Тридцять років віддаляють нас від Афганської неоголошеної війни. Біль та смуток огортають рідних полеглих воїнів-«афганців», серця тих, хто пройшов це пекло. Учасники бойових дій свято бережуть пам'ять про загиблих побратимів, картини боїв ще досі стоять у них перед очима. На жаль, таке не забувається, і час не може загоїти рани.

Василь Іванович Мальченко - один із тих, кого Афган і досі не відпускає. Він нагадує про себе спогадами про ці жахіття, ятрить душу болем про померлого на його руках земляка Юрія Поліщука. Це надзвичайно скромна, тактовна і пунктуальна людина. У процесі спілкування, коли знайомишся з ним ближче, скільки душевного тепла і позитиву він випромінює. До того ж - цікавий співбесідник, ерудований, з великим кругозором чоловік. Розчулює до сліз його ставлення до батьків. Війна не вбила у ньому його безмежного добра, людяності, небайдужості.

Василь народився у селі з милозвучно-ніжною назвою Вишенька, що на Літинщині. Знаходиться воно на горбистій місцевості і нараховує двісті вісімдесят будинків. Свою назву отримало від столітньої вишні, що росла біля кладовища. Пізніше, коли прокладали дорогу у село, її викорчували. Але згадка про дерево, яке зустрічало своїх жителів і проводжало їх у останню путь, залишилася у назві населеного пункту.

Крім Василя, у родині Надії Михайлівни та Івана Михайловича Мальченків підростало ще троє дітей. Лелека подарував їм двох синів та двох дочок. Старший син ріс серйозним, відповідальним і трудолюбивим юнаком. Таким був дід по материнській лінії Михайло Дорофійович.

Дитинство Василя нічим не відрізнялося від його ровесників. Він разом з однолітками любив плавати у річці Згар, літом пограти у футбол, взимку - у хокей.

У школі навчався добре, особливо любив біологію та географію. Протягом навчального процесу залюбки допомагав збирати урожай в полі.

Після закінчення Балинської восьмирічки навчання продовжив у Вінницькому СПТУ № 5, де отримав фах лицювальника-плиточника. На вибір професії вплинуло й те, що дядько Василя - Євгеній Михайлович Шульга, який працював в училищі майстром каменярів, часто розповідав йому про навчальний заклад. Хлопець заінтриговано все це слухав і зробив свій вибір. Юнак намагався тримати планку і надалі: у навчанні та практиці. Таким і залишився у подальшому житті: зосередженим, цілеспрямованим, виваженим, толерантним.

Закінчивши училище, Василь працював у місцевому будівельному управлінні №148. Попереду юнака очікувала військова служба у Збройних Силах Радянського Союзу. До лав армії призваний 13 жовтня 1986 р. Військову підготовку проходив у Центральній школі військового собаківництва «Червона Зірка» с. Дядькове Московської області.

Свого часу це була єдина така школа у Радянському Союзі. Спочатку подолянин потрапив служити в учбову роту центру. Планувалося, що у подальшому він продовжить службу у Групі радянських військ у Німеччині, де охоронятиме військові об'єкти. Через два тижні у с. Дядькове прибула комісія з Москви. Її члени уважно переглянули медичні картки новобранців і повторно зробили свій розподіл. Ще у Вінницькому військкоматі на певних медичних картках олівцем червоного кольору був зроблений напис «Команда 20 А». На картці Василя теж була аналогічна позначка. Хлопець отримав розподіл у другу роту. Військовослужбовці вивчали саперну справу, займалися з мінно-пошуковими собаками, а головне, що незабаром їх очікувала служба в Афганістані.

Василь і досі пам'ятає як пройшло перше знайомство з собакою у вольєрі. Перш ніж зайти туди, він взяв з собою грудочку цукру. Виявляється, що наші менші брати люблять солодощі.

Курсанти навчального підрозділу. В. Мальченко (1-й ряд, 2-й справа), земляк С. Жук (3-й справа)

Розпорядок військовослужбовців був завантаженим. Теоретичні заняття поєднувалися з практичними по вивченню команд із собаками. День починався о шостій ранку з п'ятикілометрового кросу і продовжувався фізкультхвилинкою. Після цього - індивідуальні заняття з собаками. Впродовж дня військовослужбовці тричі займалися з четвероногими: зранку вивчали одну команду, ввечері її закріплювали, а в обід вчили нову - на виявлення запаху.

Саме там, у Московській області, Василь і зустрів земляка із Теплицького району Сергія Жука та познайомився з ним ближче. Хлопці мали багато спільного: були одного віку, схожі за характером, та й у строю стояли поряд і на заняттях з собаками допомагали та підказували один одному. П'ять з половиною місяців подоляни були разом. Після завершення навчального військового підрозділу військовослужбовці складали екзамени. Василю Мальченку присвоїли звання старшого сержанта.

На початку березня визначений склад військовослужбовців, серед яких і подоляни, прибули до  міста Термез. Бійці переночували біля літака під відкритим небом, а вранці вилетіли у Кабул. Тут знову відбувся розподіл по групах. Сергій залишився на місці, Василь отримав призначення у 45-й інженерно-саперний полк, м. Чарікар, де протягом двох тижнів проходив акліматизацію. Згодом відбув у 541-й інженерно-саперний батальйон м. Кундуз. Службу проходив з мінно-пошуковою собакою Вегою майже до звільнення у запас. Зі слів Василя, вона була надзвичайно розумною і видресируваною. На другий день після їх знайомства вони вже разом працювали. Як згадує Василь, Вега знайде міну - сяде в стороні, кивне головою. З десяти боєприпасів вона знаходила вісім.

Від початку служби в Афганістані Сергій та Василь мали можливість спілкуватися, отже знали як служиться обидвом. Згодом життєві дороги побратимів надовго розійшлися.

Не так давно їм вдалося поспілкуватися по телефону. Тем для розмов було дуже багато. Адже у кожного своя сім'я, діти. Отож, вони домовилися зустрітися. Так, що попереду їх чекає така довгоочікувана зустріч.

А вже через місяць у Василя почалися нелегкі військові будні.

В.Мальченко (справа) з товаришем по службі та мінно-пошуковою собакою Вегою.

Особливий склад відділення саперів виконував роботи з мінування ділянки дороги Кундуз - Файзабад. У їх обов'язки також входило виставляти блок-пости для охорони колон під час їх проходження, мінувати територію на точках і заставах. Солдатам доводилося постійно виїжджати  на виконання бойових завдань. Згодом Василя разом з Вегою перевели на контрольно-пропускний пункт при в'їзді на військовий аеродром Кундуз. Вони пильно перевіряли транспорт на наявність вибухонебезпечних предметів та наркотичних засобів. Через рік кінолога В. Мальченка прикомандирували к артилерійському дивізіону 395-го мотострілецького полку 201-ї мотострілецької дивізії. У його складі він брав участь у бойових операціях. Зокрема, за участь у операції в провінції Хост, нагороджений медаллю «За відвагу». Саме тоді, проявивши мужність та героїзм, з-під обстрілу врятував пораненого бійця. Першу медаль «За відвагу» отримав за участь у бойових діях у м. Файзабад, а попередньо подолянин отримав нагрудний знак Міністерства оборони СРСР «За розмінування». Розвідка доповіла, що у кишлаку знаходяться душмани.

Група, кількістю десять чоловік отримала завдання на реалізацію розвідувальних даних. Після виконання завдання, повертаючись до місця постійної дислокації, один боєць підірвався на ворожій міні. Наказ про порятунок отримав найбільш підготовлений сапер Василь Мальченко. Під вогнем противника добрався до пораненого і зумів винести бійця.

Невдовзі перед звільненням у запас Василь зустрів ще одного земляка - Юрія Поліщука. Це було під час проходження служби у Пулі-Хумрі. Хлопці познайомилися, а після цього двічі зустрілися: один раз перед виїздом на бойові дії, вдруге - під час виїзду на завдання. Третя зустріч, на жаль, була останньою.

Тим часом, радянські війська виводилися з Афганістану. Саме тоді важливим було завдання забезпечити охорону проходження військ на Батьківщину. У його виконанні брали участь двоє земляків: Юрій та Василь.

 Земляк Василя – Юрій Поліщук

Саме двадцять восьмого січня 1989 року Юрій підірвався на міні. На допомогу пораненому прибув Василь, так як його підрозділ знаходився найближче. Коли він прибув на місце, то побачив жахливе видовище. У пораненому Мальченко впізнав земляка. Хлопець помирав у нього на руках і останнім його словом було слово: «Мамо!» Лише після втрати друга Василь дізнався наскільки вони були близькими земляками: Юрій родом з Уладівки, а він - з Вишеньки Літинського району.

Відтоді пройшло багато років. При згадці про Юрія чоловік ледве стримує сльози. Не забуваються хвилини смерті друга. Вони ще досі у нього перед очима. Гіркота та біль втрати ранять його серце. Хіба можна таке забути? Батьки Юрка - Василь Павлович та Марія Петрівна розшукали родину Мальченків, щоб зустрітися з Василем і дізнатися подробиці загибелі сина. Цього дня його вдома не було. Згодом він відвідав батьків земляка та побував на його могилі. Сум огортає чоловіка при згадці про друга.

Третього лютого 1989 року Василь був уже на території Радянського Союзу - у місті Термез. А через кілька днів подолянин вирушив додому - таку бажану і довгоочікувану поїздку. Поріг рідної домівки переступив у кінці лютого. Позаду залишився Афганістан, а попереду його очікувала ціла вічність - мирне життя.

Василь повернувся на попереднє місце роботи. Закінчив Вінницький будівельний технікум. 1990 року Вінницьким об'єднаним міським військовим комісаріатом призваний на перепідготовку для отримання офіцерського звання при Кам'янець-Подільському вищому військово-інженерному командному училищі ім. Маршала інженерних військ В. Харченка. Тоді ж йому присвоїли звання лейтенанта. Сьогодні він капітан запасу, трудиться у комунальному підприємстві «Вінниця облтеплоенерго». Спілкується з бойовими побратимами. Разом вони згадують службу в Афганістані, полеглих друзів. Вкотре 15 лютого йдуть до пам'ятника загиблим подолянам, вшановують їх пам'ять хвилиною мовчання і покладають квіти.

А на останок хочеться побажати здоров'я, добра і простого людського щастя цій світлій і добрій людині.

Надія ДОБРОВОЛЬСЬКА,

старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею.