|
ЖІНКА З УСМІХНЕНИМИ ОЧИМА
Доля Ніни Трохимець – це життєвий шлях мільйонів українців, які пережили голод 1933 і 1947 років, війну, відбудовували країну у повоєнні роки.
Вона з тих, хто вірив у світле майбутнє, заради якого варто працювати не шкодуючи сил. Інші цінності, інші пріоритети тих поколінь допомогли їм долати найважчі часи. Коли спілкуєшся з сивочолими ветеранами, намагаєшся зрозуміти якими були вони в юності і чи стали ми іншими? А якщо стали то чому?
Ніна Опанасівна народилась в часи, коли країна ледь-ледь оговталась від революції і руйнівної громадянської війни. Батьки її були поважні люди в селі, працьовиті та щирі. Тато був доброю людиною. Ніколи нікого не ображав і завжди підтримував тих, хто потребував допомоги. Власне його характер Ніна і наслідувала.
– А мама взагалі дуже була до всіх добра. У неї було 53 хрещеника в селі. А чому? А тому, що вона була швачка, вона всіх обшивала і всі до неї звертались, – згадувала Ніна Опанасівна. – А відказати як тебе запрошують на хрестини ти не маєш права».
А окрім того мама взяла на виховання двох сиріт, яких виростила як рідних дітей. У дітях з самого малечку виховували любов до праці, до рідної землі.
Ніна Трохимець розповіла про життєвій шлях своїх близьких.
Брат Олександр у 1939 році закінчив 10 класів. З вибором професії довго не вагався. Кар’єра військового тоді була мрією багатьох хлопців. Відгулявши випускний вечір вступив до Брянського артилерійського училища, яке закінчив незадовго до війни. Служити йому випало на Житомирщині, недалеко від дому. Здавалося, що блискуча військова кар’єра лейтенантові забезпечена. Але всі перспективи було зруйновано 22 червня 1941 року, коли німецькі дивізії перетнули кордони СРСР.
Війну чекали. Знали, що буде. Але не сподівалися, що так раптово. Думали, що поб’ємо ворога на його території, але склалося зовсім інакше. З перших днів гітлерівські війська почали стрімко просуватись вглиб країни, оточуючи і знищуючи частини Червоної Армії.
Ворог бомбив Житомир, вже були вбиті та зруйновані міста і села. Це страшне. Ну звичайно війна це страшне. Так ми і відчували.
А через деякий час через село потягнулись колони відступаючої Червоної Армії. Частина лейтенанта Трохимця теж йшла на схід. І випало Сашкові проходити поруч з рідною домівкою. Він забіг на кілька хвилин попрощатися і сказав: «Ми скоро повернемся!».
Довго не затримуючись Сашко вибіг з хати. А за кілька хвилин в небі з‘явились німецькі бомбардувальники. Наліт був страшним. Загинуло чимало солдатів. Мама взяла мене за руку і ми пішли шукати на полі бойовища Олександра. Але серед убитих його не було.
Тільки згодом родина дізналась, що пережив їхній син і брат, відступивши з невеликим підрозділом, дійшов до Сумщини. Там знову натрапив на німецькі частини. Під час короткого бою, Сашкові перебиває ноги кулеметною чергою. З поля бою його винесли, але далі він йти не міг. Несли його кілька бійців, у яких теж сил не було. Сашка залишили в селі, забравши документи.
Згодом, одужавши, він зумів добратися додому, де знайшов зв’язки з партизанами. У 1943 році повернулась Червона Армія. Брата, як особу без документів, яка до того ще й була в окупації забрали до фільтраційного табору на перевірку. Він тяжко пережив цей табір, який був в Києві по ту сторону Дніпра.
Після виходу з табору його розшукав командир. Той самий, котрий був з ним в бою 1941 року. Він повернув Сашкові документи, який не роздумуючи пішов до військкомату, щоб повернутися до армії. І вже у першому бою був поранений. У шпиталі на його тілі нарахували 36 ран. Шансів вижити у Сашка не було. Мама зразу ж поїхала в госпіталь щоб забрати сина, але головний лікар сказав – ми не маємо права – помре заберете. Мама вернулася додому продала корову, зібрала гроші поїхала знов в Донецьк і забрала брата. Ну і всім селом його лікували. Люди були дуже дружні і дуже хотіли щоб всім було добре.
Знову всім селом. Як проводжали так і рятували. І Сашка таки вилікували. Хоча він на все життя став глухонімим. Спочатку комплексував з цього приводу. А потім, зустрів інших людей з такими ж проблемами. Зрозумів, що життя продовжується. Пішов працювати спочатку у обласне а потім в республіканське товариство людей з проблемами слуху.
Батько на фронт не потрапив. Як зоотехнік він гнав худобу на схід. А коли повернувся у 1943 році, то по доносу одразу потрапив на 5 років у тюрму.
Але коли для Сашка війна вже закінчилась для Ніни вона тільки почалася.
Скоро після приходу німців вона втекла з села, щоб не забрали на роботи в Німеччину. І так дісталась до Дніпропетровська де у дядька прожила до 1943 року. Як повернулися наші солдати мене визвали в военккомат де сказали: «На фронт».
Ніна Трохимець стала бійцем військ протиповітряної оборони. Після короткого навчання її відправили на фронт. Потягнулись солдатські будні. Навчання, наряди, господарські роботи. І звісно важкий фронтовий труд. Ніна була дуже старанним воїном. Навіть навчилась по звуку визначати моделі літаків та країну якій він належав, чим не мало дивувала командирів. Вже за кілька місяців за свої старання була нагороджена відзнакою «Відмінник протиповітряної оборони».
Півтора місяця ми були в Угорщині наша ППО охороняла небо в Пешті, а німці були в Буді. Півтора місяця ми стріляли з зеніток і збили чимало літаків противника.
А скільки літаків збила особисто точно не знає.
– Це ж маса. Б’єм, збили літак. Хто збив так точно і не скажеш. Тому що летять снаряди і від тебе і від мене і від нього. А хто збив із нас трьох трудно сказати, – згадує Ніна Опанасівна.
На фронті вона була кілька разів поранена. Одного разу поруч впала бомба і її присипало землею. Одного разу куля потрапила в ногу. Тут у серці Європи й зустріла вона найщасливіший для всього покоління і для себе особисто – День Перемоги. Це була велика радість, вроді ти народилася. Словами неможна передати цю велику подію.
За мужність і героїзм проявлені на фронті і після ВВВ Ніна Опанасівна нагороджена орденами Вітчизняної війни другого ступеню, «За мужність» третього ступеню, медалями, серед яких «За визволення Будапешта».
А далі була дорога додому. Тільки цими думками Ніна й жила всі ті фронтові дні, хоч пропанували залишитися в армії.
Коли повернулась в рідне село дізналась про долю брата і батька, побачила руїни на які перетворилася рідна земля. Але вона все одно була щаслива. Щаслива тому, що залишилась жива, пройшовши крізь пекло.
Але зрозуміла, що вона, яка вміє вправно збивати літаки, у мирному житті нікому не потрібна. Тож взялася опановувати цивільну професію, вступивши до технікуму у Рівному. Поїхала так далеко від дому, бо там був хліб. Адже на сході у 1947 році знову почався голод. Як і колись на фронті, намагалась опанувати якомога більше знань. Щоправда її стипендії, якої вистачало або на буханець, або на кілограм пшона. Так вона і виживала. Але в таких умовах не могла залишитись осторонь чужого горя. Коли подруга завалила іспити і була позбавлена стипендії, то Ніна пішла їй на зустріч, розділивши на двох той благенький кілограм пшона. Так вони вдвох перезимували.
Після закінчення технікуму Ніна працювала завідуючою бібліотекою, вчителькою. Вийшла заміж, вдвох з чоловіком вони створили прекрасну люблячу родину. Мешкали у Вишневому, що під Києвом.
Коли вийшла на пенсію, активно займалася громадською роботою. Вона займала посаду секретаря Вишнівської міської організації ветеранів України. В її квартирі не замовкав телефон – за всіма питаннями люди зверталися до неї. І вона намагалася не залишати без уваги жодного звернення. Попри те, що самій іноді дуже потрібна була допомога. Не забувала вона і про молоде покоління. Зустрічалася зі школярами, спілкувалася з ними, намагаючись донести до них ту життєву мудрість, яку сама здобувала довгі роки.
Голова Вишнівської міської організації ветеранів України Леонід Яремчук, голова районної ради ветеранів Анатолій Пастовенський і інші бойові товариші з повагою розповідали про Ніну Опанасівну.
Дивишся на цю усміхнену жінку, яка жартує та сміється і не віриться, що вона пережила. Але разом з тим замислюєшся – а чи зміг би сам пережити це все? І чи зміг зберегти вогник добра та теплоти у душі?
І все ж таки людина створена для миру, а не для війни. Для мирної праці, для творення добра, для виховання дітей. Щоб це зрозуміти достатньо подивитись на той шлях, яким пройшли наші предки. На їх ставлення до життя, до війни та миру. Можливо тоді й настане та ера милосердя, про яку говорив класик. Адже все, що з нами діється, повністю відповідає нашому духовному стану, якого ми на жаль не бачимо. Тому ми не знаємо, чому у нашому житті відбувається ті чи інші події. Багато з того, що ми переживаємо зараз, можна адекватно оцінити пізніше лише згодом, буває, що для цього знадобиться навіть не одне десятиліття а можливо й ціле життя.
Але найцікавіше, що родина Трохимець, переживши війну, несправедливість, зраду не зневірилась і не тримала злості на людей.
«Це горе було загальне, спільне. Ми понімали, що це якесь тимчасове. Так як горе буває в сім’ї. Горе буває в країні. Так було. Ми вірили, що все це тимчасово. Що пройде якийсь період і все буде добре, – згадувала Ніна Опанасівна.
На жаль, два роки тому не стало Ніни Опанасівни Трохимець цієї чудової жінки з усміхненими очима, яка дуже любила, боронила, відновлювала країну, як і тисячі наших дорогих фронтовиків. І дуже сумно, що так мало Вас залишилося з нами.
Слава Вам, визволителям України і світу, від фашистських загарбників!
За дорученням прес-служби УСВА
матеріал підготував Євген ЛЕВЧЕНКО.
|
