|
По місцях бойової слави батька і діда
Нещодавно у селищі Чоповичі і селі Пристанційному Малинського району Житомирської області побували жителі міста Млинів Рівненської області Олексій Олексійович Корольов із сином Олексієм. Цей візит не був випадковим. У грудні 1943 року батько Олексія Олексійовича – Олексій Семенович брав участь у визволенні станції Чоповичі (нині село Пристанційне) від нацистських окупантів.
Вони відвідали військовий меморіальний комплекс у селищі Чоповичі (на знімку), де поховані воїни, які загинули у роки Другої світової війни, історико-краєзнавчий музей Чоповицької гімназії та поспілкувалися з директором гімназії В. П. Перегудою.
Особливе враження на них справило відвідання місць, де у роки Другої світової війни були бойові позиції 2-го танкового батальйону 111-ї танкової бригади 25-го танкового корпусу, яким командував їх батько і дід. З 19 по 23 грудня 1943 року більше 600 воїнів загинуло у боях за станцію Чоповичі і поховані у центрі села. Їх супроводжувала депутат Чоповицької територіальної громади Т. М. Медина, яка, до речі, постійно опікується утриманням військового меморіалу. Вони вшанували пам'ять воїнів загиблих у боях за визволення міст.
Військова служба Олексія Семеновича Корольова розпочалася у 1938 році. Війна застала його випускником Борисовського танкового училища (Білорусь) 2 липня 1941 року. Він брав участь в обороні міста. Воював на Кавказі, у Ленінградській області. У складі 25-го танкового корпусу пройшов з боями зі сходу на захід майже всю Україну, але особливо йому запам’яталися бої за станцію Чоповичі.
Битва за станцію Чоповичі мала стратегічне значення, оскільки фашистські загарбники, відкинуті до Житомира, перейшли в контрнаступ і хотіли повторно заволодіти містом Київ. Якраз тут проходила лінія фронту. У сусідньому селі Барвінки знаходився штаб Першого Українського фронту.
Впродовж чотирьох днів точилися жорстокі, кровопролитні бої за станцію Чоповичі. Гітлерівське командування кинуло в бій сили двох кращих танкових з’єднань – 1-ї танкової дивізії та 1-ї танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС «Адольф Гітлер», всього до 200 танків, з яких було 20 «Тигрів».
Станція Чоповичі за період з 19 по 23 грудня 1943 року чотири рази переходила із рук в руки. Тільки за два дні боїв 20 і 21 грудня радянські війська підбили до 100 танків противника, 8 самохідних гармат, 11 бронемашин та знищили до 1000 гітлерівців.
У ході боїв батальйон капітана Корольова знищив 38 танків противника, 10 автомашин, 5 гармат, 1 мінометну батарею і до 700 солдат та офіцерів. Командир танкового взводу молодший лейтенант В. З. Вайсер із батальйону Корольова проявив особливу мужність та героїзм і знищив 3 танки (за іншою інформацією - 4 танки, 1 бронетранспортер) та більше 40 фашистів, але й сам згорів у танку. Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Командир батальйону капітан Корольов, як мені вдалося дізнатися через веб-сайт «Подвиг народу», особисто знищив 5 танків і більше 50 ворожих солдат та офіцерів, отримав поранення але поле бою не покинув і продовжував керувати бойовими діями танкістів, за що його було нагороджено орденом Червоного Прапора.
У післявоєнні роки Олексій Семенович розповідав своїм дітям, що його двічі представляли до присвоєння звання Героя Радянського Союзу (зараз діти вже не пам’ятають за які бої) але з якихось причин йому не було присвоєно це звання. Я детально вивчив всі нагородні листи О. С. Корольова і гадаю, що одне з подань могло бути якраз за ці бої. Саме тут у нього були найбільш вагомі за роки війни як особисті результати, так і керованого ним батальйону, а звання Героя не отримав можливо тому, що командування вирішило – два Герої на один танковий батальйон за один бій забагато. Можливо з якихось інших причин але, ніяк не применшуючи подвиг Героя Радянського Союзу В. З. Вайсера, варто зазначити, що особисті результати у командира батальйону були більш вагомі ніж у його підлеглого. Крім того він успішно командував батальйоном. Однак, найвищою нагородою як для нього, так і для мільйонів радянських воїнів стало те, що, вони, пройшовши цю, найбільш жорстоку в історії людства війну, залишилися живими.
У тих боях брав участь танковий взвод «тигрів» гаупштурмфюрера Міхаеля Віттмана – німецького танкового аса, який особисто за три роки (до моменту загибелі у серпні 1944 році) знищив приблизно 138 радянських танків та самохідних гармат і увійшов у четвірку найуспішніших танкових асів Другої світової війни.
З боку Червоної Армії у боях за станцію Чоповичі брав участь легендарна особа – командир кулеметного взводу лейтенант Іван Пилипович Афанасьєв, з яким я познайомився через Волгоградську студію телебачення у жовтні 1974 року, напередодні 30-ї річниці визволення України від фашистських загарбників. В грудні того ж року побував у нього в гостях у Волгограді.
Під час Сталінградської битви він майже весь час керував обороною будинку Павлова, відомого старшим поколінням зі шкільного курсу історії.
Сержант Павлов 28 вересня 1942 року разом з трьома бійцями зайняв оборону в одному з будинків, а вже 1 жовтня йому на підмогу прибув лейтенант Афанасьєв з 20-ма бійцями, який 58 днів і керував обороною цього будинку. (після війни він написав про цей епізод свого бойового шляху книгу «Будинок солдатської слави»). Сержанту Павлову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його командир залишився без нагороди. Верх взяло прагнення командування показати сержанта Павлова, як зразок у виконанні військового обов’язку для рядового складу армії. Щоправда, за оборону Сталінграда І. П. Афанасьєв отримав медаль під такою ж назвою, а також орден Червоної Зірки, але не за оборону будинку Павлова, а вже за інший бій.
За бій під станцією Чоповичі його було нагороджено також орденом Червоної Зірки.
Шлях до Праги
Від станції Чоповичі бойовий шлях О. С. Корольова проліг через міста Коростень і Новоград-Волинський Житомирської області, західні області України, Угорщину, Австрію і аж до Праги.
У лютому 1944 року батальйон капітана Корольова у складі 25-го танкового корпусу проривав оборону противника на західному березі річки Іква на північний схід від міста Млинів Рівненської області.
О. С. Корольов у ті дні не міг і подумати, що визволяє від фашистської нечисті землю, на якій будуть жити його нащадки – син і внуки. Пізніше батальйон Корольова відзначився у п’ятиденних боях за місто Луцьк, знищивши 4 танки, багато іншої військової техніки та озброєння і більше 560 фашистів. У полон було захоплено 60 солдат і 2 офіцери. А далі були бої під Бродами Львівської області, де Олексій Корольов був поранений, але продовжував керувати бойовими діями батальйону і отримав друге – тяжке поранення. За ті бої його було нагороджено орденом Червоного Прапора.
Лікувався у госпіталі, розташованому у місті Дубно Рівненської області. Якось поранених прийшли провідати місцеві жителі і серед них була дівчина, яку він аж ніяк не очікував тут зустріти – сестра його дружини Катерини – Капітоліна, котра, як виявилося, приїхала за направленням із=ї Вологди для участі у відновленні звільнених від нацистських окупантів районів. Для неї ця зустріч була теж повною несподіванкою. Так на війні дивним чином пересікалися людські долі.
На початку 1945 року капітану Корольову було присвоєно звання майора і призначено на посаду командира самохідного артилерійського полку 208-ї самохідної артилерійської Двінської бригади.
Починаючи з 8 березня 1945 року, його полк вісім днів відбивав шалені атаки противника у районі угорського міста Шар Егреш, а потім перейшов у наступ і вийшов до кордону Австрії. За ці бої командира було нагороджено орденом Олександра Невського.
В кінці березня – на початку квітня 1945 року в Австрії полк майора Корольова з боями подолав важкодоступну гірсько-лісову місцевість і звільнив місто Клостернойбург, а в ніч з 8-го на 9 квітня першим увірвався в центр столиці Відня. І знову за уміле керівництво бойовими діями полка та особисту мужність він отримав високу нагороду – орден Червоного Прапора. А далі були бої у ході Берлінської операції і допомога повсталій Празі, де він зустрів свято Перемоги.
Однак і після цього війна для Олексія Корольова не завершилася. Його полк був направлений на Далекий Схід, і вже 9 серпня пішов у наступ у перших лавах радянських військ територією Внутрішньої Монголії (Китай). Форсувавши перевал Великого Хінгану, полк з боями пройшов більше 700 кілометрів і, зокрема, брав участь у визволенні від японців міст Чанчунь, Порт-Артур. На цьому війна для О. С. Корольова завершилася. За участь у війні з Японією він був нагороджений орденом Суворова. Всього О. С. Корольова було нагороджено 9 орденами, в тому числі 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Червоної Зірки, 2 орденами Вітчизняної війни та орденами Суворова і Олександра Невського, а також 22 медалями. Разом з тим впродовж війни він був тричі тяжко поранений.
Мирне життя ветерана
Після закінчення війни Олексій Семенович Корольев продовжив службу у радянській армії на посадах командира полка, заступника командира дивізії на території Німеччини. Закінчивши службу у діючій армії, жив і працював у Москві. 12 років військовим комісаром Першотравневого району, потім начальником секретного відділу одного з московських підприємств.
Разом з дружиною Катериною вони виростили і виховали 4 дітей – синів Лева і Олексія та дочок Альону і Марину. Лев пішов по стопах батька і теж служив танкістом у Радянській армії. Нині проживає у місті Вільнюсі. Олексій закінчив Московську сільськогосподарську академію і був направлений у Рівненську область, де працював на різних посадах у галузі сільського господарства. Останнє місце роботи – керуючий Млинівським районним об’єднанням «Сільгосптехніка». Дочки Альона і Марина живуть у Москві.
Помер О. С. Корольов у 1998 році, на 81-му році життя, а пам'ять про нього свято бережуть його діти та внуки. так повинно бути по відношенню до світлої пам’яті всіх ветеранів, перш за все родичів, а також і суспільства.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну».
|
