Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


27641058 Відвідувачів
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Укрінформ
Орденские планки – ветеранам
Міністерство оборони
Боевое Братство
Урядовий портал
"ТРЕТІЙ ТОСТ" №13-14 (637-638) ЛИПЕНЬ 2019 РІК Надрукувати Надіслати електронною поштою
На захисті соціальних прав ветеранів

Вимоги ветеранів реалізуються

Однією з основних вимог до уряду, які висунули ветерани Афганської війни в ході масових попереджувальних акцій біля будівель Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України влітку 2018 року, було збільшення пенсій особам з інвалідністю внаслідок війни та учасникам бойових дій з числа рядового і сержантського складу строкової служби та офіцерів, які не мали достатньої вислуги років для призначення відповідної пенсії.
У результаті тривалих консультацій і переговорів голови Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) С. Червонописького, заступників голови УСВА В. Аблазова та О. Литвинова з першим заступником міністра соціальної політики України О. Крентовською і міністром соціальної політики А. Ревою було досягнуто взаєморозуміння у цьому питанні.
Керівники Міністерства соціальної політики дали доручення підготувати проект необхідного рішення уряду. Бюрократичні процеси створення і нескінченного узгодження документа завжди тривають більше, ніж потрібно тим, хто з нетерпінням чекає його рішення. Але минув «лише один рік» і ветерани отримали звістку про частковий успіх.
Кабінет Міністрів України прийняв постанову №543 від 26 червня 2019 року, якою встановлено нові розміри мінімальних пенсій для осіб з інвалідністю внаслідок війни, ліквідаторам наслідків Чорнобильської катастрофи, які показані в таблиці на 2-й стор.
Липнева пенсія повинна бути вже у новому розмірі.
Разом ми – сила!

Прес-служба УСВА.

ЗМІНИ,
що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України
Затверджено
постановою Кабінету Міністрів України
від 26 червня 2019 р. №543
 1. В абзаці другому пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 
28 липня 2010 р. №656 “Про встановлення щомісячної державної адресної допомоги до пенсії особам з інвалідністю внаслідок війни та учасникам бойових дій” (Офіційний вісник України, 2010 р., № 57, ст. 1968; 2018 р., № 48, ст. 1675)  цифри “285”, “255” “225” замінити відповідно цифрами “650”, “525” і “360”.
2. Абзац перший пункту 91 Порядку обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 р. №1210 “Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” (Офіційний вісник України, 2011 р., № 92, ст. 3343; 2017 р., № 94, ст. 2841), викласти в такій редакції:
“91. За бажанням військовослужбовців, зокрема військовозобов’язаних, призваних на військові збори, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї під час проходження військової служби (військових зборів) і внаслідок цього стали особами з інвалідністю, пенсія по інвалідності обчислюється з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня відповідного року, за формулою:”.
3. Доповнити постанову Кабінету Міністрів України  від 20 лютого 2019 р. №124 “Питання проведення індексації пенсій у 2019 році” (Офіційний вісник України, 2019 р., № 19, ст. 663) пунктом 31 такого змісту:
“31. Установити, що з 1 липня 2019 р. в разі, коли щомісячний розмір пенсійних виплат з урахуванням передбачених законодавством надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, сум індексації та інших доплат до пенсії (крім пенсії за особливі заслуги перед Україною) в осіб, які отримують пенсію, призначену відповідно до Закону з урахуванням страхового стажу, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону, не досягає 2000 гривень, таким особам надається доплата до пенсії у сумі, що не вистачає до зазначеного розміру.
Фінансування виплат, передбачених цим пунктом, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, що передбачені за програмою 2506080 “Фінансове забезпечення виплати пенсій, надбавок та підвищень до пенсій, призначених за пенсійними програмами, та дефіциту коштів Пенсійного фонду”.”.
2800.jpg

Настанова кандидату
в народні депутати України від
Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
щодо соціального захисту і медичного забезпечення ветеранів війни


Шановні голови територіальних організацій УСВА!
Шановні члени Правління УСВА!

    Повідомляю, що ми направили керівникам виборчих штабів основних партій – учасників виборчого процесу до Верховної Ради України Настанову кандидату в народні депутати України від Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) щодо соціального захисту і медичного забезпечення ветеранів війни.
    Рекомендую користуватися цими матеріалами при зустрічах з керівниками місцевих штабів партій і кандидатами від мажоритарних округів, доповнюючи їх додатковими вимогами і пропозиціями від територіальної організації.
    Для усвідомлення загального стану справ прошу своєчасно інформувати мене про зустрічі з кандидатами в депутати Верховної Ради України і необхідність моєї особистої участі в них.

З повагою –
С. ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.

1.  Стан справ

   Близько 160 тисяч військовослужбовців України були вимушені брати участь у період проведення бойових дій в Афганістані у 1979–1989 роках, які проводилися колишнім СРСР.
Загинуло у бойових діях 3280 військовослужбовців, 80 – зникли безвісти.
Багато з учасників бойових дій стали особами з інвалідністю внаслідок війни, мають захворювання, пов’язані з порушенням нервової системи. 
   За 30 років після завершення Афганської війни багато сімей втратили своїх рідних. Кількість ветеранів, які померли у працездатному віці, в 10 разів перевищує кількість військовослужбовців, які загинули у боях. Тому ветерани війни, які мають статус осіб з інвалідністю внаслідок війни, учасників бойових дій та їхні сім’ї потребують особливої уваги, підвищеного соціального захисту і покращеного медичного забезпечення з боку держави. 
Нині в Україні проживає близько 130 тисяч ветеранів війни в Афганістані.
Ветерани війни вимагають першочергового прийняття конкретних дієвих рішень від органів законодавчої і виконавчої влади щодо встановлення миру, повернення військовополонених і заручників, ефективних заходів для економічного зростання в Україні.

    2. Для соціального захисту учасників бойових дій, ветеранів війни необхідно забезпечити:

    2.1. Поновлення у повному обсязі пільг родинам загиблих воїнів і особам, які мають особливі заслуги перед Україною, збільшення розміру разової грошової допомоги, яка виплачується щороку до 5 травня, що передбачені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», шляхом внесення змін до чинної редакції закону.

    2.2. Врахування щорічно у державному бюджеті окремих бюджетних програм щодо:
    – забезпечення житлом у найближчий час ветеранів війни (осіб з інвалідністю внаслідок війни, учасників бойових дій, родин загиблих), які брали участь у період   бойових дій в Афганістані;
    – фінансової підтримки гуманітарної діяльності громадських організацій ветеранів війни, зокрема військово-патріотичного виховання молоді, культурних, мистецьких, спортивних заходів, творчої, видавничої діяльності, соціальної активності ветеранів і проведення інших заходів за участю громадських організацій ветеранів Афганістану.

    2.3. Вжиття заходів із забезпечення громадських організацій ветеранів війни відповідними приміщеннями та врахування у державному і місцевих бюджетах видатків на утримання таких приміщень, а також для фінансової підтримки статутної діяльності таких громадських організацій.

    2.4. Встановлення розміру мінімальної пенсії для учасників бойових дій, передусім для осіб рядового і сержантського складу та офіцерів, які не мають відповідної вислуги років:
 – для осіб з інвалідністю внаслідок війни першої групи – 9 мінімальних пенсій за віком;
 – для осіб з інвалідністю внаслідок війни другої групи – 7 мінімальних пенсій за віком;
 – для осіб з інвалідністю внаслідок війни третьої групи – 5 мінімальних пенсій за віком;
 – для інших учасників бойових дій – 4 мінімальних пенсій за віком.

2.5. Забезпечення сучасного, передбаченого законами України і міжнародними угодами, безкоштовного проїзду ветеранів війни в Україні та за її межами.  

    3. Для медичного забезпечення ветеранів війни передбачати врахування у державному бюджеті видатків для:

    3.1. Стовідсоткового безоплатного забезпечення необхідними ліками ветеранів війни при лікуванні у закладах охорони здоров’я України і проведення відповідного безоплатного лікування і протезування як у закладах охорони здоров’я України так і в інших державах з використанням, наприклад, персоніфікованих, накопичувальних, спеціальних медичних рахунків або державного щорічного медичного страхування ветеранів війни.

    3.2. Забезпечення спеціалізованих закладів охорони здоров’я для ветеранів війни необхідним сучасним медичним обладнанням і проведення своєчасних відповідних поточних і капітальних ремонтів.

    3.3. Врахування додаткових видатків у Державному бюджеті України на 2020 рік для фінансування Українського госпіталю для ветеранів війни «Лісова поляна» на проведення ремонту, переобладнання і підвищення якості обслуговування ветеранів війни.
    3.4. Встановлення, що реорганізація спеціалізованих закладів охорони здоров’я для ветеранів війни, особливо госпіталю «Лісова поляна», рішення щодо зменшення земельних ділянок, приміщень і передачі майна може здійснюватися лише за участю і з погодженням громадських організацій ветеранів Афганістану. 

  3.5. Збільшення компенсацій за невикористане санаторно-курортне лікування до розмірів реальної вартості путівки.

    4. Щодо джерел покриття витрат на  підвищення рівня соціального захисту і медичного забезпечення ветеранів  війни

    Посилити контроль за формуванням дохідної частини державного бюджету,  зокрема за рахунок  недопущення укриття податків і зборів в офшорних зонах і тіньовому секторі економіки. Встановити 25 %  відрахувань від повернених коштів для підвищення рівня соціального захисту і медичного забезпечення ветеранів  війни.

За дорученням Правління УСВА –
С. ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.

Сердечно поздравляем!

Решением сессии Харьковского городского совета участнику боевых действий в Афганистане Николаю Овчаренко присвоено звание «Почетный гражданин города Харькова».
Николай Овчаренко – председатель общественной организации Московского районного отделения Харьковского городского Союза ветеранов Афганистана,    лидер регионального профсоюзного движения, директор стадиона «Старт» Харьковского государственного авиационного промышленного предприятия. Мастер спорта по плаванию, мастер спорта международного класса по лыжным гонкам, участник Паралимпийских игр по лыжным гонкам и биатлону (1998), бронзовый призер Паралимпийских игр (2002). Организатор музея-диорамы «Война в Афганистане. Как это было». Награжден орденами Красной Звезды, «За мужество» третьей степени, «За заслуги» третьей степени, двумя медалями «За отвагу».
Правление Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), Харьковского областного и городского Союза ветеранов Афганистана, боевые друзья, коллеги сердечно поздравляют Николая Николаевича с почетным званием и желают боевому побратиму крепкого здоровья, высоких достижений и успехов в общественной деятельности, счастья и благополучия.

Сергей ЧЕРВОНОПИСКИЙ,
председатель УСВА.

Память в бронзе, металле и камне
Пройшли випробування вогнем війни
     У Козятині на Вінниччині відкрито пам’ятник загиблим воїнам-«афганцям». Понад 22 роки учасники бойових дій в Афганістані, члени сімей загиблих чекали цю урочисту подію.
     На пам’ятнику викарбувано імена жителів міста і району, які загинули, виконуючи військовий обов’язок. Це Сергій Герасимчук, Андрій Гуменюк, Сергій Комар, Олександр Чернипко, Віктор Шумбар.
      В урочистому відкритті взяли участь керівники районних, міських громадських організацій ветеранів війни в Афганістані, які перебували на тематично-оздоровчому семінарі в обласному клінічному госпіталі ветеранів війни (про цю зустріч читайте на 4-й стор.), голова обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані Петро Кирилішин, заступник голови облдержадміністрації Олександр Крученюк, голова Козятинської РДА Юрій Слабчук, Козятинський міський голова Олександр Пузир, заступник військового комісара району  Григорій Липовецький, учасники бойових дій в Афганістані міста і району, а також представники духовенства, громадськість.
     – Багато років минуло з того часу, як тисячі молодих людей пройшли випробування вогнем, проявили себе справжніми патріотами під час майже десятирічної війни в Афганістані. Через неоголошену війну пройшли більше трьох тисяч наших земляків, 140 поховано на території області, троє зникло безвісти, більше ста військовослужбовців зазнали бойові поранення на полі бою. На жаль, кількість інвалідів війни в Афганістані щороку зростає – даються взнаки поранення і захворювання під час війни. І ми вважали, що більше ніколи не будуть гинути українці, ніколи не думали, що нам доведеться ховати ветеранів Афганістану, які знову змушені взятися за зброю, захищаючи Україну. Вони – справжні патріоти, які заслуговують на величезну шану й подяку, – сказав Олександр Крученюк.
     – Воїни-«афганці» продемонстрували вірність присязі, мужність і героїзм, самопожертву заради бойових побратимів і заклали ті бойові традиції, які тепер нам потрібні, коли знову треба боронити Батьківщину. Вже спливло багато часу, і дійсно є підстави вважати ветеранами всіх тих, у чиє життя так несподівано і так безжалісно, починаючи з 1979 року, увірвалася війна. І сьогодні ми зібралися для того, щоб віддати належну шану всім ветеранам бойових дій на території інших держав, які з честю виконали свій обов'язок, – зазначив Юрій Слабчук.
Міський голова Олександр Пузир закликав присутніх пам’ятати уроки цієї війни, аби ніколи не повторити подібних помилок, подякував ветеранам за подвиг, закликав берегти пам’ять про побратимів.
– Це не просто скульптурний меморіал, це вшанування пам’яті земляків-«афганців», наших побратимів, з якими ми пліч-о-пліч воювали у ті далекі 80-ті, це символ пекучого болю батьків, які не дочекалися синів з війни, постійне нагадування про те, що ми не можемо дивитися вперед, у майбутнє, забуваючи при цьому чи нехтуючи минулим, – зазначив Петро Кирилішин.
За два десятиліття змінилося багато керівників органів місцевого самоврядування, державної влади, а тільки зараз, завдячуючи наполегливості керівництва громадської організації ветеранів війни в Афганістані, вдалося реалізувати проект і встановити пам’ятник. 
Від імені Правління УСВА Петро Кирилішин подякував за активну участь у роботі організації, волонтерську допомогу та увічнення пам’яті загиблих воїнів, вручив медалі УСВА «За звитягу» з золотою гілкою – голові Козятинської міськрайонної організації УСВА Тетяні Драмарецькій; «За заслуги» першого ступеня – заступнику голови організації Миколі Жирному; «За громадянську мужність» – учаснику бойових дій в Афганістані та в зоні АТО, інваліду війни третьої групи Валентину Драмарецькому; «За заслуги» третього ступеня – учасникам бойових дій в Афганістані Олександру Бондарчуку і Василю Копійці.
Подяками УСВА відзначено Олександра Пузиря – Козятинського міського голову, Петра Юрчишина – депутата Верховної Ради України, Павла Занюка, Олену Линник – спеціаліста управління соціальної політики виконкому Козятинської міської ради.
Присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих земляків, до підніжжя пам’ятника поклали квіти. Настоятель місцевої церкви, благочинний Козятинського району Православної Церкви України протоієрей Роман Масира освятив пам’ятник.
У майбутньому тут планують облаштувати Алею пам’яті, складовою якої стануть меморіальні знаки, присвячені трагічним сторінкам нашої історії.

Прес-служба Вінницької обласної
Спілки ветеранів війни в Афганістані.

Наша история
Через тернии – к звездам
      Не все гладко протекало в первом космическом пилотируемом полете 12 апреля 1961 года, и многое определялось личным мужеством и профессионализмом летчика-космонавта.
      Известно об одиннадцати нештатных ситуациях, которые удалось устранить и преодолеть.
     1. При взвешивании Ю. А. Гагарина в скафандре с креслом накануне полета обнаружился перевес в 13,5 кг. В течение ночи были разработаны меры по облегчению корабля, в том числе и обрезка кабелей, которые использовали для контроля при беспилотных испытательных полетах. При этом срезали провода от одного датчика давления и одного датчика температуры. Но с учетом дублирования этих параметров другими датчиками приняли решение продолжить подготовку.
     2. За час до старта, когда космонавт через посадочный люк спускаемого аппарата (СА) занял свое рабочее место, крышка люка была закрыта. Но система контроля показала отсутствие герметизации СА. Срочно сняли крышку, обнаружили и устранили неисправность одного из датчиков и поставили крышку на место. На время старта это не повлияло.
  3. Корабль был выведен на нерасчетную эллиптическую орбиту с увеличением апогея (максимальной высоты) почти на 100 км из-за запаздывания на 15 секунд выдачи команды на выключение двигательной установки второй ступени ракеты-носителя. 
   Все расчеты проводились для орбиты с параметрами: максимальная высота – 230 км, минимальная высота – 180 км. При этом при отказе систем управления и тормозной двигательной установки за счет естественного торможения в верхних слоях атмосферы максимум через 7 суток космический корабль вошел бы в плотные слои атмосферы и произошел бы процесс его приземления. Поэтому в систему жизнеобеспечения корабля и космонавта был заложен запас на 10 суток. При реальных параметрах орбиты с максимальной высотой 327 км и минимальной высотой 181 км естественный спуск корабля мог состояться только через время более 14 суток. Так что этот, естественный, метод возвращения космонавта на Землю был уже исключен.
     Итак, первый человек мира на космической орбите. Это 27-летний старший лейтенант ВВС ВС СССР Юрий Алексеевич Гагарин. 
     Возвращение первого космонавта на Землю также сопровождалось опасными неожиданностями.
     Напомним, что космический корабль (КК) состоял из двух отсеков спускаемого аппарата с космонавтом в скафандре (СА, 2,4 т) и приборного отсека с тормозной двигательной установкой (ТДУ) (ПО, 2,3 т), соединенных стяжными лентами и кабельной системой. И в процессе возвращения необходимо было разделить ПО и СА, затем на высоте 7000 м космонавт вместе с креслом катапультировался из СА, далее СА и космонавт возвращались на парашютах на Землю. 
     Если продолжить нештатные ситуации в начальной нумерации, то выглядело это так:
    4. Команда на ориентацию КК и включение тормозной двигательной установки прошла своевременно. Но ТДУ выключилась раньше расчетного времени на 41,5 секунды, поскольку из-за неисправности одного из клапанов закончилась подача горючего. Это привело к уменьшению скорости торможения на 4 м/с.
    5. После выключения ТДУ КК начал вращаться вокруг трех осей.
    6. Разделение отсеков (СА и ПО) КК происходило также не в штатном режиме, и КК вошел в атмосферные слои неразделенным. Разделение отсеков прошло от резервной системы термодатчиков, установленных на внешней поверхности приборного отсека, через 10 минут по достижении высоты 100 км. 
    7. При разделении отсеков команды на отстрел четырех стальных лент, соединяющих СА и ПО, прошли. Ленты отстрелились нормально. А на отстрел жгута кабелей команда не прошла, СА и ПО разделились полностью только на высоте 60-70 км, когда жгут кабелей перегорел в атмосфере. 
    8. Посадка Ю. А. Гагарина произошла на берегу Волги южнее города Энгельса на расстоянии 200 км от расчетного района из-за полета корабля по нерасчетной орбите и преждевременного отключения ТДУ. 
    9. Во время спуска на парашюте Ю. А. Гагарин потратил 6 минут на открытие дыхательного клапана скафандра, потому что вытяжной тросик попал под демаскирующую оболочку скафандра и дополнительно был прижат ремнем привязной системы при одевании скафандра перед стартом. 
    10. Во время спуска на парашюте Ю. А. Гагарин, оценив обстановку, понял, что предстоит посадка на воду в Волгу. Он принял решение сбросить неприкосновенный аварийный запас весом 30 кг, прикрепленный на длинной стропе к скафандру. Достав нож, прикрепленный к скафандру, космонавт перерезал эту стропу, что позволило увеличить дальность планирования на парашюте и приземлиться на суше.
    11. При посадке у Ю. А. Гагарина из-за неправильной настройки временного механизма ввода запасного парашюта самопроизвольно ввелся запасной парашют. Он провалился вниз, не раскрывшись. Затем от порыва ветра запасной парашют полностью раскрылся, уменьшив скорость снижения и увеличив дальность планирования на парашюте, способствуя удалению от вод Волги.
      В итоге первый космонавт мира майор ВВС ВС СССР Ю. А. Гагарин приземлился между деревнями Смеловка и Узморье. Первыми его увидели Анихаят Тахтарова и ее внучка Румия Кудашова.
      СА упал в нескольких километрах от места приземления на парашюте самого Ю. А. Гагарина. К месту приземления СА первым сумел добраться механик местного колхоза. Он пообщипал поролоновую обшивку внутри и поотодрал фольгу снаружи корабля. И раздал все это на сувениры. «Сувениры» отобрали прилетевшие чекисты…

Герои Вселенной
      В списке Героев Вселенной, обеспечивших прорыв землян в ближний и дальний космос, первые места по праву занимают гении человечества, чья земная жизнь так или иначе связана с Украиной.
     Для одних она стала судьбой по рождению, малой доброй, любимой родиной. 
     Для других – стартовой площадкой, позволившей получить лучшее в мире образование и сделать первые шаги в науке и технике, найти первые решения, как поднять человека на новые высоты, как оторвать его от притяжения Земли. 
     Для третьих – благодатное поле творческой деятельности, позволившее достигнуть успехов всемирного масштаба в интересах современников и будущих поколений Земли.
     На всей нашей планете не хватило и до сих пор не хватает средств, чтобы реализовать уже найденные ими решения по освоению Вселенной.
     Назовем имена только трех наших современников: Сергея Королева, Михаила Янгеля и Владимира Челомея. Каждый из них прожил неординарную жизнь, полную трагедий, поражений и побед. Они соперничали друг с другом в продвижении своих проектов. Преодолевали решения некомпетентных руководителей государства, которые тормозили реализацию прогрессивных проектов.
      С.  Королев, выдержав незаслуженные репрессии режима, издевательства и пытки в застенках и тюрьмах НКВД, стал пионером в освоении космоса. Он ушел в мир иной на операционном столе в возрасте 59 лет. 
     М. Янгель – генеральный конструктор, возглавлявший многие годы КБ «Южное» в Днепропетровске, пережив трагедию гибели десятков соратников во время испытания ракеты собственной конструкции, скончался от пятого инфаркта в день своего 60-летия.
     В.  Челомей – выдающийся ученый и конструктор, умер после трагического случая в возрасте 70 лет. 30 июня 2019 года ему бы исполнилось 105 лет.
   К величайшему сожалению, все они ушли из жизни в расцвете творческих сил и планов. Но дела и слава этих гениев человечества переживут наши и будущие поколения.
Валерий АБЛАЗОВ,
заместитель председателя УСВА.
Сергей КОРОЛЕВ.
Михаил ЯНГЕЛЬ.
Владимир ЧЕЛОМЕЙ.

Новое издание

Из поколения настоящих мужчин

Серия книг Александра Ищука «Жертвенность» посвящена сокурсникам по Ленинградскому высшему политическому училищу МВД СССР и сослуживцам, чьи образы глубоко запали в душу, кто оказал существенное влияние на его становление.
Новая книга – уже пятый выпуск из этой серии. В очерке «Любить людей, творить добро, служить Отечеству» автор рассказывает не только о служебной биографии, жизненном пути и семье полковника Георгия Даценко. Это широкое полотно жизни целого поколения патриотов, настоящих мужчин, офицеров, выпускников 1975 года, курсантов 3-го батальона подполковника А. Т. Бадеева.
Большой путь служения Отечеству почти в четыре десятилетия прошел Георгий Даценко от родившегося в Азербайджане (где его отец служил старшиной заставы, политруком) паренька из Полтавской области, стрелка мотострелковой части до начальника отдела – секретаря Военного совета внутренних войск МВД Украины.
Особые страницы его биографии – оперативный сотрудник по политработе при командовании 34-го оперативного батальона (провинция Кандагар) Главного управления защиты революции МВД Демократической Республики Афганистан с 22 июля 1985 по 27 июля 1987 года.
Вот что пишет о себе сам Георгий Григорьевич:
«…Не был ефрейтором и младшим лейтенантом. Ни одного звания досрочно. 7,5 лет проходил майором. Не сидел на гауптвахте. Не имел взысканий за личные проступки.
Был первым и единственным в Киевском Краснознаменном военном округе командиром взвода управления ракетной батареи (офицерская должность) –  сверхсрочнослужащим; первым заместителем начальника вновь созданного приемного узла связи по политчасти Киевского отдельного батальона связи; первым заместителем командира вновь сформированного полка связи по воспитательной работе Национальной гвардии Украины; первым секретарем вновь образованного Военного совета внутренних войск МВД Украины.
Стал первым курсантом Бадеевского батальона, ибо абитуриентская группа, где я был командиром, первой сдавала последний вступительный экзамен (история СССР), на котором я получил отличную оценку и как медалист мог уже считать себя курсантом. 
Был и по сей день остаюсь первым и бессменным председателем созданной  в 2000 году общественной организации «Афгано-Чернобыльское братство «Побратимы».
Георгий Даценко награжден орденом Красной Звезды и орденом ДРА «Слава», медалями, отмечен высшим отличием МВД Украины – «Крестом славы», орденами Православной церкви и ведомственными наградами.
И сегодня Георгий Григорьевич со своим неуемным характером не сидит на месте, каждый его день расписан по минутам, ведь он полной мерой загружен работой в нескольких ветеранских организациях. А еще известен как автор стихов, песен и сценариев. Заслуженный работник культуры Украины, лауреат Всеукраинского конкурса «Коронация слова», фестивалей «Осеннее рандеву» и «Солдаты мира против войны».
Сегодня кавалер боевых орденов в отставке, но славную военную династию Даценко продолжают сыновья, которым есть у кого учиться и на кого равняться. Старший Роман – выпускник Национальной академии обороны, подполковник, служит в Главном управлении внутренних войск. Младший Григорий – выпускник Киевского университета внутренних дел, майор.
Общий семейный военный стаж династии Даценко, начатый отцом Григорием Дмитриевичем, скоро превысит 90-летний рубеж, и это не предел, ведь подрастает внук Иван.
Большой многостраничный том занимает рассказ об этом неординарном, разносторонне одаренном человеке. А работа над новыми очерками серии продолжается.

В організаціях УСВА
Два десятиріччя у нашому строю
21 червня 1999 року загальними зборами ветеранів війни в Афганістані і військових конфліктів в інших країнах було засновано громадську організацію «Рада ветеранів воєнних конфліктів Дарницького району м. Києва», яка входить до складу Київської міської Спілки ветеранів Афганістану.
Рада об’єднує ветеранів-«афганців», членів сімей загиблих, а також  інших громадян України, які своєю діяльністю сприяють реалізації її заходів і беруть активну участь у житті організації. 
Головна мета -- консолідація зусиль ветеранів для найбільш ефективного використання їхнього потенціалу і можливостей для соціального й правового захисту інвалідів війни, членів сімей загиблих, учасників бойових дій, розвиток і реалізація програм підтримки ветеранів, сприяння державним і громадським організаціям  у справі виховання  молоді на засадах високих морально-етичних цінностей, патріотизму, готовності до захисту Вітчизни.    
Сьогодні громадська організація  налічує близько 840 членів, серед яких  12 жінок, які брали участь у військових конфліктах, 159 зазнали поранення під час виконання військових обов’язків і стали інвалідами. Рада опікується 25 родинами загиблих, сини і батьки яких  не повернулися з Афганської війни. Переважна більшість ветеранів має державні нагороди.
При Раді ветеранів воєнних конфліктів  Дарницького району 2006 року створено музей «Інтернаціональної слави», в якому зібрано матеріали про бойовий шлях і подвиги воїнів-інтернаціоналістів. У музеї постійно проводяться  тематичні зустрічі з учнями, його відвідують курсанти Військово-медичної академії Збройних Сил України, військовослужбовці Державної прикордонної служби України, студенти Національного університету Міністерства внутрішніх справ України, школярі Дарницького, Печерського і Дніпровського районів міста.
У 2008 році з ініціативи та за підтримки громадської організації в парку імені Воїнів-інтернаціоналістів відкрито пам’ятник «Слава воїнам-інтернаціоналістам», який увічнює пам’ять мешканців Києва, загиблих при виконанні військового обов’язку за межами держави.
З 2011 року ветеранська організація Дарницького району надає безкоштовну юридичну допомогу сім’ям загиблих воїнів, інвалідам війни, учасникам бойових дій. Надано таку допомогу вже 395 особам і через суд поновлено право отримання соціальних виплат – 155.
Василь БОЙЦОВ,
голова організації.

Головне – бути разом
У Новодністровську на Буковині відбулося виїзне засідання правління Чернівецької обласної організації УСВА (воїнів-інтернаціоналістів), в якому взяли участь члени правління і керівники районних спілок області.
Цього дня Новодністровськ відзначав день міста, тому голова Чернівецької обласної організації УСВА Георгій Козьма привітав присутніх – міського голову Анатолія Болдишева і керівника міської організації УСВА Анатолія Вольського з 46-річчям від дня заснування міста, яке є одним з наймолодших на теренах області. 
Зібрання відбулося в приміщенні міської ради. Очільник міста Анатолій Болдишев висловив Георгію Козьмі вдячність за запрошення і можливість бути ознайомленим з діяльністю обласної організації УСВА. 
Підсумки конференції і фестивалю «афганської» пісні стали основними питаннями, які було розглянуто на зібранні. Нагадаємо, що обидві події відбулися 8 червня на території туристичного комплексу «Аква-плюс». За словами Георгія Козьми, голова Української Спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький високо оцінив проведення звітно-виборної конференції і пісенного фестивалю. Небайдужими залишилися й побратими, які прибули з різних куточків України й Республіки Молдова. 
Вкрай важливо, що чи не вперше на Буковині подібні заходи проведено консолідовано й на дуже високому рівні, незважаючи на відсутність представників чотирьох районів з відомих причин. Керівний склад правління вкотре закликав присутніх до згуртованості  на користь «афганського» руху на Буковині, тільки в такий спосіб ми зможемо бути разом і передати молодому поколінню частину історії  про події 30-річної давності. Якщо є ідеї, приходьте і пропонуйте, телефонуйте і радьтесь, ми повинні працювати прозоро, інакше бути не може. 
Георгій Козьма вручив Анатолію Болдишеву та Анатолію Вольському почесні знаки з символікою УСВА. 
Офіційна частина мала традиційне  продовження – вшанування загиблих біля пам’ятника «афганцям», потім побратими вирушили до місцевої школи, де поклали квіти до меморіальної дошки загиблим Ігорю Рибіну та Ігорю Кузнєцову, які навчалися в цій школі. Своїми спогадами та емоціями побратими ділилися в музеї  міської спілки УСВА, де відбулася екскурсія, на якій можна було побачити фотографії часів  Афганської війни,  військове спорядження та  атрибутику. 
Керівники правління й надалі практикуватимуть виїзні засідання для сприяння розвитку районних спілок.
Вячеслав ХАБАЙЛО.

Козацькі розваги
Середино-Будська районна спілка ветеранів Афганістану на Сумщині за сприяння відділу молоді та спорту райдержадміністрації у дитячому оздоровчому таборі «Десна» (село Очкіно) провела «Козацькі розваги».
Спортивні заходи військово-патріотичного спрямування приурочили до святкування Дня Конституції України. Три загони молоді вправлялися у стрільбі з пневматичної зброї, метанні гранати в ціль і на дальність. Організатори провели конкурси з дартсу, малювання плакатів, встановлення польових наметів та інші цікави змагання. 
Микола ГОНЧАРОВ, 
голова Середино-Будської районної спілки ветеранів Афганістану.

І працювали, і лікувалися
На базі Вінницького обласного клінічного госпіталю для ветеранів війни відбувся тематично-оздоровчий семінар голів обласних, районних і міських ветеранських організацій Вінниччини.
Семінар організовано департаментом інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю обласної державної адміністрації для п’яти категорій ветеранів – представників Організації ветеранів України, Всеукраїнського об’єднання ветеранів, обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані, обласного товариства політичних в’язнів, репресованих та їхніх дітей, обласної Спілки інвалідів війни, Збройних Сил та учасників бойових дій.
У роботі семінару взяли участь 27 учасників бойових дій в Афганістані – керівники та активісти майже всіх ветеранських організацій області.
У відкритті зустрічі взяли участь заступник директора департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації Іван Педорук, заступник  начальника госпіталю Віктор Джигалюк, голови обласних ветеранських організацій Леонід Копецький, Петро Кирилішин, Любов Севастьянова і Микола Ситар.  
– Сьогодні в цій залі зібралися лідери громадських ветеранських організацій, ті, хто в містах і районах області веде за собою ветеранів, хто, не рахуючись з особистим часом, віддає всього себе справі. Бажаю вам, шановні учасники семінару, плідно попрацювати, з’ясувати всі проблемні для вас питання, аби потім довести їх до своїх організацій, до найвіддаленіших куточків нашої області. Але головне, щоб  ви добре  підлікувалися, – зазначив Іван Педорук.
Ветерани обговорили різноманітні питання, спілкувалися з керівниками департаментів, управлінь, обласних організацій, причетних до виконання Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». 
Медичний персонал госпіталю зробив усе для того, щоб за три тижні  перебування в госпіталі ветерани підлікувалися. А для доброго настрою учасники семінару переглянули різноманітні концертні програми та виступи  аматорських колективів Вінниці та районів області. 
Керівники ветеранських «афганських» організацій провели засідання правління обласної спілки й взяли участь у відкритті меморіальних дощок і пам’ятного знаку в Козятині й Самгородку Козятинського району.
    Ветерани війни в Афганістані висловили вдячність керівництву і медичному персоналу обласного клінічного госпіталю за високий професіоналізм, чуйність і увагу, а працівникам департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації – за організацію семінару.
Прес-служба Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані.

Память в бронзе, металле и камне
 
Рівняються на героя-випускника
 
На фасаді Дем’янецької школи у Переяслав-Хмельницькому районі на Київщині за ініціативи міськрайонної спілки ветеранів Афганістану урочисто відкрито меморіальну дошку випускнику – воїну-«афганцю» Володимиру Васильовичу Ганзі, який у 1986 році загинув у Афганістані й нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.
Відкриття меморіальної дошки збіглося зі святом останнього дзвоника. У шістьох випускників починається доросле життя. 
В урочистостях взяли участь голова селянського господарства «Альта» Василь Григоренко, за сприяння якого виготовлено дошку, сільський голова Микола Мамітько, директор навчально-методичного центру професійної кар’єрип едагогічного університету ім. Драгоманова Світлана Шереметьєва, настоятель Божого храму отець Георгій та воїни-«афганці». Було запрошено маму героя – Катерину Кононівну.
Учасник бойових дій Микола Дереча зазначив, що сьогодні, на святі останнього дзвоника, він пригадав свою останню шкільну лінійку, після якої за кілька місяців у складі радянських військ вступив на землю Афганістану.
 – Доки ми живі – житиме пам’ять про наших героїв, й віднині Володимир Ганзя щодня зустрічатиме і проводжатиме школярів, – сказав Микола Дереча.
  Присутні вшанували пам’ять героя хвилиною мовчання, до меморіальної дошки поклали квіти.
    Під час урочистої лінійки звучали виступи педагогів, учнів молодших класів і гостей школи. Від випускників прозвучали слова подяки учителям. 
Як рубіж між дитинством і дорослим життям пролунав останній шкільний дзвінок. Зробивши коло пошани, в супроводі первачків випускники вирушили на останній свій урок у школі. 
       Воїни-«афганці» відвідали могилу Володимира Ганзі, вшанували його пам'ять і поклали квіти.
Переяслав-Хмельницька міськрайонна
cпілка ветеранів Афганістану.

Загинув у бою
Члени Гайсинської районної спілки ветеранів війни в Афганістаніна Вінниччині вшановують пам'ять полеглих бойових побратимів.
Представники ветеранської організації на чолі із заступником голови Петром Стецюком у день загибелі воїна-«афганця» Валерія Михайловича Бакалова разом з його дружиною Ніною Іщук, донькою Оленою Бакаловою-Михайлюк, учителями і дев’ятикласниками зібралися на мітинг пам’яті біля меморіальної дошки на фасаді міської школи №4, аби вшанувати пам'ять випускника.
Прапорщик Бакалов із травня 1984 року служив у військовій частині міста Кундуз. 6 червня 1985 року під час виконання чергового бойового завдання був смертельно поранений. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. 
Спогадами про роки війни поділився «афганець» Василь Бойко. Присутні поклали квіти до меморіальної дошки і хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблого воїна-інтернаціоналіста.
Марія КОВТУН.

Захаращена пам'ять?
Інколи ставиш  собі запитання: хто ми сьогодні на цій землі? Відповідь одна: люди, які свого часу народилися, подорослішали, поєднались у сім’ї, народили дітей… Та приходить пора, що спонукає задуматись: хто ти, чого досяг, що про тебе думають інші, що ти зробив у своєму житті, щоб тебе пам’ятали.
Ми не вибираємо батьків, країну, де народилися й зростали. Усе це нам дається без нашого втручання і наших уподобань. Але ж ми маємо і вибір: місце роботи, навчальний заклад, людину, з якою хотілося б прожити і вибрати імена для своїх дітей. А найголовніше – за нами право вибору, як нам жити далі, виховувати нове покоління і будувати державу, в якій пануватимуть Віра, Надія, Любов, Порядність, Щирість, Чесність, Мужність, Терплячість, Людяність, Братерство та багато інших достойних понять. У тій державі немає місця бездушності, заздрості, байдужості, ворожнечі, блюзнірству.
Є в Шепетівському краї мальовниче древнє село Мокіївці, яке пам’ятає ще монголо-татарську навалу. І люди в ньому, здебільшого хороші, які шанують і цінують ті здобутки, яких досягли їхні предки.
Якось мені довелося побувати в цьому селі у знайомих. То був сонячний святковий день – День Перемоги. Нащадки тих, хто не повернувся з полів битви, вшановують пам’ять полеглих героїв. Добре, що є така традіція і в цьому селі. Але вразила мене байдужість місцевої старости Любові Василівни Липюк, яка не спромоглася організувати наведення порядку біля пам’ятника полеглому воїну Овчаруку Андрію Миколайовичу (на знімку). Навкруг – бур’ян і кропива в зріст людини. Школярі, які принесли квіти до пам’ятника, змушені були продиратися крізь ці хащі. До того ж, там ще й лежить сміття від зрізаних на дорозі дерев. Грубі колоди забрали, а гілляччя залишили гнити, бо в траві й бур’яні не видно. Невже у селі забули подвиг воїнів-визволителів?
А ще, здається, не втратив чинності Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», який Верховною Радою був прийнятий відповідно до Конституції України, зокрема стаття 11, яка зобов’язує державу сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, віддаючи данину пам’яті всім жертвам Другої світової війни і зважаючи на необхідність постійного піклування про ветеранів війни, учасників визвольного руху та жертв нацизму і з метою збереження пам’яті про них.
Стаття 2 цього закону гласить, що з основних форм увічнення перемоги над нацизмом є, зокрема, впорядкування  пам’ятників і пам’ятних знаків на вшанування пам’яті учасників і жертв війни.
Законом визначено, що саме державні органи та органи місцевого самоврядування несуть у межах компетенції відповідальність за збереження пам’яток Другої світової війни й на них лежить обов’язок з утримання їх у належному стані.
У Мокіївцях є ентузіасти, які вболівають за село і громаду. Бо сьогодні тільки завдяки їм більш-менш наведено порядок біля пам’ятника загиблим односельчанам і прибране стихійне сміттєзвалище неподалік нього. 
    
Володимир ПИПИЧ, 
учасник бойових дій в Афганістані.

Друг і бойовий побратим

      25 років тому трагічно загинув при виконанні обов'язків військової служби легендарний спецназівець і український патріот підполковник Ярослав Павлович Горошко, уродженець села Борщівка Лановецького району Тернопільської області. 
      За особисту мужність і відвагу, проявлені у бойових діях в Афганістані, він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу і нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоної Зірки, медаллю "За відвагу" та іншими відзнаками.
     Народився Ярослав 4 жовтня 1957 року в родині вчителів, з дитинства мріяв стати військовим, часто слухав розповіді батька Павла Кіндратовича про боротьбу за незалежність України, адже той був учасником визвольного руху ОУН-УПА. 
     Мрії Ярослава збулися, у 1981 році він успішно закінчив Хмельницьке вище командне артилерійське училище, одружився і через кілька місяців був направлений в Афганістан. 
     Дві ротації – з 1981 по 1983 і з 1987 по 1988 роки брав участь у бойових діях в Афганістані командиром взводу і роти. Служив чесно, беріг підлеглих, за товаришів – у вогонь і в воду. Взяв участь у більш як ста бойових виходах і операціях. Доля була милостивою до нього – повернувся живим. Закінчив військову академію. Події відродження української державності зустрів з піднесенням, займався плануванням військових вишколів для "Тризуба", допомагав "Пласту". 
     У січні 1992 року Ярослав серед перших прийняв присягу на вірність народу України. Він не міг мовчати, коли бачив, як командування військової частини намагається шкодити розбудові наших Збройних сил. Разом зі своїми друзями, молодшими офіцерами, відвернув спробу вищого командування вивезти до Росії спеціальне військове обладнання, за що проти нього було порушено три кримінальних справи, але згодом вони були закриті за відсутністю складу злочину. Нервів і здоров'я пішло чимало через його принципову позицію щодо збереження цього військового обладнання для українського війська. 
     Його переводять для подальшого проходження військової служби до Києва в Головне управління розвідки Міністерства оборони України, де він очолює один із спецпідрозділів розвідки. Ярослав нічого не вмів робити не на повну силу, кожній справі, за яку брався, віддавався сповна. Він активно розбудовував українську розвідку, передаючи свій багатий бойовий досвід.
     8 червня 1994 року під час тренування зі спеціальними аквалангами на Дніпрі його не стало...
     Два сини – Павло та Іван теж стали військовими офіцерами, продовжують славні бойові традиції батька-героя.
     Земляки і ветерани-«афганці» Тернопільщини свято бережуть пам'ять про мужнього офіцера-патріота Ярослава Павловича Горошка, у рідному селі в місцевій школі, яка названа його іменем, відкрито музей, на фасаді встановлено меморіальну дошку, щороку в школі проводиться турнір з військово-прикладних видів спорту на його честь. Ветерани-«афганці» Тернопільщини і Хмельниччини часто відвідують могилу і музей пам’яті  бойового побратима.
    Я вдячний долі, що познайомила нас у 1987 році в Афганістані, і в подальшому ми дружили. Шкода, що так рано Ярослав відійшов у вічність. Вічна йому пам'ять!
 
Василь КОГУТ,
перший заступник голови ТОО УСВА.

Люди і час
«Ми вісімнадцятирічні потрапили в таке пекло»
Фільм «9 рота» свого часу спричинив багато галасу. Людям, далеким від Афганської війни, він сподобався. Ветерани війни сприйняли його неоднозначно. Особливо гостро критикували ті, хто мав відношення до бою на висоті 3234. Розповісти правду про ті дні ми попросили голову Київської міської Спілки ветеранів Афганістану Миколу ГОНЧАРЕНКА, який 18-річним молодшим сержантом  брав участь у боях, які висвітлено у художньому фільмі, та останніх місяців  афганської епопеї.
– Миколо Миколайовичу, як ви потрапили в Афганістан?
– Народився  на Київщині в родині колгоспників. У  Афганістані службу проходив з листопада  1987 по 11 лютого 1989 року в 345-му окремому  гвардійському парашутно-десантному полку. У травні 1987-го після закінчення навчання в сільськогосподарському технікумі на Полтавщині мене призвали в армію.
У технікумі фізично готувався, хотів потрапити в десантні війська. Наприкінці травня 1987 року на пересильному пункті в Полтаві набирали хлопців у будівельні батальйони і на флот, де тоді служили три роки. Ніякого бажання бути моряком не було, тому майже добу не відповідав, коли проводили переклички, щоб не потрапити в морфлот. А коли наступного  дня приїхали «покупці»-десантники, сказав, що хочу служити з ними. Вони  набирали команду із 35 хлопців, а бажали 90. Капітан, старший команди, вочевидь, проходив службу в Афганістані. Він відправляв всіх на поперечину з умовою зробити не менше 15 підйом-переворотів. Хто виконав завдання – потрапив до команди, яка направлялась у навчальний підрозділ в литовський Гайжунай. 
З усієї навчальної дивізії  тільки один батальйон готували для подальшої  служби в Афганістані. Я виконав усі фізичні умови, пройшов співбесіди – мене зарахували в сержантську роту.  
У навчальному батальйоні були роти з підготовки механіків і операторів-навідників БМП. Я пройшов піврічну підготовку на сержантській посаді, і мене разом з товаришами як краще відділення роти відправили в Афганістан.
– У той час Афганська війна йшла вже майже дев’ять років. Поверталися додому ті, хто воював. На жаль, привозили і загиблих. Тобто вся країна вже знала, що там відбувається. Чи розуміли це ви?
– Нас готували як морально так і фізично, розповідали про ту війну. За  програмою підготовки передбачалися великі фізичні навантаження, РД були наповнені каміннями, бронежилети, вогнева підготовка, стрільби з усіх видів зброї, нічні стрільби, кроси по 10 км, десантна підготовка. Різниця з тим, що показано у фільмі «9 рота». Узбекистан – жахлива спека, невеликі гори, як в Афганістані, а в Прибалтиці – рівнина, зелень, дощі... Підготовку проходили на стрільбищах у Білорусії, стріляли з усіх видів гранатометів, обкатка танками. Гадаю, десантники були більш витривалими, акліматизацію проходили набагато  швидше. 
Казали, що ми не воюємо, а лише виконуємо інтернаціональний обов’язок. А поверталися хлопці, які на своїй, так би мовити, шкурі відчули, що таке війна, говорили, що там бойові дії,  що хтось зазнав тяжкі поранення, загинув. 
– Батькам казали, куди вас відправляють?
– У Прибалтиці був «добрий» замполіт роти, який сказав батькові, який приїхав провідати сина, що наша сержантська рота готується в Афганістан. Коли я вийшов за межі КПП, побачив у батька сльози на очах – він уже знав, що сина беруть в Афганістан. 
– І все ж таки, напевно, боялися, що вас туди відправлять? 
– Я бажав потрапити в Афган. Можливості були «відкосити», але вважав, що не гірший за інших хлопців. Хотів служити в десантних військах. У декого не було бажання потрапити на війну, то їх переводили в інші підрозділи полку. 
– Коли приїхали в пункт призначення, яким побачили Афганістан?
– Прилетів у листопаді 1987 року в Кабул. У Гайжунаї були морози мінус 5-10, а в Афганістані плюс 25. На пункті збору і сортування мене направили в 345-й окремий гвардійський парашутно-десантний полк. Нас на літаку доставили в  Баграм, була ніч, розпочався обстріл «рсами» (ракетними снарядами) – духи обстрілювали аеродром. 
Зранку, коли прокинувся, побачив  навколо гори, сонце встає з-за гір. Потрапив із зими в літо. Ходять хлопці загорілі, в панамах. Спека, літо, обстріли. Запитали  в офіцерів роти, чи часто так обстрілюють? Вони кажуть: «Буває, хлопці, не переживайте. Один-два рази на день постріляють – та й усе». Так ми вісімнадцятирічні потрапили в пекло. 
Минуло три дні акліматизації, а взагалі для підготовки і злагодження відводився місяць на курс молодого  бійця  в Афганістані. У той час розпочалась армійська операція «Магістраль» у напрямку з Гардеза на Хоcт. І у зв’язку з тим, що не вистачало особового складу (демобілізація, поранення), мене, молодшого сержанта, механіка і оператора-навідника забрали в штатний розклад другої роти. Тобто на операцію «Магістраль» з нашого батальйону пішли тільки три молодих бійця. А в третьому  батальйоні було 15 молодих бійців, там служили мої друзі по «учебці»,  вони, як і я,   брали участь у тих подіях, які описані у фільмі «9 рота». Саме в 9 роті було шість моїх товаришів, з якими ми у навчальному підрозділі поруч спали, ділили кусень хліба, один з них загинув, усі інші зазнали різні поранення. 
– Тобто ви маєте безпосереднє відношення до подій, про які йдеться у фільмі?
– Художній фільм, який був знятий Бондарчуком, це збірний образ, тобто 9  рота мала тільки  один  бій з 6 на 7 січня 1988 року. А 2 рота, де я служив, мала три таких боя з підготовленими командос, як їх називали. То були підготовлені арабські й пакистанські найманці. У художньому фільмі багато вигаданого. Тих подій, того екшену, на зразок такої шаленої стрілянини,  рукопашних – цього практично не було. Хоча душмани підходили дуже близько до наших позицій, на кидок гранати. В один із таких боїв викликали вогонь майже на себе.
– Усіх, хто дивився цей фільм, напевно, цікавить, як насправді розвивалися тоді події.
– Події розвивалися на Різдво, тільки у 88-му році, а не у 89-му, як показано у фільмі. З 6 на 7 січня душманам було поставлено ​​задачу взяти висоту 3234 будь-якою ціною. 3234 – це висота гори над рівнем моря.  Нас, 2 роту, де я служив, напередодні  хотіли скинути з висоти – не вийшло, хоча душмани тричі нас атакували. Позиції були на відстані 2–2,5 км. Ціною власного життя 9 роту врятували кулеметники Александров і Мельников, яким посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Місце розташування 9 роти було на горах зі складним рельєфом. Тобто особовий склад розміщався не  компактно, а на певній відстані. Тому ворога першими зустріли відділення, де був кулеметником Андрій Мельников, який  прикрив роту, хлопці відійшли і зайняли зручніші  позиції. 
«9 рота» – художній фільм, тому потрібна була ефектна кінцівка, щоб було цікаво глядачу. Насправді там, на висоті, наших було 39 всього. Це враховуючи прикріпленого санінструктора, коректувальника та інших. Біля бойових машин залишалися механік, оператор. Фактично не рота, а два укомплектованих взводи виконували завдання. Втрати – загинуло шестеро хлопців, всі інші зазнали поранення. Але їх ніхто там не забував. На допомогу роті вчасно підійшла розвідувальна рота, яка допомогла утримати позиції. За цей бій всі герої 9 роти отримали орден Червоної Зірки, офіцери – орден Червоного Прапора,  а двом було присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу. 
– Яке було співвідношення сил?
– Наш підрозділ – гвардійський 345-й окремий парашутно-десантний полк, Значок гвардійський – це була серйозна підстава пишатись, але й  відповідальність також була серйозна. На боці супротивника окрім місцевих душманів  були командос з Пакистану, Саудівської Аравії, з інших країн. У тих подіях польовим командиром був і Бен-Ладен. Тобто ворог був  підготовлений, сучасно озброєний, воювали підготовлені бійці. В атаку йшли обкурені, бувало, на повний зріст. Сам  бачив, що вони так наступають. Підійшли впритул. А нам же по 18-19 років. У мене, наприклад, це перший бойовий досвід. Вночі, коли ворог наблизився  близько, в метушні я взяв не свій автомат…З огляду на ті події, місце розташування, рельєф, чому без втрат усе завершилося? Я ще раз наголошую, що велике значення мали командири з великим бойовим досвідом.
– Цікаво, у фільмі цілком вигадані образи?
– Консультантами зйомок були реальні учасники операції «Магістраль», воїни 345-го полку, сценарій писали майже з реальних персонажів. Наприклад, один із трьох молодих солдат разом зі мною був механік БМП Андрій Платонов, кримчанин, який навчався у Москві, був студентом фізмата і з першого курсу призваний в армію. Він тоді писав фантастичні оповідання по 30-40 сторінок. Був у Афгані великим винахідником і хіміком – завжди придумував різні способи застосування гранат, системи вибухівки винаходив. 
 – А хіба студентів призивали?
– У 86–87 роках призивали, якщо не було військової кафедри в інституті – йди, віддавай обов’язок Батьківщині. Це вже після виведення військ з Афганістану тих, хто на час призову навчався у вищих навчальних закладах і прослужив півтора року, демобілізовували. А тоді їх призивали. 
– У нього ж, певно, була можливість "відкосити"?
 – Ми не запитували. Кожна молода людина повинна була віддати військовий обов’язок Батьківщині. У навчальному підрозділі студент проходив підготовку за окремою програмою – його готували механіком. Були й інші талановиті хлопці: вірші писали, татуювання робили. Як у мене татуювання: купол, написано: «Афганістан». 
Далі з приводу типажів. Персонаж Бондарчука «Хохол» – це був нині покійний старшина  Микола Семеняка. Він, щоправда, потрапив у 9 роту після  операції. Був на Євромайдані з перших днів, незважаючи, що пересувався на милицях, пішов захищати незалежність України в батальйоні «Айдар». Служив старшиною батальйону, постачав продукти харчування, будматеріали для бойових побратимів, з якими воював в Афгані.  
Нашим підрозділом командував  старший лейтенант Василь Супрун, він на той час воював уже два роки, мав великий бойовий досвід. Солдати, які «учебку» проходили, служили півтора роки в Афганістані, а офіцери – два. Василь Супрун на Панджшерській операції мав перший бойовий досвід, був поранений, нагороджений орденом Червоної Зірки. Пройшов від солдата десантних військ до командира. Виконуючи бойову задачу, наш підрозділ потрапив у засідку, старший лейтенант Супрун правильно оцінив ситуацію, організував оборону: по флангах поставив досвідчених воїнів. А за цей час взвод з боєм поступово відійшов за перевал, і нас не взяли в кільце, не перестріляли, як куропаток. 
– А от те, як показано у фільмі, що видали кулемет з кривим стволом…
– Ні, такого не було. В Афгані вистачало зброї, кожна одиниця оглядалася перед виходом на бойове завдання. Там завжди була нова, сучасна  стрілецька зброя, бойові машини. 
– За сірниками в кишлак відправляли?
– Випадки такого ставлення старшого призову до меншого були, але ж ходили по своїй волі. Місцеві – такі люди, що сьогодні привітний, а потім підсуне якесь «порося». Вони не знали, що таке свиня, то казали замість свиня «осел». Підсунути осла.
– Тобто довіряти місцевим не можна було?
– Це були люди, які втратили своїх рідних і близьких. Під час проведення операції загинула мала дитина, і мати вивела роту розвідників у засідку прямо на душманів. Сказала, що покаже дорогу, як пройти. І сама загинула, а  розвідрота зазнала втрат: були поранені й загиблі. Плюс відігравала роль релігія. Ми, невірні, прийшли на їхню землю, колонізатори. Велику роль відігравала  пропагандистська робота, в штаті кожного полку були офіцери-пропагандисти, які домовлялися з кишлаками про мир, не відкрити вогонь при проходженні колон...
– А ситуація, коли боєць на посту заснув?
– Це було дуже серйозно. Коли виходили на бойове завдання в гори і зупинялися на відпочинок, то вночі через вартового, який заснув на посту, можна було втратити весь підрозділ. 
– Чи було вам насправді страшно?
 – Страх характерний для будь-якої людини. Він найбільше відчувався, коли прослужив певний час. Вже коли виконував обов’язки заступника  командира взводу, почав розуміти, що в перші дні, місяці служби в Афганістані будь-що могло трапитись. Відчуття страху завжди залишається. Воно з часом притуплялося, тому що небезпека була щохвилини, щосекунди. 
– Миколо Миколайовичу, ви ж, напевно, замислювалися над тим, а що ми, власне кажучи, там робимо? За що воюємо?
– По-перше, на це не було часу, по-друге, ці питання не  рівня рядових і сержантів. Ми виконували поставлені завдання. Головне – повернутися з бойових завдань, не мати втрат і підставити плече товаришеві. Ось про це розмірковували. А взагалі психологічно були налаштовані на те, що душмани десантників у полон не беруть – розстрілюють, катують. У нас завжди була остання граната для себе. Говорили, якщо візьмуть в полон, то будуть мучити, катувати. Приклади такі були вже під виведення у 1988 році на північному Баклані, під час першого етапу виведення військ. 
– Ви брали участь у виведенні військ?
– Так, з січня 1989 до 11 лютого 1989 року, ми прикривали вихід на гірському перевалі  Саланг. Також після підписання мирних угод у травні 1988 року наша рота була залучена для прикриття першого етапу виведення. 
– Щось привезли з Афганістану?
– Наш полк вийшов 11 лютого, операція з виведення закінчилася 15 лютого 1989 року. Наш підрозділ був розташований у бік Пулі-Хумрі від тунелю на Саланг. Надійшла директива від командування: радянський солдат не має повертатися на Батьківщину з товарами, які не були придбані поза межами  військової частини, де він служив. Усе, що не підпадало під визначені критерії, позабирали, зібрали  триметрову гору подарунків, і товариші пропагандисти організували показову акцію: підпалили, і всі ці речі згоріли. 
– Після війни ви зробили серйозну кар’єру в юридичній сфері й вже багато років очолюєте  Київську міську Спілку ветеранів Афганістану.
– Київську спілку створили 1986 року, раніше, ніж всеукраїнську. На той час не існувало законодавства щодо роботи громадських організацій, статут затверджували в райкомі партії. Перше приміщення, де працювала столична, пізніше всеукраїнська спілка, було на вулиці Сонячній, потім на Банковій в Будинку з химерами. 
Ми готували молодь до служби в армії, займалися спортивним розвитком підростаючого покоління. Увічнювали пам’ять загиблих, всупереч протидії влади відкрили  всеукраїнський пам’ятник на Печерську і запросили на відкриття Президента України Л. Д.  Кучму. А пізніше владі  довелося його зареєструвати, узаконити. Потім навпроти пам'ятника відкрили «афганський» храм. Ми вивчили історію і з’ясували,  що там була колись козацька церква.  
У різні часи представники «афганців» представляли інтереси ветеранів у Верховній Раді, в місцевих радах по всій Україні. Міська  спілка налічує 8600 фіксованих членів, вона структурована: це десять районних спілок, відомчі організації – ветерани прокуратури, СБУ, МОУ, внутрішні війська, прикордонники, «Побратими».   
 – Яку роботу веде сьогодні столична спілка?
– Основна наша мета – допомога родинам загиблих товаришів, увічнення пам’яті героїв, допомога у психологічний реабілітації. Вирішуємо наболілі повсякденні питання – житлові, медичні, допомога сім’ям загиблих. Усі, хто бажав, діти загиблих побратимів отримали вищу освіту, за  рахунок державних коштів. 
Наймолодшому «афганцю» сьогодні 50 років. Померло після війни вдесятеро більше, ніж загинуло. Доводиться допомагати у вирішенні питань з місцем і фінансуванням поховання, щоб хлопців з почестями провести в останню путь.  
Ведемо військово-патріотичну роботу, починаючи з пісенних фестивалів, організації та проведення спортивних змагань,  яким присвоюються імена загибли, польових походів. 
В Оболонському районі двадцять років діє «Школа мужності», її вихованці  привезли з чемпіонату світу з карате у Португалії шість золотих медалей. Попри те, що ніякого державного фінансування не було, а кошти для поїздки надали батьки. За час роботи школи підготовлено більше 300 офіцерів для армії.   
У Подільському районі проводять щорічні змагання з силової підготовки на честь воїна-«афганця» Віктора Максименка, який після тяжкого поранення став інвалідом першої групи, але протягом багатьох років був незмінним головою районної організації і викладачем у будівельному інституті. На жаль, 2008 року Віктора не стало, але справа його триває. 
Доводиться проводити акції протесту для відстоювання своїх законних прав. 
Найболючіше питання – отримання житла. У Києві учасники бойових дій перебувають на квартобліку ще з 1990 року, інваліди війни – з  2008-го. Починаючи з 2010 року, коли я очолив спілку, вдалося  отримати  158 квартир для сімей  інвалідів війни. 
   – Вам доводилося чути, що «ми вас туди не посилали»?
– Випадки такого ставлення до ветеранів-«афганців» були і є. Є випадки, коли відстоюєш інтереси ветеранів війни, зокрема, ветеранів АТО, і чуєш на свою адресу – сепаратист. Є наміри влади  пільги перепрофілювати, щоб урізати їх,  перевести на монетизацію. Монетизація – це цікаво, але тоді добре, коли економіка країни на підйомі, а не коли в країні війна. 
Пропонуємо провести переоблік усіх ветеранів, інвалідів війни, тобто щоб була різниця між ветеранами, які стали інвалідами у мирному житті і на війні. 
– Не так давно було створено Міністерство у  справах ветеранів. Яке ваше ставлення до цієї структури?
– Очікували багато, але з приходом на посаду певної особи, яку призначив колишній вже Президент за квотою, віра у позитивні результати зменшилася. Не може нормально ставитись до ветеранів жінка, яка не має авторитету серед ветеранів  війни і не має бойового і практичного  досвіду. Тут потрібна людина, яка дійсно розбирається у ветеранських справах. 
За завданням прес-служби УСВА розмову вів 
Євген ЛЕВЧЕНКО.

Незабываемые

Никогда не сдавался

Обращается к вам Лариса Александровна Кожар – мать погибшего воина-«афганца». Я потеряла родного сына, но вернувшихся из Афганистана называю своими сыновьями. Но беспощадная Афганская война и сейчас забирает наших сыновей. Об одном из них, ушедшем в Вечность Володе Головаче, хочу рассказать.
3 июля ему исполнилось бы 55  лет. Родился Володя в селе      Берёзовая Гать Новгород-Северского района Черниговской области. Отец Григорий Фёдорович работал директором школы, а мама Анна Фёдоровна – сельским фельдшером. 
В 1983–1984 годах служил в Афганистане в составе ДШГ. 27 июля 1984 года младший сержант был тяжело ранен. В мирную жизнь вернулся инвалидом второй группы.
Страшная война, потери друзей. Он выстоял, выжил. Воспоминания жгли его душу. Свою боль, память о друзьях выплёскивал в стихах, песнях и картинах, в записках «Афганский крест».
Афганская война постоянно «стреляла» Володе в спину: ежегодно проходил реабилитацию в больницах. Он никогда не сдавался и возвращался к жизни. Воспитывал дочь Юлю, писал стихи. На встречах с однополчанами пел свои задушевные песни под акомпанемент гитары. 
    Володю любили все. В апреле этого года мы проводили его в последний путь.

      Великодушие твоё одарится вовек,

      И будут внуки знать, любить и уважать.

     Ты самый лучший в мире Человек,

     И что люблю тебя – успела я сказать.

      Так написала в стихотворении «Афганский крест», посвящённом памяти отца, его дочь Юлия.
В память о побратиме в Молодёжном центре Чернигова прошла выставка картин Володи Головача. Писать картины он начал только после Афганистана. В каждую из них вкладывал своё видение тех событий, свои мысли и чувства. В каждой из них – свой философский смысл. Они – его боль и долг, память о погибших товарищах… Их у него 12. На выставке картин Володи побывали сотни черниговцев и гостей города.
    
Лариса КОЖАР,
председатель комитета семей погибших военнослужащих при Черниговском областном отделении УСВА.

Афганский крест

     Легкий теплый ветерок окутал всю Гардезскую долину. Это бывает тогда, когда садиться солнце, начиная с пяти часов вечера, и до темноты. Потом уже наступает холодная ночь. Но пока еще не темнеет, и Филиппок (Владимир Головач), младший сержант 11-й ДШР, командир БМД управления роты 56-го ДШБ «отдельной» идет на переднюю линейку, где расположены спортивные снаряды.
     Сделав 26 раз подъем с переворотом, уставший, возвращается между палаток к себе, рассматривая набухшие мышцы, с опаской задумывается: «Хотя бы не закосило где-нибудь в горах или в «зеленке», ведь осталось еще девять месяцев службы, а завтра на рассвете опять боевые действия; вот уже и вертушки цепочкой выстроены на взлетке, ожидая  десант». Почему-то вспомнил гибель Сереги Куркина, своего друга еще по учебке  ВДВ в Гайжунае… 
     Подъем был ровно в 2 часа ночи, около 30 Ми-8 поднялись в поднебесье – целый батальон, четыре ДШБ.
      Филиппок и ротный с санинструктором, радист, а также еще несколько солдат высадились первыми. Он не мог не восторгнуться от множества вертолетов, зависших в ложбине, куда высадился десант.
     – Что-то тяжело дышится сегодня, – сказал Филиппок, скорее себе, нежели ротному.
     – Иди, просто высокогорье в этот раз, – ответил капитан Баранов. 
      Три роты встретились после десантирования и решив, что делать дальше, разошлись, чтобы банду душманов взять в кольцо с трех сторон. Из-за чьей-то ошибки к цели пришлось идти больше 12 километров.
    – Вот та горка, на которую придется восходить. Если верить карте, то высота ее 3667 метров. Самая высокая в этой местности. Надо успеть занять ее первыми, пока не захватят духи. Там и заночуем. Двигаться побыстрей! – приказал ротный.
      У подножья горы сделали передышку, потом начали восхождение. Подниматься было тяжело. Ротный позволил сделать привал на середине горы. Снайпер «снял» капитана из штаба бригады, попав ему под колено. Пришлось нести раненого вниз. Хорошо, что был худой. Несли лейтенант Сидоров, новый замполит, сержант Божко и младший сержант Филиппок. Прилетели вертушки, забрали капитана. Втроем поспешили догонять роту, которая была почти уже на вершине. Прошли несколько сотен метров, и замполит предложил перекусить сухпаем.
    – Понял, Филиппок, как ордена зарабатывают? – сказал замполит. – Зацепило немного – вертушка – санчасть – наградная – и орден на грудь.
     Услышали выстрелы на вершине горы. 
     И вот уже Филиппок и Божко на вершине с ротой, которая залегла цепью, чтобы не вырвалась банда из кольца.
     Вдруг молодой санинструктор куда-то побежал и после звякнувшей об камни пули упал на живот. Филиппок тихонько спросил: «Сосюра, тебя ранило?».
    – Нет, у меня тепловой удар, – ответил санинструктор тихонько. 
     – А ну беги перевязывать раненных и подноси мины минометчикам!
      – Петрович! – закричал раненый Магомед Магомедов из минометного взвода. Ему снайпер прострелил обе ноги, попал в гранату, которая была на боку. Осколок пули или гранаты вошел в бок Магомеду. 
     Когда ротный нес минометчика, снайпер прострелил ему шею. Ротный сидел, обвернув шею полотенцем. Возле него был Гявгянен (Финн). Хрипя, капитан Баранов сказал Филиппку: 
    – Обойди горку справа, найди старшего лейтенанта Суслова, пусть со своими людьми поможет Кожуховскому, старшему лейтенанту пулеметного взвода пока не поздно. Там его прижали душманы сильно. Понял?
   – Понял, – ответил Филиппок.
     Скоро Филиппок нашел Суслова. Узнав, что от него требуется, тот сказал: 
     – У меня четыре человека, куда я побегу? Куда мне с ними?
        Филиппок понял, недолго думая, сказал, что будет пятым.
     – Ну веди, – согласился нехотя старлей.
      Через некоторое время были уже на позиции у Кожуховского, но без Суслова. Он подвернул ногу, когда провизжала пуля – бил снайпер, скорее всего.
     Филиппок принес боеприпасы: магазины для автоматов и гранаты. Ранило пулеметчика Вышивана, связист был убит. Лежал рядом с ними рядовой Николай Нагорный, тоже ранен в ногу.
      Кожуховский позвал Филиппка к себе. Тот подполз. Очередная команда: на нейтральной полосе перевязать пулеметчика Козачка, которого прикрывал Кизимов, лежа за пулеметом.
     Бежать было метров 30 до них. Филиппок снял РД, бронежилет и всю амуницию, оставив автомат, взял гранату и индивидуальный полевой пакет. Поднявшись из-за камней, взял старт и побежал к раненому в плечо Козачку, который сидел за глыбой камней. Сняв с него хб, приказал плюнуть на ладонь. Казачок плюнул...
    – Крови нет, значит, легкое целое. До  свадьбы  заживет, – сказал Филиппок и 
посмотрел на Кизимова, который подстилал бронежилет под себя.
      – Кизимов! Смотри на местностью, а ты подстилаешь бронежилет, как на пляже лежишь!
      И только приложив прокладку из бинта к раненому плечу Козачка, услышал крики и стрельбу. Повернувшись к Кизимову, увидел, что хб на нем, как ветровка из шелка на ветру, затрепетала от пуль...
      Удар в плечо, в бедро... Касательная в голову... Пришлось сымитировать смерть и затаить дыхание... Повернул непроизвольно голову назад, через левое плечо, увидел подходящего душмана, который шел прямо на Филиппка.
      Филиппок резко положил голову обратно, в то положение, в котором притаился.
       Ужас охватил его! Неужели здесь... .вдали от Родины... и вся жизнь прокрутилась за долю секунды... Куда он будет стрелять? В голову?
     Пусть стреляет в спину... А как же наши? Или всех перебили душманы.. Обещали прикрыть...
     Автоматная очередь. Вздрогнул. Нет... И с нашей стороны, значит, жив кто-то. Филиппок попытался посмотреть еще раз на друзей. Из-за раны не получается увидеть их.
    – Филиппок, ты жив?!
      Филиппок поднял голову, плюнул на камни – крови нет. В правом плече большая кровавая дыра.
    – Да, живой! Братки!..
      Короткая перестрелка. Авианалет, вертушки с нурсами... Крики, подбежали друзья, перевернули. Кизимова – нет, один бронежилет.
     Опять ужас у Филиппка...
     Перенесли на свою позицию Филиппка и Сашу Козачка. Потом долгая мучительная ночь. В этой ночи – смерть раненых. Потом уход с вершины к подножью горы в 6 часов на рассвете, потом вертушки... Потом Кабульский госпиталь, операция, реанимация, 17 месяцев госпиталей, и по сей день работа на лекарства...

Владимир ГОЛОВАЧ.
Репродукции с картин автора.

Молитва

Когда боги земные во гневе мирском,
для солдата России все дороги – ползком.
И не видно дорогам тем края-конца. 
Пока они правят – топчут души, сердца…
Хоть бы раз огляделись из-за стенок Кремля,
как устала страдать, их родная земля, 
как цепочкой из цинка несут сыновей…
Женщин в чёрных косынках у надгробий детей…
Как рыдают на койках без ног пареньки, 
как седеют в бою молодые виски,
как разводит руками в слезах медсестра, 
как морозит на камнях под пулями страх…
Но…Им неведомы горе и войны жернова.
Только слава и деньги, только власть да права. 
Боже, дай им прозренья, в конце-то концов! 
А народу – терпенья. И спаси от глупцов!

Владимир ГОЛОВАЧ.

Солдатские холсты
Владимиру Головачу
Твои картины, как иконы.
В них подвиг и немой укор.
 И кровью политые склоны
Заснеженных афганских гор.
        Пусть вид их резок, не приглажен
       Они понятны и просты.
        И людям больше слов расскажут
       Твои солдатские холсты.

И. РОССОХИН.

Олег Шевчук оправдан
 
Решением Центрального суда города Николаева 5 июля экс-начальник городского управления милиции, воин-интернационалист Олег Шевчук признан невиновным в деле о разгоне палаточного городка евромайдана на площади Ленина 22 ноября 2013 года.
Суд постановил признать его невиновным и оправдать в связи с отсутствием в действиях состава преступления. Присутствующие в зале встретили это долгожданное решение аплодисментами. Выходящих из суда Олега Шевчука и адвоката Владимира Тимошина пришедшие поддержать встретили скандированием «молодцы» и «ура»,  обнимали. 
Позднее адвокат Владимир Тимошин прокомментировал долгожданное завершение этого судебного процесса:
    – Все были свидетелями, сколько длился этот процесс. Однажды Олега Александровича суд уже признал невиновным и вынес оправдательный приговор. И слава Богу, что та власть уже уходит, мы с ней попрощаемся. Им нужно было сделать картинки, что начальник милиции разгонял Майдан, поэтому они предприняли все меры, чтобы Апелляционный суд направил дело на повторное рассмотрение. Эти два года человек еще мучился. Наконец, мы получили единственное правильное решение. Все, что происходило — это пример той всей фальсификации, всех схем уходящей власти. Благодаря терпению Шевчука, благодаря тому, что на всех заседаниях в зале и возле суда, в дождь, в снег, в жару, здесь были и его поддерживали воины-«афганцы», ветераны МВД.
После вступления приговора в силу Владимир Тимошин намерен привлечь к ответственности групу прокуроров в этом уголовном производстве из-за превышения ими полномочий и злоупотребления властью.
– Все мы понимаем, что есть заказчики. У нас уголовное производство открыто не в 2013 году, когда были события, а в 2015 году по инициативе экс-губернатора Вадима Мерикова. Вы видели, кто у нас был свидетелями, потерпевшими – Янишевская и некоторые ныне действующие нардепы, команда, которая поддерживала, которая инициировала этот вопрос.
 Напомним. С 2015 по 2017 год в Николаевском Центральном суде продолжалось судебное разбирательство над экс-начальником городского управления милиции  полковником Олегом Шевчуком. И все это время, в любую погоду, воины-«афганцы», ветераны милиции пикетировали здание суда. 
     Наш долг и совесть не позволили бросить на произвол судьбы товарища, участника боевых действий в Афганистане, которому  было предъявлено обвинение в том, что он якобы отдал незаконный приказ о демонтаже палаточного городка Евромайдана 22 ноября 2013 года. 
     Сторона обвинения в лице недавно назначенного прокурора Владимира Кузнецова посчитала, что вина обвиняемого в совершенных им преступлениях по части 2 статьи 365 и статьи 340 Уголовного кодекса Украины полностью доказана. К подсудимому нужно применить меру наказания в виде лишения свободы сроком на 5 лет и с запретом на 3 года занимать должности в правоохранительных органах Украины, а также лишить звания полковника милиции.
      Но что же выяснилось в результате допросов потерпевших? Оказывается, потерпевшие по делу не имели личных претензий к Шевчуку и просили выбрать для него максимально мягкую меру наказания. В ходе заседаний были опрошены восемь свидетелей, которые в то время несли службу в разных подразделениях органов внутренних дел Николаева: патрульно-постовой службе, службе участковых инспекторов, научно-исследовательском экспертно-криминалистическом центре УМВД Украины в Николаевской области, отделе кадров райотдела. Среди всех опрошенных сотрудников правоохранительных органов никто не сказал, что Олег Шевчук находился на николаевском Майдане во время потасовки. Все правоохранители заявили, что ими руководил непосредственно начальник отдела общественной безопасности городского управления милиции Олег Сычев и никаких приказов о разгоне митингующих не было. Единственное, что приказали милиционерам – это охрана правопорядка и обеспечение возможности сотрудникам ЖКХ убрать палатки. Милиционеры отметили, что не причиняли телесных повреждений кому-нибудь из митингующих и не имели спецсредств.
     Проведя судебное разбирательство, исследовав предоставленные сторонами обвинения и защиты доказательства, суд пришел к выводу, что ни одно из заявленных стороной обвинения утверждений о виновности Олега Шевчука не нашло подтверждения. Суд постановил признать Олега Шевчука невиновным и оправдать в связи с отсутствием в его действиях состава преступления. Отменена и ранее избранная мера пресечения в виде личного обязательства. Мы добились справедливого приговора! 

Пресс-служба Николаевского областного Союза воинов-интернационалистов и запаса.

Це наша газета!

Нині є актуальною тема передплати на нашу газету. Так, саме на нашу!
У газеті «Третій тост» можна знайти інформацію на будь-який смак: новини, що стосуються ветеранів усіх воєн, матеріали про дозвілля, про патріотичне виховання молоді та події, пов’язані з увічненням пам’яті полеглих воїнів, про повсякденне життя ветеранів, про наболілі питання.
Частенько можна почути з розмов побратимів таку фразу: а навіщо передплачувати  газету, коли її можна прочитати на сайті УСВА. Хочеться відповісти словами матері загиблого в Афганістані: «Війна забрала в мене сина. Це найдорожче, що в мене було. Але в мене є можливість читати газету «Третій тост», в якій я можу прочитати і про мого сина, і про його побратимів, які шанують його пам’ять. Поки живу, то маю надію, що пам’ять про нього не згасне».
Шепетівська СВА кілька років тому ініціювала проведення лотереї серед членів спілки, які передплатили газету на цілий рік. За результатами передплати на 2019 рік наша організація вже вкотре є лідером по Хмельницькій області. 
Переможцями розіграшу лотереї цього року стали Олександр Бернацький, Ростислав Широкий та Олександр Мугиль (на знімку), які отримали від Шепетівської СВА цінні подарунки.
Щороку нас меншає, зменшується і тираж газети. Хочеться, щоб хоч кожен четвертий ветеран-«афганець» все ж таки передплатив нашу газету.
Побратиме, це наша з тобою газета! Підтримай її!

Прес-служба Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану.

І нагороди, і приємні емоції

На річці Борзні (Чернігівська область) з ініціативи районної організації УСВА відбувся десятий ювілейний міжобласний турнір зі спортивного рибальства серед учасників бойових дій та інвалідів війни, присвячений пам’яті Героя України Олега Міхнюка й загиблим воїнам в АТО-ООС і Афганістані.
 Учасники і гості хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих, до пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам поклали квіти.
Змагалися 12 команд – 95 учасників з Чернігівської, Київської, Сумської, Харківської, Дніпропетровської, Львівської та Івано-Франківської областей. 
Перше місце виборола команда «Київ-Бараки», друге – рибалки Новгород-Сіверської міської організації УСВА, третє – спортсмени Ніжинської міської організації УСВА. Учасники і переможці отримали медалі, кубки, подарунки, приємні емоції, позитивний заряд і задоволення від спілкування.
За матеріальну підтримку й допомогу в організації воїни-«афганці» висловлюють щиру вдячність народному депутату України Валерію Давиденку, депутату Чернігівської облради Валерію Колоші, голові Чернігівської обласної організації УСВА Олександру Соколову, керівнику громадської приймальні В. Давиденка, кандидату на посаду міського голови Борзни Миколі Галепі, голові Борзнянської райдержадміністрації Вірі Проскурі, голові районної ради Віктору Горбащенку, міському голові Анатолію Койді, керівнику Борзнянського осередку Чернігівського земляцтва в Києві Володимиру Лемішу. 
Особлива подяка колегам-«афганцям», ветеранам АТО, небайдужим громадянам за допомогу та участь.

Валерій МОЛОТОВ, 
голова Борзнянської районної організації УСВА.

Школярам було цікаво
  У Піщанській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів міста Суми відбулися змагання з багатоборства.
Суддями були  ветерани Афганістану та АТО, запросили почесну гостю – 93-річну учасницю Другої світової війни. 
Від обласної організації «Спілка ветеранів Афганістану» школу відвідали заступник голови, голова Сумської міської організації УСВА Володимир Рикун і його заступник Олександр Марченко.
Учні метали гранату, стріляли, перетягували канат, віджималися на брусах. Цього року перемогли дев’ятикласники. Кращим вручили дипломи. А доброго настрою додав усім святковий концерт.
 
Прес-служба «СОВЕАФ».

Велодень з «афганською» юшкою
У Шепетівці на Хмельниччині відбувся фізкультурно-оздоровчий велодень, співорганізатором якого вже традиційно стала Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану.
Близько 150 шанувальників цього виду транспорту і здорового способу життя стартувли від площі імені Т. Г. Шевченка у супроводі поліції та швидкої допомоги. Далі любителі велоспорту рушили містом до вулиці Валі Котика, звідки попрямували до Новоград-Волинського шосе.
Таким маршрутом учасники велодня дісталися до місця перепочинку – рекреаційної зони «Лісовий кордон», де їх чекали члени Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану зі смачним обідом – козацьким кулішем і рибною юшкою. У зоні відпочинку всіх чекали розваги і спортивні ігри.
Неабияк проявили свої кулінарні здібності голова організації Валерій Окорський, а також її члени Юрій Гаврилюк, Олександр Бернацький, Віктор Метельський та Олександр Мугиль, а допомагали їм  працівники управління у справах сім’ї, молоді та спорту міськвиконкому. Для відновлення сил велосипедисти з апетитом з’їли понад 20 літрів козацького куліша і 15 літрів  юшки.
Учасники велопробігу поверталися додому втомлені, але задоволені чудовим днем.
Володимир ПИПИЧ,
учасник бойових дій, член Шепетівської СВА.

Запрошуємо на фестиваль

      Рівненська обласна організація УСВА запрошує взяти участь у відкритому фестивалі військово-патріотичної пісні «Відлуння …»,  який відбудеться з 2 по 4 серпня 2019 року в місті Острозі. Подробиці – на сайті УСВА.
 
Володимир ГУРНИЦЬКИЙ,
голова РОО УСВА.
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов