Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


23924440 Відвідувачів
Міністерство оборони
Орденские планки – ветеранам
Укрінформ
Боевое Братство
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Урядовий портал
Люди і час Надрукувати Надіслати електронною поштою
«Ми вісімнадцятирічні потрапили в таке пекло»
Фільм «9 рота» свого часу спричинив багато галасу. Людям, далеким від Афганської війни, він сподобався. Ветерани війни сприйняли його неоднозначно. Особливо гостро критикували ті, хто мав відношення до бою на висоті 3234. Розповісти правду про ті дні ми попросили голову Київської міської Спілки ветеранів Афганістану Миколу Гончаренка, який 18-річним молодшим сержантом  брав участь у боях, які висвітлено у художньому фільмі, та останніх місяців афганської епопеї.
1900.jpg
Миколо Миколайовичу, як ви потрапили в Афганістан? 
Народився на Київщині в родині колгоспників. У  Афганістані службу проходив з листопада 1987 по 11 лютого 1989 року в 345-му окремому  гвардійському парашутно-десантному полку. У травні 1987-го після закінчення навчання в сільськогосподарському технікумі на Полтавщині мене призвали в армію.
У технікумі фізично готувався, хотів потрапити в десантні війська. Наприкінці травня 1987 року на пересильному пункті в Полтаві набирали хлопців у будівельні батальйони і на флот, де тоді служили три роки. Ніякого бажання бути моряком не було, тому майже добу не відповідав, коли проводили переклички, щоб не потрапити в морфлот. А коли наступного  дня приїхали «покупці»-десантники, сказав, що хочу служити з ними. Вони  абирали команду із 35 хлопців, а бажали 90. Капітан, старший команди, вочевидь, проходив службу в Афганістані. Він відправляв всіх на поперечину з умовою зробити не менше 15 підйом-переворотів. Хто виконав завдання – потрапив до команди, яка направлялась у навчальний підрозділ в литовський Гайжунай. 
З усієї навчальної дивізії  тільки один батальйон готували для подальшої  служби в Афганістані. Я виконав усі фізичні умови, пройшов співбесіди – мене зарахували в сержантську роту.  
У навчальному батальйоні були роти з підготовки механіків і операторів-навідників БМП. Я пройшов піврічну підготовку на сержантській посаді, і мене разом з товаришами як краще відділення роти відправили в Афганістан.
У той час Афганська війна йшла вже майже дев’ять років. Поверталися додому ті, хто воював. На жаль, привозили і загиблих. Тобто вся країна вже знала, що там відбувається. Чи розуміли це ви?  
Нас готували як морально так і фізично, розповідали про ту війну. За  програмою підготовки передбачалися великі фізичні навантаження, РД були наповнені каміннями, бронежилети, вогнева підготовка, стрільби з усіх видів зброї, нічні стрільби, кроси по 10 км, десантна підготовка. Різниця з тим, що показано у фільмі «9 рота». Узбекистан – жахлива спека, невеликі гори, як в Афганістані, а в Прибалтиці – рівнина, зелень, дощі... Підготовку проходили на стрільбищах у Білорусії стріляли з усіх видів гранатометів, обкатка танками. Гадаю, десантники були більш витривалими, акліматизацію проходили набагато  швидше. 
Казали, що ми не воюємо, а лише виконуємо інтернаціональний обов’язок. А поверталися хлопці, які на своїй, так би мовити, шкурі відчули, що таке війна, говорили, що там бойові дії,  що хтось зазнав тяжкі поранення, загинув. 
Батькам казали, куди вас відправляють?
У Прибалтиці був «добрий» замполіт роти, який сказав батькові, який приїхав провідати сина, що наша сержантська рота, яка готується в Афганістан. Коли я вийшов за межі КПП, побачив у батька сльози на очах – він уже знав, що сина беруть в Афганістан. 
І все ж таки, напевно, боялися, що вас туди відправлять? 
Я бажав потрапити в Афган. Можливості були «відкосити», але вважав, що не гірший за інших хлопців. Хотів служити в десантних військах. У декого не було бажання потрапити на війну, то їх переводили в інші підрозділи полку. 
Коли приїхали в пункт призначення, яким побачили Афганістан? 
Прилетів у листопаді 1987 року в Кабул. У Гайжунаї були морози мінус 5-10, а в Афганістані плюс 25. На пункті збору і сортування мене направили в 345-й окремий гвардійський парашутно-десантний полк. Нас на літаку доставили в  Баграм, була ніч, розпочався обстріл «рсами» (ракетними снарядами) – духи обстрілювали аеродром. 
Зранку, коли прокинувся, побачив  навколо гори, сонце встає із-за гір. Потрапив із зими в літо. Ходять хлопці загорілі, в панамах. Спека, літо, обстріли. Запитали  в офіцерів роти, чи часто так обстрілюють? Вони кажуть: «Буває, хлопці, не переживайте. Один-два рази на день постріляють – та й усе». Так ми вісімнадцятирічні потрапили в пекло. 
Минуло три дні акліматизації, а взагалі для підготовки і злагодження відводився місяць на курс молодого  бійця в Афганістані. У той час розпочалась армійська операція «Магістраль» у напрямку з Гардеза на Хоcт. І у зв’язку з тим, що не вистачало особового складу (демобілізація, поранення), мене молодшого сержанта, механіка і оператора-навідника забрали в штатний розклад другої роти. Тобто на операцію «Магістраль» з нашого батальйону пішли тільки три молодих бійця. А в третьому  батальйоні було (15 молодих бійців), там служили мої друзі по «учебці», вони, як і я,   брали участь у тих подіях, які описані у фільмі «9 рота». Саме в 9 роті було шість моїх товаришів, з якими ми у навчальному підрозділі поруч спали, ділили кусень хліба, один з них загинув, усі інші зазнали різні поранення. 
Тобто ви маєте безпосереднє відношення до подій, про які йдеться у фільмі?
Художній фільм, який був знятий Бондарчуком, це збірний образ, тобто 9  рота мала тільки один бій з 6 на 7 січня 1988 року. А 2 рота, де я служив, мала три таких бою з підготовленими командос, як їх називали. То були підготовлені арабські й пакистанські найманці. У художньому фільмі багато вигаданого. Тих подій, того екшену, на зразок такої шаленої стрілянини,  рукопашних – цього практично не було. Хоча душмани підходили дуже близько до наших позицій, на кидок гранати. В один із таких боїв викликали вогонь майже на себе.
Усіх, хто дивився цей фільм, напевно, цікавить, як насправді розвивалися тоді  події. 
– Події розвивалися на Різдво, тільки у 88-му році, а не у 89-му, як показано у фільмі. З 6 на 7 січня душманам було поставлено ​​задачу взяти висоту 3234 будь-якою ціною. 3234 – це висота гори на рівнем моря.  Нас, 2 роту, де я служив, напередодні хотіли скинути з висоти – не вийшло, хоча душмани тричі нас атакували. Позиції були на відстані 2–2,5 км. Ціною власного життя 9 роту врятували кулеметники Александров і Мельников, яким посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Місце розташування 9 роти було на горах, зі складним рельєфом. Тобто особовий склад розміщався не  компактно, а на певній відстані. Тому ворога першими зустріли відділення, де був кулеметником Андрій Мельников, який прикрив роту, хлопці відійшли і зайняли зручніші позиції. 
«9 рота» – художній фільм, тому потрібна була ефектна кінцівка, щоб було цікаво глядачу. Насправді там, на висоті, наших було 39 всього. Це враховуючи прикріпленого санінструктора, коректувальника та інших. Біля бойових машин залишалися механік, оператор. Фактично не рота, а два укомплектованих взводи виконували завдання. Втрати – загинуло шестеро хлопців, всі інші зазнали поранення. Але їх ніхто там не забував. На допомогу роті вчасно підійшла розвідувальна рота, яка допомогла утримати позиції. За цей бій всі герої 9 роти отримали орден Червою Зірки, офіцери – орден Червоного Прапора,  а двом було присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу. 
Яке було співвідношення сил?
Наш підрозділ – гвардійський 345-й окремий парашутно-десантний полк, Значок гвардійський – це була серйозна підстава пишатись, але й  відповідальність також була серйозна. На боці супротивника окрім місцевих душманів були командос з Пакистану, Саудівської Аравії, з інших країн. У тих подіях польовим командиром був і Бен-Ладен. Тобто ворог був  підготовлений, сучасно озброєний, воювали підготовлені бійці. В атаку йшли обкурені, бувало, на повний зріст. Сам бачив, що вони так наступають. Підійшли впритул. А нам же по 18-19 років. У мене, наприклад, це перший бойових досвід. Вночі, коли ворог наблизився  близько, в метушні я взяв не свій автомат…З огляду на ті події, місце розташування, рельєф, чому без втрат усе завершилося? Я ще раз наголошую, що велике значення мали командири з великим бойовим досвідом.
1901.jpg
Цікаво, у фільмі цілком вигадані образи?
– Консультантами зйомок були реальні учасники операції «Магістраль», воїни 345-го полку, сценарій писали майже з реальних персонажів. Наприклад, один із трьох молодих солдат разом зі мною був механік БМП Андрій Платонов, кримчанин, який навчався у Москві, був студентом физмата і з першого курсу призваний в армію. Він тоді писав фантастичні оповідання по 30-40 сторінок. Був у Афгані великим винахідником і хіміком – завжди придумував різні способи застосування гранат, системи вибухівки винаходив. 
 А хіба студентів призивали?
– У 86–87 у роках призивали, якщо не було військової кафедри в інституті – йди, віддавай обов’язок Батьківщині. Це вже після виведення військ з Афганістану тих, хто на час призову навчався у вищих навчальних закладах і прослужив півтора року, демобілізовували. А тоді їх призивали. 
У нього ж, певно, була можливість "відкосити"? 
 – Ми не запитували. Кожна молода людина повинна була віддати військовий обов’язок Батьківщині. У навчальному підрозділі студент проходив підготовку за окремою програмою – його готували механіком. Були й інші талановиті хлопці: вірші писали, татуювання робили. Як у мене татуювання: купол, написано: «Афганістан». 
Далі з приводу типажів. Персонаж Бондарчука «Хохол» – це був нині покійний старшина  Микола Семеняка. Він, щоправда, потрапив у 9 роту після  операції. Був на Євромайдані з перших днів, незважаючи, що пересувався на милицях, пішов захищати незалежність України в батальйоні «Айдар». Служив старшиною батальйону, постачав продукти харчування, будматеріали для бойових побратимів, з якими воював в Афгані.  
Нашим підрозділом командував  старший лейтенант Василь Супрун, він на той час воював уже два роки, мав великий бойовий досвід. Солдати, які «учебку» проходили, служили півтора роки в Афганістані, а офіцери – два. Василь Супрун на Панджшерській операції мав перший бойовий досвід, був поранений, нагороджений орденом Червоної Зірки. Пройшов від солдата десантних військ до командира. Виконуючи бойову задачу, наш підрозділ потрапив у засідку, старший лейтенант Супрун правильно оцінив ситуацію, організував оборону: по флангах поставив досвідчених воїнів. А за цей час взвод з боєм поступово відійшов за перевал, і нас не взяли в кільце, не перестріляли, як куропаток.
А от те, як показано у фільмі, що видали кулемет з кривим стволом…
Ні, такого не було. В Афгані вистачало зброї, кожна одиниця оглядалася перед виходом на бойове завдання. Там завжди була нова, сучасна  стрілецька зброя, бойові машини. 
За сірниками в кишлак відправляли?
Випадки такого ставлення старшого призову до меншого були, але ж ходили по своїй волі. Місцеві – такі люди, що сьогодні привітний, а потім підсуне якесь «порося». Вони не знали, що таке свиня, то казали замість свиня  «осел». Підсунути осла.
Тобто довіряти місцевим не можна було?
Це були люди, які втратили своїх рідних і близьких. Під час проведення операції загинула мала дитина, і мати вивела роту розвідників у засідку прямо на душманів. Сказала, що покаже дорогу, як пройти. І сама загинула, а  розвідрота зазнала втрат: були поранені й загиблі. Плюс відігравала роль релігія. Ми, невірні, прийшли на їхню землю, колонізатори. Велику роль відігравала пропагандистська робота, в штаті кожного полку були офіцери-пропагандисти, які домовлялися з кишлаками про мир, не відкрити вогонь при проходження колон...
А ситуація, коли боєць на посту заснув? 
Це було дуже серйозно. Коли виходили на бойове завдання в гори і зупинялися на відпочинок, то вночі через вартового, який заснув на посту, можна було втратити весь підрозділ. 
Чи було вам насправді страшно?
 – Страх характерний для будь-якої людини. Він найбільше відчувався, коли прослужив певний час. Вже коли виконував обов’язки заступника  командира взводу, почав розуміти, що в перші дні, місяці служби в Афганістані будь-що могло трапитись. Відчуття страху завжди залишається. Воно з часом притуплялося, тому що небезпека була щохвилини, щосекунди. 
Миколо Миколайовичу, ви ж, напевно, замислювалися над тим, а що ми, власне кажучи, там робимо? За що воюємо?
По-перше, на це не було часу, по-друге, ці питання не рівня рядових і сержантів. Ми виконували поставлені завдання. Головне – повернутися з бойових завдань, не мати втрат і підставити плече товаришеві. Ось про це розмірковували. А взагалі психологічно були налаштовані на те, що душмани десантників у полон не беруть – розстрілюють, катують. У нас завжди була остання граната для себе. Говорили, якщо візьмуть в полон, то будуть мучити, катувати. Приклади такі були вже під виведення у 1988 році на північному Баклані, під час першого етапу виведення військ. 
Ви брали участь у виведенні військ?
Так, з січня 1989 до 11 лютого 1989 року, ми прикривали вихід на гірському перевалі Саланг. Також після підписання мирних угод у травні 1988 року наша рота була залучена для прикриття першого етапу виведення. 
Щось привезли з Афганістану?
Наш полк вийшов 11 лютого, операція з виведення закінчилася 15 лютого 1989 року. Наш підрозділ був розташований у бік Пулі-Хумрі від тунелю на Саланг. Надійшла директива від командування: радянський солдат не має повертатися на Батьківщину з товарами, які не були придбані поза межами  військової частини, де він служив. Усе, що не підпадало під визначені критерії, позабирали, зібрали триметрову гору подарунків, і товариші пропагандисти організували показову акцію: підпалили, і всі ці речі згоріли. 
Після війни ви зробили серйозну кар’єру в юридичній сфері й вже багато років очолюєте  Київську міську Спілку ветеранів Афганістану.  
Київську спілку створили 1986 року, раніше, ніж всеукраїнську. На той час не існувало законодавства щодо роботи громадських організацій, статут затверджували в райкомі партії. Перше приміщення, де працювала столична, пізніше всеукраїнська спілка, було на вулиці Сонячній, потім на Банковій в Будинку з химерами. 
Ми готували молодь до служби в армії, займалися спортивним розвитком підростаючого покоління. Увічнювали пам’ять загиблих, всупереч протидії влади відкрили Всеукраїнський пам’ятник на Печерську і запросили на відкриття Президента України Л. Д.  Кучму. А пізніше владі довелося його зареєструвати, узаконити. Потім напроти пам'ятника відкрили «афганський» храм. Ми вивчили історію і з’ясували,  що там була колись козацька церква.  
У різні часи представники «афганців» представляли інтереси ветеранів у Верховній Раді, в місцевих радах по всій Україні. Міська  спілка налічує 8600 фіксованих членів, вона структурована: це десять районних спілок, відомчі організації – ветерани прокуратури, СБУ, МОУ, внутрішні війська, прикордонники, «Побратими».   
 – Яку роботу веде сьогодні столична спілка?
Основна наша мета – допомога родинам загиблих товаришів, увічнення пам’яті героїв, допомога у психологічний реабілітації. Вирішуємо наболілі повсякденні питання – житлові, медичні, допомога  сім’ям загиблих. Усі, хто бажав, діти загиблих побратимів отримали вищу освіту, за рахунок державних коштів. 
Наймолодшому «афганцю» сьогодні 50 років. Померло після війни вдесятеро більше, ніж загинуло. Доводиться допомагати у вирішенні питань з місцем і фінансуванням поховання, щоб хлопців з почестями провести в останню путь.  
Ведемо військово-патріотичну роботу, починаючи з пісенних фестивалів, організації та проведення спортивних змагань,  яким присвоюються імена загиблих, польових походів. 
В Оболонському районі двадцять років діє «Школа мужності», її вихованці  привезли з чемпіонату світу з карате у Португалії шість золотих медалей. Попри те, що ніякого державного фінансування не було, а кошти для поїздки надали батьки. За час роботи школи підготовлено більше 300 офіцерів для армії.   
У Подільському районі проводять щорічні змагання з силової підготовки на честь воїна-«афганця» Віктора Максименка, який після тяжкого поранення був  інвалідом першої групи, але протягом багатьох років був незмінним головою районної організації і викладачем у будівельному інституті. На жаль, 2008 року Віктора не стало, але справа його триває. 
Доводиться проводити акції протесту для відстоювання своїх законних прав. 
Найболючіше питання – отримання житла. У Києві учасники бойових дій перебувають на квартобліку ще з 1990 року, інваліди війни – з  2008-го. Починаючи з 2010 року, коли я очолив спілку, вдалося отримати 158 квартир для сімей інвалідів війни.
1902.jpg
Вам доводилося чути, що «ми вас туди не посилали»?
Випадки такого ставлення до ветеранів-«афганців» були і є. Є випадки, коли відстоюєш інтереси ветеранів війни, зокрема, ветеранів АТО, і чуєш на свою адресу – сепаратист. Є наміри влади  пільги перепрофілювати, щоб урізати їх, перевести на монетизацію. Монетизація – це цікаво, але тоді добре, коли економіка країни на підйомі, а не коли в країні війна. 
Пропонуємо провести переоблік усіх ветеранів, інвалідів війни, тобто щоб була різниця між ветеранами, які стали інвалідами у мирному житті і на війні. 
Не так давно було створено Міністерство у справах ветеранів. Яке ваше ставлення до цієї структури?  
Очікували багато, але з приходом на посаду певної особи, яку призначив колишній вже президент за квотою, віра у позитивні результати зменшилася. Не може нормально ставитись до ветеранів жінка, яка не має авторитету серед ветеранів  війни і не має бойового і практичного досвіду. Тут потрібна людина, яка дійсно розбирається у ветеранських справах. 
За завданням прес-служби УСВА розмову вів 
Євген ЛЕВЧЕНКО.
     На знімках:
     Воїни-десантники гвардійського 345-го окремого парашутно-десантного полку на Панджшерській операції.
     Ветерани війни Києва біля Всеукраїнського пам’ятника загиблим в Афганістані.
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов