|
Є такий вислів – у кожного покоління своя війна та свої герої. Нашому поколінню 60-х років XX століття дісталась Афганська. Афганістан для нас біль і скорбота.
Наші хлопці із колишнього СРСР, із різних республік, міст і сіл, призвані на військову службу, опинившись далеко від Батьківщини, виконували інтернаціональний обов’язок, виявляли мужність та героїзм на чужій, випаленій війною і сонцем землі. Їх щоденне перебування в Афганістані було пов’язано з небезпекою та ризиком для життя і здоров’я.
Нехай було тоді і зараз різне відношення до цієї війни як у світі, так і в нашому суспільстві, але ті самі звичайні хлопці не винні в тому, що час вибрав саме їх. Тоді служба в лавах Збройних Сил СРСР була почесним обов’язком і кожен юнак сприймав це саме так, розуміючи при цьому, що виконавши його, він ставав справжнім чоловіком. Так складалося десятиліттями, служили всі: наші батьки, старші брати і ми також. До служби готувалися морально, тренувалися фізично і звичайно хвилювались. Не могли заздалегідь знати, де будемо служити, в яких військах, в яких умовах та колективах, чи буде за місцем служби так звана «дідівщина»? Але сприймали це як особливу необхідність, без якої подальше життя майже неможливе.
Ніхто з нас не хотів, щоб його вважали боягузом. Та і дівчата, навіть у маленькому селі, не дуже звертали увагу на хлопців, які з різних причин не служили в армії. Мріяли про службу в десанті, боялись не пройти медичну комісію у військкоматі та готові були служити і в будівельних військах, тільки б визнали придатними до військової служби. У будь-якому разі пишу так, як відчував в той час сам. Я не є учасником Афганської війни і воїном-інтернаціоналістом, але вважаю, що про цю війну необхідно говорити більше і не забувати тих людей, які були там «за річкою». Час – поняття швидкоплинне, і, на жаль, покидають життя вже ті чоловіки, які більше 30-ти років тому пройшли Афганську війну.
Війна в Афганістані продовжувалась 9 років, 1 місяць та 19 днів, а саме з грудня 1979 року по лютий 1989 року. Через горнило цієї неоголошеної війни пройшло більше 600 тисяч військовослужбовців і 21 тисяча цивільного персоналу. На цій війні загинуло 15031 особа, залишились інвалідами 10751 людина, потрапили в полон та зникли безвісти 417 чоловік. Більше 8 тисяч мешканців Луганської області служили в Афганістані, 162 з них загинуло.
За даними Кремінської районної організації воїнів-інтернаціоналістів близько 120 чоловік із Кремінського району проходили службу в Афганістані, з яких 5 загинуло. Вже в мирний час на рідній землі померло більше 25 воїнів-«афганців».
У цьому році відзначалася 31-а річниця виведення військ з Афганістану. Тому вважаю за необхідне розповісти про людей, яких я знаю особисто, це мої односельці, ровесники, однокласники і друзі.
Народився я і виріс у красивому селі на Кремінщині з незвичною для України назвою Невське, яке розташоване на берегах річки Жеребець та під крейдяними горами і листяними лісами. З нашого рідного села в Афганістані служило сім чоловіків, з яких двоє, на жаль, померли. За допомогою «афганців», їх близьких, рідних та товаришів по службі, було зібрано матеріали для семи невеликих розповідей.
Найпам’ятніший день – трагічний…
У хронологічному порядку першим із нашого села до Афганістану потрапив Сергій Володимирович Садовий 14 квітня 1964 року народження. Призваний на військову службу 19 квітня 1982 року. Перше місце служби – Червонопрапорний Середньоазіатський прикордонний округ селище Бахарден Туркменської РСР. Навчався в школі сержантського складу, розташованій в селище Каахка (в/ч 2088), яку закінчив 10 листопада 1982 року з присвоєнням військового звання молодший сержант. Направлений командиром відділення для проходження подальшої служби до 68-го Тахта-Базарського прикордонного загону (в/ч 2072). Перебував в Афганістані з 7 лютого 1983 року по 19 червня 1984 року. Місце служби в ДРА – західний Афганістан, провінція Бадгіз (в перекладі з персидської мови «місце, де зароджується вітер», м. Калайі-Нау, у складі мотоманевреної групи (ММГ), на посаді командира відділення бронетранспортерів. Має одне осколкове поранення кисті лівої руки та контузію. Чотири місяці знаходився на лікуванні у шпиталі міста Ашхабад. У званні сержанта повернувся додому 29 червня 1984 року. Нагороджений: медаллю «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ» 1 та 2 ступенів. Із спогадів С. В. Садового (1-1):
– Так склалося, що після трьох місяців служби командиром відділення у в/ч 2072 Тахта-Базарського прикордонного загону мені оголосили, в порядку заохочення, відпустку на Батьківщину. Але фактично поїхав я не додому, а продовжувати службу на територію ДРА.
Бойова діяльність ММГ полягала в патрулюванні та в розвідувально-пошукових діях в зонах відповідальності. Базувались ММГ на сторожових заставах, в глиб Афганістану до 100 км , а їх чисельність становила 250 і більше чоловік. Не буду приховувати, що особливо перші місяці перебування в ДРА були важкими. Доводилося жити в землянках по 40 чоловік, таких «гуртожитків» було сім, а милися в лазні один раз на місяць. Клімат зовсім незвичний для нас, складний, протягом дня дуже спекотно, температура повітря підіймалась до +50 градусів, а вночі дуже прохолодно. Але людина звикає до всього, до доброго швидше, до поганого довше, але звикає. Так і ми. До того ж умови в подальшому становились у нашому побуті відносно кращими. Потім розпочалися службово-бойові будні. Перебуваючи в засаді, потрапили під мінометний обстріл, в результаті чого отримав поранення лівої руки.
10 листопада 1983 року, цю дату запам’ятав, як другий день народження. При проведенні операції в складі 3-х ММГ знаходився в колоні на 24 БТРі за рахунком, який під час маршу підірвався на міні італійського виробництва. Дивом ніхто не загинув, хоча у десантному відділенню було вісім прикордонників, а на броні знаходилося приблизно шість бійців афганської армії та я, як спостерігач. Всі, хто їхав на цьому БТР отримали контузію і поранення. Після цього знаходився на лікуванні в окружному шпиталі у місті Ашхабад до 7 квітня 1984 року. Командування мало намір залишити мене при господарському взводі, на території Тахта-Базарського прикордонного загону, але я відмовився та знову повернувся служити до своєї ММГ-1 в місто Калайі-Нау, де і знаходився до самої демобілізації.
Але найпам’ятніший і водночас трагічний для мене день за всю службу в ДРА – це 18 жовтня 1983 року, коли при виконанні бойового завдання загинули мої товариші та командир. Так, при проведенні операції по перехопленню каравана моджахедів, діючи в складі розвідувального дозору, в районі кишлака Джамшірі під Меймене, потрапили в засідку і загинули начальник прикордонної застави старший лейтенант Боровіков Г. В., молодший сержант Трояшкін С. В. і рядовий Прядка В. М. Вони були справжніми чоловіками, воїнами та надійними товаришами по службі. Вічна їм пам’ять, і я схиляю перед ними голову.
Бути прикордонником мріяв завжди
Другим до Афганістану із села Невського потрапив Юрій Миколайович Мальченко 30 червня 1964 року народження, призваний до армії 19 жовтня 1982 року. Перше місце служби – селище Кара-Кала (в перекладі з туркменської мови «чорна фортеця»), Туркменської РСР, КСАПО, Кара-Калінський прикордонний загін, в/ч 2047. Після трьох місяців перебування в навчальному підрозділі рядовий Мальченко Ю. М. отримав військову спеціальність старший стрілець прикордонних військ та був направлений для проходження подальшої служби до смт. Бахарден Туркменської РСР, Бахарденський прикордонний загін, в/ч 2103. Служив на лінійній заставі №16 «Каранкі». У подальшому з 13.06.1983 року по 13.02.1985 року перебував у північно-східному Афганістані, провінція Тахар, 117-й Московський прикордонний загін, в/ч 2033, ММГ Дашті-Кала, поселення Ай-Ханум. Повернувся додому 19.02.1985 року. Нагороджений медаллю «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ» 1 та 2 ступенів. Із спогадів Ю. М. Мальченко (1-2):
– Коли мої батьки організували проводи у зв’язку з призовом до армії, я настільки був морально підготовлений, що відчував себе вже на службі. Знав, що повинен служити в прикордонних військах. Це була моя мрія того часу. Вважав, що прикордонники дійсно несуть відповідальну і почесну службу. У цьому потім впевнився остаточно. Згадую, що відчував особливі почуття, коли на свята доводилося нести службу по охороні державного кордону. Бачив з гірської висоти, що внизу світяться вогні мирного міста, в якому грались весілля, гуляла молодь, тобто творилося звичайне щастя, нам тоді недоступне, але ми знаходились на охороні цього життя. Пам’ятаю, що знаходився в наряді вартовим застави на прикордонній вежі, коли повідомили, що мене і ще кількох моїх товаришів по службі направляють для виконання інтернаціонального обов’язку до Афганістану. Потім була буквально миттєва мандатна комісія і поїздка в селище Московський, що в Таджикистані. До Афгану ми летіли на гвинтокрилі Мі-8. Коли нас висадили на «точку» (так називали в ДРА окремі застави, які як правило входили до складу ММГ), я спочатку не зрозумів, де опинився. Після «союзної уставщини» та жорсткої дисципліни незвично було дивитись на бійців, які були одягнені не по формі, напівоголені, засмаглі та закопчені. В подальшому довелося віддати свої нові чоботи «старослужащому» – солдату другого року служби, отримавши взамін старенькі чобітки. Хочу правдиво сказати, що «дідівщина» мала місце в період моєї служби і в Афгані також. Але, мабуть, не в таких загострених формах, про що розповідали хлопці, які служили у деяких військових частинах Радянської армії. В будь-якому разі розповідати про це бажання не маю. Тільки скажу, що коли я та мої товариші по службі стали так званими «дідами», не вчиняли так, як ставились до нас, але побутову і чорнову роботу виконували все ж молоді солдати першого року служби. Однак особисту зброю я завжди чистив сам. Акліматизацію пройшов нормально, переніс так звану «колючку», коли на тілі з’являються характерні прищі. Тому пили заварену верблюжу колючку. Щодо харчування, то всі продукти нам на «точку» доставлялись «бортами» (гвинтокрилами) 1–2 рази на два тижні. Кухарі були солдатами строкової служби, які готували різні страви, використовували при цьому бавовняну олію. Хліб пекли самі на примітивній пекарні. Були випадки, коли продукти не доставляли по три тижні, тоді думки були тільки про їжу. Особливо з місцевим населенням ми не спілкувались, але не можу сказати, що воно було агресивне. Сарбози (так називали солдат урядових військ ДРА) пригощали нас цигарками «Camel». Пам’ятаю і зараз прізвища офіцерів на нашій «точці»: начальник застави Дротов, замполіт Козирєв, командир мінометної батареї Вишняков. Служили зі мною і земляки із міст Луганської області – Первомайська, Перевальська та Луганська. Пам’ятаю, що на той час були популярними пісні ВІА «Гульшан» («Ей, санам») та А. Пугачової («Миллион алых роз»), які ми дуже часто слухали через радіоприймач. До речі, диктори «Голосу Америки» називали тоді радянських солдат в Афганістані окупантами. Коли повернувся додому зі служби, то було таке велике бажання, коли з товаришем йшли по нашому районному центру, підняти руки і закричати дуже голосно, що я вже дома!
Я згадую ранковий Кабул
В один день з Ю. М. Мальченком, а саме 19 жовтня 1982 року, призивався на строкову військову службу і його однокласник Віталій Іванович Кусливий 6 вересня 1964 року народження. Перше місце служби – селище Кара-Кала, Туркменської РСР, КСАПО, Кара-Калінський прикордонний загін, в/ч 2047. У цій частині рядовий Кусливий прослужив водієм військових автомобілів УАЗ-469 та тривісного ЗІЛ-133 до лютого 1984 року. Перебував в Афганістані з лютого 1984 року по вересень 1984 року. Місце служби в ДРА – східний Афганістан, провінція Кабул. Охороняв посольство СРСР, відповідне представництво та дипломатів, (в/ч 2454). У подальшому закінчував службу в Кара-Калінському прикордонному загоні, в/ч 2047. Повернувся додому в лютому 1985 року. Нагороджений медаллю «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ» 2 ступеня. Із спогадів В. І. Кусливого (1-3):
– За період своєї строкової військової служби я не брав участі в бойових діях та операціях, але в Афганістані побувати довелося. Наш військовий підрозділ кількістю приблизно 70 чоловік розташовувався
на території радянського посольства в Кабулі. Офіцерів та прапорщиків було 6–7 чоловік. Службу несли у військовій формі, але без погонів, знаків відмінності і зелених петлиць. Весь час були за парканом та огорожею. В місто виходили тільки для супроводу працівників посольства. Що цікаво, супроводжували ми дипломатів та членів їх сімей, переодягнувшись у цивільний одяг, який був у нас у розташуванні частини, але зі зброєю. Виїжджали, як правило, на автобусах ПАЗ, автомобілях «Нива» чи «УАЗ». Звільнень до міста у нас не було. Кабул дійсно місто контрастів. Ми тоді молоді пацани потрапили в країну інших звичаїв, порядків, нам чужих, незрозумілих. Нас оточували люди з іншої епохи, часу, зі своєю релігією, своїми цінностями та світоглядом. До цього ще незвичний для нас, хлопців з України, клімат Афганістану. Вдень тепло, навіть спекотно, а вночі прохолодно та вогко. В ДРА нас змушували суворо дотримуватися гігієни та чистоти. На Афганській війні, крім небезпеки загинути від кулі, снаряду чи міни, підстерігала інша небезпека – страшні інфекційні захворювання, у світі давно забуті. Багато хто із «афганців» ними перехворів. А це і тиф, малярія, гепатит та інші хвороби. Хоча і були випадки, коли радянське посольство обстрілювали моджахеди із мінометів, розташованих неподалік в горах. Що стосується нашого побуту, то жили ми в окремому будинку, по 4–5 чоловік в одній кімнаті. «Дідівщини» у нас в підрозділі не було. Годували добре, нам вистачало. На жаль, коли звільнявся, то в місті Ашхабад працівники з особового відділу вилучили у мене та інших фотоальбоми – пам’ять про службу. Але головне, що хвилювало там, це велике бажання швидше повернутися додому. Листи я отримував, і сам писав, ось це нас і підтримувало у чужому краї.
Нагорода знайшла героя
Рівно через рік, а саме 19 жовтня 1983 року, на строкову військову службу був призваний Сергій Володимирович Кусливий 23 серпня 1965 року народження. Перше місце служби – селище Каахка, Туркменської РСР, КСАПО, Каахкінський прикордонний загін, в/ч 2088. Після навчального підрозділу рядовий Кусливий отримавши військову спеціальність водій-механік БТР, у січні 1985 року був направлений до Московського прикордонного загону у в/ч 2033. Період перебування у Афганістані – з січня 1985 року по грудень 1985 року. Місце служби у ДРА – північно-східний Афганістан, провінція Тахар, 117-й Московський прикордонний загін, в/ч 2033, ММГ Дашті-Кала, поселення Ай-Ханум. Повернувся додому 10.12.1985 року. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» вже після повернення додому, «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ» 1 та 2 ступенів. Із спогадів С. В. Кусливого (1-4):
– Після навчального підрозділу я більше року служив у Каахкінському прикордонному загоні. Великою радістю та несподіванкою для мене був приїзд батька Кусливого В. М. до мого місця служби в Туркменістані. Це сталося восени 1984 року. Батько знаходився зі мною в смт Каахка 3 дні. Пам’ятаю, що ми з ним фотографувалися. І тоді, і зараз дуже вдячний своєму батькові за цей приїзд, на який він зважився, не дивлячись на таку відстань та свій вік. Буде цікавим для читачів той факт, що коли я перебував на службі в Афганістані, у серпні 1985 року мені було оголошено командуванням відпустку на Батьківщину терміном 10 діб, а добиратися довелось 9 днів. Але що таке дорога додому із далекого і чужого краю? Словами не зможу це описати, хотілося летіти.
1 жовтня 1985 року – не добра дата в моєму житті, але пам’ятна. В той день разом з двома своїми товаришами по службі з «точки» Ай-Ханум я за кермом закріпленого за мною БТР-70 виїхали назустріч двом гвинтокрилим Мі-8 у зв’язку з прибуттям до нас начальника особового відділу прикордонного загону. В той час, коли в небі вже було видно два зазначені «борти», під час руху наш БТР підірвався на фугасі. Напевне, я та мої друзі народилися в сорочці, тому що залишилися живі, але отримали сильну контузію. Вибух був такої сили, що вирвало днище БТРа та відірвало його задню частину. Після цього випадку знаходився на лікуванні у шпиталі міста Душанбе. Дуже прикрим стало те, що на цьому підриві зі мною отримав контузію і мій товариш по службі сержант Анатолій Федорович Леоненко із Чернігівської області, який після одужання, перед самою демобілізацією, на превеликий жаль, загинув від кулі снайпера. Це сталося 23.10.1985 року, коли сержант Леоненко супроводжував транспортну колону. Отримавши наказ розвідати переправу, він несподівано був обстріляний із засідки. Посмертно сержант А. Ф. Леоненко нагороджений орденом Червоної Зірки. Зі мною в ДРА служили земляки, сержант Альохін із Лисичанська, який також підривався на фугасі, Кунченко Олег із Сєверодонецька. Мій односелець Юрій Мальченко у лютому 1985 року поїхав із Афганістану додому, а я в той час прибув на «точку» Ай-Ханум, де він прослужив 1 рік та 8 місяців. Але зустрітися нам тоді не довелося. Сам я залишав Афганістан зі сльозами на очах. Плакав наш інструктор служби собак, якому не прийшла на «точку» заміна і не могли стриматися і ми, ті які їхали додому.
Мені важко про це згадувати
У жовтні 1984 року до лав Збройних сил СРСР був призваний із села Невського Павло Іванович Котляр 3 вересня 1966 року народження. Перше місце служби – місто Термез Узбецької РСР, КСАПО, Термезький прикордонний загін, в/ч 2099. Термез – саме південне місто Узбекистану, яке розташоване на правому березі річки Амудар’ї, по якій проходить кордон з Афганістаном. Здобувши військову спеціальність водій БТР, єфрейтор Котляр був направлений для проходження служби до ДРА. Період служби в Афганістані – з січня 1985 року по липень 1986 року. Місце перебування північно-західний Афганістан, провінція Балх, 81-й Термезький прикордонний загін, в/ч 2099 М1, ММГ-1, к. Мармоль, висота 1534. Додому повернувся 19.01.1987 року. Нагороджений : медаллю «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР», медаллю «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ» 1 та 2 ступенів.
Зустрітися з П. І. Котляром (1-5) не довелося, однак завдяки його рідним та близьким мені були надані відомості про його військову службу та перебування в Афганістані.
Мармольська ущелина довжиною 110 км, розташована в гірському масиві «Червоні скелі». Мармоль – важкодоступний район, це плато, оточене горами, які надвисають над ним на висоті 800 м. На одній із висот у центрі плато і був розміщений один із підрозділів прикордонних військ СРСР (висота 1534. 0/точка).
1 січня 1985 року вийшов перший номер газети «Бойовий дозор», спеціального друкованого органу оперативної групи КСАПО. В одному із номерів цієї газети був і матеріал про мого земляка з його фото. Надаю перекладений українською мовою текст вказаної замітки із газети: «Сумлінно виконує інтернаціональний обов’язок єфрейтор Павло Котляр. Він неодноразово брав участь в супроводі колон, з честю виходив із найскладніших ситуацій, які виникали на гірських дорогах».
Мармольські загальновійськові операції за участю підрозділів прикордонних військ (КСАПО) КДБ СРСР і урядових сил ДРА були направлені на розгром озброєних формувань та заволодіння укріпленими (базовими) районами моджахедів і проводилися в період з 1980 по 1987 роки.
Операції проводилися в складних умовах, мали затяжний характер, а зіткнення були запеклими.
Тому для П. І. Котляра Афганістан залишається його пам’яттю і біллю.
Прощай, моя мангрупа
Навесні 1985 року був призваний на строкову військову службу Володимир Вікторович Зайцев 6 січня 1967 року народження. Перше місце служби – місто Термез, Сурхандар’їнської області, Узбецької РСР, КСАПО, Термезький прикордонний загін, в/ч 2099. В навчальному підрозділі рядовий Зайцев отримав військову спеціальність старший водій мінометної батареї. Керував автомобілями ЗІЛ-130 та ГАЗ-66. За даними Рубіжансько-Кремінського об’єднаного міського військового комісаріату, рядовий Зайцев проходив службу в Афганістані в період з 17.08.1985 року по 19.05.1987 року. Місце служби в ДРА – північно-західний Афганістан, провінція Саманган, 81-й Термезький прикордонний загін, в/ч 2099 М2, ММГ-2, м.Ташкурган. Повернувся додому в рідне село у травні 1987 року. Нагороджений медаллю «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР», медаллю «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ» 1 та 2 ступенів. Помер 1 червня 2010 року, похований у селі Невському.
Рідні та близькі В. В. Зайцева (1-6) надали мені можливість ознайомитись з армійським альбомом Володимира, посвідченнями на його нагороди, окремими фото. З цих любительських фотографій дивиться молодий хлопець невеликого зросту, в військовій формі, з товаришами та біля військової техніки і автомобілів. Хоча якість світлин бажає залишатись кращою, але вони передають настрій прикордонників, подих того часу, періоду і тих обставин, в яких знаходились хлопці. У тому числі їх віру в свої сили, надію на якнайшвидше повернення додому, любов до життя і звісно їх дружнє та відкрите ставлення один до одного.
Зі слів батька Володимира – Віктора Йосиповича, недалеко від місця перебування його сина в ДРА служив його однокласник та односелець Павло Котляр. Син розповідав, що разом з ним проходив службу хлопець із хутора Пісчаного, але ні прізвища ні імені його, він не пам,ятає.
Гортаючи армійський альбом В. Зайцева, на одній із сторінок зображений герб ДРА та роки афганського календаря, в які він служив, а саме 1364-1366. Дійсно в Афганістані і зараз 14 століття.
А на останній сторінці альбому Володимира красивий кольоровий малюнок міста Ташкурган і надпис – «Прощай мангрупа!».
У мене все нормально
Миколу Миколайовича Добринського (1-7) 8 січня 1967 року народження, призвали до лав радянської армії навесні 1985 року.
Так склалась доля, що Микола також був направлений для проходження служби до Афганістану. За даними Рубіжансько-
Кремінського об’єднаного міського військового комісаріату, рядовий Добринський проходив службу в Афганістані в період з 07.10.1985 року по 15.05.1987 року у в/ч пп 06522. На цьому офіційна інформація закінчується. Однак за допомогою товаришів по службі Миколи та інтернету вдалося встановити його місце служби в ДРА, а саме – східний Афганістан, провінція Кабул, де служив водієм вантажних автомобілів у 2018-у окремому будівельно-монтажному батальйоні 1154-го Управління начальника робіт (УНР). Повернувся він додому в рідне село у травні 1987 року. Помер М. М. Добринський 30 січня 2005 року. Похований у селище Красноріченське, де мешкають його сестри Світлана і Ольга. Є інформація і вона достовірна, що Микола був нагороджений медаллю, саме державною нагородою, але вона не збереглася. Враховуючи, що Микола був водієм в ДРА і виїжджав у відрядження, у тому числі на бензовозі через перевал Саланг (це прохід, який з,єднує Кабул з північною частиною країни, один із самих високогірних тунелів світу), можна впевнено припустити, що це саме медаль «За бойові заслуги». Водій бензовозу в Афганістані у період війни. Будь-яка куля і ти – факел. Кожний виїзд це подвиг. Тому кожний день в Афгані – це звичайний робочий подвиг.
Із спогадів мешканця селища Красноріченське Юрія Андрійовича Граба 1966 року народження, який був призваний до армії навесні 1985 року.
– Навчальний підрозділ (автомобільну «учебку») я проходив в Туркестанському військовому окрузі у місті Самарканді. Нас готували на водіїв «КАМазів». Припускаю, що М. М. Добринський був у навчальному підрозділі у місті Ташкенті, де готували водіїв вантажних автомобілів та автокранів. В Кабулі я зустрічався з Миколою тричі. Наші батальйони були розташовані поруч, на височині, недалеко від палацу Аміна, а місто Кабул внизу. Перші дві зустрічі відбулися восени 1985 року. Тоді Микола був підмінним водієм. Він ні на що не скаржився та говорив , що у нього все нормально. Третій раз я зустрічався з Миколою перед своєю відправкою до Шинданта, а підрозділ Добринського залишався в Кабулі.
Із спогадів мешканця селища Красноріченське Геннадія Вікторовича Прядко 1967 року народження.
– З Миколою Добринським зустрічався в ДРА двічі. Ми служили в різних батальйонах водіями в Кабулі. Про Миколу можу сказати, що він хлопець від душі, до нього тягнуло оточуючих, він був компанійським, добрим, не черствим і прізвище по ньому, від слова добрий. Мені відомо, що Микола служив водієм бензовоза і автокрана. Також їздив в колонах,так званим «наливників» Микола мій однокласник по навчанню у Невській восьмирічній школі, яку ми закінчили у 1982 році.
Дякую всім, хто допоміг мені у написанні статті – Віктор СИДОРЕНКО.
На знімках:
(1:1) сержант Сергій САДОВИЙ;
(1:2) рядовий Юрій МАЛЬЧЕНКО, у нижньому ряду крайній ліворуч;
(1:3) рядовий Віталій КУСЛИВИЙ;
(1:4) рядовий Сергій КУСЛИВИЙ;
(1:5) єфрейтор Павло КОТЛЯР;
(1:6) рядовий Володимир ЗАЙЦЕВ, на знімку – ліворуч;
(1:7) рядовий Микола ДОБРИНСЬКИЙ.
|
