|
Так сталося, що я знову повернувся до Троїцького району, а саме на роботу в ПСП «Агрофірма Привілля». Перебуваючи на рідній Кремінщині, у вільний від праці час, я почав готувати різні матеріали і статті про своїх односельців, рідних та близьких, взагалі про важливі, на мій погляд, і цікаві факти та речі із нашого такого багатогранного і колоритного життя.
А розпочалася ця діяльність саме з розповіді про земляків, моїх ровесників, які проходили строкову військову службу в Афганістані, стаття вже вийшла і має назву «Вони були на рубежі». Перебуваючи у Троїцькому районі, вирішив не відступати від цієї традиції і написати про місцевих «афганців», які мають відношення до села Привілля.
За допомогою колег по роботі з’ясував, що із села Привілля в Афганістані проходили строкову службу Василь Іванович Вєтров і мешканець села Вівчарове Троїцького району Василь Іванович Злобін. Зустрівшись з двома Василями Івановичами та отримавши дозвіл на можливість оприлюднити дані з їх особистого життя, я підготував відповідний матеріал. Так і народилася назва цього матеріалу про дві долі.
Я згадую ранковий Кабул
Василь Іванович Вєтров народився в селі Лугове Троїцького району 1963 року, був п’ятою дитиною в сім’ї. Батько Вєтров Іван Семенович 1927 року народження, учасник Другої світової війни, прикордонник. Василь закінчив Привільську школу у 1980 році. Працював трактористом у совхозі «Привілля». Призваний на військову службу у жовтні 1981 року. Перше місце служби – Червонопрапорний Середньо-Азіатський прикордонний округ селище Кара-Кала Туркменської РСР, Кара-Калінський прикордонний загін. Після навчального підрозділу рядовий-стрілець Вєтров був направлений до прикордонної застави №10 «Чайлі», яка знаходилася на кордоні з Іраном. Після спеціальної підготовки в прикордонній комендатурі «Комарівка» під містом Ашхабад, до Афганістану, де перебував з 7 лютого 1983 року по 6 лютого 1984 року. Місце служби Кабул, охороняв посольство СРСР, відповідне представництво та дипломатів, (в/ч 2454). Повернувся додому в лютому 1984 року. Нагороджений: медаллю «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ» 1 та 2 ступенів.
У подальшому продовжував працювати трактористом, одружився. З дружиною Тетяною Михайлівною виховали сина Олега, який строкову військову службу проходив у прикордонних військах. Із спогадів В. І. Вєтрова (1-1):
«Ще з дому я знав, що буду служити в прикордонних військах. В райвійськкоматі оголосили, що в наших особових справах записана відповідна команда – «300». Бажання служити я мав і був до цього готовий. З Троїцького району, разом зі мною, в жовтні 1981 року, на службу до прикордонних військ потрапили 22 юнака, у тому числі Олександр Ізюмський з сіла Березівка і односелець Григорій Романенко. Потягом 1100 призовників з Луганської, Донецької та частково Харківської областей нас доставили до Туркменістану, станція Кизил-Арват. Потім був так званий «карантин» в навчальному пункті Кара-Кала. На 10 заставі разом зі мною служив земляк із селища Троїцьке Олександр Чабан. В комендатурі «Комарівка» нас ретельно готували до служби в гірських умовах. Постійні фізичні навантаження і систематичне вимірювання тиску медиками. У кого тиск був підвищений, тих бійців повертали до своїх частин, а на їх місце прибували інші прикордонники. Таким чином, за місяць було підготовлену групу зі 70 солдат. За період своєї строкової військової служби я не брав участі в бойових діях та операціях, але в Афганістані побувати довелося.
Наш військовий підрозділ кількістю приблизно 70 чоловік, розташовувався на території радянського посольства в Кабулі. Це не околиця міста, але і не його центр. Проте палац Аміна було добре видно. Офіцерів та прапорщиків налічувалось від 20 до 30 чоловік. Службу несли у військовій формі, але без знаків відмінності і зелених петлиць, з червоними погонами. Офіційне перебування радянських прикордонників в Афганістані, чомусь приховувалось. Весь час були за парканом та огорожею. Зовні нас охороняли представники афганського Міністерства внутрішніх справ. Саме їх, ми інколи просили купити нам незвичні прохолодні напої типу «Пепсі-Кола».
У місто виходили тільки для супроводу працівників посольства і радянських установ, їх дітей до школи та дипломатичної пошти. Що цікаво, супроводжували ми дипломатів та членів їх сімей, переодягнувшись у цивільний одяг, який був у нас у розташуванні підрозділу, але зі зброєю. Мали при собі автомати Калашнікова зі вкороченими стволами (АКС-74У), пістолети Макарова та гранати в чемоданчику. Виїжджали, як правило, на автобусі «ПАЗ», посиленому вертолітною бронею та на автомобілях «Нива» чи «УАЗ». Бували випадки, коли нас направляли до Кабульського аеропорту для охорони представників «Аерофлоту» і радянських літаків. Звільнень до міста у нас не було. Кабул дійсно місто контрастів, ми потрапили в країну інших звичаїв, порядків, нам чужих, незрозумілих. Нас оточували люди з іншої епохи, часу, зі своєю релігією, своїми цінностями та світоглядом. До цього, ще незвичний для нас, хлопців з України, клімат Афганістану. Вдень – спека, а вночі дуже прохолодно. Цей нічний холод змушував нас одягати навіть кожухи та валянки. Коли заступали на чергування, то несли службу по двоє на 5-ти постах по периметру посольства, а також і на даху будинків.
За період моєї служби в нашому підрозділі втрат особового складу не було. Один солдат, отримав поранення і був направлений до госпіталю, після підриву на міні, в період виїзду за межі посольства. Необхідно було суворо дотримуватися гігієни та чистоти. На Афганській війні, крім небезпеки загинути від кулі, снаряду чи міни, підстерігала інша небезпека – страшні інфекційні захворювання, у світі давно забуті. Багато хто із «афганців» ними перехворів. А це і тиф, малярія, гепатит та інші хвороби. Не минула ця участь і мене. Захворівши гепатитом, лікувався у Кабульському загальновійськовому шпиталі. Що стосується нашого побуту, то жили ми в окремих фанерних будиночках. «Дідівщини» у нас в підрозділі не було. Годували добре, нам вистачало. На день народження надавався вихідний. Тобто, тебе не задіяли для несення служби, але ж виходу за територію не було.
За період служби доводилося бачити і посла СРСР в Афганістані і відомих, на той час, радянських артистів та виконавців, які прибували до Кабулу. Майже дві години слухав пісні Йосипа Кобзона у Будинку радянської науки та культури, також відвідував концерти Рози Римбаєвої і Едіти П’єхи. Товаришував з Ігорем Брильковим із Білорусії, але, на жаль, зв’язок у подальшому прервався. Та головне, що хвилювало нас там, це велике бажання швидше повернутися додому. Листи отримував, і сам писав, ось це нас і підтримувало у чужому краї».
Є таке місто Пулі-Хумрі
Василь Іванович Злобін народився в селі Вівчарове Троїцького району в 1965 році у сім’ї, в якій виховувалось п’ятеро дітей. 1982 року закінчив Привільську середню школу, працював трактористом у совхозі «Комуніст». Після закінчення курсів водіїв у селище Троїцьке, працював шофером у тому ж господарстві. Призваний на військову службу весною 1983 року. Перше місце служби – навчальний підрозділ біля міста Кіровабад, Азербайджанської РСР, (в/ч 75493). Звання – рядовий, військова спеціальність – водій тягачів. Перебував в Афганістані з 27 червня 1983 року по 14 травня 1985 року. Місце служби – північний Афганістан, провінція Баглан, місто Пулі-Хумрі, (в/ч 24785). Через вказане місто проходить прокладена радянськими та афганськими будівельниками автострада Кабул–Мазарі-Шаріф, яка знаходиться на перетині головних транспортних магістралей. Військовий підрозділ – 395-й мотострілецький полк 201-ї мотострілецької дивізії. Вказаний полк своєю дислокацією та розосередженням підрозділів сторожовими заставами, брав під контроль дорігі від Кундуза на південь до Пулі-Хумрі, від Пулі-Хумрі до північного входу на перевал Саланг, від Пулі-Хумрі до міста Ташкурган. Підрозділи 395-го полку, утворюючи бойову основу гарнізону Пулі-Хумрі, забезпечували режимну зону навколо важливих складів армійського значення, сформованих при 59-й бригаді матеріального забезпечення, а також військового містечка 58-ї окремої автомобільної бригади. Рядовий Злобін повернувся додому в травні 1985 року. Нагороджений медаллю «Від вдячного афганського народу», відповідними ювілейними нагородами та грамотами СРСР, почесним нагрудним знаком «Воїну-інтернаціоналісту».
У подальшому продовжував працювати водієм в совхозі, одружився. З дружиною Любов Акимівною виховали доньку Яну і сина Сергія, який також працює в ПСП «Агрофірма Привілля». Мають онука Богдана. Із спогадів В. І. Злобіна (1-2):
«Коли були проводи в армію вже було тепло, в совхозі розпочалися посівні роботи. Де буду служити і в яких військах, тоді ще не знав. До служби був готовий і фізично, і морально. До призову грав у футбол за місцеве сільгосппідприємство. З міста Луганська на потязі, в складі цілого ешелону, в якому знаходилось не менше 900 призовників, протягом декількох діб, дісталися до міста Кіровабаду, що в Азербайджані. Територія військової частини була за містом. В так званому «карантині», набували військову підготовку, на протязі трьох місяців. Хлопці були в основному з Луганської, Донецької і Харківської областей. Також і земляки з Троїцького району, а саме Іван Іванов і Володимир Борисов із села Сиротіне. Після місяця служби, ми прийняли присягу. Тільки після цієї події розпочалися розмови про те, що нас готують для відправки в Афганістан. Про цю країну я вже чув, так як один з моїх односельців Павло Маслаков, вже проходив службу в ДРА.
Після закінчення навчального підрозділу влітку 1983 року, на поромі через Каспійське море, наш підрозділ доставили з Кіровабаду до Баку, а потім літаком до Ташкенту. Зі столиці Узбекистану нас групами відправляли в Афганістан. Поблизу міста Пулі-Хумрі дислокувався наш 395-й мотострілецький полк, в якому в подальшому я і прослужив до самого «дембеля» в ремонтній роті, на автомобілі «Урал-ТК 6А» - тягач, в евакуаційному відділенні. Задачі виконували різні. Так, при проведенні військових операцій та рейдів, супроводжували колони, на випадок, коли виникала необхідність розчистити шлях вцілілому транспорту, відтягуючи при цьому бойову техніку, яка вийшла, після бою, із ладу.
Довилося тричі бути у відрядженнях на перевалі Саланг між провінціями Парван і Баглан. Довжина побудованого радянськими фахівцями тунелю близько 3 км. Жили в казармі, розташованій безпосередньо біля тунелю. Головна задача – не допустити заторів, тому ми повинні були перетягувати транспорт і техніку, яка заважала руху через тунель. Взагалі місце стратегічно важливе, тому часто на перевалі було неспокійно і небезпечно, але мені пощастило, тому що напередодні було підписано тимчасову мирову угоду з моджахедами. До мене, у вказаному тунелі було декілька випадків масової загибелі радянських військовослужбовців. Їх причинами були затори та ДТП, в результаті яких колони зупинялись, а військові всередині тунелю гинули, задихнувшись вихлопними газами дизельних двигунів.
За мою службу в полку, з мого підрозділу загинуло два солдати, які підірвались на міні, коли йшли ремонтувати нафтопровід, розташований за 2 км від місця дислокації. Обидва хлопці були з Молдови. Це сталося весною 1984 року, саме напередодні їх демобілізації. Ще одним тяжким випробуванням був для нас зовсім чужий і не знайомий нам клімат Афганістану. По-перше це безжалісна спека вдень і дуже холодні ночі. Ще постійні перепади температури, підвищена вологість і несамовитий вітер-«афганець».
Багато військовослужбовців хворіли на різні інфекційні захворювання, у тому числі мали місце – черевний тиф, гепатит, малярія. Хворих, так як і поранених відправляли авіацією в шпиталі. Харчування було посереднім, в основному консерви, полуфабрикати, тушонка, згущенка та таке інше. Лише восени готували страви зі свіжої картоплі. На перші блюда здебільшого були різноманітні супи, але хотілося дуже справжнього українського борщу. При проведенні військових операцій декілька разів зустрічався зі своїми земляками із села Сиротіне. В піхотних підрозділах нашого полку служили і хлопці зі Сватівського району. Основним бажанням було – скоріше повернутись додому живим».
При спілкуванні обидва Василя Івановича виявилися людьми скромними і небагатослівними, жодним чином не випинаючи свій статус і заслуги. Навіть не дуже хотіли, щоб про них друкували замітку в газеті, радячи мені написати про дійсних героїв, на долю яких випали бойові зіткнення з ворогом, багатоденні рейди в гори, потрапляння в засідки, отримання поранень, втрата побратимів та представлення до урядових нагород. Але ж насправді війна – чоловіча і саме колективна робота. Тому без військових підрозділів, які займались забезпеченням бойових операцій всім необхідним, охороною відповідних установ та штабів, неможливо було в повній мірі виконувати будь-яке завдання командування передовим частинам.
Недарма є вислів, що «без тилу не має фронту». Але ж у випадку з Афганською війною, взагалі важко сказати про конкретну лінію фронту, яка б розділяла протиборчі сторони, бо її фактично не було. Небезпека мала місце всюди і тому ризик загрози життю і здоров’ю воїнів, супроводжував їх у будь-якій точці Афганістану. Можна хіба, що тільки уявити про переживання і думки наших земляків у тій випаленій війною чужій країні. Тодішні молоді хлопці, які були воїнами, не мали іншого виходу, виконуючи свій обов’язок, вони терпіли, мужніли і загартовувались, мріючи тільки про одне – повернутись додому, на рідну українську землю. Де їх чекають близькі і рідні, де інші природа і клімат, де в травні співають солов’ї, а взимку, не дивлячись на морози, в батьківській хаті тепло і затишно, пахне молоком і свіжим материнським хлібом…
Віктор СИДОРЕНКО.
На знімках:
(1-1)– рядовий Василь ВЄТРОВ;
(1-2) – рядовий Василь ЗЛОБІН, на знімку праворуч.
|
