Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - "Третій Тост" №9-10 (633-634) травень 2019 рік

У 74-у річницю Великої Перемоги над фашистськими загарбниками Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) вшанувала пам'ять героїв і жертв Другої світової війни у містах і селах країни.
Колона воїнів-інтернаціоналістів пройшла урочистою ходою центральними вулицями Києва. У парку Вічної Слави «афганці» хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять визволителів світу від нацизму і поклали квіти до могили Невідомого Солдата.
Біля Всеукраїнського меморіалу загиблим в Афганістані воїни-«афганці» хвилиною мовчання вшанували пам'ять бойових побратимів, полеглих в Афганістані і в зоні проведення АТО-ООС, поклали квіти до пам’ятника, меморіальних плит і до Стіни скорботи.

Відбулася зустріч ветеранів, під час якої вони змогли поспілкуватися, згадати минуле та обговорити сьогоднішні проблеми.

Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) прийміть щирі вітання з нагоди Дня пам’яті та примирення і 74-ї річниці Великої Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні!

Все більше часу минає відтоді як ви, дорогі ветерани Великої Вітчизняної війни, зуміли здійснити неймовірне – навічно увійти в історію людства як переможці коричневої чуми – фашизму.

Бойові дії, широкомасштабні військові операції, опір партизанських загонів відбувалися на теренах України більше трьох років. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисячі промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів, а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.

Дорогу ціну заплатив український народ за Перемогу, загинуло близько 4 мільйонів цивільного населення, понад 2 мільйони було вивезено до Німеччини. 7 мільйонів українців воювали у лавах Червоної Армії, половина з них загинули.

На фронтах Другої світової війни радянські воїни виявили масовий героїзм і мужність, сотні тисяч нагороджені бойовими орденами і медалями, 11665 удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, з них 2069 – уродженці України.

Не підвладна рокам велич подвигу народу, який відстояв свободу, честь і незалежність своєї Вітчизни і врятував світ від фашистської чуми. Низький вам наш синівський уклін, шановні ветерани! Вічна пам'ять загиблим героям Другої світової!

Воїни-інтернаціоналісти завжди рівнялися і брали для себе бойовий і трудовий досвід старшого покоління, вони стали гідними спадкоємцями ветеранів Другої світової війни і продовжують їхні бойові й трудові традиції. І сьогодні, у наш складний час, незважаючи на вік і поранення, вони першими стали на захист Батьківщини, активно займаються волонтерською діяльністю, військовою підготовкою, патріотичним вихованням молоді. Вони постійно дбають про покращання життя ветеранів війни, родин загиблих воїнів, активно захищають і відстоюють їхні соціальні права.

У ці святкові дні хочеться сподіватися на краще життя, на порозуміння в суспільстві, на відродження України як великої европейської держави, а головне – щоб у країні запанував довгожданий мир і спокій. Нехай тепло весни наповнить наші серця і душі добром, любов’ю та впевненістю у завтрашньому дні!

Бажаю вам, наші дорогі ветерани, наші співвітчизники, доброго здоров’я, щастя і благополуччя, любові й шани, мирного безхмарного неба і віри у славне майбутнє нашої Батьківщини!

Близько трьох тисяч сум’ян, незважаючи на негоду, зібралися вшанувати пам’ять загиблих героїв Другої Світової війни, вклонитися живим ветеранам.

Великий День Перемоги у Сумах святкували із дев’ятої ранку. Спочатку квіти поклали в сквері Героїв Небесної Сотні, звідти колона вирушила на центральне міське кладовище до могил загиблих у зоні АТО. Гордо підійшли сум’яни до братської могили «Мати-Батьківщина». Вшанували пам'ять загиблих польських воїнів.

Чи не найбільш масштабний за останні роки мітинг-реквієм «І подвигам не буде забуття» тривав біля Меморіалу Вічної Слави. Під акомпанемент оркестру вихованців Державного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус» імені І. Г. Харитоненка, зі сльозами і радості, й жалоби на очах пройшов цей мітинг. Слова вдячності та привітання з нагоди 74-ї річниці Великої Перемоги висловили очільники області, міста. Приєдналося до урочистостей і духовенство.

Від меморіалу вирушили до пам’ятника воїнам Афганістану. Кілька десятків «афганців», членів Сумської обласної організації «Спілка ветеранів Афганістану» та міської організації УСВА поклали квіти до пам’ятника загиблим побратимам.

Завершили урочисту ходу біля пам’ятника полеглим воїнам АТО. Такою була офіційна частина свята. Далі містяни вирушили до Сумської обласної філармонії, де на них чекав концерт «Пам’ятаємо та перемагаємо».

Увечері День Перемоги святкували на Театральній площі міста за програмою «В серцях і піснях – пам’ять про війну».

В День Победы советского народа над фашистской Германией колонна, возглавляемая председателем Николаевского областного союза воинов-интернационалистов и запаса Юрием Соловьем и заместителем председателя Александром Завражиным, прошла по улицам города к парку Победы.

В одном строю шли воины-интернационалисты, ветераны Великой Отечественной войны, ветераны органов внутренних дел и флота, жители города. В колонне – до тысячи человек, которые несли портреты 68 десантников, совершивших подвиг при освобождении Николаева от гитлеровцев, и портреты своих родных, плгибщих на войне.

В колонне несли цветы к мемориалу народный депутат Украины Александр Жолобецкий, депутат Николаевского горсовета Олег Грипас, депутаты облсовета Иван Кухта, Вадим Олабин и Илья Резников, а также бывший народный депутат Николай Жук, бывший замглавы Николаевского облсовета Владимир Пащенко. Старейший участник «афганской» организации, участник Великой Отечественной Г. Н. Костиков весь путь проехал в открытом автомобиле.

У памятника Героям-ольшанцам участники шествия минутой молчания почтили память погибших. В эту торжественную минуту в небе появился клин журавлей, как символ уходящих в бессмертие воинов той страшной войны. Г. Н. Костиков пожелал всем счастья, здоровья, мирного неба над головой. К мемориалу и Вечному Огню были возложены цветы.

Воины-интернационалисты на Аллее Славы в парке Победы минутой молчания почтили память погибших боевых побратимов, к обелиску возложили цветы. Председатель городской организации воинов-интернационалистов Сергей Паливода вручил «афганцам» юбилейные медали к 30-летию вывода советских войск из Афганистана.

На численні звернення і представлення до Президента України керівництва Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) 3 травня 2019 року нарешті І. Ф. Момоту посмертно присвоєно звання Героя України.

Ігор Федорович Момот (18 серпня 1965–11 липня 2014) був учасником бойових дій в Афганістані, активним членом Черкаської обласної Спілки ветеранів Афганістану та учасників бойових дій, начальником Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, начальником мотоманевреної групи Державної прикордонної служби України, заступником начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Проходив службу в Афганістані заступником начальника з політичної частини мінометної батареї 1ММГ 47-го прикордонного загону. Згодом служив помічником начальника політвідділу з комсомольської роботи Керкинського прикордонного загону до 1990 року. У складі групи політпрацівників Червонопрапорного Середньоазійського прикордонного округу в лютому 1990 року перебував у Баку, в Нахічевані, за що отримав другу медаль «За відзнаку в охороні Державного кордону СРСР». З 1990 по 1992 — заступник начальника з політичної частини Першого прикордонного загону в районі Ширам.

В Україні служив комендантом Котовського прикордонного загону і начальником Ізмаїльського прикордонного загону. Отримав юридичну освіту. Був заступником начальника оперативного управління в центральному апараті Державної прикордонної служби України в Києві. Очолював Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України в селищі Оршанець Черкаської області.

Після ускладнення ситуації на українсько-російському кордоні Ігор Момот особисто сформував і очолив мотоманеврену групу Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби. Група виконувала завдання з охорони державного кордону на найбільш вразливих ділянках.

Підрозділ під командуванням полковника Ігоря Момота неодноразово вступав у бій з незаконними військовими формуваннями в районах населених пунктів Дмитрівка, Маринівка та Амвросіївка Донецької області.

Мужність і героїзм нашого бойового побратима під час виконання бойових завдань упродовж усього життя є прикладом самовідданого служіння Батьківщині, українському народові, патріотизму і вірності обов'язку, мужності та стійкості в ім’я збереження цілісності України. Ми пам’ятатимемо це завжди.

15 мая 1988 года начался вывод советских войск из Афганистана

7 апреля 1988 года после встречи в Ташкенте М. Горбачева с Наджибуллой министр обороны СССР подписал директиву, в которой говорилось: «Вывод войск в случае подписания Женевских соглашений между Афганистаном и Пакистаном осуществить согласно утвержденному плану с 15 мая 1988 г. по 15 февраля 1989 г. в два этапа…»

К директиве прилагался график вывода, выполненный совместными усилиями сотрудников Генерального штаба, Оперативной группы МО СССР в РА, штабов ТуркВО и 40-й армии. Этот график рассматривался на заседании Комиссии Политбюро ЦК КПСС по Афганистану.

Был также разработан комплексный план вывода войск, которым предусматривались меры как на территории Афганистана, так и в Советском Союзе (организационные мероприятия, перевозки и т. д.).
После подписания документов в Женеве началось практическое выполнение этих мероприятий.

В подготовительный период (апрель – первая половина мая 1988 г.) решением командующего 40-й армией из отдельных мелких гарнизонов (Асадабад, Гульбахар, Бамиан, Бараки, Чагчаран, Шахджой и др.) были заблаговременно выведены размещенные там подразделения в основные пункты дислокации полков.

К моменту подписания Женевских договоренностей численность советских войск в Афганистане составляла 100,3 тыс. чел. Согласно графику на первом этапе (15 мая – 15 августа) соединения и части должны были выводиться из гарнизонов Джелалабад, Гардез, Газни, Кандагар, Лашкаргах, Герат, Файзабад, Шинданд, а также некоторые части обеспечения и обслуживания из Кабула. Советские войска из Афганистана выводились по двум направлениям — через Кушку и Термез. При этом соблюдалась поэтапность и последовательность. Однако в последующем очередность вывода войск пришлось несколько изменить.

Первыми 15 мая начали выдвижение части Джелалабадского гарнизона. На маршрутах следования в Джелалабаде, Кабуле и Хайратоне по инициативе афганской стороны были проведены массовые митинги. В проводах войск участвовало в Джелалабаде 10–12 тыс. чел., в Кабуле (на улицах и митинге) — около 100 тыс. чел. В столице на митинге присутствовали все члены Политбюро ЦК НДПА и члены правительства РА во главе с президентом Наджибуллой.

Вывод войск освещали 212 корреспондентов. Из них 22 из 10 стран Запада (Австралии, Англии, Италии, Испании, Канады, США, Швеции, Финляндии, ФРГ, Японии) и 15 советских (Гостелерадио, АПН и ТАСС) сопровождали колонну советских войск до Кабула и далее до Государственной границы СССР непосредственно на боевой технике вместе с военнослужащими. Остальные доставлялись в район Термеза–Хайратона на самолетах. Корреспонденты действовали без ограничений, им были предоставлены все возможности для полного и правдивого освещения происходящих событий.

С целью обеспечения безопасности вывода были заранее предусмотрены: усиление охраны коммуникаций путем выставления дополнительных блоков силами воздушно-десантных частей и других соединений; упреждающие удары авиации и огонь артиллерии по районам развертывания огневых средств мятежников. Прилегающие к районам ночного отдыха участки местности интенсивно и постоянно подсвечивались авиацией, что исключало скрытое проникновение отрядов моджахедов к расположению войск.

Благодаря принятым мерам удалось обеспечить организованное совершение марша без происшествий и потерь. Были исключены обстрелы и провокации со стороны вооруженной оппозиции. Правда, следует отметить, что она в большинстве своем не препятствовала выводу войск.

Передача техники, вооружения и военных городков афганской стороне, а также создание для них необходимых запасов (в том числе боеприпасов и горючего) осуществлялись согласно утвержденному плану и указаниям министра обороны СССР. Афганским вооруженным силам передали казарменно-жилищный фонд, коммунальные сооружения и оборудование, квартирное имущество в 58 военных городках.

На первом этапе советские войска были выведены из 12 провинций. В период с 15 мая по 15 августа 1988 г. на Родину возвратились 50,2 тыс. чел. личного состава (50 % всего количества), как это и предусматривалось Женевскими договоренностями, из Джелалабада, Газни, Гардеза, Файзабада, Кундуза, Лашкаргаха и Кандагара.

После 15 августа советские войска остались только в 6 провинциях Афганистана (Кабул, Герат, Парван, Саманган, Балх, Баглан), имея в своем составе 50,1 тыс. чел. (при этом ВВС 40-й армии оставлено 55 %, из них фронтовой авиации — 90 %, армейской — 35 %). Они сосредоточили основные усилия на оказании помощи ВС РА в удержании важнейших административных центров, авиационных баз и коммуникаций, а также поддержке афганской армии в борьбе с непримиримой оппозицией в различных районах страны. Как показали дальнейшие события, избранный метод постепенного поэтапного отвода советских войск с опорой на базовые районы полностью себя оправдал. Он позволил исключить политические деформации в оставленных районах страны, а афганцам приобрести опыт самостоятельных действий (при поддержке ВВС 40-й армии) на острых направлениях, так как не нарушалась система взаимодействия.

Из книги Александра Ляховского «Трагедия и доблесть Афгана».

За значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм Указом Президента України №188/2019 від 4 травня 2019 року присвоєно почесне звання Народний артист України Коваленку Володимиру Олексійовичу – солістові-вокалісту (Івано-Франківськ) і Заслужений лікар України Югасу Віктору Карловичу – лікареві, судово-медичному експерту Закарпатського обласного бюро судово-медичної експертизи.

Володимир Коваленко народився 28 березня 1962 року в селі Тарасівка Житомирської області. Учасник бойових дій в Афганістані. Співак, Заслужений артист України (2009). Лауреат всеукраїнських фестивалів і конкурсів, Міжнародного фестивалю «афганської» пісні «Солдати Росії» (Москва, 2005).

Закінчив Українську академію МВС (1995). У 1985–2004 роках працював в органах МВС. З 2004 – підполковник міліції у відставці. З 2007 – голова ради Івано-Франківської обласної організації Асоціації ветеранів МВС України, член правління Івано-Франківської обласної організації УСВА.

Творчо співпрацює з місцевими поетами і композиторами, пише власну музику. У 1999–2006 – соліст і художний керівник гурту «Афган» (Івано-Франківськ), який став володарем Ґран-прі Міжнародного фестивалю «Солдати миру ХХІ сторіччя» (Харків, 2002). З 2006 року – на творчій роботі. Записав музичні альбоми «Додому, додому» (2001), «Афганські маки» (2003), «Місто кохання» (2007) і «Двадцать років потому» (2009).

Віктор Югас народився 19 липня 1968 року в селі Іванівці Мукачівського району Закарпатської області. У 1975–1983 роках навчався в Іванівецькій школі, з 1983 по 1987 – у медичному училищі селища Міжгір’я.

З квітня 1987 по травень 1989 року служив в армії. Учасник бойових дій в Афганістані (1987–1988), в.ч. п/п 54676 (місто Герат) на посаді санінструктора.

З 1989 по 1997 рік навчався в Ужгородському національному університеті на медичному факультеті, після закінчення якого працював судово-медичним експертом у Мукачеві. З 2008 року працює завідуючим відділу Закарпатського обласного бюро судово-медичної експертизи. З 1997 року – член, а з 2010 – голова Мукачівської районної організації УСВА. З 2014 року обраний головою Закарпатської територіальної організації УСВА.

Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), Івано-Франківської обласної організації УСВА, Закарпатської територіальної організації УСВА, друзі, колеги щиро вітають бойових побратимів Володимира Коваленка і Віктора Югаса з високими державними нагородами й бажають міцного здоров’я, натхнення і подальших успіхів у роботі.

Київська міська Спілка ветеранів Афганістану провела у Колонній залі КМДА щорічний традиційний фестиваль військово-патріотичної пісні до Дня Матері.

З вітальним словом виступили заступник голови Київської міськдержадміністрації Володимир Слончак і Надзвичайний та Повноважний Посол Палестини в Україні Мохаммед Касем Аль-Асаад. Голова Київської міської Спілки ветеранів Афганістану Микола Гончаренко наголосив, що «століттями історію вершили чоловіки, але за кожним навіть сильним воїном стояла жінка – його мати. Материнська любов і слова залишаються в душі людини на все життя. Вітаємо вас, дорогі мами, і сердечно бажаємо, щоб завжди вас оточували турботою близькі люди, щоб кожен день починався з посмішкою, здоров'я з роками не підводило і щоб були по-справжньому щасливі!».

За активну громадську діяльність, поглиблення міжнародної співпраці між ветеранськими організаціями, сприяння у проведенні концертів, фотовиставок і фестивалів нагрудним Знаком Пошани нагороджено Надзвичайного та Повноважного Посла Палестини в Україні Мохаммеда Касем Аль-Асаада. Знаком Пошани і Почесною грамотою Київського міського голови нагороджені матері загиблих в Афганістані воїнів.

Відбувся чудовий концерт, який відкрив Київський академічний муніципальний естрадно-духовий оркестр. У виконанні солістів оркестру прозвучала пісня "Чорнобривців насіяла мати".

Виступили кавалер орденів Святої Марії і Святого Станіслава, Посол Миру, Народна артистка України Наталія Шелепницька, Народний ансамбль танцю «Україна» імені Миколи Коломійця, інструментальний ансамбль Головного управління розвідки Міністерства оборони України «Оберіг», Заслужена артистка України Валентина Лонська, ансамбль бандуристів «Нова капела», Заслужена артистка України, Посол Миру, лауреат премії імені Дмитра Луценка, перша оперна співачка, яка представляла Україну в державі Палестина, Олена Гончарук.

Свої пісні співав бард-виконавець Леонід Мухін – учасник бойових дій в Афганістані, волонтер, який протягом чотирьох років відвідує і піднімає своїми виступами бойовий дух військовослужбовців на сході країни. Виступили донька Надзвичайного та Повноважного Посла Республіки Таджикістан в Україні пані Нілуфар, вихованці санаторної школи-інтернату №21 Оболонського району Києва, зразковий ансамбль народного танцю «Росток» Київської дитячої школи мистецтв №3.
Правління КМСВА висловлює щиру подяку за допомогу і сприяння у проведенні фестивалю Надзвичайному та Повноважному Послу Палестини в Україні Мохаммеду Касем Аль-Асааду, Київському міському голові Віталію Кличку, депутатам міської ради Олені Овраменко і Володимиру Старовойту.

33 роки тому, виконуючи інтернаціональний обов’язок, під час спеціальної операції в ущелині Дарай-Сабз загинув краснопільчанин, прикордонник Микола Савоненко. Правду кажуть, що людина живе доти, поки про неї пам’ятають інші. Микола живий у пам’яті рідних, друзів, однокласників, бойових товаришів.

В Афганістані стрілець десантно-штурмової групи прикордонних військ Микола Савоненко брав участь у 20 бойових операціях і рейдах. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у рідному селищі Краснопілля, де одну з вулиць названо його ім’ям.

Завдяки спогадам воїнів-«афганців на спеціалізованих сайтах, присвячених Афганській війні, маємо можливість відновити трагічні події тієї операції та обставини, за яких загинув Микола Савоненко.

28 червня 1986 року почалася спеціальна операція з захоплення й розгрому гірської бази Мушта, розташованої в зоні відповідальності Московського прикордонного округу. Вже багато місяців бандватажок Саміало, що ховався в печерах цієї бази, дошкуляв і представникам народної влади, і прикордонникам. Збільшилися випадки нападу бандитів на сілян, які проводили сільгоспроботи в прикордонній зоні, нерідко обстрілювали прикордонні наряди навіть на території Союзу. Тож вирішили провести операцію з ліквідації гірської бази Мушта.

27 червня пізно увечері вертольоти висадили бійців Керкінської ДШМГ на схилі гір, у районі кишлака Даргак, що в кількох кілометрах від бази. Це була перша бойова операція для майора С. Д. Махліновського після прийняття під своє командування Керкінської ДШМГ.

Висадка пройшла швидко і спокійно. Скоро стемніло. Застави розмістилися на схилах гір і підготувалися до ночі. Ніч була тихою і зоряною. Підйом пролунав після четвертої години, було ще темно. Швидко зібрали ранці, екіпірувалися. Пройшла постановка бойового завдання, і групи рушили в бік гірської бази.

Перше, з чим довелося зіткнутися, було дуже важко йти. На висоті 2800–3200 метрів катастрофічно бракувало кисню, хоча група близько тижня проходила акліматизацію в Шуробаді. З повною викладкою вдавалося пройти 5-7 метрів і наступало відчуття задухи, тому доводилося рухатися повільно, часто робити привали. Через кілька годин усі бійці вже адаптувалися до таких умов і просування прискорилося.

При постановці бойового завдання, «керкінці» повинні були підійти до бази з трьох боків. 1 ДШЗ спустилася схилом до річки Дарай Сабз і повинна була рухатися у напрямку бази, практично по самому дну ущелини. По дорозі хлопці прочесали Худжамак, але він був порожній, жодної живої душі в ньому не виявилося. 2 і 3 ДШЗ спочатку йшли разом, паралельно уздовж хребта.

Близько 10 години ранку, коли головні дозори і основні групи втягнулися в улоговину, обидві групи потрапили під обстріл. Десь попереду зі скель били кілька снайперів. Їх зовсім не було видно, вогонь вони вели досить точний. На довгий час обидві групи були притиснуті до каменів і не могли просунутися ані на метр.

Через 20 хвилин після початку обстрілу тиловий дозор помітив кілька дідів у білих чалмах і з білим полотнищем у руках. Як пізніше з’ясувалося, це були старійшини з кишлаку Даргак. Вони прийшли, щоб попередити «шураві»: «Ваша висадка не пройшла непоміченою, попереду вас чекає велика і добре замаскована засідка. Туди рухатися не можна!». У певний момент «духівський» снайпер зосередив весь вогонь на цих старих, бажаючи змусити їх мовчати.

Повідомлення передали командувачу операцією. У відповідь надійшов наказ швидше просуватися до печер. Бійці стали методично придушувати вогневі точки ворога. Ближче до полудня інтенсивність обстрілу вщухла. 2 ДШЗ і КП на чолі з майором С. Д. Махліновським рушили вперед уздовж хребта.

Було близько 20 години, коли пролунали автоматні черги високо на схилі, де продовжувала свій маршрут 2 ДШЗ і КП. Щільність вогню стрімко наростала, і буквально через дві хвилини вся сопка світилася від спалахів трасерів, гриміла від пострілів і рвалася від розривів гранат. З радіостанції надійшли перші повідомлення про те, що застава потрапила в засідку.

Досить велика група духів зачаїлася серед каменів на схилі гори і, підпустивши заставу на 30-40 метрів, стала розстрілювати її впритул. Бійці зайняли оборону. Під час зміни позиції, рухаючись за своїм першим номером ПК А. Макаровим, був смертельно поранений Микола Савоненко (другий номер ПК). Коля хотів перебігти ближче до ранців, де лежали коробки зі стрічками патронів, але був убитий чергою в груди.

Поранених було багато. Минуло близько 45 хвилин, бій наростав. В ефірі прозвучала інформація про те, що тяжко поранений «01-й». Майор Махліновський хотів прикрити групу поранених бійців, прийняв рішення перейти за сусідні камені. Як тільки він піднявся на повний зріст, по ньому з 20 метрів вдарила автоматна черга. Кулі перебили обидві ноги і потрапили в живіт.

Викликали вертольоти. Коли один з Мі-8 здійснив посадку на крихітному майданчику, щоб забрати поранених і загиблого Миколу Савоненка, знову розгорівся бій. Духи, затаївшись, дозволили вертольоту сісти і з усіх стволів відкрили вогонь по ньому і по всій групі. Кількість поранених зросла, у вертольоті було чимало пробоїн. Під час завантаження на борт вертольота ще одне поранення в спину зазнав майор Махліновський.

Бійці 1 і 3 ДШЗ лише могли з жахом спостерігати, як душмани розстрілюють їх товаришів, і нічим не могли їм допомогти.

Швидко стемніло. Далеко за північ чорне небо над вершиною горіло вогнем трасерів і вибухів. Близько четвертої години ранку по рації прийшло повідомлення, що командир Керкінської ДШМГ майор С. Д. Махліновський помер.

Ця звістка шокувала бійців усіх підрозділів, що брали участь у цій операції. Втрати страшні. А втратити в бою командира було просто жахливо. Переживши тягар втрати товаришів, бойове завдання керкінці виконали.

У Краснопіллі на Сумщині відбувся турнір з волейболу, присвячений пам’яті воїна-інтернаціоналіста Миколи Савоненка.

Голова Краснопільської районної ради брат Миколи Савоненка, перший заступник голови райдержадміністрації Андрій Петров і начальник відділу освіти, молоді та спорту Іван Матлахов привітали учасників змагань, побажали гарної гри, влучних передач і яскравих моментів.

Віталій Савоненко подякував за вшанування пам’яті брата. Микола любив спорт, присвячував йому багато вільного часу, грав у футбольній команді «Явір», захоплювався волейболом.

У турнірі взяли участь колективи сіл Угроїди, Великий Бобрик, Самотоївка, команди ветеранів «Прикордонник» з Краснопілля і збірна Миропільської громади (ветерани) та села Миропілля (молодь).

Усі учасники турніру з волейболу пам’яті Миколи Савоненка нагороджені грамотами відділу освіти, молоді та спорту, пам’ятними магнітами з логотипами змагань. Команда-переможець отримала кубок.

У Каховці на стадіоні «Олімпійський» відбулася Спартакіада допризовної молоді, присвячена пам’яті воїна-інтернаціоналіста Юрія Михайлюка і каховчан, які загинули на сході України. За її підсумками було сформовано збірну команду міста, яка взяла участь у Спартакіаді допризовної молоді Херсонської області.

На церемонії відкриття змагань учасників привітали представники організаторів – начальник відділу у справах молоді та спорту міськради Віктор Зубков, голова Каховського міського товариства воінів-інтернаціоналістів Наталія Скін і голова правління громадської організації «Учасники АТО «Скіф» Андрій Кудрич. Пам'ять загиблих воїнів-каховчан вшанували хвилиною мовчання.

У змаганнях взяли участь сім збірних команд юнаків загальноосвітніх шкіл міста. Відзначилися переможці і призери в чотирьох видах змагань: це біг на 100 і 3000 метрів, підтягування на високій поперечині, метання гранати Ф-1 на дальність.

У загальнокомандному заліку перемогли учні загальноосвітньої школи №1. Команда нагороджена почесним перехідним Кубком ім. Ю. Михайлюка, а всі призери у командному і особистому заліку відзначені дипломами і медалями від організаторів.

В обласній спартакіаді взяли участь 15 збірних команд юнаків, які представляли Херсонщину. В особистому заліку з багатоборства призерами стали Микита Лисейко, Євген Болотов і Олександр Мануйло. У загальнокомандній першості серед міст, районів і ОТГ перемогла збірна Нової Каховки, на другому місці – команда Нововоронцовського району, на третьому – Каховки.

Переможці та призери нагороджені кубками, медалями і дипломами управління з питань фізичної культури та спорту Херсонської облдержадміністрації.

голова Каховського міського товариства воїнів-інтернаціоналістів.

Голова Тернопільської обласної організації УСВА Сергій Лісовий разом з членами правління спілки Ігорем Сендзіком і Сергієм Ліпяніним перебували в зоні проведення ООС з волонтерською місією.

Ветерани-«афганці» доставили на фронт три тонни вантажу – продукти харчування, засоби особистої гігієни, медикаменти та інші речі. Маскувальні сітки, які передали воїнам, сплели учні загальноосвітніх шкіл Зборівського району.

Волонтери відвідали земляків – воїнів артдивізіону 44-ї артбригади в Попасній і місцеву школу, передали медикаменти і медичне обладнання у військовий госпіталь містечка Часів Яр, побували у військових підрозділах на Світлодарській дузі, відвідали КП «Майорське», Зайцеве і Мар'їнку.

Смаколики до Великодніх свят – запашні пасочки і ковбасочки, шинка і хрін, печиво і домашні консервації – були доставлені вчасно.

Як відзначив Сергій Лісовий, ми хочемо, щоб наші захисники знали, що народ України з ними, і цей невеличкий подарунок до свят – від щирого серця!

У святкові дні особливу подяку за можливість відзначити мирний Великдень у родинному колі відчувають прикарпатці та всі українці до наших воїнів, які боронять незалежність держави на сході країни.

А щоб свято Світлого Христового Воскресіння відчули і воїни на передовій, голова Галицької районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Михайло Вітовський і громадський активіст Геннадій Гущук учергове вирушили в зону бойових дій.

До благодійної акції долучились і організації, і небайдужі жителі району. Основним подарунком були, звичайно, пасочки, які освятив декан Галицького деканату отець Ігор Броновський, а також домашні смаколики і предмети побуту.

Гостинці було доправлено нашим землякам, які служать в 103-му ОРБ і 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Надзвичайно зворушливими були зустрічі з бойовими побратимами, які пройшли через горнило Афганської війни і змушені знову взятися за зброю. Галичани щиро раділи подарункам і тому, що їх цінують і не забувають у рідному краї.

голова Галицької районної організації УСВА.

В Одессе пребывала делегация представителей всеукраинских ветеранских организаций.

Одесса – город-Герой. Он и сегодня остается героем, "в полный рост" отметив 75-ю годовщину освобождения от румынских и немецких захватчиков.

Материально поощрены к празднику все категории ветеранов войны, включая детей войны. Гостеприимно была принята делегация представителей всеукраинских организаций, старшему из которых 92 года. Ветераны посетили музеи, включая легендарные катакомбы, ознакомились с боевыми кораблями Украины, возложили цветы к мемориалам, увидели экспонаты знаменитой Одесской киностудии, были приняты в городском совете.

Активное участие в торжествах принимала Одесская областная организация УСВА под руководством генерала Ю. М. Ермакова.

Делегацию пригласили в Одесский Национальный академический театр оперы и балета на балетный спектакль «Баядерка». Ветераны были поражены красотой театра и мастерством артистов, вспоминали, что по материальным возможностям уже несколько десятилетий(!) не были в театрах, а в жемчужину Одессы – театр мирового уровня и значения попали впервые, выражали большую благодарность организаторам визита.
12 апреля маршруты поездок и сама судьба привела ветеранов на улицу имени первого космонавта Земли Юрия Гагарина. У памятного знака, посвященного герою, гости и одесситы оставляли красные розы и гвоздики.

У місті Кременець на Тернопільщині відбулися урочистості з нагоди 20-ї річниці створення районної Спілки ветеранів Афганістану.

У райдержадміністрації відбувся круглий стіл за участі керівників району, голови обласної організації УСВА Сергія Лісового та активу районної спілки. Обговорено питання медичного і житлового забезпечення, пільгового проїзду, надання всебічної підтримки ветеранській організації.

Керівництво району планує негайно вирішити проблеми, про які йшлося під час зустрічі. І, звичайно, не обійшлося без вітань, подарунків і відпочинку на природі.

Прес-служба Тернопільської обласної організації УСВА.

«Афганську» спільноту Вінниччини на чолі з її головою Петром Кирилішиним, співробітників обласного краєзнавчого музею запросили у Глибочанську школу в Тростянецькому районі на вшанування пам’яті полеглого в районі перевалу Саланг командира мотострілецького взводу лейтенанта Сергія Гаврилюка.

Цього року виповнилося 34 роки відтоді як загинув наш земляк, нагороджений орденом Червоної Зірки і посмертно орденом Червоного Прапора. Світлу пам’ять про нього бережуть на Тростянеччині. Педагогічний колектив школи ось уже більше тридцяти років організовує і проводить заходи з увічнення пам’яті героя.

Доля відміряла перспективному юнакові, на якого чекала блискуча кар’єра військового, всього 23 роки. Сергій народився 6 травня 1962-го в Одесі. Згодом батьки переїхали у селище Крижопіль, де минуло дитинство та юність хлопця. Він мріяв стати військовим. Відмінно закінчив у Києві суворовське училище і вище загальновійськове командне училище імені О. Суворова. Службу розпочав у Білій Церкві.

У жовтні 1984 року лейтенант С. Гаврилюк – в Афганістані. Проходив службу в гірсько-мотострілецькому батальйоні, який охороняв перевал Саланг. У листі до батьків командир військової частини В. Антоненко писав: «Під час відбиття нападу заколотників на радянські транспортні колони на південній ділянці перевалу в районі населеного пункту Уланг Сергій очолив одну з груп прикриття. Він досконало під час бою організував захист і евакуацію з-під вогню душманів вбитих і поранених товаришів. Керована ним група винесла з поля бою і надала першу медичну допомогу одинадцяти військовослужбовцям. Сергій виніс з-під обстрілу трьох бійців. Зазнав поранення, але не залишив поле бою, продовжував керувати евакуацією, виявляючи стійкість і героїзм». 5 квітня 1985 року він помер від ран.

Коли Сергій служив у Афганістані, дружина Олена народила донечку. Олександрі було півтора місяця, коли загинув батько. Нині вона сама мама й виховує двох синів – Віктора і Леоніда. Приїздить провідати дідуся з бабусею, побувати на батьковій могилі. Онука – це подарунок батькам від єдиного сина. Полегшує біль втрати усвідомлення того, що про Сергія не забули. Хоча він похований у Крижополі, пам’ять про нього бережуть і на Тростянеччині.

А починалося все у далекі вже 80-і роки. Учень четвертого класу Глибочанської восьмирічки Олег Терепа на політінформацію, яка свого часу була традиційною у радянській школі, приніс статтю «Подільський прометей», надруковану в обласній молодіжній газеті «Комсомольське плем’я». У ній йшлося про Сергія Гаврилюка. На той час старші класи у школах носили імена героїв-піонерів, комсомольців. Усі одноголосно прийняли рішення взяти ім’я воїна-«афганця» Сергія Гаврилюка.

Через певний час на сторінках місцевої газети надрукували статтю про передовика виробництва Віктора Гаврилюка. Інший учень цієї ж школи Олександр Печериця вирішив написати листа однофамільцеві полеглого лейтенанта. З’ясувалося, що Віктор і Сергій Гаврилюки – батько і син. Спочатку школярі листувалися з рідними загиблого лейтенанта. Згодом відбулося знайомство. Вчителька Валентина Горбань з учнями поїхали в Крижопіль, познайомилися з Віктором Тарасовичем і Ольгою Степанівною, відвідали могилу Сергія. Саме ця історія лягла в основу естафети вшанування пам’яті загиблого в Афганістані Сергія Гаврилюка. Вона передається із покоління в покоління, триває більше тридцяти років при чотирьох директорах Глибочанської школи. Раніше четверті класи носили ім’я полеглого лейтенанта, нині – п’яті.

Сьогодні традицію продовжує вчитель історії Олександр Мельник. Дуже відповідально педагоги ставляться до створення у школі куточка пам’яті. Кілька світлин, кітель, книги, які читав син, гітару передали батьки. Поряд з особистими речами – Книга Пам’яті «Чорний тюльпан-2», автором якої є Заслужений журналіст України Анатолій Гончар, альбом «Незаживаюча рана Афгану» з відкритими сторінками, де йдеться про лейтенанта Сергія Гаврилюка.

Традиційно спочатку відбувається лінійка пам’яті. Щоразу педагоги запрошують батьків полеглого героя. Учні з великою шаною ставляться до Віктора Тарасовича та Ольги Степанівни. У школі панує дружня родинна атмосфера. Також за традицією співробітники Вінницького обласного краєзнавчого музею Надія Добровольська і Алла Зарубенко привозять пересувну виставку «Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану». Присутні мали можливість детальніше дізнатися про Афганську неоголошену війну та участь у ній вінничан.

Серед почесних гостей – голова Тростянецької районної спілки ветеранів війни в Афганістані «Саланг» Володимир Корнієнко, голова районної ради Людмила Скапровська, Глибочанський сільський голова Валентина Горбань, яка працювала в школі, організувала і вела роботу з вшанування героя, начальник відділу освіти райдержадміністрації Ольга Ільченко, учасники бойових дій села і району.

До речі, рідні започаткували добру традицію – висаджувати деревця біля школи як пам’ять про зустріч. Усі з нетерпінням очікують, коли їх порадує смачними плодами черешня. Цьогоріч батько з учасниками бойових дій садив тую і два деревця катальпи. Нехай вони прикрашають територію школи ось такою алеєю пам’яті на честь Сергія Гаврилюка.

Коли заходиш у вестибюль школи, немовби потрапляєш у квіткову оранжерею. А коли піднімаєшся на другий поверх, де проходить лінійка пам’яті, на усіх підвіконнях цвітуть квіти, які свого часу подарувала Ольга Степанівна. Вчителі з учнями дбайливо їх доглядають.

Гордість школи – музей «Берегиня». На його базі проводять семінари для вчителів району і заняття для учнів. Почерпнути глибокі знання з народознавства, дізнатися про голодомор, партизанів-підпільників, події на Чорнобильській АС можна у музеї.

Традиційними у школі стали змагання з волейболу. Цього року перехідний кубок здобула команда студентів Верхівського сільськогосподарського коледжу, тренер якої – учасник бойових дій в Афганістані В. Г. Паламарчук. Учасникам вручено дипломи Тростянецької Спілки ветеранів війни в Афганістані «Саланг».

старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Тридцять років віддаляють нас від Афганської неоголошеної війни. Біль і смуток огортають рідних полеглих воїнів-«афганців», серця тих, хто пройшов це пекло. Учасники бойових дій свято бережуть пам’ять про загиблих побратимів, картини боїв ще досі стоять у них перед очима. На жаль, таке не забувається, і час не може загоїти рани.

Василь Іванович Мальченко – один із тих, кого Афган і досі не відпускає. Він нагадує про себе спогадами про ці жахіття, ятрить душу болем про померлого на його руках земляка Юрія Поліщука.

Це надзвичайно скромна, тактовна і пунктуальна людина. У процесі спілкування, коли знайомишся з ним ближче, скільки душевного тепла і позитиву він випромінює. До того ж – цікавий співрозмовник, ерудований, з великим кругозором. Розчулює до сліз його ставлення до батьків. Війна не вбила у ньому безмежного добра, людяності, небайдужості.

Василь народився у селі з милозвучно-ніжною назвою Вишенька, що на Літинщині. Розкинулося воно на горбистій місцевості, налічує двісті вісімдесят будинків. Свою назву отримало від столітньої вишні, що росла біля кладовища. Пізніше, коли прокладали дорогу до села, її викорчували. Але згадка про дерево, яке зустрічало своїх жителів і проводжало їх в останню путь, залишилася у назві.

Крім Василя, у родині Надії Михайлівни та Івана Михайловича Мальченків підростало ще троє дітей. Лелека подарував їм двох синів і двох дочок. Старший син ріс серйозним, відповідальним і працелюбним юнаком. Таким був дід по материнській лінії Михайло Дорофійович.

Дитинство Василя нічим не відрізнялося від життя ровесників. Він разом з однолітками любив плавати у річці Згар, влітку пограти у футбол, взимку – в хокей.

У школі навчався добре, особливо любив біологію і географію, залюбки допомагав збирати урожай в полі. Після закінчення Балинської восьмирічки навчання продовжив у Вінницькому СПТУ № 5, де опановував фах лицювальника-плиточника. На вибір професії вплинуло й те, що дядько Василя – Євген Михайлович Шульга, який працював там майстром каменярів, часто розповідав йому про училище. Юнак намагався тримати високу планку в навчанні і на практиці. Таким і залишився у подальшому житті: зосередженим, цілеспрямованим, виваженим, толерантним.

Закінчивши училище, Василь працював у місцевому будівельному управлінні №148. До армії призваний 13 жовтня 1986 року. Військову підготовку проходив у Центральній школі військового собаківництва «Червона Зірка» у Московській області.

Свого часу це була єдина така школа у Радянському Союзі. Спочатку подолянин потрапив служити у навчальну роту центру. Через два тижні до них прибула комісія з Москви. Її члени уважно переглянули медичні картки новобранців і зробили розподіл. Ще у Вінницькому військкоматі на деяких медичних картках олівцем червоного кольору було зроблено напис «Команда 20 А». На картці Василя теж була такая позначка. Хлопець отримав розподіл у другу роту, де вивчали саперну справу, займалися з мінно-пошуковими собаками, а головне, що незабаром їх очікувала служба в Афганістані.

Василь і досі пам’ятає перше знайомство з собакою у вольєрі. Він взяв з собою грудочку цукру – брати наші менші теж люблять солодощі.

Розпорядок військовослужбовців був завантаженим. Теоретичні заняття поєднувалися з практичними, вивчали команди з собаками. День починався о шостій ранку з п’ятикілометрового кросу і продовжувався фізкультхвилинкою. Після цього – індивідуальні заняття з собаками. Упродовж дня тричі займалися з підопічними: зранку вивчали одну команду, ввечері її закріплювали, а в обід вчили нову – на виявлення запаху.

Саме там, у Московській області, Василь зустрів земляка із Теплицького району Сергія Жука, познайомився з ним ближче. Хлопці мали багато спільного: ровесники, схожі за характером, та й у строю стояли поряд, на заняттях з собаками допомагали й підказували один одному. П’ять з половиною місяців подоляни служили разом.

Після завершення навчального військового підрозділу складали екзамени. Василю Мальченку присвоїли звання старшого сержанта.

На початку березня прибули до міста Термез. Бійці переночували біля літака просто неба, а вранці вилетіли в Кабул. Тут знову відбувся розподіл по групах. Сергій залишився на місці, Василь отримав призначення в 45-й інженерно-саперний полк у Чарікар, де протягом двох тижнів проходив акліматизацію. Згодом відбув у 541-й інженерно-саперний батальйон до Кундуза. Службу проходив з мінно-пошуковим собакою майже до звільнення у запас. Вега була надзвичайно розумною і видресируваною. На другий день після їх знайомства вони вже разом працювали. Як згадує Василь, Вега знайде міну – сяде в стороні, кивне головою. З десяти боєприпасів вона знаходила вісім.

Від початку служби в Афганістані Сергій та Василь мали можливість спілкуватися. Згодом життєві дороги побратимів надовго розійшлися. Не так давно їм вдалося поспілкуватися по телефону. Тем для розмов було дуже багато. Адже у кожного сім’я, діти. Домовилися зустрітися, тож попереду така довгоочікувана зустріч.

А вже через місяць у Василя почалися нелегкі військові будні. Особовий склад відділення саперів виконував роботи з мінування ділянки дороги Кундуз–Файзабад. До їх обов’язків також входило виставляти блокпости для охорони колон під час їх проходження, мінувати територію на точках і заставах. Солдатам доводилося постійно виїздити на виконання бойових завдань.

Згодом Василя разом з Вегою перевели на контрольно-пропускний пункт при в’їзді на військовий аеродром Кундуз. Вони пильно перевіряли транспорт на наявність вибухонебезпечних предметів і наркотичних речовин.

Через рік кінолога В. Мальченка прикомандирували до артилерійського дивізіону 395-го мотострілецького полку 201-ї мотострілецької дивізії. В його складі він брав участь у бойових операціях. Зокрема, за участь в операції у провінції Хост нагороджений медаллю «За відвагу». Саме тоді, проявивши мужність і героїзм, з-під обстрілу врятував пораненого бійця. Першу медаль «За відвагу» отримав за участь у бойових діях у Файзабаді, а попередньо подолянин отримав нагрудний знак Міністерства оборони СРСР «За розмінування».

Розвідка доповіла, що у кишлаку душмани. Група з десяти бійців вирушила на розвідку. Після виконання завдання, повертаючись до місця постійної дислокації, один боєць підірвався на ворожій міні. Наказ про порятунок отримав найбільш підготовлений сапер Василь Мальченко. Під вогнем противника добрався до пораненого і зумів його винести.

Невдовзі перед звільненням у запас Василь зустрів ще одного земляка – Юрія Поліщука. Це було під час проходження служби у Пулі-Хумрі. Хлопці познайомилися, а після цього двічі зустрілися: перед виїздом на бойові дії і під час виїзду на завдання. Третя зустріч, на жаль, була останньою.

Тим часом радянські війська виводили з Афганістану. Саме тоді важливим було завдання забезпечити охорону проходження військ на Батьківщину. 28 січня 1989 року Юрій підірвався на міні. На допомогу пораненому прибув Василь, адже його підрозділ перебував найближче. Він побачив жахливе видовище, у пораненому впізнав земляка. Хлопець помирав у нього на руках, останнім його словом було «Мамо!». Після втрати друга Василь дізнався, наскільки вони були близькими земляками: Юрій родом з Уладівки Літинського району.

Відтоді минуло багато років. При згадці про Юрія Василь Іванович ледве стримує сльози. Не забуваються хвилини смерті друга. Вони ще досі у нього перед очима. Гіркота і біль втрати ранять його серце. Хіба можна таке забути?

Батьки Юрка – Василь Павлович і Марія Петрівна розшукали родину Мальченків, щоб зустрітися з Василем і дізнатися подробиці загибелі сина. Згодом він відвідав батьків земляка, побував на його могилі.

На території Радянського Союзу Василь був уже 3 лютого 1989 року, а через кілька днів подолянин вирушив додому – в таку бажану і довгоочікувану поїздку. Поріг рідної домівки переступив наприкінці лютого. Позаду залишився Афганістан, а попереду його очікувала ціла вічність – мирне життя.

Василь повернувся на попереднє місце роботи. Закінчив Вінницький будівельний технікум. 1990 року призваний на перепідготовку при Кам’янець-Подільському вищому військово-інженерному командному училищі ім. Маршала інженерних військ В. Харченка. Тоді йому присвоїли звання лейтенанта. Сьогодні він капітан запасу, трудиться у комунальному підприємстві «Вінниця облтеплоенерго». Спілкується з бойовими побратимами. Разом вони згадують службу в Афганістані, полеглих друзів.

Хочеться побажати здоров’я, добра і простого людського щастя цій світлій і добрій людині.

старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Про долі на війні свого батька, діда і двох дядьків розповіла мені жителька селища міського типу Чоповичі Малинського району Житомирської області Валентина Левківна Прокопенко. Частину інформації про них вдалося дізнатися із архівних джерел.

До початку Другої світової війни її батько – Л. Г. Філоненко працював бухгалтером у колгоспі імені 8 Березня села Барвінки Малинського району. У Левка Григоровича і Ганни Данилівни було п’ятеро дітей.

Одного літнього дня 1941 року він прийшов з роботи дуже засмучений, довго й схвильовано про щось розмовляв з мамою. Після тієї розмови діти побачили батька за хлівом: він стояв і плакав. Вони почали сміятися: доросла людина, а плаче. Звідки їм, сердешним, було знати, що вже через день він повинен йти на війну, та й взагалі, що таке війна…

Трохи пізніше був мобілізований і дід – Рудченко Данило Васильович, мамин батько. Його старший син, кадровий військовий лейтенант Рудченко Іван Данилович тоді служив у Білорусії. З 1940 року проходив військову службу і молодший син Степан.

У 1941 році батьку довелося воювати недовго. Вже у перших боях підрозділ, в якому служив рядовий Філоненко, був повністю розбитий. Більша частина особового складу загинула, хтось потрапив у полон, інші розсіялися хто куди.

Левко Григорович повернувся додому. В окупації прожив до звільнення села Червоною армією. Брав участь у партизанському русі на Житомирщині як зв’язківець. Весь період окупації сім’я прожила у страху: партизани постійно приходили ночами до батька за інформацією про ворога. Під час таких зустрічей мати чатувала на вулиці, щоб, бува, не нагрянули фашисти. Їм погрожувала сусідка, що доповість окупантам про службу Левка у Червоній армії.

У грудні 1943 року село було визволено від загарбників, і він знову пішов на війну. Служив телефоністом у взводі зв’язку. У вересні 1944 року нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що в бою за село Паланки Львівської області швидко відновив пошкоджену лінію зв’язку, чим забезпечив чітке управління боєм і успішне відбиття ворожої атаки.

У січні 1945 року біля села Бабице (Чехословаччина) під сильним артилерійським вогнем він неодноразово відновлював лінію зв’язку, що дозволило успішно провести бій. За це 2 лютого 1945 року телефоніста було нагороджено медаллю «За бойові заслуги».

22 березня біля населеного пункту Хандорф (Німеччина) рядовий Філоненко, як зазначено в нагородному листі, проявив сміливість, мужність і відвагу при забезпеченні зв’язком командира батальйону. Під час цього бою він був тяжко поранений і 25 березня помер у госпіталі. Похований у місті Кендзежин-Козле (Польща).

4 травня 1945 року Л. Г. Філоненко посмертно нагороджено медаллю «За відвагу», а не орденом Червоної Зірки, як пропонувалося у нагородному листі. Цікаво те, що в цьому документі слова «был тяжело ранен и отправлен в госпиталь» підкреслені червоним олівцем, але це не вплинуло на якогось офіцера штабу дивізії у прийнятті рішення про нагородження орденом.

Бойовий шлях Івана Даниловича Рудченка був дуже коротким: у червні 1941 року він зник безвісти. Напередодні війни він служив у Білорусії в артилерійському підрозділі, в одній батареї з сином Сталіна – Яковом, який був командиром батареї, а Іван – командиром взводу.

У процесі підготовки матеріалу я намагався уточнити цю інформацію. Її виявилося багато, але й чимало протиріч. Яків Сталін, як відомо, влітку 1941 року потрапив у полон, а тому командування Червоної армії засекретило достовірну інформацію про місце та обставини цієї події. Німецьке командування подавало її теж у вигідному для себе трактуванні.

Можливо, Іван і Яків разом і в полон потрапили? Мої пошуки інформації про долю Івана поки що результатів на дали.

Дід Валентини Левківни – Данило Васильович, як і його син Іван, теж воював недовго. 1941 року потрапив у полон, втік і йшов додому. На околиці рідного села його затримали фашисти і розстріляли на місці.

Молодший син діда – Степан воював майже три роки, загинув у Білорусії. Бойовий шлях і місце поховання його не вдалося встановити. Так війна загубила чотирьох чоловіків із двох сімей, в тому числі двох зовсім молодих. Іван загинув у 23 роки, а його брат Степан – у 22.

Для тих, хто вижив, розпочалося мирне, але дуже важке життя. Ганна Данилівна сама ставила на ноги п’ятьох неповнолітніх дітей.

З часом діти повиростали, почали працювати, створили свої сім’ї. Володя служив офіцером, Валя працювала у колгоспі, Анатолій – художником-дизайнером у Києві, Борис трудився шофером у радгоспі «Чоповицький», Іван був начальником цеху Київського редукторного заводу.

Валентина Левківна ще підлітком разом із подружкою пасла в колгоспі овечок, телят. Робота нудна, і щоб було веселіше, вона співала. Голос у неї, як і у мами, був дуже гарний.

Прийшов час, і вона вийшла заміж за місцевого хлопця Івана. Виховували трьох доньок. Почали будувати свою хату. Але зненацька прийшла біда: у 1962 році чоловік трагічно загинув. Найстаршій донечці Наді було тоді шість років, найменшій Любі – трохи більше року. Однак Валентина не впала у відчай. Прикладом для неї слугувала самопожертва матері заради дітей.

Трудилася від зорі й до зорі. З самого ранку – на своєму городі з сапкою, лопатою, косою, а потім – у колгоспі. Правління надало їй роботу в дитячому садку, щоб легше було доглядати за доньками, але недовго трудилася там: заробіток був дуже малий. Пішла працювати телятницею.

Багато років Валентина Левківна вирощувала льон, працюючи ланковою у колгоспі «Перемога», радгоспі «Чоповицький».

Вирощування льону в ті часи було дуже копіткою й важкою справою. Однак льон давав і хороший прибуток. Значна частина йшла на експорт у різні країни світу.

Трудилася сумлінно і вимагала цього від жінок, які працювали в ланці. Відповідно і результати роботи були дуже хороші. Її ланка вирощувала більше 10 центнерів льоноволокна з одного гектара і неодноразово визнавалася кращою не тільки у Малинському районі, але й в Житомирській області. Без перебільшення, то був дійсно трудовий героїзм.

За високі досягнення у праці В. Л. Прокопенко була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Леніна (на той час це була найвища державна нагорода), двома бронзовими медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Наприкінці 70-х років вирощування льону було припинено, довелося працювати у радгоспній їдальні. Перед виходом на пенсію пішла працювати телятницею. Важко було, але вистояла, виростила і видала заміж дочок. З піснею не розлучалася. Співала у хорі Барвінківського будинку культури.

Багато випробувань було в її житті. Ще молодим помер чоловік старшої дочки, трагічно загинув син Надії, а в 2015 році померла і донька. Передчасно пішов з життя і чоловік середньої – Віри.

Валентина Левківна не скаржиться на долю. Тільки іноді згадує слова з народної пісні: «Ой, доля, гірка моя доля. Голівонька бідна моя». З роками підводить здоров’я, але сил та оптимізму бабусі додають п’ятеро внуків і п’ятеро правнуків.

Наприкінці нашої зустрічі Валентина Левківна заспівала. Мене глибоко вразили її чистий голос і душевне виконання пісні, незважаючи на поважний вік.

член Всеукраїнської громадської організації

У Херсоні відбулася презентація книги воїна-інтернаціоналіста Олександра Єлагіна «Пам'ятаю – значить живу», яку присвячено 30-й річниці виведення військ з Афганістану.

Поетична збірка є своєрідним літописом долі автора та його побратимів.

До Афганістану він потрапив у січні 1980 року. Як і тисячі інших, опинившись у важких кліматичних і надважких психологічних умовах, сумлінно виконував свій військовий обов'язок. Нагороджений медалями і орденом.

Поезією Олександр захоплювався з 14 років, але Афган став поштовхом і для інших видів творчості. Він почав писати ікони, зняв кілька документальних фільмів про побратимів. Його документалістика відзначена на міжнародних фестивалях. Режисер отримав грамоту за військово-виховну роботу з молоддю. А що стосується віршів – вони приходять самі.

На зустрічі панувала невимушена тепла атмосфера. Серед присутніх були рідні, побратими автора воїни-інтернаціоналісти. Багато з них проникливо читали вірші, присвячені тій війні: В. Сечевая, В. Подоляк, А. Груздов, Т. Омельчук, Л. Крижановська, В. Моргун та інші. Голова Херсонської обласної організації УСВА Володимир Столяр привітав автора з виходом нової книги. Приємно вразили аудиторію своїм виступом молоді таланті Володимир і Микита Лебедєви.

Такі зустрічі дуже важливі, адже сприяють вихованню любові до Батьківщини, розумінню цінності людського життя. А ше важливо шанувати й пам'ятати людей, яким довелося пройти такий складний життєвий шлях.

«Дорогие мои «шурави!» -- под таким названием подготовлены к изданию воспоминания гвардии подполковника в отставке Сергея Владимировича Шерстюка, участника боевых действий в Афганистане, заместителя командира роты/батальона по политчасти 180-го мотострелкового полка.

Книга посвящена памяти погибших и живым участникам боевых действий в Афганистане, поэтому и носит такое дорогое каждому «шурави» название. Издание состоит из нескольких разделов, иллюстрировано фотографиями из личного архива автора и охватывает период с 13 марта 1986 по 30 марта 1988 года.

Книга будет интересна и ветеранам Кабульского 180-го МСП, и всем участникам боевых действий в Афганистане, а также широкому кругу читателей, любителей боевой прозы.

Свои предложения, дополнения, вопросы, замечания можно изложить автору – Сергею Владимировичу Шерстюку по тел. + 380 96 972-62-26; + 380 99 147-54-45.

председатель Днепропетровского областного

35 років тому в Афганістані загинув наш земляк Олександр Чорноволик, уродженець села Жерденівка Гайсинського району на Вінниччині.

Представники Гайсинської районної спілки ветеранів Афганістану на чолі з головою Володимиром Свіріпою спільно з сільським головою Миколою Кучеруком відвідали родину загиблого героя, поспілкувалися з його матір’ю, побували на могилі побратима, де запалили свічу пам’яті.

Ветерани зустрілися зі школярами місцевої школи, на фасаді якої розміщено меморіальну дошку колишньому випускнику. Відбувся урок мужності.

Володимир Свіріпа вручив сільському голові Миколі Кучеруку почесну нагороду Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – медаль «Честь, Мужність, Пам'ять.» і висловив щиру вдячність за допомогу родині загиблого воїна і співпрацю.

У селі Громи на Черкащині з ініціативи і безпосередньої участі Уманської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану на фасаді місцевої школи урочисто відкрито меморіальну дошку випускнику – Володимиру Миколайовичу Гребенюку.

Володимир – уродженець цього села. Прапорщик, начальник медичного пункту 278-ї окремої дорожньо-комендантської бригади героїчно загинув при виконанні військового обов’язку в Афганістані. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки і медаллю «Воїну-інтернаціоналісту».

У відкритті пам’ятної дошки взяли участь перший заступник голови райдержадміністрації Сергій Жорницький, заступник голови Уманської районної ради Петро Бабкін, староста села Громи Олександр Ковальчук, голова Уманської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану Олег Зайченко, родичі та побратими воїна-«афганця», школярі, жителі села.

Перший заступник голови райдержадміністрації Сергій Жорницький відзначив, що Володимир Гребенюк – взірець для молоді і майбутніх поколінь. Подвиги учасників бойових дій – це правда історії, самопожертва і героїзм, приклад служіння Батьківщині. Ми схиляємо голови перед усіма тими, хто пролив свою кров, виконуючи інтернаціональний обов’язок.

«Ми завжди пам’ятатимемо всіх, хто не повернувся з чужої жорстокої Афганської війни. Воїни-інтернаціоналісти знають ціну миру. Тому сьогодні, коли вже на нашій рідній землі ллється кров, вони не стоять осторонь цих подій. Важливо, що сьогодні воїни-«афганці» передають свій бойовий і життєвий досвід молодим воїнам, школярам, підтримують матерів, вдів і дітей полеглих побратимів, реалізують чимало благодійних, соціальних і культурних проектів. Бажаю усім вам мирного неба, добробуту, здоров’я, сил та енергії щоденно творити світле майбутнє», – зазначив Сергій Жорницький.

Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять Володимира Гребенюка і всіх, хто загинув на Афганській війні і в зоні проведення АТО-ООС, до меморіальної дошки поклали квіти. Відділ взаємодії з громадськістю апарату Уманської райдержадміністрації.

В ночь с 25 на 26 апреля с памятника погибшим в Афганистане воинам какая-то нелюдь или группа нелюдей сорвала и украла таблички с именами погибших воинов. Доморощенные вандалы убивают память о погибших воинах, – сообщил председатель Днепропетровского областного объединения ветеранов Афганистана УСВА Виктор Волошин. Он обратился к руководству Национальной полиции с просьбой найти воров, привлечь к ответственности и вернуть таблички, а также – ко всем горожанам, которым что-либо известно об этой краже, сообщить информацию в полицию.

Учасники бойових дій в Афганістані зустрілися з рідними загиблого побратима Михайла Войтовича.

Уродженець села Перемисловичі Сокальського району Львівської області Михайло Любомирович Войтович 18 листопада 1987 року загинув під час обстрілу в Газні. За мужність і відвагу нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.

На місцевому кладовищі Леонід Рубіновський, Іван Копитко з Волині та Віктор Гайдай з Ірпеня хвилиною мовчання вшанували пам'ять побратима, до могили Михайла Войтовича поклали квіти.

голова Ратнівської районної організації УСВА.

Укотре 15 травня повертає нас до історичних митей 1988-го, коли розпочалося виведення радянських військ із Афганістану.

Цього дня на мітингу біля пам’ятного місця у Новодністровську (Чернівецька область) до побратимів і земляків звернулися голова міської організації Спілки воїнів-інтернаціоналістів Анатолій Вольський та учасник бойових дій на сході країни, заступник міського голови Микола Козак.

Неминучим болем під час хвилини мовчання відлунювали у серці кожного імена земляків-спілчан, кого війна і доля навічно розлучила з нами: це Валентин Донник, Іван Сегетій, Василь Гамарник, Станіслав Кіршик, Анатолій Цибулько, Анатолій Зубець, Анатолій Журбенко, Олександр Олійник і Володимир Вовківський.

Традиційно урочистості продовжилися ходою та покладанням квітів до меморіальної дошки на фасаді загальноосвітньої школи, де вчилися наші два Ігорі — Рибін і Кузнєцов.

У Сторожинці відбувся щорічний автопробіг, присвячений вахті пам’яті загиблих в Афганістані та зоні АТО, а також померлих учасників бойових дій.

Автопробіг провели Сторожинецька районна організація УСВА, районна Асоціація учасників бойових дій за підтримки райдержадміністрації та районної ради.

Учасники заходу рушили населеними пунктами Підгір’я за чотирма маршрутами, побували на місцевих кладовищах, де поклали квіти до могил. Також відвідали батьків загиблих Г. Штирбу і Н. Токарюка, якому виповнилося 90 років, учасники бойових дій вручили йому подарунок.

Щира вдячність від ветеранів Сторожинецькій райдержадміністрації, районній раді, міській раді, Великочурівській сільській раді об’єднаної територіальної громади за допомогу в проведенні автопробігу.

Прес-служба Чернівецької обласної організації УСВА.

Напередодні Воскресіння Христового члени Хмельницької обласної організації ветеранів Афганістану на чолі з головою М. І. Приступою вирушили на міське кладовище.

З ініціативою впорядкувати сирітські могили 19 років тому виступив заступник голови організації С. П. Галабей. З того часу перед Великоднем щороку за покликом серця хмельничани – ветерани Афганської війни прибирають місця спочинку забутих сиріт, висаджують квіти, приводять до ладу прилеглу територію.

Така доброчинна акція не потребує подяки й розголосу. Попри всі негаразди воїни-«афганці» залишаються людьми з високим сумлінням і відкритими до співчуття серцями.

У селі Василів на Буковині відбувся футбольний турнір пам’яті воїнів-«афганців» Тараса Бабича і Михайла Довбні, які загинули в Афганістані.

Учасники, воїни-«афганці» В. Стецюк, М. Тофан, В. Ганич, М. Халус, М. Семотюк, В. Голик та інші хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих земляків, до могил полеглих поклали вінки і квіти.

У змаганнях взяли участь команди із Веренчанки, Чунькова, Бабина і господарі майданчика. Після цікавих напружених поєдинків, де кожен гравець демонстрував неабияку волю до перемоги, гарну і майстерну гру, визначилися переможці. Перше місце виграли футболісти з Веренчанки, другими стали василівчани, третіми —спортсмени села Бабин.

Голова Заставнівської районної організації УСВА В. Стецюк вручив командам грамоти і призи, а учаснику бойових дій в Афганістані М. Халусу із села Василів — медаль «30 років виведення військ з Афганістану». Спонсори — районна Спілка ветеранів Афганістану, Михайло Роїк, Іван Гривул, Василь Довбня.

голова Заставнівської районної організації УСВА.

Яскрава гра юних

У Первомайську на Миколаївщині відбувся обласний турнір з міні-футболу серед юнаків, присвячений вшануванню пам’яті учасників бойових дій на території інших держав.

Перед початком змагань на знак поваги й шани до земляків, котрі загинули в Афганістані, було покладено квіти до пам'ятника воїнам-«афганцям» у сквері на території Свято-Варварівського храму. У складі делегації, яка відвідала меморіал, були заступник голови Миколаївської обласної державної адміністрації Олександр Кушнір, представники міської влади, голова міського товариства ветеранів Афганістану Володимир Йонга та юні спортсмени.

У турнірі взяли участь команди з Любашівки Одеської області, Подільська і Подільського району та Южноукраїнська. Господарів представляли одразу дві футбольні команди – ДЮСШ управління освіти міської ради і «Дербі-Цитадель». Особливо яскраву гру продемонстрували юні футболісти «Дербі-Цитадель», які завоювали перше місце, на другому – команда міської ДЮСШ, на третьому – «Олімп» із Южноукраїнська.

Юних футболістів і тренерів тепло привітала міський голова Людмила Дромашко. Переможцям вручили кубки, медалі, кращим гравцям кожної команди – подарунки. Не обійшлося, звісна річ, і без солодощів, презентованих за сприяння місцевого підприємця Віталія Клочкова.

Відділ інформаційної діяльності і комунікацій

з громадськістю та ЗМІ міської ради.

У шахово-шашковому клубі «Гросмейстер» Кам’янець-Подільського на Хмельниччині відбувся традиційний турнір з шахів і шашок «Дзвони Чорнобиля», присвячений 33-й річниці Чорнобильської трагедії.

Клуб «Гросмейстер» розпочав свою роботу понад 30 років тому. Рішенням виконавчого комітету Кам’янець-Подільської міської ради п’ять років тому його передали міській спілці ветеранів Афганістану. Щоденно під керівництвом тренерів від міського управління освіти і науки тут займається близько 100 школярів і шанувальників цього спорту різного віку.

Щороку міська шахова федерація проводить понад 50 турнірів з шахів, шашок і нардів. Міська спілка ветеранів Афганістану нагороджує переможців грамотами, медалями і кубками.

Цьогоріч за шахівницею зустрічалися 40 спортсменів з Кам’янець-Подільського, Тернополя, Івано-Франківська і Чернівців. Переміг Юрій Кузик з Івано-Франківська. Друге та третє місця посіли О. Довгалюк і В. Стороженко. Серед дітей перше і друге місця у О. Чигарєва і М. Смірнова. На третьому – чемпіон області у категорії до десяти років А. Дудко.

Кубки переможцям вручив голова Кам’янець-Подільської міської спілки ветеранів Афганістану В. Дудко, грошові нагороди призери отримали від голови міської шахової федерації І. Шеваги.

У Ковельській ДЮСШ імені Є. Кондратовича на Волині відбулися змагання з настільного тенісу серед юнаків і дівчат, присвячені вшануванню учасників бойових дій на території інших держав.

Під час урочистого відкриття тренер школи Ігор Бівініс розповів про буремні події Афганської війни. Учасники змагань і гості вшанували пам’ять загиблих воїнів-інтернаціоналістів хвилиною мовчання.

У турнірі взяли участь 54 юних спортсмени з Ковеля, Ковельського і Камінь-Каширського районів, які завзято боролися за перемогу в кожній зустрічі. У старшій віковій групі переміг Богдан Здробилко, вихованець КЗ ДЮСШ ім. Є. Кондратовича, у середній групі – ковельчанин Артем Устимук, у віковій категорії 2007–2008 р. н. переконливу перемогу здобув ковельчанин Максим Міліщук, серед найменших хлопців кращим був Артем Бовкуш, серед дівчат перемогла Вікторія Коваль з Камінь-Каширського району.

Переможці і призери нагороджені грамотами і медалями Волинської обласної організації УСВА. Решта учасників отримали багато позитивних емоцій, заряд бадьорості й можливість вдосконалити свої спортивні навички.

Прес-служба Волинської обласної організації УСВА.

У спортивній залі Осипенківської школи Запорізької області відбувся 19-й волейбольний турнір серед юнацьких команд Бердянського району на Кубок пам’яті воїна-«афганця» Володимира Проходи.

У змаганнях взяли участь кращі команди шкіл району. Після короткого знайомства з історією турніру, інформації про військового сапера, сержанта В. Проходу, ветерани-«афганці» провідали батьків героя і поклали квіти на його могилу, а капітани команд поклали квіти до плити з іменем земляка на сільському меморіалі.

Кожна гра була напруженою й нелегкою. Вкотре перемогли господарі – команда Осипенківського дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки Осипенківської ОТГ.

Рішенням загальних зборів Бердянської районної організації ветеранів Афганістану УСВА за багаторічний особистий внесок у розвиток «афганського» руху, патріотичне виховання молоді, організацію й проведення спортивних заходів медаллю УСВА "За заслуги" третього ступеня нагороджений директор Осипенківського ДЮКФП Микола Павлович Перетятько.

Змагання стали можливими завдяки спонсорській допомозі народного депутата України О. С. Пономарьова і місцевого фермера В. Д. Коломійця.

голова районної організації ветеранів Афганістану, заступник директора Осипенківського ДЮКФП.

Голова ВДПО «Майбутнє України», член Правління УСВА Георгій Мальчин звернувся до керівництва обласних організацій УСВА з проханням розповсюдити інформацію про літний відпочинок дітей серед учасників АТО і воїнів-інтернаціоналістів.

Низка дитячих громадських організацій «Велика Ведмедиця», «Юний альпініст», «Вершина» з 25 травня до липня проводять наметовий табір в Києві в Гідропарку (острів Долобецький).

Розваги: купання в Дніпрі на облаштованому пляжі; каяки, байдарки, велосипеди, скелелазання на стенді Труханового острова, матузкові лазалки, троллей, спортивне орієнтування, стрільба з лука і пневматичних гвинтівок, дитячий квадроцикл, настільні ігри тощо. Щоденні екскурсії по Києву.

Харчування триразове. Діти допомагають у приготуванні їжі.

Вартість – 3000 грн за 10 днів, для дітей учасників бойових дій – 1000 грн. Дорога та екскурсії по Києву – за окрему плату. Рекомендовані зміни: 25 травня – 5 червня, 6 - 16 червня, 17 червня – 27 липня, але терміни змін можуть змінюватися, як і кількість днів.

У липні-серпні запрошуємо в туристичний табір у Карпатах, село Подобовець Закарпатської області. Дітей приймаємо на залізничній станції Воловець. Проживання – в туристичному хостелі, а також ночівля в наметах. Навчаємо основам туризму. Багато ходимо у гори, на вершини.

Екскурсії на озеро Синевир, у реабілітаційний центр бурих ведмедів, Старе село в Колочаві, замки Паланок, Сент-Міклош, бункер «Лінії Арпада», гейзер біля села Вучкове. Вартість – 4000 грн за десять днів, дітям учасників бойових дій – 1000 грн. Терміни погоджуємо з батьками.

Деталі та запис за тел: 067-975-88-25; 095-737-13-92. Олександр Стефанович – керівник, ідеолог організації, досвідчений інструктор з альпінізму.

Можлива участь у таборах дорослих разом з дітьми. Діти без дорослих – віком 8–16 років.