|
У кожного солдата на війні своя доля — когось вона оберігає і дарує життя, а до когось жорстока й невблаганна...
Мій давній і добрий знайомий Анатолій Дроздов, житель Києва, двічі побував на війні. У 1987–1989 роках воював в Афганістані, був поранений; нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Коли розпочалася війна на Донбасі — пішов добровольцем. Служив водієм з липня 2014 по вересень 2015 року. Виконував різні завдання і, зокрема, підвозив боєприпаси, все необхідне захисникам Донецького аеропорту. Під час однієї з поїздок на території аеропорту сепаратисти з гранатомета підбили його автомобіль. Анатолію вдалося разом зі своїм напарником під прикриттям вогню захисників аеропорту дістатися до їх бойових позицій. Майже два тижні йому не вдавалося виїхати з аеропорту, оскільки, у першу чергу, відправляли поранених і він разом із кіборгами відбивав шалені атаки ворога.
За активну участь у бойових діях його було нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня.
Не можу не розповісти читачам про незвичайну долю солдата Другої світової війни жителя села Діброви Чоповицького (нині Коростенського) району Житомирської області Тимофія Семеновича Клименка, 1923 року народження. Про його долю дізнався, досліджуючи список воїнів – уродженців Малинського району Житомирської області, які загинули та зникли безвісти в роки Великої Вітчизняної війни.
Під час вивчення через веб-сайт Об’єднаного банку даних «Меморіал» фронтових документів, які стосувалися його бойового шляху, виявилося, що в донесеннях штабу 226-ї стрілецької дивізії про безповоротні втрати особового складу, де він проходив службу, двічі зазначалося про його загибель. Так, у першому донесенні №0388 від 18. 02. 1944 року відмічено, що рядовий Клименко Тимофій Семенович 11. 02. 1944 року загинув у бою у Славутському районі Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області і похований в селі Радошівці.
У другому донесенні №01069 від 24. 07. 1944 року зазначено, що командир відділення сержант Клименко Тимофій Семенович загинув у селі Лисках Станіславської (нині Івано-Франківської) області 13. 07. 1944 року. Згідно з інформацією із списків захоронення пізніше був перепохований у братській могилі села Коршева Коломийського району тієї ж області, де є його прізвище на надмогильній плиті.
У «Книзі Пам’яті України» том 5, ст. 297 зазначено, що Клименко Тимофій Семенович загинув у бою 13. 07. 1944 року і похований у місті Ізяслав Кам’янець-Подільської області. Однак він залишився живий і помер після війни вже у похилому віці.
Чому існувала така інформація і чи знав про неї сам Тимофій Клименко не вдалося встановити, оскільки родичі не володіють нею.
Насправді, як вдалося встановити через Хотинівську і Стремигородську
об’єднані територіальні громади Коростенського району та через сина його племінника Солодовніка Олександра Михайловича — Олександра, Тимофій під час бою 13. 07. 1944 року потрапив у полон, а не загинув, як вже зазначалося. За час полону побував у таборах Польщі, Угорщини і Австрії та був звільнений у травні 1945 року.
Вивчаючи архівні документи Тимофія Клименка через веб-сайт «Подвиг народу», дізнався, що він воював сміливо і відважно. Бойовий шлях розпочав у грудні 1943 року на посаді розвідника 989-го стрілецького полку 226-ї стрілецької дивізії. У розвідку потрапив не випадково. Ще до призову у Червону Армію Тимофій зарекомендував себе відчайдушним юнаком. Як повідомив мені житель села Діброви Коростенського району Михайло Федорович Рошко, у 1941 році він підмовив його двоюрідного брата Михайла Грищенка відбити у фашистів мотоцикл, хоч незрозуміло як він міг би використати його в умовах нацистської окупації. Для здійснення свого задуму роздобув десь гвинтівку і з Михайлом зробив засідку у чагарнику біля дороги. Коли по дорозі на мотоциклі проїздили фашисти Тимофій вистрілив у мотоцикліста, але промахнувся і у відповідь у їхню сторону було відкрито шалений кулеметний вогонь. На щастя юним месникам вдалося повзком швидко покинути місце нападу.
З перших днів служби у розвідці Тимофій зарекомендував себе кмітливим і безстрашним розвідником, за що його було призначено командиром відділення і присвоєно звання сержанта.
У березні 1944 року в районі села Соснівка Хмельницької області роздобув цінну інформацію про розташування противника і захопив одного «язика».
У розвідці в районі села Малі Жеребки тієї ж області проник у розташування фашистів, знищив вогнем із автомата 4 солдат і офіцера, захопив автомобіль. За ці подвиги його було нагороджено орденом Слави третього ступеня.
У травні того ж року Тимофія Клименка було нагороджено медаллю «За відвагу» за те, що в бою за село Угринів Івано-Франківської області він пробрався у тил противника, добув важливу інформацію, а на зворотньому шляху зіткнувся з ворожою розвідкою, напав на фашистів, двох убив, а пораненого взяв у полон.
Герої моєї розповіді повернулися з війни, але понад трьох мільйонів українців не повернулися з Другої світової війни; 3360 поклали свої голови в Афганістані; на Донбасі безповоротні втрати Збройних Сил України вже складають 2068 чоловік, інші загиблі (померлі) — 1087 і це без втрат підрозділів МВС, Національної гвардії, СБУ, добровольчих підрозділів, а кінця війни не видно...
Наш обов’язок віддавати належну шану і повагу та надавати необхідну допомогу воїнам, які повернулися з війни; свято берегти пам’ять про полеглих, їх подвиги, починаючи з свого батька, діда, прадіда.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну»
На знімках:
Анатолій ДРОЗДОВ в Афганістані (1987 р.) і в зоні АТО-ООС (2015 р.).
|
