни і громадських організацій ветеранів Афганістану, довготривалого погодження з центральними органами виконавчої влади Кабінет Міністрів України прийняв довгоочікуване розпорядження.
Ветерани сподіваються, що все передбачене буде виконано!
Прес-служба УСВА.
Вы с честью выполнили приказ Родины!
39-летию Кабульско-Баграмской воздушно-десантной операции посвящается
Дорогие боевые друзья, однополчане 103-й воздушно-десантной дивизии и 345-го отдельного парашютно-десантного полка по специальной Кабульско-Баграмской воздушно-десантной операции, 1979 года.
Прошло уже 39 лет с той поры, когда вы молодые и сильные, с гордостью проходящие службу в Воздушно-десантных войсках не ведали, что 11 декабря 1979 года вас поднимут по боевой тревоге – и вы будете переживать эти мгновения. В период с 25 по 29 декабря 1979 года далеко за пределами Родины вы с честью выполнили боевой приказ!
Родина, в свою очередь, высоко оценила ваш коллективный подвиг, наградив одним Указом Президиума ВС СССР 103-ю воздушно-десантную дивизию высшей наградой – орденом Ленина, а 345-й отдельный парашютно-десантный полк – орденом Боевого Красного Знамени, единственные в ВС СССР дивизия и полк, награжденные высокими государственными наградами спустя 35 лет после Великой Отечественной войны.
Прошу почтить память погибших в первые часы операции и в ее ходе. Выразить соболезнование родным и близким членов экипажа Ил-76 и личного состава 345-го отдельного парашютно-десантного полка 103-й воздушно-десантной дивизии, находящегося в самолете, не долетевших до места высадки десанта.
С уважением –
Сергей ЧЕРВОНОПИСКИЙ, председатель УСВА,
ветеран Воздушно-десантных войск,
участник Кабульско-Баграмской воздушно-десантной операции,
генерал-лейтенант.
Актуальное интервью
Альтернативы миру нет
Председатель УСВА С. В. Червонопиский дал интервью корреспонденту «ТТ» по поводу предстоящих выборов и ситуации в стране.
– Сегодня все политсилы активно готовятся к предстоящим выборам. Ветераны Афганистана будут участвовать в этих процессах?
– Будут! И уже участвуют. «Афганцы» всегда принимали активное участие в политической жизни страны. Не станут исключением и предстоящие выборы.
– Что особенного будет на предстоящих выборах?
– Всем участникам в выборах предстоит пройти тест на государственность. Если все вместе мы его не пройдём, то нас ждут более тяжёлые события, чем потеря Крыма и война на Донбассе.
– Куда ещё тяжелей?
– Если у власти останется партия войны, то мы можем увидеть окончательное разрушение всех государственных институтов и, как следствие, распад Украины.
– Как выйти из сложившейся ситуации?
– Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) объединяет «афганцев» всех регионов Украины. По-разному они реагировали на события на Донбассе. Но прошло четыре года войны, войны, в которой с обеих сторон участвуют граждане Украины.
Мы пришли к выводу: если хотим видеть Донбасс в Украине, альтернативы миру нет. Дня победы в войне на Донбассе не будет! Только день наступившего мира мы сможем совместно отмечать как в Киеве, так и в Донецке. Мир – единственный способ сохранить Украину.
– Но практически все политические силы заявляют о необходимости мира.
– «Заявлять» – не значит «сделать». Нынешняя власть тоже заявляла. Но потом, как в анекдоте: «ну не смогла»...
– У вас есть конкретный план?
– Да. Но не буду рассказывать о всех планах, скажу о том, что наши соратники предлагают приступить к формированию «Корпуса Мира».
– Это альтернатива «Национальному корпусу»?
– «Корпус Мира» – это альтернатива войне. Политические силы имеют свойства переобуваться в полёте. Поэтому мы не говорим, что это шаг против какой-то партии. Мы против войны. Мы – за мир!
– Это новая партия?
– Нет, это общественное движение с единственной целью – достижения устойчивого мира. В это движение могут войти те политсилы, которые готовы с нами идти по сложному пути к достижению мира.«За мир!» – вот, наш общий политический слоган и бренд.
– Вы можете назвать эти политические силы?
– Давайте не будем забегать вперёд. Мы готовим большую политическую акцию, где будут представлены все, кто войдёт в «Корпус Мира». Там всех и увидите своими глазами.
Нагороди УСВА
Медаль для «афганців»
Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) спільно з ТОВ «Гарант і партнери» розробили комплект нагород на відзначення 30-ї річниці виведення військ з Афганістану.
У комплект входять: медаль «Честь, Мужність, Пам’ять», значок «АФГАН 30» і посвідчення. Окремо можна замовити футляр.
Правління УСВА на засіданні 5 грудня погодилося з заснуванням нової нагороди УСВА. Медаль не є ювілейною, має універсальний характер, використовуватиметься і в наступні роки. Кожна має свій номер.
З урахуванням підсумків територіальної реформи Правління запропонувало територіальним організаціям визначитися з замовленням нагород безпосередньо у виробника – ТОВ «Гарант і партнери».
Максимальний термін виготовлення нагород – 21 робочий день від дати укладання договору залежно від обсягу замовлення.
Контакти ТОВ «Гарант і партнери»:
e-mail:
Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт.
03022, м. Київ, вул. Васильківська, 32, Код ЄДРПОУ 38454641,
Тел../факс: (044) 353-37-77; (050) 312-9680 (Viber, WhatsApp) (098) 363-0000, (050) 418-3463.
Сайт компанії : https://www.garantpartners.com.ua/about/
Наша история
Первые потери. Как это было
Одними из первых 25 декабря 1979 года в Афганистане стали десантники 103-й Гвардейской Витебской воздушно-десантной дивизии. Очевидцем тех событий был лейтенант Сергей Червонопиский.
О первых потерях первого дня Афганской войны – наш рассказ.
25 декабря 1979 года в 19.33 недалеко от Кабула потерпел катастрофу самолет Ил-76М бортовой номер 86036 128-го Гвардейского военно-транспортного авиационного полка (Паневежис).
Экипаж капитана В. Головчина летел из аэропорта Восточньй. В составе тройки Ил-76М при построении захода на посадку в аэропорту Кабула самолет столкнулся с горой. "Черный ящик" найти не удалось, поскольку самолет упал вьсоко в горах в труднодоступном месте. Вернее, кабина с экипажем оказалась по ту сторону хребта, куда еще как-то можно было добраться, и останки летчиков с большим трудом, но достали. А салон, где находились 34 десантника и техника, упал в недоступное ущелье, и только в сентябре 2006 года их удалось найти.
Сразу после падения самолета военные пытались добраться до места катастрофы. О том, как это было сложно, рассказывают сохранившиеся записи о проведении поисково-спасательных работ:
"25.12.1979. При выполнении посадочного маневра потерпел катастрофу самолет Ил-76 с экипажем, десантниками и техникой на борту. Он врезался в одну из вершин, окружающих аэродром Кабула. В результате погибли 7 человек экипажа и 34 десантника.
27.12.1979. Утром генерал-майор Егоров А. А. вылетел на вертолете Ми-8 в предполагаемый район катастрофы, но точного места падения из-за сильного снегопада не нашли.
28.12.1979. Руководитель оперативной группы военно-транспортной авиации вызвал группу альпинистов ЦСКА, которые проходили тренировочные сборы на Тянь-Шане. Для них это было полной неожиданностью, и они очень сожалели, что с ними нет обеспечивающего их вертолета, экипаж которого натренирован для посадок и спасательных работ в горах. Все альпинисты в ярких пуховиках заметно выделяются среди серо-зеленой массы войск.
30.12.1979. На горе высажено 8 альпинистов, 2 авиационных инженера и 5 десантников. Есть договоренность с госпиталем о перевозке тел погибших в авиационной катастрофе в морг.
В 16.00 вертолет Ми-8 обнаружил гребень горы в месте удара Ил-76, одна часть самолета – на одной стороне, другая — с другой стороны гребня, наиболее интересующие части находятся с противоположной стороны того склона, на котором установлена палатка альпинистов.
01.01.1980. В 10.30 альпинистьі нашли кабину Ил-76 с останками тела Шишова — помощника командира корабля..."
Дальнейшие поиски результатов не дали. Спасательные работы были остановлены 4 января 1980 года. Осенью 2005 года ассоциация "Вымпел-Союз" получила информацию об обнаружении места падения самолета. Поступила она от одного из афганцев, с которым советская разведка сотрудничала во время войны. Его люди побывали на месте катастрофы и сделали фотографии. Изучив снимки, эксперты поняли, что найден тот самый Ил-76. На борту у него находилось 17 полевых кухонь, которые перебрасывались в Кабул. У полевых кухонь особенные колеса — тонкие, со сплошной резиной. На снимках хорошо видны именно такие колеса. Фотографии и фрагменты самолета и оборудования были переданы в Комитет по делам воинов-интернационалистов при Совете глав государств – членов СНГ. Поисковики комитета вместе с тольяттинской ассоциацией ветеранов Афганистана стали готовиться к экспедиции на место падения самолета.
Собрали деньги и отправились в Афганистан. Экспедиция состояла из четырех человек: старший группы Михаил Желтаков от Комитета по делам воинов-интернационалистов и трое тольяттинцев, бывших десантников, воевавших в Афганистане: Валерий Новиков, Александр Котов и Сергей Алещенков.
Первый заход оказался неудачным. Самолет упал в 60 км от Кабула, но чтобы добраться до ближайшего к месту падения населенного пункта, пришлось ехать в объезд 250 км по опасным горным дорогам.
Долго петляли вокруг заветной точки, пока не убедились, что на машине к месту катастрофы не подобраться. Нет дороги, только ослиная тропка через хребет Нафидунья. Пешком — минимум полтора дня.
Вторая попытка была предпринята пятого сентября 2005 года. В Кабуле экспедиция наняла вертолет Ми-8-МТ у частной фирмы. Договорились, что оплата будет идти, пока крутится винт.
Взлетели, набрали высоту. Горы — под пять тысяч метров, обломки самолета лежат на высоте 4269 метров. Двадцать минут летели, еще двадцать минут искали место. Не нашли. Сели в лощину возле кишлака Сурхи-Парса. Летчик не стал выключать винты, сказал: "Сейчас подойдут люди с оружием, будем говорить".
Два афганца с автоматами действительно появились мгновенно. Подробно объяснили, где нужное место. Вертолет набрал высоту 4700 метров, и через десять минут взорам поисковиков открылась картина, от которой сжалось сердце. Воронка, образовавшаяся на месте падения, — огромная яма, заполненная водой. Вокруг разбросано ржавое железо. "Если сядем, — сказал пилот, — не взлетим, тяги не хватит". Сбросили с вертолета памятный знак, сделали круг памяти и спустились вниз. Сели у кишлака Сейл-Задех. Взяли снаряжение и пошли карабкаться на хребет, за которым лежал погибший самолет. Решили подняться на высоту и установить второй памятный знак.
Пока приклеивали его к камням, внизу у вертолета собралось человек двести местных жителей, многие с оружием. В вертолет уже забрались их руководители. Все были напряжены. Не понимали, что у них делают нежданные гости.
Ситуация складывалась крайне неприятная. Одно неверное движение – и дело кончится плачевно. Возьмут в плен, в заложники, спрячут так, что никто и не найдет никогда. И ничего не сделаешь — их вон сколько... "И тут до меня дошло, что они не носят бороды! — рассказывал Желтаков. — Исмаилиты! А я несколькими днями раньше встречался с лидером исмаилитов Саид-Мансуром Надери. Говорил, что мы отправляемся на поиски самолета в провинцию Бамиан, и он сказал: "Если что, ссылайтесь на меня". И дал свою визитку". Визитка немедленно была продемонстрирована, и настроение сразу изменилось. А когда гости объяснили цель своего визита, отношения превратились в почти дружеские. Местные жители пообещали не срывать памятный знак и показать потом недалеко еще одно место, где в войну упал другой советский самолет. В тех горах много наших самолетов разбилось. Гиблое место...
Место падения Ил-76 найдено. Место, где погибли 34 десантника, где лежат их останки. Чтоб их родные получали пенсии, они были признаны погибшими и похороненными, хотя на самом деле их правильно было назвать пропавшими без вести. Ведь их тела так и не смогли достать...
Поисками занималась не государственная структура, а общественная организация. Но собрать останки, перевезти, сделать анализы, идентифицировать и передать родственникам общественная организация не в состоянии. На это у нее нет ни прав, ни денег. Такими вещами обычно занимается государство. Например, в Минобороны США есть специальное управление по делам погибших и пропавших без вести. Его руководитель имеет высокий ранг, он заместитель министра обороны. Кропотливые поиски ведутся до тех пор, пока останки не будут найдены. Десять лет, двадцать, тридцать, сорок...
Много лет назад из Афганистана ушла Советская армия. В афганской земле остались лежать наши парни, которых невозможно было найти и забрать с собой. Но это не значит, что они обречены остаться там навечно. Военнослужащий отдал жизнь, исполняя свой долг перед государством. Государство обязано исполнить свой долг — похоронить его на Родине.
Владимир САВИЦКИЙ.
Не згасне пам’яті свіча
У п’яту річницю початку буремних подій Революції Гідності, яка стала символом боротьби за право на власну свободу і честь, суверенітет і незалежність нашої держави, відбулася непересічна подія у житті всієї громади Чернігівщини — урочисто відкрито каплицю Архистратига Божого Михаїла на честь воїнів, полеглих за свободу і незалежність України.
Збудували її на території 108-го сектора чернігівського кладовища «Яцево», де поховані загиблі учасники АТО-ООС – 53 героя. Усього ж з поля бою на сході України не повернулися 180 синів Сіверського краю.
У відкритті каплиці взяли участь члени родин загиблих,Чернігівський міський голова Владислав Атрошенко, голова обласної ради Ігор Вдовенко та його заступник Арсен Дідур, заступник голови облдержадміністрації Наталія Романова, радник Уповноваженого Президента України з питань інвалідів та учасників АТО Людмила Зінченко, представники громадської організації «Єдина родина Чернігівщини», обласного і міського комітетів сімей загиблих військовослужбовців у Афганістані, міської організації УСВА, ветерани антитерористичної операції, священослужителі, громадські діячы, волонтери.
Уперше питання про спорудження каплиці було порушено у жовтні 2015 року Миколою Шанським – батьком полеглого на Донбасі воїна Андрія Шанського. Ініціативу було одноголосно схвалено громадськістю, родинами загиблих воїнів. Координатором будівельних робіт, які розпочалися наприкінці 2016 року, стала ГО «Єдина родина Чернігівщини».
Завдяки ефективній співпраці родин полеглих героїв, представників місцевої влади і духовенства у листопаді будівництво було завершено.
Поруч із храмом розміщено пам’ятний знак на честь воїнів, які загинули за незалежність і цілісність держави. Біля нього встановлено гільзи з землею із населених пунктів Донецької і Луганської областей, де пролилася кров наших земляків.
Почесне право підняти Державний Прапор України було надано голові Ради ветеранів АТО-ООС підполковнику Андрію Требуху та дітям полеглих захисників: сину командира танку Т-64 5-ї роти 2-го танкового батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади, «кіборга» капітана Володимира Титарчука, доньці командира 6-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 2-го батальйону спеціального призначення (резервного батальйону) «Донбас» Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України Олега Бурлаки, сину старшого солдата, стрільця 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади Дмитра Пономаренка і доньці старшого солдата, гранатометника 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади Миколи Бруя.
Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять всіх, хто загинув при виконанні військового обов’язку в зоні АТО-ООС і поклали квіти до пам’ятного знака.
Освячення каплиці та молебень за полеглими у боях за незалежність і волю України провів керуючий Чернігівською єпархією УПЦ КП архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій, священослужителі Козацького кафедрального собору Великомучениці Катерини та Церкві Михаїла і Федора.
Члени родин військовослужбовців, бойові побратими, представники громадських організацій і місцевої влади подякували усім воїнам за захист кордонів України, одностайно висловили переконання, що з вірою у серці перемога у цій війні обов’язково буде за нами, а жертви українського народу не будуть марними.
Після спільної молитви учасники встановили символічні лампадки до пам’ятного знака воїнам Чернігівщини, полеглим за Україну, а також до місць поховань. У капличці запалили свічки на знак того, що світла пам’ять про наших загиблих героїв ніколи не згасне.
Володимир БЄЛЯЄВ,
голова Чернігівської обласної організації ПВА.
В організаціях УСВА
І знов поїздка на схід
Волонтери Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану повезли військовослужбовцям продукти харчування, медикаменти, одяг, маскувальні сітки, сувеніри, зокрема дитячі малюнки, а також новопридбаний автомобіль.
Як розповів голова Волинської обласної організації УСВА Григорій Павлович, волонтери від спілки вже близько п’яти років періодично їздять на передову, куди доставляють усе найнеобхідніше – починаючи від одягу, продуктів харчування й закінчуючи запчастинами чи автомобілями. Окрім того, везуть іменні передачі.
– Завдяки волонтерам, зокрема із Нововолинська, вдалося придбати автомобіль, який ми відправляємо нашій 14-й ОМБ із Володимир-Волинського, – сказав Григорій Павлович. – Зараз у ремонті ще два автомобілі, які місяць тому волонтери забрали зі сходу. Передаємо не тільки продукти чи техніку, передаємо хлопцям частинку нашої душі. Ми не забуваємо героїв, які на передовій захищають суверенітет нашої країни.
Від імені обласної організації УСВА Григорій Григорович подякував усім, хто долучився до збору допомоги бійцям у зоні ООС: фонду Ігоря Палиці «Тільки разом», ТОВ «Забіяка», ТМ «Дмитрук», «Луцьк Експрес», ПАТ «Теремнохліб», ТзОВ «Волиньфарм», «Наш Край», Олександру Михальчуку, мешканцям Торчина, Любомля, Ковеля.
Волонтер Олександр Шинкарук зауважив, що придбати автомобіль бійцям вдалося завдяки небайдужим мешканцям Нововолинська, Благодатного. Ініціатором збору допомоги для купівлі машини став волонтер Олександр Мазурок,який відправляє на передову вже не перший автомобіль.
Олег ТРОФИМЧУК.
Згадали всіх
Традиційно до Міжнародного дня людей з інвалідністю Чернігівське обласне відділення і міська організація УСВА влаштовують заходи із вшанування пам’яті загиблих на Афганській війні земляків.
З часом у вирі нових подій тьмяніють спогади, але не меншає від того шана до воїнів, які чесно, мужньо і самовіддано виконували свій військовий обов’язок. Афганська війна залишила глибокий слід у душах тих, хто пройшов її вогненними стежками. Та найболючіша рана у тих, хто втратив у ній найближчих – синів, чоловіків, батьків. 118 синів утратила Чернігівщина, із них 19 чернігівців.
Біля пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам зібралися рідні та друзі побратимів. Згадали всіх, хто загинув у тій війні та помер від ран.
«Міська організація воїнів-інтернаціоналістів налічує в своїх рядах близько 700 учасників бойових дій, серед яких 11 – з інвалідністю першої, 102 – другої і 145 – третьої групи. Для нас усіх основна мета сьогодні, – наголосив голова міської спілки, учасник бойових дій в Афганістані Анатолій Кирилюк, – ще раз продемонструвати суспільству свою єдність, свою глибоку повагу до сімей загиблих, до пам’яті про людей, які навіки залишилися молодими, стали взірцем відваги й відданості військовій присязі, до учасників бойових дій, до тих, хто понад 30 років тому з честю виконав свій військовий обов’язок. 62 наші земляки з числа учасників бойових дій в Афганістані брали і беруть участь у бойових діях у зоні проведення АТО-ООС, двоє з них – Герой України, двічі кавалер ордена Червоної Зірки Олег Міхнюк і Віктор Маслов – віддали життя за цілісність і суверенітет України. На превеликий жаль, так вже склалося, що майже кожне покоління українців не з чуток дізнається про справжнє значення війни».
Присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих в Афганістані, в зоні проведення АТО-ООС, померлих від ран. До пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам поклали квіти.
Володимир БЄЛЯЄВ,
голова Чернігівської обласної організації Партії ветеранів Афганістану.
Пам'ятаємо про загиблих, піклуємося про живих
З метою залучення громадських організацій ветеранів Афганської війни до військово-патріотичного виховання молоді Вінницька обласна Спілка ветеранів війни в Афганістані розпочала реалізацію проекту «Пам’ятаємо про загиблих, піклуємося про живих».
Проект став одним з переможців конкурсу з визначення програм, розроблених інститутами громадянського суспільства для реалізації яких надається підтримка з обласного бюджету. У рамках його реалізації проведено зустріч у Хмільницькому аграрному центрі професійно-технічної освіти, де з пересувною виставкою обласного краєзнавчого музею «Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану» побувала делегація обласної спілки.
Голова обласної організації УСВА Петро Кирилішин детально інформував про проведення проекту, розповів, що завдяки співпраці спілки і департаменту інформаційної діяльності та зв'язків з громадськістю облдержадміністрації вдається його реалізувати. Подякував голові міськрайонної Спілки ветеранів війни в Афганістані Володимиру Гончаруку і присутнім ветеранам Афганської війни за організацію зустрічі.
Старший науковий співробітник музею Надія Добровольська, демонструючи слайди, докладно розповіла про долю загиблих в Афганістані воїнів – уродженців району і випускників навчального закладу: Бондарчука Петра Івановича, Гнатюка Віктора Михайловича, Голюка Миколу Пилиповича, Грицика Олександра Васильовича, Гуменюка Юрія Дмитровича, Красуцького Володимира Євдокимовича, Кубишина Сергія Михайловича, Парсяка Віктора Петровича, Томчука Олександра Миколайовича.
Делегація ветеранів і студенти ліцею поклали квіти до меморіальної дошки загиблим в Афганістані випускникам ліцею і до пам'ятника загиблим воїнам – уродженцям Хмільницького району.
На згадку керівництву навчального закладу передали літературу про діяльність громадських організацій ветеранів війни в Афганістані та обласного краєзнавчого музею.
Продовжуючи реалізацію проекту «Пам’ятаємо про загиблих, піклуємося про живих», проведено чергову зустріч ветеранів війни в Афганістані та наукових працівників обласного краєзнавчого музею зі студентами Іллінецького державного аграрного коледжу.
Пересувну виставку музею «Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану» представляли наукові співробітники Надія Добровольська та Алла Зарубенко. Також у залі було розгорнуто експозицію, присвячену учасникам бойових дій – уродженцям Іллінецького району, яку підготувала районна спілка.
Демонструючи слайди, старший науковий співробітник музею Надія Добровольська розповідала про долю загиблих в Афганістані воїнів – уродженців району. Працівники, викладачі, студентство коледжу хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих: Гаркушина Юрія Івановича, Жбадинського Миколу Івановича, Качура Василя Федоровича, Савишина Петра Івановича, Чернишова Григорія Миколайовича, Чигорського Сергія Петровича.
Студенти разом з ветеранами війни в Афганістані поклали квіти до пам'ятника загиблим воїнам.
Голова обласної організації УСВА Петро Кирилішин проінформував про реалізацію проекту на території області, розповів, що завдяки співпраці обласної організації УСВА і департаменту інформаційної діяльності та зв'язків з громадськістю облдержадміністрації вдається реалізувати такий широкомасштабний захід.
Прозвучала концертна програма гурту «Перевал» Спілки учасників бойових дій в Афганістані Вінниці. Тепло дякували учасникам колективу – Олександру Скрипнику, Олександру Гончару та Анатолію Коцюбняку за зворушливі пісні.
П. Кирилішин подякував заступнику директора Іллінецького державного аграрного коледжу з виховної роботи Оксані Прокоповій, голові Іллінецької районної Спілки ветеранів Афганістану Василю Білозору, присутнім і ветеранам Афганської війни за організацію зустрічі й вручив на згадку набір літератури про діяльність обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані та обласного краєзнавчого музею.
Прес-служба Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані.
Фестиваль
Піснею зігріли душі, обпалені війною
У Білій Церкві відбувся перший Київський обласний фестиваль патріотичної пісні «Душа обпалена війною», присвячений Дню Збройних сил України і 30-річчю виведення військ з Афганістану.
Пісенне свято відбулося з ініціативи Київської обласної організації УСВА за підтримки Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), народного депутата України В. І. Гудзенка, мера мiста Г. А. Дикого. До організації активно долучилися Києво-Святошинська (голова – Л. Л. Козленко), Миронівська (голова – Ю. І. Колісник) районні організації УСВА, Обухівська міськрайонна організація УСВА (голова – В. І. Луценко).
Учасники і гості хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих воїнів і поклали квіти до каплиці Святого Великомученика Георгія Побєдоносця (настоятель – протоієрей Вадим), збудованої на честь загиблих в Афганській війні. Митрополит Білоцерківський і Богуславський Августин, священослужителі, серед них ігумен Тихон, який в 1985–1987 роках пройшов горнило Афганської війни, відправили поминальну службу,
Гостями фестивалю були голова УСВА С. В. Червонописький, його заступник В. І. Аблазов, заступник голови Харківської міської Спілки ветеранів Афганістану М. Л. Биков, воїни-інтернаціоналісти, родини загиблих, військовослужбовці Збройних сил України, учасники АТО-ООС, курсанти і вихованці військових ліцеїв, молодь.
Вели концерт у залі ПК ВАТ «Росава» Михайло Білошапка та Аліна Левківська. Почесне право відкрити програму надано автору-виконавцю, сину воїна-«афганця» майору Івану Шерстюку. Виступили Народний артист України Олександр Василенко, учасник бойових дій в Афганістані, волонтер Леонід Мухін, викладач Узинської школи мистецтв, лауреат всеукраїнських і міжнародних фестивалів Анна Большак-Кримповська, Заслужений артист України, воїн-«афганець» полковник Володимир Коваленко, Заслужений артист України, кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня, волонтер, автор-виконавець Юрій Шкітун, творчі колективи Білоцерківщини: народний дитячий ансамбль танцю «Ровесник», лауреат всеукраїнських і міжнародних фестивалів, володар Гран-прі Всеукраїнського фестивалю патріотичної пісні «Солдати миру ХХІ століття» творча група «Ташакор», оркестр районного Будинку культури, гурт патріотичної пісні «Побратими» з Таращі.
Пісні й танці учасників фестивалю дуже сподобалися глядачами і були підтримані оплесками. Апогеєм свята став гімн «афганців» «Віват, шураві!», який його автор Юрій Шкітун заспівав разом з глядачами та учасниками.
Учасники фестивалю від організаторів отримали пам’ятні дипломи і подяки, а також книгу Анатолія Гая «Там, за Гіндукушем».
Головну мету фестивалю – патріотичне виховання молоді на прикладах мужності й героїзму воїнів-інтернаціоналістів, захисників України різних поколінь, на думку організаторів, було досягнуто. Сподіваємося, що такі фестивалі патріотичної пісні на Київщині стануть традиційними.
Прес-служба Київської обласної організації УСВА.
Фото Миколи КРИВОШЕЯ і Радіслава КОКОДЗЕЯ.
Нове видання
Весняна осінь поета
У Золотоніському районі на Черкащині в Новодмитрівській школі відбулася презентація збірки поезії учасника бойових дій в Афганістані, члена Національної Спілки журналістів України Анатолія Скрипніка «Моя Весняна осінь».
Анатолій Олександрович народився в Адлері, 1968 року закінчив восьмирічку, потім середню школу. Відвідував літературний гурток, і вже тоді відчував потяг до написання віршів. У Грузії закінчив вище військове артилерійське училище. 26 років служив у Грузії, Казахстані, Німеччині, Афганістані, Україні. Закінчив службу в лавах української армії, підполковник у відставці.
Перша публікація в пресі – у 1972 році. Це були оповідання, статті на військову тематику. Тоді ж Анатолій Олександрович закінчив школу воєнної кореспонденції. Самотужки вивчив українську мову завдяки тому, що батьки-українці передплачували газету «Радянська Україна» і журнал «Перець».
У Золотоніській газеті «Златокрай» 2005 року вперше опубліковано вірші поета «Білі птахи». Назва символічна, адже, за легендою, душі загиблих воїнів перетворюються у білих птахів.
І сонце пекло нас промінням своїм,
І шкіру здирав хижий вітер,
І душі вселялися в білих птахів,
І смерть починала радіти.
Згадай же, юначе, про неньку свою,
Тримає хустинку в долонях,
Бо лист, що загинув ти гідно в бою,
Додасть сивини їй на скронях.
У 2004 році Анатолій Скрипнік був прийнятий до Національної Спілки журналістів України. 2006 року вийшла перша його книга – «У складі контингенту. У кожного своя війна», 2007-го – ще дві: «Весняна осінь», «Життя малює пензлем долі», 2009-го побачила світ збірка «Салам Бача». У 2012 році – друга частина книги «У складі контингенту. У кожного своя війна». Тоді ж народилася збірка «Примхи реальності». У 2014 році – збірка «Погляд у минуле», наступного року – друге її видання.
І ось днями вийшла «Моя Весняна осінь». Це восьма і, щиро сподіваємось, далеко не остання книга автора. Життєві історії, почуття кохання, ностальгії переплітаються у ній. Саме з цієї поезії і розпочинається збірка:
На сторінках пам’яті книги,
Де малює життя пензлем долі,
Осінь жовте розсипала листя,
Додала сивини на скроні.
Тільки серце завжди молодіє,
Не бере до уваги цього,
Все співає пісні ліричні –
Закохалось в весняну осінь.
Багато теплих слів прозвучало на адресу Анатолія Скрипніка. Про народження першої збірки «Білі птахи» розповіли директор Новодмитрівської школи Олександр Тукало та її технічний редактор Світлана Пархоменко.
Учасник бойових дій, член правління Золотоніської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану Анатолій Максименко, учасник бойових дій в Афганістані Ніна Хоменко та інші почесні гості, учні школи привітали бойового побратима з черговою збіркою поезії, побажали наступних творчих успіхів й зазначили, що пишаються тим, що в їхній спілці є такі люди, як Анатолій Скрипнік, адже він не лише талановитий поет і письменник, а і надійна людина, вірний друг.
Директор Золотоніського краєзнавчого музею Віта Ямборська розповіла, що за ініціативи Анатолія Скрипніка в музеї створено присвячену воїнам-«афганцям» виставку, яка об’єднує збірки поезії і прози, фотографії, диски, книги, одяг, медалі й різні речі, які є символічними для учасників Афганської війни.
Настоятель Свято-Успенського собору отець Ярослав порівняв творчість Анатолія Скрипніка з життєдайною лікувальною сіллю, яка просто необхідна нашому суспільству. Поблагословив його на створення ще багатьох чудових збірок.
Методист районного відділу освіти Лідія Олексієнко звернула увагу на назву збірки «Моя Весняна осінь», на поєднання непоєднуваного у ній і наголосила, що своїм учням завжди буде наводити саме цей приклад оксиморону на уроках української літератури.
У виступах поета і письменника Олександра Кирка, вдови поета-«афганця» Івана Нерівного – Тетяни Нерівної, завідуючої сільською бібліотеки Лідії Степанко та інших було акцентовано увагу на яскраву творчість автора, яка вже багато років радує читачів.
Анатолій Олександрович розповів, як створюються його вірші та збірки, продекламував свої поезії та переклади класиків, пригадав свого побратима Івана Нерівного, запросив вшанувати його пам'ять. Він подякував за увагу і подарував усім свою збірку.
Колектив Новодмитрівської школи подарував учасникам зустрічі пісню у виконанні лауреата районного конкурсу «Мистецький Дивокрай Черкащини» ансамблю «Промінчики».
Інна БУЛЬДА.
Знають історію рідного краю
З ініціативи Тернопільської обласної організації УСВА у Вербовецькій загальноосвітній школі Лановецького району відбувся вишкіл «Козацька Січ-2018» та урочисто відкрито нову експозицію в кімнаті-музеї історії рідного краю.
Зразки зброї періоду Першої і Другої світових воєн було знайдено членами ВГО «Закінчимо війну», серед яких багато ветеранів-«афганців», на місцях боїв, а елементи і зразки сучасної зброї привезли із зони бойових дій зі сходу України волонтери-«афганці».
У святі взяли участь голова Лановецької райдержадміністрації Юліан Сірант і його перший заступник Олександр Батожний, начальник відділу освіти, молоді та спорту РДА Роман Зубрицький, голова Тернопільської обласної організації УСВА Сергій Лісовий, сільський голова Ігор Дробоцький, ветерани-«афганці» області, учасники АТО-ООС, волонтери, педагоги та учні школи, жителі села.
Урочистості розпочали з молитви військового капелана за мир і спокій в Україні, за упокій всіх полеглих воїнів і за здоров’я тих, хто після запеклих боїв повернувся додому.
Гостей вітали ведучі свята, духовий оркестр «Золоті сурми», звучали пісні у виконанні юних талантів, співачки-волонтера Уляни Білик.
Тернопільська обласна організація УСВА висловлює щиру подяку інвалідам війни в Афганістані Ігорю Космакову, Василю Зелінському, активістам ГО «Тернопіль-Пошук» Анатолію Зиску і Сергію Зиску за підготовку відкриття кімнати-музею.
Василь КОГУТ,
перший заступник голови Тернопільської обласної організації УСВА.
К 39-й годовщине ввода войск в Афганистан
Честно выполняли поставленную задачу
Ветеран Афганистана полковник запаса Владимир Семенович Макаров может рассказать о той войне много такого, о чем долгое время знали весьма и весьма ограниченный круг людей. Он был одним из тех немногих, кто видел ту страну еще довоенной, одним из пятидесяти штурмовавших дворец Амина. Потом в его жизни была служба в спецподразделении «Каскад» в Фарахе и Шинданде. После того, как ушел из жизни Владимир Поддубный, Владимир Макаров остался единственным в Украине участником операции «Шторм-333».
Родом из детства
– Владимир Семенович, вы родились сразу после окончания Второй мировой.
– Дата моего рождения, записанная в паспорте, 15 января 1946 года. Но, вообще-то, я родился 15 декабря 1945-го на Сахалине. Тогда там еще гражданской советской власти не было. Пурга, войска только вошли. У меня в метрике записано: место рождения – станция Отани, район Отияй. А Южно-Сахалинск тогда назывался Тоехара. Японцев к тому времени еще на Хоккайдо не вывезли, поэтому меня, по словам мамы, даже принимала японка-акушерка Хаяко. Так что я немножко еще и натуральный японец.
– Кем были ваши родители?
– Родился я в семье военного летчика Семена Яковлевича Макарова. Отец воевал против Японии в бомбардировочной авиации. Потом его перевели на Камчатку на аэродром в поселок Елизово. Естественно, семья – за ним. Потом отца перевели в Тулу, где он был командиром полка дальней авиации. А в 1954 году его перевели в Черновцы. Там мы и осели, там прошло мое детство и юность, от ученика второго класса до сегодняшнего дня. И отец, и мать, и братья там похоронены.
Окончил факультет романо-германской филологии (отделение английского языка и литературы) Черновицкого государственного университета. По гражданской специальности – преподаватель английского языка и литературы. Кроме всего прочего, я был кандидатом в мастера спорта по гимнастике. И увлекался пулевой стрельбой, где достиг неплохих результатов. Поэтому на меня обратили внимание сотрудники областного управления госбезопасности.
Должен сказать, что на оперативную работу попал со студенческой скамьи. Жизненного опыта практически у меня не было. И поскольку был после университета, меня поставили на работу в подразделение контрразведки по работе с иностранцами с нейтральных позиций. То есть конкретного участка работы у меня не было: пойди туда, не знаю куда, принеси то, не знаю, что. Учить меня у кураторов большого желания не было, но результат подавай. А оперативная работа – сами понимаете: вербуй агентуру, воспитывай, постоянно встречайся.
– Срочную службу в армии довелось пройти?
– Нет. Знаете, два раза воевал, а в военном билете у меня написано: «В армии не служил». Дело в том, что, когда я окончил университет, даже не успел поработать преподавателем английского языка. Меня забрали в органы госбезопасности. Обратили на меня внимание, учитывая физические данные, психоэмоциональное состояние, устойчивость.
– А думали когда-нибудь, что с вами такой поворот случится?
– Нет. Я, конечно, хотел пойти по стопам отца. Пытался поступать в Черниговское высшее военное училище летчиков. Но, к сожалению, по состоянию здоровья не прошел. Паховая грыжа у меня была, мне сказали: сделайте операцию и приезжайте на следующий год. Но поскольку мне нравился английский язык, и не хотелось терять время, поэтому поступил в университет. Ну и попал после этого в органы госбезопасности. И там прослужил в разных подразделениях: в контрразведке, в оперативно-техническом и так далее.
Окончил Минские высшие курсы КГБ. Туда принимали лиц с высшим образованием. Только там довелось получить чекистское образование. Затем работал в подразделениях: в районных – обслуживал КПП Порубное, Вадул-Сирет. Мы все-таки офицеры-территориальщики и, естественно, все агентуристы. Тогда это называлось представитель территориальных органов.
– КПП на Западной Украине?
– Да, в Черновцах, в области. А после, учитывая мои данные, знание английского языка, неплохую физическую подготовку, был направлен на курсы усовершенствования оперативного или офицерского состава под Москвой. А потом был Афганистан.
Афган, которого не было в новостях
– Вы говорили, что воевали два раза?
– Я дважды был в Афганистане. Один раз – командиром штурмовой группы, второй – на оперативно-боевой. Зато на своей службе дома даже самым маленьким начальником не стал. Так я старшим опером и ушел.
– Почему?
– Не знаю, так получилось.
– Ваше подразделение связано было с «Альфой»?
– Нет, «Альфа» – подразделение антитеррора. А мы – разведка и диверсия. Но поскольку мы разведчики-диверсанты, то прекрасно знаем, как с ними бороться.
– Совместные учения с «Альфой» проводили?
– Совместные у нас были не учения, у нас была война. Не буду рассказывать подоплеку возникновения этой войны. Я говорю, что всегда нужно учитывать геополитическую обстановку, которая на тот момент была. Давайте не забывать, что была «холодная» война, и каждый старался друг другу, извините, в "штаны ежика засунуть". С Кубой что? Разве не помогло? Из Турции ракеты не убрали? Конечно, старались в боевые столкновения не вступать. Но иногда приходилось. Кто воевал в Корее, во Вьетнаме? Только ли вьетнамцы, что, там не было наших? А летчики в Корее напрямую воевали с американской авиацией.
Наша задача в Афганистане была какая? Афганистан никогда никем толком не завоевывался. Там застрял еще Александр Македонский. Там застряли еще англичане, сколько ни воевали. Так вот, наша задача была – сохранить дружественный нам Афганистан. Еще со времен Ленина мы старались поддерживать хорошие отношения с афганскими лидерами. Вспомните географию, где Афганистан располагается? В подбрюшье Советского Союза. Если бы американцы там установили свои ракеты, могли бы обстреливать всю территорию Союза от Дальнего Востока до Москвы.
Если не углубляться в политику, то суть дела такова, что к власти пришла Национально-демократическая партия Афганистана, в которой было два крыла – "Хальк" и "Парчам". «Халькистов» возглавлял Нурмухаммед Тараки. Он был поэт-писатель, больше в эмпиреях витал. А у него в помощниках – Хафизулла Амин. Вроде бы и уважал Советский Союз, но, во-первых, у нас были все данные, что он проходил подготовку и обучение в Соединенных Штатах. Это о чем-то тоже говорит. И вот он наделал массу ошибок непоправимых. Если в стране на 99 процентов мусульманской вводить социализм сразу после их родоплеменного образа жизни, ничего хорошего не будет. Они даже в капитализм толком не вошли. Для дехканина мулла – отец и Бог.
– Что Аллах не дал – так и не положено…
– Да, стали раздавать землю дехканам, а они не берут. Потом стали уничтожать мулл. В результате контрреволюция взяла все это дело и пошла против власти. Нельзя перепрыгнуть несколько исторических этапов. А Амин это начал делать. Восток, как говорится, дело тонкое. «Халькисты» физически уничтожали своих оппонентов «парчамистов».
Так вот, суть дела такова, что, когда началась контрреволюция, то Китай стал на сторону контрреволюции и начал поставки оружия. Пакистан, Саудовская Аравия, Штаты также поддержали контрреволюцию. США, можно сказать, воспитали Усаму Бен Ладена, они же вооружали душманов. И тот же Савик Шустер с той стороны болтался. Все старались вставить палки в наши колеса.
Почему там все так произошло? Принимая решение, наше высшее военное руководство говорило, что, во-первых, это неактуальный театр военных действий, там же нет дорог. Там всего одна дорога, построенная нашими по кругу Афганистана. Перевал Саланг кто построил? Там ведь дикость была. И прямые военные действия против Афганистана начали Пакистан, Иран. А Пакистан фактически полностью с востока и с юга охватывает весь Афганистан. Начались военные действия, и тогда афганцы уже попросили военной помощи у нас.
Еще надо учитывать такую вещь: у нас был договор с Афганистаном. Еще в 19-м году посылали туда самолеты и наши войска. Так вот суть дела такова, что со стороны Пакистана там зона кочующих племен. Они все время кочевали из Афганистана в Пакистан и назад. Там нет границы. Это только когда наши пришли пограничники, то они начали там что-то устанавливать.
Однажды Тараки уехал на какую-то международную встречу, а когда возвращался, у нашей разведки уже были данные, что готовится его свержение и даже физическое уничтожение. Брежнев просил его не возвращаться в Афганистан. Он просил потом Хафизуллу Амина сохранить жизнь Тараки, ну а тот дал своей охране задание – и Тараки был подушкой удушен. Амин же обращался к нам за помощью.
– Он же с Брежневым хотел встретиться?
– Да. Но убийство Тараки повлияло на Брежнева, и, возможно, этот факт ускорил ввод наших войск в Афганистан. Ну а дальше уже решали наши крупные головы. Мы, как говорят, интернациональный долг там исполняли и мы были воспитаны так, что не сомневались в правоте. Хотя последующие действия показали, что, может быть, нам и не надо было вмешиваться военной силой.
– Просто оставить советников?
– Может быть, но история не знает сослагательного наклонения. Когда все это проявилось, то решать, что, может быть, и не нужно было... Примем во внимание, что я не был тем лицом, которое разрабатывало эти операции. Я был офицером-боевиком. Когда уже было принято решение о смене власти в Афганистане, потому что Амин вел страну не туда и не так. Не теми методами. Это только вредило.
Да и, кстати говоря, афганская армия была практически небоеспособна. И они все время старались подставить нас, чтобы мы воевали. А наша армия должна была стоять гарнизонами и ни во что не вмешиваться. А само руководство, даже Хафизулла Амин, просило помощи. Они ведь не могли противостоять движению караванов со стороны Ирана, со стороны Пакистана. И вот туда, в Кабул, потом бросили наш КУОС. Как самую надежную и тогда конспиративную силу.
– Какую задачу перед вами поставили?
– Задача была такая, чтобы не привлекать внимание, мы под видом советников с июня 1979 года группами прибывали в Кабул и другие точки Афганистана. А потом зеленые ящики из самолета выгружали. До ввода наших войск занимались разведкой военно-полицейской обстановки в Афганистане. Наших пытались привлечь еще и к казням. Даже до такого доходило, от чего наши подразделения отчаянно уходили.
– В смысле, к казням? А кого казнить?
– Да кого угодно: мулл, захваченных моджахедов, соперников по партии. Там в мою бытность, я приехал осенью, вывешивали списки расстрелянных по тюрьмам. Это длинные списки были. И пытались нас к этому привлечь. Втянуть нас в их внутренние разборки.
Когда было принято решение о смене власти, мы поселились на нескольких виллах, хозяева которых от греха подальше убежали за границу, и нам временно разрешили там пожить. Эти виллы находились в Дар Уль Аман в районе нашего посольства. Ходили по два-три человека в гражданской форме. Правда, пистолет был за поясом под пиджаком. Наносили на карту военную обстановку,
– Нападений на вас не было?
– У нас, слава Богу, не было, но одного из советников застрелили в спину на Грязном рынке. Там, кроме нас, были еще политические советники по партийной линии. Естественно, на базе нашего посольства работало представительство КГБ, которое и занималось разработкой операции, когда было принято решение о смене власти.
До того, как прибыли войска, нас выстроили на территории виллы. Мы были одеты в спецназовскую форму. Сказали, что на вилле недалеко от советского посольства соберутся «парчамисты», мы должны их охранять, если вдруг будет попытка со стороны правительственных сил захватить их.
Тогда еще войск наших там не было. В войсках, в местной армии – только военные советники. «Если станет жарко – дуйте в сторону посольства». Посольство охраняли наши пограничники с пулеметами на крышах, а им ничего не сказали. Вот и дуй потом в сторону посольства. И вдруг по всему Кабулу погас свет. И все это отменили.
А потом уже вошли наши войска. Я ездил на аэродром в Баграм встречать прибывших «альфовцев». Это была команда «Гром» – антитеррористическое подразделение Комитета госбезопасности. Это потом они стали называться «Альфой». А наше подразделение, когда мы уже выполнили свою задачу и убыли домой, стало называться «Вымпел». Но в «Вымпеле» я уже не был. Это как мы тогда не «зенитовцы», а КУОСовцы. Просто КУОС переименовали в «Вымпел».
– Что из себя представляла группа, штурмовавшая дворец?
– Наша команда называлась «Зенит». Это была группа, специально созданная под эту операцию. Мы потом сменяли друг друга. Часть офицеров, прибывших туда в июне, где-то в августе улетели домой. А я там оказался в октябре. Суть дела такова, что попал как раз "под раздачу". В самую жаркую пору занимались разведкой. Встречал «альфовцев». Потом было принято решение о смене власти.
25 декабря 1979 года начали прибывать наши войска на аэродромы Кабул и Баграм. Мы уже давно были там. Я волею судьбы оказался в подразделении, которое изображало из себя охрану дворца Тадж-Бек.
Руководство Афганистана располагалось в центре Кабула, в так называемом "Доме народов", а потом Хафизулла Амин перебрался в загородный дворец Тадж-Бек. Дворец расположен на холме, к нему можно было попасть только по серпантинной дороге. Это четырехэтажное здание, двухметровой толщины стены. Первый этаж занимали технические подразделения: связь, охрана и так далее. Второй этаж жилой – там, где жил Амин с семьей.
Мы, группа из подразделения "Зенита", располагались в горах немножко выше, чем холм, на котором располагался дворец Тадж-Бек, были одеты в афганскую форму. Потом вышла книжка по поводу афганских событий, и там было написано, что "патриотически настроенные афганские офицеры захватили Амина и после суда его казнили". Так вот это я патриотически настроенный афганский офицер.
Сначала думали пронести туда радиоуправляемый заряд для уничтожения объекта "Дуб" (Хафизуллы Амина), но радиосигнал не проходил. Потом было какое-то мероприятие 26-27 декабря. Туда Амин созвал все свое окружение. Была попытка его отравить. Повар что-то там пронес. Что конкретно – я не в курсе. А Хафизулла вызвал наших врачей, они об операции ничего не знали, а мы их предупредить не могли, что сейчас пойдем. Так они его "вытянули". И вот 27 числа, а вместе с нами создавал видимость охраны дворца мусульманский батальон – подразделение спецназначения ГРУ. Он был полностью сформирован из представителей Средней Азии. И когда они были одеты в афганскую форму, их невозможно было отличить от местных.
– А питание как было организовано?
– Нормально. Мы сами себе готовили. У нас даже была наверху, выше дворца, своя столовая. Там были наши ребята, которые умели готовить. На такой высоте (превышение над уровнем моря более 1700 метров) вода кипит при 90 градусах. И нас немножко "пронесло". Один грузин сварил плов, а вода не закипела... И ребята немножко "повеселились".
Штурм
– А не было ли накануне операции случая, что человек не готов и его оставили?
– Нет. Практически все участвовали в штурме. Но я оказался возле дворца именно из-за болезни другого сотрудника. Тогда еще не знали, что там произойдет. Заболел харьковчанин Володя Куропятник, которого уже нет среди нас, и меня на его замену прислали. Так я оказался возле дворца.
– Какая обстановка складывалась вокруг дворца?
– Обстановка была такая. Мы жили вместе с обслугой батареи «Шилок» в сакле в горах. А вокруг дворца располагались афганские войска. Полторы тысячи человек, если не больше, насколько я сейчас помню. Вкопаны были танки, внутри дворца находилось 250 человек из личной охраны Хафизуллы Амина. Ребята из «Зенита» были распределены по всему городу, когда уже наши войска там были.
С 25 декабря десантники были на всех точках, которые захватывают в первую очередь: телефон, телеграф, радио, телевидение, тюрьма Пули-Чахри, Царандой и ХАД. И везде во главе воинских подразделений десантников были наши КУОСовцы. В том числе и из Украины. А так получилось, что возле дворца нас из Украины оказалось двое. В районе дворца была установлена еще батарея «Шилок» мусульманского батальона. Якобы для защиты с воздуха.
Хафизулла, конечно, ничего не знал о наших планах. Бабрака Кармаля придержали в это время в Ташкенте, потому что его бы уничтожили. А нас вместе с "Громом" было 50 человек. Против 250. При атаке на укрепленное место пристрелянное соотношение атакующих и обороняющихся должно быть наоборот. Это все говорит об уровне нашей подготовки. Ну и были мы наглые. Были одеты в афганскую форму, и для того, чтобы отличались от афганцев, у нас на рукавах были марлевые повязки. Там в суматохе все скрутилось.
По плану мусульманский батальон должен был нас подвезти к дворцу и занять оборону. Это было вечером. Я попался под руку полковнику Бояринову перед погрузкой в БТРы. Он нагрузил мне, как поленницу дров, разовые гранатометы – "мухи". А я, откровенно говоря, не умею ими пользоваться. Хотя там чего уметь-то. Показать надо было, елки-палки. Так вот, я раздал все эти "мухи", и Бояринов мне вручил пулемет Дегтярева времен Второй мировой с таким круглым диском. Мне с ним было неудобно.
Дело в том, что я тогда был назначен заместителем командира одной из штурмовых групп. Командиром был у меня москвич. Еще мусульманский батальон отдал нам часть своих бронежилетов. Они тяжелые, двубортные, какая у нас экипировка была – каска…
– Каска солдатская?
– Да, солдатская. Это у «громовцев» был шлем с щитком, бронестеклом, они экипированы как следует, мы-то попроще. У "громовцев" бронежилеты современные были, а у нас длинные, старого образца, автомат, два подсумка по четыре магазина автоматных, пистолет, штык.
– Пистолет Макарова?
– Да, ПМ. Некоторые "ковбои" повырезали кобуры, чтобы вроде как удобнее было доставать пистолет. Но оружие оттуда в суматохе боя повываливалось. После боя они ходили искали свои пистолеты. Пару гранат РГД-5 наступательные: кинул – и беги за ней. Но все равно осколками достает. А она – как консервная банка круглая, Ф-1 не давали. Потому что куда там? На 200 метров стопроцентное поражение.
Погрузились мы в БТРы. Пулемет отдал, потому что у меня свой автомат был. И двинулись на дворец. Сигналом к началу штурма послужил взрыв в центре Кабула. Борис Андреевич Плешкунов, наш преподаватель КУОСа, опустил в центральный колодец связи хороший заряд взрывчатки. И вечером, когда уже с темнотой рвануло все это дело, взлетели ракеты и мы пошли на штурм. Когда начали грузиться в БТРы, мы увидели, что вместе с нами еще и солдаты мусульманского батальона. Но суть в том, что, когда подошли к дворцу, а там лестница была каменная, то они уже оборону заняли, а я должен сказать, что «Шилки» начали огонь по дворцу и по войскам, чтобы отсечь афганских военных. Наши снайперы перед выдвижением не дали экипажам танков придвинуться к боевым машинам. поэтому на дальних подступах танки нас не встретили.
– Какова была диспозиция перед штурмом?
– Распределили, кто действует на первом этаже, чтобы вывести из строя связь, охрану. Мне достался второй этаж – там, где Амин. Потом, естественно, надо было прочесать весь дворец. Когда мы подошли, то первый БТР проскочил "мертвую зону", второй – подожгли, кто зажег – не знаю. То ли стреляла в упор охрана, может быть, и «Шилки». А скажу, что охрану-то не подавили. "Громовцы" пошли по серпантину наверх, к дворцу, а мы на своих БТРах попали под шквальный огонь. Я находился в десанте третьего БТРа и назначен, как уже говорил, замкомандира штурмовой группы. Впереди идущий БТР был подбит, в нем взорвался боезапас. Башню оторвало, но бойцы успели повыскакивать. Поступила команда: разгружайся. БТР покидать нужно через верх – под пулями. Короче, обстановка была такая – посыпались, кто ранен, кто убит. А в воздухе свинца больше, чем кислорода, пули по броне щелкают. Слава Богу, меня не зацепило. Командиру второго БТРа Борису Суворову из Омска пуля попала под бронежилет – и наповал.
А с моим коллегой приключилась такая история: он положил автомат на асфальт, и когда БТРу пришлось отъезжать, машина его автомат раздавила. В итоге он стрелял из гранатомета. Он мне говорит: "Гранаты давай". И вот я, сидя сверху на БТРе, под пулями подавал ему заряды. Командир группы был контужен и приказал мне: "Володя, веди группу, я ничего не слышу". У него лопнули барабанные перепонки.
Короче говоря, я две группы второго и третьего БТРа заводил во дворец. Охрана стреляла из пулеметов с верхних этажей, нам надо было пробежать открытое пространство под осколками и под пулями.
– Охрана понимала, что происходит?
– Конечно. Дело в том, что наши врачи уже были там. Они Амина откачивали, ставили капельницы. Так вот, якобы Хафизулла сказал: "Кто-то стреляет, надо сообщить русским", а ему старший его личной охраны ответил: "Так это русские и стреляют". Он вначале не поверил, а потом сказал, что да, должен был догадаться. Перед дворцом стоял УАЗ-санитарка, в котором привезли наших врачей. Так «Шилки» из него решето сделали.
Мусульманскому батальону поставили задачу такую: кто будет выходить из здания – всех уничтожать. Полковник Бояринов, когда поняли, что сил не хватает, выбежал наружу, позвать на помощь, и чья-то пуля его достала.
– Где вы оказались во всей этой кутерьме?
– К дворцу приближались с боем, так как сыпались осколки от наших «Шилок» на головы. А огневые точки не были подавлены. Моя группа наступала со стороны дворца, там, где было помещение охраны и каменная лестница. А к дворцу вела дорога-серпантин. Я видел парадную лестницу, которая вела к дверям, и бросился туда со своей группой. Но эта лестница оказалась фальшивой, она уперлась в стену. Мне пришлось возвращаться на ту лестницу в торце здания, по которой уже и другие прошли. Поэтому мы немного опоздали. Дело в том, что «громовцы» уже успели захватить первый этаж, и мы пошли на второй. На втором этаже сопротивление было подавлено буквально перед нашим заходом. Мы проскочили уже по трупам охраны, но были эпизодические столкновения с теми, кто там остался. Мы уже прочесывали дворец. Потому я в числе самых первых не оказался и не буду корчить из себя героя.
Я забежал со своими ребятами наверх на лестничной клетке дворца. А это не в доме малогабаритном лестничная клетка. Это дворцовая лестница. Слышу, вроде, дети плачут. Семья Амина там сидела кучкой, ребенка ранили. Я спросил: «Где Амин?» Они показывают за стойку бара. Заскакиваю туда, он лежит мертвый. Многие издания писали, что он был в спортивном костюме «Адидас», а на самом деле – в трусах и в майке.
– Он же медицинские процедуры проходил?
– Да. Лица у него не было. Дело в том, что кто-то из «громовцев» или наших проскочили туда, потому что гранаты рвались прямо на коврах, одна из них попала ему в лицо. Да из автомата его тоже расстреляли. Лица нет – сплошная кровавая масса. Я перепрыгнул через него, а там бар.
– Владимир Семенович, вы упоминали, что на руки намотали марлю. Это помогало в бою?
– Нет, нам не очень помогали эти тряпки на рукавах, бинт этот. Помог русский мат. Нас научили по-афгански кричать: сдавайся, бросай оружие. А в основном – по-своему, крепким словцом. И тактика была такая: вначале, если дверь закрыта, обработал ее из автомата, а потом уже заходишь, чтобы тебе тоже самое не сделали. Многие из охраны потом сдались, а они же учились у нас. Они же мат услышали. Вот такое дело. Ну а кто сопротивлялся… Извините. Бой. Крови хватало. Хлюпала по коврам.
– Когда открывали двери и бросали гранату, смотрели, кто там?
– По-разному. У кого как. После того, как я узнал, что Амин убит, перебежал в кинозал, а там темно. Шлепнулся на пол, фонарем свечу и думаю, что сейчас по фонарю, конечно, вмажут. Кто-то зашевелился под лавками, слышу: "Свои, свои". Оказывается, там два полковника медицинской службы были. Один говорит: "У нас тяжелораненый. Кем ранен – не знаю". Штурм, бой есть бой. Говорю: "Вытаскивайте его". И что-то я по дверям в кинобудку стрелять не стал. Дернул ее на себя. А под дверью четыре мужика и женщина – врачи. Они кричат: "Свои, свои!". Я говорю им: «Гляньте – это Амин?". Они ж ему вливания делали, капельницу ставили. Говорят: "Он". Кричу вниз: «Своих веду – не стрелять!». Так что наша заслуга перед медициной, что я наших врачей не расстрелял, а вывел оттуда. Там один полковник был тяжело ранен. Он умер, пока его вынесли.
– Было страшно?
– Об этом не думали. Давайте говорить прямо, я не знаю, стоит об этом писать или нет. В любом случае, когда человек на смерть идет, ему дают немножко водочки. «Смирновской» выпили, а кайфа никакого – на смерть идешь. А вот «червячка» этого, который в животе сидит и жить хочет, подавляет.
– Не рассчитывали, что вернетесь?
– Мы об этом не думали. Только вперед – и все.
– Раненых, убитых подбирали?
– Нет. Дело в том, что наших офицеров за всю операцию погибло пятеро. Это тоже говорит о подготовке. Кто-то кровью истек. Бояринов получил ранение в шею, выше бронежилета. Одному парню пуля попала в щеку, пролетела рот насквозь и через другую щеку вышла. Думали, что это меня так, он тоже рыжий был, как и я. Цветков фамилия. Один из «громовцев» погиб. А вообще наших убитых и раненых свозили в госпиталь посольства. Когда разгружались, я видел, что ребята один другого перевязывают. А знаете, сколько это длилось?
– Сколько?
– Мы дворец взяли за сорок минут. Пятьдесят человек. Потом пришел помогать мусульманский батальон. Но это уже когда мы все сделали.
– До рукопашной доходило?
– Нет, рукопашной я не видел и не слышал об этом. Захватили мы этот дворец. Хафизуллу завернули в ковер и вывезли, где захоронили, по-моему, никто и не знает. Семью его отправили в тюрьму Пули-Чахри. Как потом Бабрак Кармаль с ними разобрался – не знаю. Слышал, что его сын и жена уехали жить в Москву. Наши ребята брали и министерство обороны, и тюрьму, и телевидение.
И, кстати, до смешного доходило. Когда прочесывали дворец и попадался алкоголь, я раздавал его направо и налево. А потом смотрю – лежит коробка, открываю, там внутри олимпийский мишка. А это ж был конец 1979 года. Полгода до Олимпиады в Москве. И две литровых фляги водки: "Московская" и "Столичная". Я их забрал, зашли в кабинет Амина и там немножко выпили.
Под утро пришли местные афганцы. Руки протягивают: "Ташакор, ташакор". Это те, которые патриотически настроенные офицеры. У них с нашим руководством, которое появилось, во дворе прошли беседы. Смотрю, генерал Дроздов с западногерманским автоматом гуляет. А нас предупредили: для того, чтобы избежать эксцессов, ничего не трогать – все отравлено. А есть-то охота. В холодильниках – только сырые куры и апельсины. Апельсиновыми корками весь дворец закидали. А мы, перед тем, как на штурм идти, не ели. На пустой желудок все-таки если пуля в живот попадет, то шансов выжить больше. При полном желудке заражение крови гарантировано. А про нас уже и забыли.
Я нашел в каком-то помещении коробки картонные, перевязанные лентами металлическими. Штыком вскрыл, смотрю, там западногерманские копченые сосиски. Говорю: "Так, мужики, сейчас я поем. Если через 15 минут не загнусь, то можно будет есть". Под утро подошли десантники Витебской воздушно-десантной дивизии. Внизу поставили свои гаубицы, посмотрели в бинокли, что там народ в афганской форме шляется, и давай по нам лупить.
– Говорили, что Бояринов не должен был участвовать в операции.
– Не должен был. Он был одним из разработчиков этой операции. Генерал Дроздов, например, ну чего он там будет с автоматом бегать. А Бояринов сказал: "Да мои ребята пойдут под пули, а я в тепле сидеть буду?". И пошел с нами. Вот так получилось.
– Чем все-таки закончился штурм?
– Когда мы прочесали дворец Амина, я нашел там герб Афганистана на агатовой зеленой плите с надписью на фарси «Хальк». И с искусственными красными рубинами. Теперь висит у меня в прихожей. Я еще говорил, что мы с коллегой пошли искать его пистолет и в это время нас наши десантники из гаубиц обстреляли. Я ему говорю: "Ну его, твой пистолет, идем за стену, а то тут стреляют».
И тут объявляют, что на нас идет афганская седьмая бронетанковая дивизия. Я тогда свою коробочку, которую подобрал, на снег выбросил и пошел за оружием. Стали мы готовиться. Шутка ли – на нас бронетанковая дивизия прет, а мы легким оружием вооружены. Но они, слава Богу, до нас не дошли. Их десантники остановили.
– После операции отпраздновали победу?
– После штурма нам устроили банкет на вилле. И постарались, чтобы мы не шибко радовались, побыстрее убрать нас из Кабула. И мы где-то в середине января вернулись домой. В Москве нас награждали подпольно, в клубе имени Дзержинского. Я получил за штурм дворца орден Красной Звезды. Руководитель полковник Эвальд Козлов, который после Бояринова стал начальником КУОСа, а после командиром «Вымпела», был удостоен звания Героя Советского Союза. Кто-то награжден орденом Ленина, мой коллега из Харькова Володя Поддубный – орденом Боевого Красного Знамени.
– А вы понимали, чем обернется ввод войск?
– Нет. Мы выполняли ту задачу, которая перед нами была поставлена. Солдат есть солдат. Что дальше будет, мы не знали и не знали, что это затянется почти на десять лет. После награждения разъехались по домам. А через полгода снова нас срочно собрали и уже в составе команды "Каскад" отправили в Афганистан.
О подготовке на курсах усовершенствования оперативного состава, о службе в Афганистане в составе оперативно-боевой группы отряда спецназначения «Каскад», о соратниках и жизни разведчика-«афганца» после войны читайте в следующем номере.
По заданию пресс-службы УСВА беседовал
Евгений ЛЕВЧЕНКО.
Память в бронзе, металле и камне
На честь офіцерів-випускників
З ініціативи учасника бойових дій в Афганістані полковника Ю. М. Захарова у Закарпатському обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Красного поля урочисто відкрито меморіальну дошку на честь загиблих у зоні АТО випускників-офіцерів Олега Тюрікова, Василя Білака і Володимира Цірика.
У мітингу взяли участь рідні та друзі загиблих, учасники АТО-ООС, представники Мукачівської міської ради, Мукачівського прикордонного загону, волонтери, ветерани-«афганці», голова Закарпатської територіальної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Віктор Югас, голова Мукачівської міської спілки ветеранів Афганістану Віталій Семенчук.
Віктор Югас подякував батькам за виховання синів – справжніх героїв, які віддали своє життя за Батьківщину, і побажав скорішого миру в Україні. Віктор Карлович наголосив, що ліцей-інтернат під керівництвом полковника Ю. М. Захарова робить надзвичайно важливу справу, адже відкриття меморіальної дошки – вшанування пам‘яті гідних синів України.
Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять героїв, до меморіальної дошки поклали квіти. Курсанти урочистим маршем віддали данину щани загиблим випускникам.
Меморіальна дошка – символ мужності наших хлопців, наших випускників. Тих, хто ще кілька років тому крокував по плацу, чиї голоси дзвеніли на перервах. Тих, чиї імена золотими літерами вкарбовані у книгу пам‘яті сучасної історії України.
Оксана ВАРГА,
заступник начальника ліцею-інтернату з виховної роботи.
Вел огонь по врагу
На фасаде гимназии №14 по инициативе Харьковского городского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) торжественно открыта мемориальная доска Николаю Федоровичу Алтунину, погибшему в Афганистане.
Родился Николай в Харькове, учился в средней школе №14, в радиотехническом техникуме, который окончил с отличием. Работал на ПО «Коммунар». В 1985 году сдал успешно вступительные экзамены на вечернее отделение факультета машиностроения Харьковского политехнического института. 15 ноября того же года Фрунзенским райвоенкоматом был призван в армию.
После окончания учебного подразделения наводчик артиллерийского орудия рядовой Николай Алтунин вошёл в состав артиллерийского дивизиона 66-й отдельной мотострелковой бригады, которая располагалась в Нанганхаре. На операции под Хостом орудийный расчёт вёл стрельбу по врагу. В ответ ударили миномёты душманов. Взрывом мины разбросало орудийный расчёт, Николай получил смертельное ранение. Это случилось 15 февраля 1986 года, на пятый день его службы в Афганистане. Награждён посмертно орденом Красной Звезды.
В актовом зале гимназии состоялась торжественная встреча, на которой ученики рассказали о выпускнике, выступили почётные гости. Председатель Союза ветеранов Афганистана Немышлянского района Л. С. Пивоварчук говорил о сохранении правдивой истории об Афганской войне и активизации воспитания молодёжи в национально-патриотическом духе.
Присутствующие минутой молчания почтили память погибших в Афганистане и в зоне проведения АТО-ООС, к мемориальной доске возложили цветы.
Пресс-служба ХГСВА.
Заряд бодрости
Накануне Дня людей с ограниченными возможностями представителей общественных организаций Запорожья и области, объединяющих инвалидов, пригласили в театр имени В. Г. Магара. Председатель Запорожского областного совета Егор Семенков вручил денежные сертификаты мужественным людям, внесшим свою лепту в инваспорт, памятные подарки лучшим сотрудникам и волонтерам вручил Анатолий Пустоваров.
Состоялся концерт, аплодисменты не смолкали после каждого выступления артистов. Всем нам подарили и прекрасное настроение, и заряд бодрости, и веру в лучшее!
Пресс-служба Запорожского городского объединения УСВА.
Спорт і відпочинок
«Імпульс» – серед лідерів
На Кам’янеччині біля села Суржинці (Хмельницька область) відбулися змагання з велотуризму на Кубок України.
Серед мальовничої природи за 18 кілометрів від райцентру розкинулося на горбистій місцевості село. Цю місцевість називають Подільською Швейцарією. Не кожен з нас знає, що воно відоме своїми полями з тюльпанами. І це на обох берегах річки Тернави, лівої притоки Дністра. Село лежить у межах Національного природного парку «Подільські Товтри».
З різних куточків країни прибули команди велотуристів, щоб показати свою майстерність. Приєдналася до них і команда «Імпульс» із села Городище Шепетівського району – це Володимир Андреєв, Владислав Гетьман, Євген Герасимчук, Павло Горбачук і Назар Якось.
Перед стартом проведено технічний огляд стану велосипедів. До змаганнь допускалися учасники 1998–2000 років народження, які мали кваліфікацію не нижче другого розряду зі спортивного туризму.
Комплексна дистанція п'ятого класу складалася з велокросу, фігурного водіння велосипеда й тріалу. Дистанція вимагала від учасників найкращих навичок у подоланні природних і штучних перешкод (крутий поворот, вузький проїзд, сходина, проїзд через вал, переїзд через колоду).
Команда «Імпульс» учергове підтвердила свою майстерність і за підсумками цього виду змагань посіла перше місце. Особливу витривалість і впевненість на дистанції показав Назар Якось.
Ще складнішою була дистанція «Велораллі». Під час подолання 55-кілометрової дистанції спортсмени на восьми етапах маршруту надавали першу медичну допомогу, переправлялися через яр по колоді, долали крутий спуск, швидкісну ділянку, виконували завдання з орієнтування на місцевості. На проходження було відведено шість годин. Спортсмени «Імпульсу» пройшли цю дистанцію за 5 годин 15 хвилин, поступившись двома хвилинами команді із Сумської області.
У загальному підсумку велотуристи села Городища стали другими, нагороджені кубком і грамотами. До участі у змаганнях команду готували тренери О. В. Яворський і В. І. Василишин.
Учасники змагань щиро вдячні депутату Хмельницької обласної ради В. М. Мовсісяну, Шепетівській Спілці ветеранів Афганістану, приватному підприємцю В. Л. Кравчуку, директору Хмельницького обласного ЦТКУМу Н. В. Колесник, тренеру клубу «Меридіан» В. М. Яворському.
Олег ЯВОРСЬКИЙ,
тренер команди «Імпульс».
Об’єднує любов до футболу
У Ковелі на спортмайданчику школи №7 відбувся футбольний турнір серед юнаків 2008–2009 років народження, присвячений пам’яті воїна-інтернаціоналіста Анатолія Глушкова.
Заступник міського голови Ігор Прокопів, голова Ковельської міськрайонної організації УСВА Микола Савосюк побажали юним футболістам удачі, наполегливості та волі до перемоги.
У змаганнях взяли участь п'ять команд. Перемогли вихованці Романа Шавранюка з ФЦ «Ковель-Волинь» 2008, які у фіналі з рахунком 3:0 здолали своїх молодших одноклубників з ФЦ «Ковель-Волинь» 2009. На третьому місці – юнаки з селища Люблинець.
Суддівська колегія визначила кращих гравців: воротар – Герман Хрунь (ФЦ «Ковель-Волинь» 2009), захисник – Назарій Лавринчук (ДЮСШ, Ковель), півзахисник – Вадим Чих (ФЦ «Ковель-Волинь» 2008), нападник – Назар Кузьмич (смт Люблинець).
Перехідний кубок, грамоти і медалі вручали ветерани Афганської війни Микола Савосюк і Анатолій Заскальний. Оргкомітет змагань щиро вдячний відділу молоді, фізичної культури та спорту виконавчого комітету і міськрайонній організації воїнів-інтернаціоналістів за допомогу.
Володимир ОЛЕКСЮК,
директор ДЮСШ управління освіти.
Передплата-2019
Побратиме, це наша з тобою газета!
Державне підприємство по розповсюдженню періодичних видань «Преса» продовжує передплату на 2019 рік на періодичні видання.
Газету Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», де друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і поезія, можна оформити за Каталогом періодичних видань України «Преса поштою» в усіх відділеннях поштового зв’язку України.
Мінімальний передплатний період – один місяць, максимальний – рік.
Наш індекс – 30224.
Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки складає:
– на місяць – 8, 22 грн.,
– на три місяці – 22, 66 грн.,
– на шість місяців – 40, 07 грн.,
– на рік – 76, 34 грн.
Підтримуйте газету воїнів-інтернаціоналістів «Третій тост» своєчасною передплатою.
|
