Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Газета «ТТ» №9-10 (657-658) травень 2020 рік.

Київ

9 травня представники Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) на чолі з Героєм України, головою УСВА Сергієм Червонопиським хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять загиблих воїнів Великої Вітчизняної та Афганської війн і поклали квіти до могили Невідомого солдата в столичному Парку Слави і до Всеукраїнського меморіалу загиблим воїнам в Афганістані.

На честь 75-ї річниці Великої Перемоги керівництво Деснянської у Києві райдержадміністрації, представники Спілки ветеранів Афганістану (голова – Валерій Передрій), Спілки ветеранів АТО, громадської ради Організації ветеранів України, районного військкомату хвилиною мовчання вшанували пам’ять воїнів, загиблих у Другій світовій війні й поклали квіти до обеліска Слави.

Прес-служба УСВА.

Херсон

Учасники автопробігу хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих героїв і поклали квіти до пам’ятників.

Учасники бойових дій в Афганістані, ветерани силових структур, прикордонної служби разом з представниками Всеукраїнської асоціації автомобільних перевізників у колоні з 20 автомашин рушили від пам’ятника воїнам-автомобілістам до пам’ятника прикордонникам всіх часів, до бюста учасника визволення Херсона, почесного громадянина міста Героя Радянського Союзу В. П. Маргелова, до могили Невідомого солдата і меморіалу воїнам-інтернаціоналістам у парку Слави.

Прес-служба Херсонської обласної організації УСВА.

Вінниця

Представники Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані вшанували пам’ять загиблих у роки Другої світової війни хвилиною мовчання і поклали квіти до пам’ятників визволителям і загиблим в Афганській війні.

Прес-служба Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані.

Мукачево

9 травня голова Мукачівської міської організації ветеранів Афганістану В. С. Семенчук, начальник Закарпатського обласного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою полковник Ю. М. Захаров, воїни-інтернаціоналісти, ветерани вшанували пам'ять фронтовиків і поклали квіти до пам’ятника Невідомому солдату.

Інф. «ТТ».

Суми

З нагоди Дня пам’яті та примирення й на честь Дня Великої Перемоги члени Сумської обласної організації «Спілка ветеранів Афганістану» вшанували пам’ять загиблих героїв у Другій світовій війні. 75-а річниця Перемоги у зв’язку з карантином минула незвично. Ані урочистого мітингу, ані сотень людей біля меморіалів. Але, незважаючи ні на що, пам’ять жива. Ніхто не забутий, ніщо не забуте!

Прес-служба «СОВЕАФ».

Дата

Шана загиблим і живим

15 травня ветерани-«афганці» Куп’янська на Харківщині за багаторічною традицією зібрались у селищі Ківшарівка біля Меморіалу воїнам-інтернаціоналістам, щоб віддати шану своїм загиблим землякам.

До підніжжя пам’ятника полеглим в Афганістані дев’яти молодим куп’янчанам поклали квіти воїни-«афганці», депутат обласної ради В’ячеслав Чигрінов і голова Харківської обласної Спілки ветеранів Афганістану Володимир Рижков. Пам’ять полеглих вшанували хвилиною мовчання.

В’ячеслав Чигрінов висловив глибоку шану всім, кому довелося нести нелегку військову службу в горах Афганістану, подякував ветеранам за активну участь у житті міста. Зокрема, він наголосив, що завдяки співпраці з ветеранами-«афганцями» у селищі Ківшарівка відбувається чимало позитивних змін.

«Успішно реалізовано обласний мініпроєкт з розвитку паркової зони, завдяки якому було очищено місцеве озеро і проведено благоустрій раніше захаращеної території біля водойми. А наразі проводиться робота з відродження алеї Слави – ще одного мініпроєкту, який став переможцем обласного конкурсу цьогоріч. У його рамках буде проведено облаштування сучасного освітлення Стели Слави меморіалу на честь воїнів-визволителів від фашизму», – розповів депутат обласної ради й побажав присутнім мирного неба, здоров’я і натхненної праці на благо рідного краю.

Офіційний сайт Харківської обласної ради.

Так починалося виведення військ

15 травня виповнилося 32 роки з початку виведення Обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану.

14 квітня 1988 року представники Республіки Афганістан, Ісламської Республіки Пакистан, Радянського Союзу і США підписали в Женеві угоду та інші документи про врегулювання ситуації в Афганістані. Передбачалося, що половину радянських військ буде виведено до 15 серпня 1988 року, а решту – протягом наступних шести місяців.

З 15 травня до 15 серпня 1988 року війська було виведено з гарнізонів Джелалабада, Газні, Гардеза, Кандагара, Лашкаргаха, Файзабада і Кундуза – всього 50,2 тисячі (50% особового складу).

З початком виведення 40-ї армії озброєна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли, активізувавши бойові дії, ефективніше ведучи роботу з розкладання і деморалізації НДПА, держапарату, збройних сил РА, а також зробила ряд акцій з метою захопленняв лади в провінціях Кунар, Нангархар, Пактія, Пактіка, Логар, Вардак і Кандагар. У подальшому вона перенесла свої зусилля і на інші райони країни.

Після 15 серпня наші війська залишилися тільки в 6 провінціях – Кабул, Герат, Парван, Саманган, Балх і Баглан, маючи у своєму складі 50,1 тисячі осіб. Вони зосередили основні зусилля на наданні допомоги збройним силам РА в утриманні найважливіших адміністративних центрів, авіаційних баз і комунікацій, підтримці афганської армії у боротьбі з непримиренною опозицією.

Як показали подальші події, обраний метод відведення військ з опорою на базові райони повністю себе виправдав. Він дозволив виключити політичні деформації в залишених районах країни, а афганцям – набути досвіду самостійних бойових дій (за підтримки ВПС 40-ї армії).

Передача техніки, озброєння і військових містечок афганській стороні, а також створення для них необхідних запасів (у тому числі боєприпасів і пального) здійснювалися згідно із затвердженим планом і вказівками міністра оборони СРСР. Афганським збройним силам передали казармено-житловий фонд, комунальні споруди та обладнання, квартирне майно в 58 військових містечках.

15 лютого 1989 року було завершено виведення радянських військ, але після цього ситуація ще більш загострилася. Війна в Афганістані не припиняється вже понад тридцять років. Ця країна залишається базою міжнародного тероризму й екстремізму.

Прес-служба УСВА.

Воїни-«афганці» – українській армії

Тернопільська обласна організація УСВА продовжує волонтерську діяльність з допомоги українським військовим у зоні проведення Операції об'єднаних сил.

Ветерани-«афганці» Тернопільщини спільно з благодійним фондом «Пам'ять і любов» відправили на схід у шість різних підрозділів півтонни гуманітарного вантажу.

– Тут і продукти харчування і ковбаска. Відправляємо засоби гігієни, маски, щоб хлопці повністю були забезпечені, каву, макарони, солодощі, варення, які нам передавали добродії, – сказав голова Тернопільської обласної організації УСВА Сергій Лісовий.

Висловлюємо щиру вдячність Великоберезовицькій і Зборівській територіальним громадам, волонтерці Уляні Білик, керівнику благодійного фонду «Пам'ять і любов» Андрію Савчуку, приватному підприємцю Андрію Колдрину, ветеранам-«афганцям» Василю Свічару, Михайлу Пасічнику, Ігорю Присяжному й багатьом іншим небайдужим людям за надану посильну допомогу.

Нехай ці подарунки зігрівають серця наших захисників і надають їм сили боронити державу.

Василь КОГУТ,

перший заступник голови Тернопільської обласної організації УСВА.

Розділено повноваження

Відмінено рішення про приєднання Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб до Мінветеранів.

Відповідну постанову Кабінету Міністрів України “Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади” було прийнято 11 березня на засіданні уряду. Цим нормативним актом уряд відмінив рішення про реорганізацію Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України шляхом приєднання до Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Крім цього, Мінветеранів повернуто його колишню назву – Міністерство у справах ветеранів України, а МТОТ перейменовано на Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

Уряд затвердив нову редакцію Положення про Мінветеранів, яке продовжить забезпечувати формування й реалізацію державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, постраждалих учасників Революції Гідності, членів сімей ветеранів та осіб, на яких поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гаранті їїх соціального захисту”.

Повноваження щодо формування і реалізації державної політики з питань тимчасово окупованих територій повернуто до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

Офіційний сайт Кабінету Міністрів України.

До Дня прикордонника

Надійні захисники країни

Кордон – місце особливе, це суворий екзаменатор, який перевіряє мужність, стійкість, характер. Прикордонники завжди складають цей іспит на «відмінно».

Завдяки витримці і професіоналізму наших надійних захисників спокійно сплять діти, працюють дорослі, народжуються нові дні.

Вітаємо з Днем прикордонника ветеранів прикордонної служби всіх поколінь, людей, на яких можна покластися в будь-який момент. Вони завжди прийдуть на допомогу в скрутну хвилини. Нехай ваші рубежі залишатимуться надійними, міцними, недоступними для ворогів і відкритими для друзів.

Володимир СТОЛЯР,

голова Херсонської обласної організації УСВА,

Василь ПЕРЕРВА,

голова ветеранської організації Азово-Чорноморського

управління Прикордонної служби України.

28 мая 1918 года в нашей стране появилась Пограничная охрана. Через год ее переименовали в Пограничные войска. А в 1958 году был учрежден День пограничника – 28 мая.

С тех пор пограничники отмечают свой праздник. В этот день, несмотря на проливной дождь, члены правления Николаевского областного совета воинов-интернационалистов и запаса во главе с его председателем Ю. Соловьем и заместителем А. Завражиным почтили память боевых товарищей минутой молчания и возложили цветы к обелиску погибшим воинам-«афганцам» и к памятнику «Пограничникам всех времен и народов» на Аллее Славы.

Пресс-служба НОСВИиЗ.

За доброю традицією в Чернігові зібралися біля пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам.

Ветерани прикордонної служби, воїни-«афганці» хвилиною мовчання вшанували пам’ять побратимів і друзів, які героїчно загинули при виконанні обов’язків військової служби, поклали квіти до пам’ятника.

Володимир БЄЛЯЄВ.

БЕЗ МИНУЛОГО НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО

Воїни-«афганці» перейняли від дідів і батьків естафету – боронити Вітчизну й пам'ятати про минулі часи і наших героїв.

75 років тому закінчилася Велика Вітчизняна війна, яка залишила багато горя в кожній родині. На честь наших героїв у кожному населеному пункті встановлено обеліски. На жаль, з кожним роком все менше залишається тих, хто вижив після воєнного лихоліття. Тож кому, як не нам, їхнім нащадкам, потрібно про них пам’ятати, дбати про пам'ятні місця.

Доля дала можливість піклуватися про ці святі для нас усіх місця. На сторінках газети «Третій тост» торік було опубліковано матеріал про занедбаний пам’ятник у селі Мокіївцях на Хмельниччині. Довелося серйозно поговорити не тільки із сільською старостою, але й з головою ОТГ.

Приємно зазначити, що зусилля місцевого активу і Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану не минули даремно. Цього року наведено порядок не тільки біля братської могили у центрі села, а й біля обеліска воїну-герою Андрію Миколайовичу Овчаруку.

На території міського парку Слави у Шепетівці небайдужими мешканцями міста і Шепетівською СВА споруджено пам’ятний знак «Чорний тюльпан», присвячений загиблим землякам в Афганістані та в інших країнах, а також воїнам, які пішли передчасно у вічність. Цей пам’ятник внесено до реєстру культурної спадщини міста.

Однак мало встановити символ пам’яті, його і прилеглу територію потрібно постійно утримувати в належному стані.

Парк Слави закладено не так давно, ним опікується місцеве комунальне підприємство. Звичайно, це не єдиний об’єкт, про який мають дбати комунальники. Тому, можливо, колись і не встигають виконати певні роботи з благоустрою території. Члени Шепетівської СВА у вільний від роботи час скошують траву, скопують землю на клумбах, прибирають непотрібну молоду поросль.

Нещодавно голова Шепетівської СВА Валерій Окорський разом з побратимами вирішили не тільки навести лад на прилеглій території біля пам’ятника, а й посадити рідкісні декоративні дерева. Дружно зібралися, викопали ями, привезли воду і дерева. Щоб посадити одне таке дерево, чотирьом чоловікам довелося докласти чималих зусиль. Але нічого, справилися!

Наталя і Микола Ліончуки висадили на клумбах квіти, а Іван Федас заходився скошувати молоду траву, яка виросла ледь не до півметра. Василь Харченко підвозив воду, бо, щоб посадити одне дерево, потрібно не менше 40 літрів.

Валерій Окорський разом з Андрієм Андрєєвим і Анатолієм Свинарчуком копали ями й садили дерева, які привезли на власному транспорті Сергій Хом’як і Віктор Бєлкін.

Це наша пам'ять, її треба берегти. Добре, коли батьки розповідають дітям про події минулого, але не всі вони, на жаль, виховані своїми батьками з повагою до пам’яток минулого. Іноді можна побачити, що їхні нащадки бігають по клумбах, зриваючи і кидаючи на землю квіти, ламають гілки щойно висаджених дерев. На зауваження не реагують, ще й огризаються.

Але більшість батьків та їхніх дітей зазвичай шанобливо ставляться до таких святих місць, адже всі ми розуміємо: без минулого немає майбутнього.

Володимир ПИПИЧ,

учасник бойових дій в Афганістані,

член Шепетівської СВА.

Місцями бойової слави батька і діда

У селищі Чоповичі і селі Пристанційному Малинського району Житомирської області побували жителі міста Млинів Рівненської області О. О. Корольов із сином Олексієм. Цей візит не був випадковим. У грудні 1943 року батько Олексія Олексійовича – Олексій Семенович (на знімках – під час війни і в післявоєнні роки) брав участь у визволенні станції Чоповичі (нині село Пристанційне) від нацистських окупантів.

Гості відвідали військовий меморіальний комплекс у селищі Чоповичі (на знімку внизу), де поховані воїни, які загинули у роки Другої світової війни, історико-краєзнавчий музей місцевої гімназії, де поспілкувалися з директором В. П. Перегудою.

Особливе враження на них справило відвідання місць, де у роки війни були бойові позиції 2-го танкового батальйону 111-ї танкової бригади 25-го танкового корпусу, яким командував їхній батько і дід. З 19 по 23 грудня 1943 року більш як 600 воїнів загинуло у боях за станцію й поховані у центрі села. Гостей супроводжувала депутат Чоповицької територіальної громади Т. М. Медина, яка постійно опікується утриманням меморіалу.

Стратегічна битва

Військова служба Олексія Семеновича Корольова розпочалася у 1938 році. Війна застала його в Білорусії. Випускник Борисовського танкового училища брав участь в обороні міста. Воював на Кавказі, в Ленінградській області. У складі 25-го танкового корпусу пройшов з боями зі сходу на захід майже всю Україну, але особливо йому запам’яталися бої за Чоповичі.

Битва за цю станцію мала стратегічне значення, оскільки фашистські загарбники, відкинуті до Житомира, перейшли в контрнаступ і хотіли повторно заволодіти Києвом. Саме тут проходила лінія фронту. У сусідньому селі Барвінках був штаб Першого Українського фронту.

Чотири дні точилися жорстокі, кровопролитні бої за станцію Чоповичі. Гітлерівське командування кинуло в бій сили двох кращих танкових з’єднань – 1-ї танкової дивізії і 1-ї танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС «Адольф Гітлер» – загалом до 200 танків, з яких 20 «Тигрів».

Станція Чоповичі з 19 по 23 грудня 1943 року чотири рази переходила із рук в руки. Тільки за два дні боїв 20 і 21 грудня радянські війська підбили до 100 танків ворога, 8 самохідних гармат, 11 бронемашин і знищили до 1000 гітлерівців.

У ході боїв батальйон капітана Корольова знищив 38 танків, 10 автомашин, 5 гармат, мінометну батарею і до 700 солдат і офіцерів. Командир танкового взводу молодший лейтенант В. З. Вайсер із батальйону Корольова знищив 3 танки (за іншою інформацією – 4 танки і бронетранспортер) і більш як 40 фашистів, але й сам згорів у танку. Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Командир батальйону капітан Корольов, як мені вдалося дізнатися через веб-сайт «Подвиг народу», особисто знищив 5 танків і більш як 50 ворожих солдат і офіцерів, зазнав поранення, але поле бою не покинув і продовжував керувати бойовими діями танкістів, за що його було нагороджено орденом Червоного Прапора.

У післявоєнні роки Олексій Семенович розповідав своїм дітям, що його двічі представляли до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Я детально вивчив усі нагородні листи О. С. Корольова і гадаю, що одне з подань могло бути саме за ці бої. Саме тут у нього були найбільш вагомі за роки війни і особисті результати, і керованого ним батальйону, а високе звання не отримав, можливо,тому, що командування вирішило: два Герої на один танковий батальйон за один бій забагато. Ніяк не применшуючи подвиг Героя Радянського Союзу В. З. Вайсера, варто зазначити, що особисті результати у командира були більш вагомі, ніж у підлеглого. Крім того, він успішно командував батальйоном. А найвищою нагородою як для нього, так і для мільйонів радянських воїнів, стало те, що, пройшовши найбільш жорстоку в історії людства війну, вони залишилися живими.

У тих боях брав участь танковий взвод «Тигрів» гаупштурмфюрера Міхаеля Віттмана – німецького аса, який особисто за три роки (до моменту загибелі у серпні 1944 року) знищив до 138 радянських танків і самохідних гармат й увійшов у четвірку найуспішніших танкових асів Другої світової війни.

У боях за станцію Чоповичі брав участь командир кулеметного взводу лейтенант Іван Пилипович Афанасьєв, з яким я познайомився напередодні 30-ї річниці визволення України від фашистських загарбників. У грудні 1974 року побував у нього в гостях у Волгограді.

Під час Сталінградської битви він майже весь час керував обороною будинку Павлова, відомого старшим поколінням зі шкільного курсу історії.

Сержант Павлов 28 вересня 1942 року разом з трьома бійцями зайняв оборону в одному з будинків, а вже 1 жовтня йому на підмогу прибув лейтенант Афанасьєв з 20 бійцями, який 58 днів і керував обороною будинку. Після війни він написав про цей епізод свого бойового шляху книгу «Будинок солдатської слави». Сержанту Павлову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його командир залишився без нагороди. Командування хотіло показати сержанта Павлова як зразоку виконанні військового обов’язку для рядового складу армії.

За героїчну оборону Сталінграда І. П.Афанасьєв отримав медаль під такою ж назвою, а також орден Червоної Зірки, але не за оборону будинку Павлова, а вже за інший бій. За бій під станцією Чоповичі його було нагороджено також орденом Червоної Зірки.

Шлях до Праги

Далі бойовий шлях О. С. Корольова проліг через Коростень і Новоград-Волинський Житомирської області, західні області України, Угорщину, Австрію і аж до Праги.

У лютому 1944 року батальйон Корольова проривав оборону противника на західному березі річки Іква на північний схід від Млинова Рівненської області. Капітан у ті дні не міг і подумати, що визволяє від фашистської нечисті землю, на якій житимуть його син і внуки.

Пізніше батальйон Корольова відзначився у п’ятиденних боях за Луцьк, знищивши 4 танки, багато іншої військової техніки та озброєння і більш як 560 фашистів. У полон було захоплено 60 солдат і 2 офіцери. А далі – бої під Бродами Львівської області, де Олексій Корольов був поранений, але продовжував керувати бойовими діями батальйону і зазнав друге тяжке поранення. За ті бої його було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Лікувався у госпіталі, розташованому в Дубно на Рівненщині. Якось поранених прийшли провідати місцеві жителі, серед них була дівчина, яку він аж ніяк не очікував тут зустріти. Капітоліна, сестра його дружини Катерини, як виявилося, приїхала за направленням із Вологди для участі у відновленні звільнених від окупантів районів. Для неї ця зустріч була теж повною несподіванкою.

На початку 1945 року капітану Корольову було присвоєно звання майора і призначено на посаду командира самохідного артилерійського полку 208-ї самохідної артилерійської Двінської бригади.

Починаючи з 8 березня 1945 року, його полк вісім днів відбивав шалені атаки противника у районі угорського міста Шар Егреш, а потім перейшов у наступ і вийшов до кордону Австрії. За ці бої командира було нагороджено орденом Олександра Невського.

Наприкінці березня – на початку квітня 1945 року в Австрії полк майора Корольова з боями подолав важкодоступну гірсько-лісову місцевість і звільнив місто Клостернойбург, а в ніч з 8 на 9 квітня першим увірвався в центр Відня. І знову за вміле керівництво бойовими діями полка та особисту мужність він отримав високу нагороду – орден Червоного Прапора. А далі були бої Берлінської операції і допомога повсталій Празі, де він зустрів свято Перемоги.

Однак і після цього війна для Олексія Корольова не завершилася. Його полк був направлений на Далекий Схід, і вже 9 серпня пішов у наступ у перших лавах радянських військ територією Внутрішньої Монголії (Китай). Форсувавши перевал Великого Хінгану, полк з боями пройшов понад 700 кілометрів і, зокрема, брав участь у визволенні від японців міст Чанчунь, Порт-Артур. На цьому війна для нього завершилася. За участь у війні з Японією був нагороджений орденом Суворова.

О. С. Корольова було нагороджено 9 орденами, в тому числі 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Червоної Зірки, 2 орденами Вітчизняної війни та орденами Суворова і Олександра Невського, а також 22 медалями. Упродовж війни він був тричі тяжко поранений.

Мирне життя

Після війни Олексій Семенович продовжив службу в армії на посадах командира полка, заступника командира дивізії на території Німеччини. Закінчивши службу в діючій армії, жив і працював у Москві. 12 років був військовим комісаром Першотравневого району, потім начальником секретного відділу одного з підприємств.

Разом з дружиною вони виростили і виховали чотирьох дітей – синів Лева та Олексія, дочок Альону і Марину. Дочки живуть в Москві. Лев пішов стопами батька і теж служив танкістом, нині проживає у Вільнюсі. Олексій закінчив у Москві сільськогосподарську академію і був направлений у Рівненську область, де працював на різних посадах у галузі сільського господарства. Останнє місце роботи –керуючий Млинівським районним об’єднанням «Сільгосптехніка».

Помер О. С. Корольов 1998 року на 81-му році життя, а пам'ять про нього свято бережуть його діти і внуки.

Борис ДУЧЕНКО,

член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну».

Перші підсумки і нові завдання

Заступник голови ОДА Катерина Безгинська провела нараду на виконання протокольних доручень за підсумками зустрічі керівництва області з активом міських і районних осередків Луганської обласної організації УСВА з актуальних питань соціального і медичного забезпечення.

У лютому відбулася зустріч з представниками спілки, було окреслено подальшу роботу громадських організацій з обласною та місцевою владою. Тепер час підбити підсумки виконання протокольних доручень й обговорити низку нових актуальних питань соціального і медичного характеру.

Заступник голови облдержадміністрації зазначила, що реформа системи місцевого самоврядування передбачає і децентралізацію владних повноважень – передачу повноважень і фінансів від державної влади органам місцевого самоврядування. Саме тому з метою налагодження комунікації на місцях і вирішення проблемних питань безпосередньо на місцевому рівні до обговорення були долучені представники місцевих органів виконавчої влади, члени міських і районних осередків громадської організації.

На обліку в органах соціального захисту населення області перебуває більше двох тисяч осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав. Соціальний захист цієї категорії на державному рівні здійснюється в рамках Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Однією із основних пільг є надання 50 %, 75 % та 100 % знижки з оплати користування житлом і комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими) в межах середніх норм споживання.

З 1 жовтня 2019 року стартувала монетизація пільг на оплату житлово-комунальних послуг. Паралельно функціонують дві системи надання пільг у готівковій і безготівковій формі.

Крім того, починаючи з квітня поточного року органами соціального захисту населення області проводиться робота з нарахування й виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня ветеранам війни і жертвам нацистських переслідувань у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України. Цю грошову допомогу органи соціального захисту населення перераховують на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії. Станом на 1 червня здійснено виплату 24 тисячам осіб на загальну суму 35 мільйонів гривень у повному обсязі. Громадянам, які належать до кількох категорій осіб згідно з цими законами, виплачується одна допомога – у більшому розмірі.

Для підтримки здоров’я ветеранів війни та осіб з інвалідністю у сфері управління Мінсоцполітики діють 4 санаторії: «Перемога» (Київ), «Батьківщина» (Трускавець), «Слава» (Миргород), «Салют» (Одеса).

На 2020 рік в управліннях соціального захисту населення на черзі для забезпечення санаторно-курортним лікуванням перебувають 74 особи з числа ветеранів війни та учасників бойових дій на території інших держав (з них 39 осіб з інвалідністю внаслідок війни). Направлення ветеранів війни до оздоровчих закладів було призупинено на період карантину.

Станом на 1 червня на квартирному обліку для поліпшення житлових умов в органах місцевого самоврядування за місцем реєстрації перебувають 9 осіб з інвалідністю внаслідок війни, 56 учасників бойових дій.

Офіційний сайт Луганської облдержадміністрації.

В організаціях УСВА

Головне – захист і підтримка побратимів

Засідання правління Біляївської районної організації УСВА на Одещині провів її голова О. Е. Авакян.

Розглянуто організаційні питання, зокрема, включення до складу правління голів Великодальницької і Маяківської первинних організацій М. І. Веприцького і П. Я. Суровкова.

З коротким оглядом громадсько-політичного життя в країні і світі виступив член правління, голова Августівського первинного осередку УСВА В. М. Кожевніков.

«Афганці» обговорили питання соціального захисту ветеранів війни і родин загиблих: пільги на комунальні послуги, забезпечення санаторно-курортним лікуванням, стан медичної реформи. Проаналізовано заходи до 75-ї річниці Перемоги, відвідання дітей-сиріт Центру соціально-психологічної реабілітації у селі Троїцьке.

Вирішено надати матеріальну допомогу членам організації і вдові загиблого, спільно з адміністрацією «Такси Е-95» підтримати продуктовими наборами особливо нужденних воїнів-інтернаціоналістів. Під час звіту наголошено на тому, що вже узгоджено списки на отримання матеріальної допомоги на покращання соціально-побутових умов до КУ «Стратегія життя».

Жвавою видалася розмова про недопущення закриття госпіталю «Лісова поляна».

Члени правління не залишили без уваги законопроект № 3407 від 29.04.2020 року, прийняття якого обмежить права і пільги воїнів-інтернаціоналістів. Тому було вирішено доручити президії правління підготувати звернення до депутата Верховної Ради С. Колебошина про захист інтересів учасників бойових дій на території інших держав.

Затверджено план роботи, зокрема, спілчани братимуть участь в об’єднанні п’яти нових громад і утворенні первинних організацій УСВА у рамках ОТГ. Головним завдянням визначено продовжувати працювати на захист і підтримку побратимів та їхніх сімей у рамках своїх повноважень.

Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять померлих члена УСВА із Ясьок М. Третьяка і мами загиблого воїна М. І. Іпатьєвої.

Начальник районного підрозділу і лабораторії СЕС Т. А. Салтановська розповіла про заходи. які вживаються по недопущенню розповсюдження коронавірусу.

Прес-служба Одеської обласної організації УСВА.

Незабутній подвиг солдата

У Чернігові в молодіжному центрі за участі керівництва області й міста, представників обласного відділення УСВА та Оперативного командування «Північ» відбувся військово-патріотичний захід «Подвиг солдата».

Керівник Чернігівського обласного відділення УСВА Олександр Соколов зазначив, що за десять років неоголошеної війни на поле бою було відправлено понад 160 тисяч українців. З Чернігівщини у горнилі тієї війни загинули 116 уродженців області, 2 зникли безвісти.

Із початком війни на сході країни тисячі «афганців» і ветеранів інших війн добровільно виступили на захист рідної землі, багато з них, на жаль, загинули. Двоє «афганців» із Прилуччини – двічі кавалер ордена Червоної Зірки Олег Міхнюк і Віктор Маслов – полягли на сході України.

«Війна – це завжди втрати, руйнування, біль, що озивається і через десятиріччя вже у відносно мирному житті. Це випробування мужності, стійкості, справжньої дружби і братерства. Це випробування загартувало нас, об’єднало в Українську Спілку ветеранів Афганістану, яку ми розвиваємо і яка підтримує нас»,– наголосив Олександр Соколов.

Під час зустрічі було розгорнуто експозицію міської організації УСВА «Історія війни в Афганістані», в якій представлено фотографії, підбірка літератури, спогадів і картини воїна-«афганця» В. Головача.

Продовжились урочистості покладанням квітів до меморіалу загиблим чернігівцям в Афганістані і в зоні АТО-ООС.

Станіслав ВІХРОВ,

заступник голови Чернігівського обласного відділення УСВА.

Небайдужість і взаємодопомога

Із перших днів запровадження в країні карантину Сумська обласна організація «Спілка ветеранів Афганістану» відреагувала на звернення голови УСВА Сергія Червонописького керівникам територіальних організацій.

Ситуацію на Сумщині було взято на контроль, розпочалося активне сприяння в реалізації прийнятих державних і місцевих рішень про попередження нових загроз життю громадян.

Голова СОО «СОВЕАФ» Анатолій Линник закликав виявляти громадянську дисципліну, контролювати свій стан здоров’я і самопочуття побратимів, підтримуючи мобільний зв’язок, і наголосив у разі вияву найменших симптомів терміново звертатися до медичних закладів, пам’ятаючи при цьому про права ветеранів на медичне і побутове обслуговування.

Обласна організація не залишилася й осторонь проблем закладів охорони здоров’я Сумщини. Анатолій Линник особисто звернувся до директора ТОВ «Галузеве підприємство «Промсервіс», яке неодноразово надавало допомогу ветеранам і родинам загиблих, з пропозицією виділити кошти на закупівлю захисних медичних костюмів і бахіл. Йшлося про 135 тисяч гривень – на півтисячі захисних комплектів для лікарень.

Ініціативу втілено в життя. Захисні костюми отримали на Роменщині. Директор ГП «Промсервіс» Валерій Прядко (на знімку – ліворуч) передав Сумській обласній інфекційній клінічній лікарні імені З. Й. Красовицького 100 захисних медичних костюмів. Ще понад 300 комплектів розподілили між іншими закладами охорони здоров’я.

Сподіваємося на краще й пам’ятаємо: небайдужість і взаємна підтримка – найкраща зброя в будь-якій боротьбі.

«Афганці» Сумщини вручили гуманітарну допомогу родинам загиблих в Афганістані, інвалідам війни і ветеранам Другої світової в Шостці і районі.

— Допомогу нашим ветеранам передали спільно з народним депутатом України, уродженцем Шостки Ігорем Молотком і депутатом міської ради Андрієм Осипенком, – розповів заступник голови Шосткинської районної організації УСВА Дмитро Шиман. – Таку підтримку організовуємо до кожного свята.

Прес-служба «СОВЕАФ».

Люли і час

Сьома рота — як перепустка в рай

Волинянин Ігор Ковальчук у боях в Афганістані втратив ногу, двічі пережив клінічну смерть, переніс вісім операцій, але не здався.

Зустрічі з воїном-«афганцем» Ігорем Ковальчуком, доля якого мені видалася дуже цікавою, шукав довгі тринадцять років. Сфотографував його ще 9 травня 2007 року на Меморіалі Вічної славиу Луцьку, але загубив координати. І лише 15 лютого 2020-го знову зустрів. У людині, яка піднімалася на сцену обласного національного муздрамтеатру імені Т. Г. Шевченка, аби отримати ювілейну медаль від уряду сусідньої Білорусі, впізнаю свого колишнього співрозмовника. Те саме відкрите обличчя, помітне накульгування, на грудях той самий орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу», безлічінших нагород.

Ігор Ковальчук у боях в Афганістан івтратив праву ногу, серйозне ушкодження дістала й ліва. Її теж збиралися ампутувати.

Після повернення до Луцька продовжив займатися картингом, став майстром спорту. Вже понад тридцять років вчить мистецтва швидкої їзди дітей. Має і в цій справі серйозні успіхи. Власним прикладом показує майбутнім гонщикам, як здобувати перемоги.

Деякий час друзі і вихованці поміж собою називали Ігоря Ковальчука Маресьєвим. Як і безногий льотчик, він відчуває двигун не протезом, який лежить на педалі газу, а за звуком. За активну роботу з патріотичного виховання молоді нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України.

— Головне — не піддаватися миттєвим слабкостям, не впадати у відчай, — вважає Ігор Вікторович.

До призову в армію працював на будівництві, зварював панелі житлових будинків. В армії молодший сержант Ковальчук був командиром відділення 7-ї роти так званої 15-хвилинної готовності 3-го гірського батальйону 12-го мотострілецького полку. Тобто за чверть години підрозділ мав бути готовим виконати будь-яке бойове завдання.

— Важко було насамперед психологічно, — пригадує Ігор Ковальчук. — Доводилося йти в саме пекло. Із 74 моїх побратимів лише 20 повернулися додому неушкодженими. Дехто з новобранців, коли казали про сьому роту, ставав навколішки, аби відпроситися від неї.

— Важке поранення дістав, коли йшли на виручку сусідам із 101-го мотострілецького полку, — продовжує розповідь Ігор Вікторович. — Нарвався на міну. Оперував мене в польових умовах військовий хірург Олександр Хоменко. Саме він подарував мені друге життя. Згодом наші шляхи з ним перетнулися у військовому госпіталі в Луцьку, начальником якого він був. Олександр Миколайович впізнав мене за ранами. Прекрасний фахівець і людина. Шкода, що в нас його гідно не оцінили. Хоменко і в російсько-українській війні не одному нашому пораненому воїнові врятував життя.

Скажу, що попри свої 54 роки та інвалідність Ігор Вікторович і сьогодні може дати багатьом фору на поперечині, в армрестлінгу тощо. Тож і наш час багатий на героїв, з яких треба брати приклад.

— Хочу побажати сучасній молоді, аби вони ніколи не впадали у відчай і не здавалися перед труднощами, боролися за досягнення поставленої мети, — сказав, потискаючи руку, колишній воїн.

Максим СОЛОНЕНКО.

Фото автора.

Музей

Хранитель памяти

Возможно, кто-то не знает, что в Харькове есть уникальный музей, созданный благодаря усилиям и преданности своему делу одного не менее интересного человека. Музей расположен на площади более двухсот квадратных метров, в нем выставлено более тысячи экспонатов, рассказывающих о событиях более чем тридцатилетней давности, уже ставших историей.

Памяти «афганцев»

Город помнит тех, кто по приказу Родины отправился в далекую среднеазиатскую страну защищать интересы Апрельской революции. Мы помним, что более двухсот наших земляков вернулись из Афганистана в цинковых гробах, отдав свои жизни за чужие интересы, чужую родину, сохранив верность присяге и долгу.

Музей памяти воинов-интернационалистов Московского района Харькова в первую очередь поражает масштабами — площади и экспозиции. Практически при каждом районном обществе ветеранов Афганской войны есть свой музей. Но такого, как в Московском районе, нет не только в нашем городе, но и во всей Украине.

Мы увидели подлинные документы той поры, личные вещи участников боевых действий, военную форму того времени, мундиры воинов-интернационалистов с настоящими боевыми орденами и медалями. В музее представлено оружие советских воинов: автоматы, пулеметы, гранатометы, макеты мин и фугасов, которые моджахеды использовали против советских солдат.

Здесь мы увидели документы Сергея Севрюкова и Владимира Марченко. Большой интерес вызывает настоящая диорама, посвященная одной из боевых операций (на снимке). Монумент-инсталляция символизирует подрыв фугаса, из которого вылетают осколки – черные тюльпаны.

Тысячи посетителей смогли увидеть уникальную экспозицию. А нам бы хотелось немного рассказать о человеке, благодаря которому, собственно, и существует этот музей.

Подвижничество — от слова подвиг

Директор, экскурсовод и хранитель музея в одном лице — Николай Овчаренко, воин-интернационалист, «афганец», десантник. Этому стройному подтянутому человеку никогда не дашь его шестидесяти лет. Он спортивен, энергичен, собран. И тем более никогда не скажешь, если не знаешь, что Николай Николаевич ходит на протезах, его ноги остались в Афганистане. Как и его сердце. В сердце он хранит память о своей молодости, о товарищах, о тех, с кем прошел боевыми тропами далекой азиатской страны, о тех, кто не вернулся с той войны…

Именно память сердца однажды подвигла его на создание музея. Он начал собирать экспонаты, искать участников событий тех лет, неравнодушных людей, способных оказать спонсорскую помощь в создании экспозиции. В музей не вложено ни единой копейки государственных денег, все существует благодаря энтузиазму Николая Овчаренко и таких же, как он, подвижников. Собственно, подвижничество — от слова подвиг.

Николай Овчаренко всю свою жизнь совершает подвиги. В неполные двадцать лет он уже был кавалером боевых наград. В ходе одной из боевых операций в Афганистане получил тяжелое ранение, сделавшее его инвалидом. Был награжден орденом Красной Звезды. Вернувшись домой, учился. Учился жить со своей инвалидностью. В этом ему помогали близкие — родители, жена.

Когда пришла идея создать музей памяти воинов-интернационалистов, он начал с нуля. Обивал пороги высоких начальников, искал союзников. И в каждом своем начинании всегда добивался победы. На протезах он стал победителем Паралимпиады в Нагано. Паралимпийский чемпион, чемпион мира, председатель районного общества ветеранов Афганской войны, он находит время и силы руководить музеем, проводить в нем экскурсии.

Отдельная страничка нашей истории

С недавних пор постоянными посетителями музея стали и ветераны АТО-ООС. На сравнительно небольшой площади музея Николай Овчаренко сумел найти место для экспозиции, посвященной событиям на Донбассе. Поэтому на стенах музея выбиты не только имена земляков, погибших в Афганистане, но и имена тех, кто сложил свою голову в боях за независимую Украину. Сам Николай Николаевич считает, что в музее обязана быть представлена эта тематика, потому что многие ветераны-«афганцы» принимали участие и в этом конфликте. Не просто принимали, но и, к сожалению, отдавали свои жизни. «Без этой тематики мы просто не можем закончить историю войны в Афганистане», — говорит он.

Земляки-харьковчане по достоинству оценили заслуги Николая Овчаренко перед городом и страной: ему присвоено звание Почетного гражданина Харькова, а ряд общественных организаций намерен обратиться к Президенту Украины с ходатайством о его награждении высокой правительственной наградой. Но, как нам кажется, самую высокую награду он уже получил — в его музей ежедневно приходят десятки посетителей.

Сергей САВЧЕНКО,

Игорь ГРИГОРОВ.

Дата

Красной Звезде – 90 лет

Постановлением Президиума ЦИК СССР от 6 апреля 1930 года был учреждён орден Красной Звезды. Им награждались военнослужащие, воинские части, военные корабли, соединения и объединения, предприятия, учреждения, организации.

Первым орденом наградили Василия Блюхера за то, что, командуя войсками Особой Краснознамённой Дальневосточной армии, отлично провёл операцию на Китайско-Восточной железной дороге.

Среди первых награждённых орденом Красной Звезды были и участники большого перелёта, совершённого в сентябре 1930 года по трассе протяжённостью 10,5 тысяч километров. Это было сложнейшим испытанием – и для техники, и для людей: самолёты шли над горами до 5 тысяч метров, часто без ориентиров, без необходимых посадочных площадок. Всех участников, в том числе и журналиста Михаила Кольцова, исполнявшего обязанности лётчика-наблюдателя, представили к этой награде.

Одним из первых в ходе Великой Отечественной войны ордена Красной Звезды был удостоен стрелок-радист, младший сержант Беловол, который в воздушном бою сбил три истребителя противника, несмотря на четыре полученных ранения. Этот подвиг имел огромное значение, так как в первые дни войны наши бомбардировщики – тихоходные и менее маневренные по сравнению с немецкими «мессершмиттами» – часто становились их добычей.

Всего за время Второй мировой войны орденом Красной Звезды было награждено 2860000 воинов, воинских частей, военных кораблей, соединений, объединений, предприятий, учреждений, организаций.

После окончания войны значимость ордена значительно снизилась, поскольку, начиная с 1944 года, им награждали за выслугу лет (15 лет безупречной службы). Эта норма была отменена только в 1958 году, для поднятия престижа награды.

В ходе локальных конфликтов после военного периода и войны в Афганистане орденом Красной Звезды награждались все военнослужащие Советской армии, получившие в бою ранения средней тяжести, тяжёлые ранения, тяжёлые контузии.

Поскольку статут ордена предусматривал повторные награждения за новые подвиги и отличия, а также за выслугу лет, существуют многократные кавалеры ордена Красной Звезды.Максимальное количество награждений орденом Красной Звезды одного человека – шесть. Известны четыре таких кавалера: Оноприенко Филипп Петрович, Панченко Пётр Петрович, Силантьев Василий Васильевич и Ситцевой Николай Гаврилович.

Последний указ о награждении датируется 19 декабря 1991 года. Кавалерами ордена Красной Звезды стали: Пермяков Геннадий Анатольевич, Петренко Александр Павлович, Шаманов Владимир Михайлович, Лях Владимир Викторович «за мужество и отвагу, проявленные при исполнении воинского долга».

На 1 января 1992 года орденом Красной Звезды совершено около 3876800 награждений.

Згадали минуле

У Коськівській школі на Хмельниччині відбулася година пам’яті «Афганістан – біль моєї душі» на честь ветеранів — мешканців Ленковецької ОТГ.

Учасники переглянули документальні кадри війни, що супроводжувалися «афганськими» піснями. Воїнів-інтернаціоналістів вітали шкільні творчі колективи.

Голова Ленковецької сільської ради Юрій Криворчук і виконувач обов’язків старости села Коськова Олександр Столярчук привітали ветеранів Афганської війни, дякуючи їм за мужність і героїзм, побажали міцного здоров’я, сил, оптимізму і відзначили важливість проведення таких заходів, що уже стали традиційними в громаді.

Воїни-«афганці» Іван Вичавка, Віктор Паляниця і Микола Ліончук поділилися спогадами про службу, про бойових побратимів. Вони висловили вдячність за те, що їхню бойову звитягу й вірність ратному обов’язку люди не забувають навіть через десятки років.

Микола Ліончук запалив свічу пам’яті за загиблими побратимами. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх, хто загинув у Афганістані.

На згадку про зустріч наймолодші учасники вручили воїнам-інтернаціоналістам обереги, які виготовили вихованці ЗДО «Сонечко».

Ветерани поклали квіти на могили бойових побратимів Олександра Батюшинського та Юрія Мазурця, які відійшли у вічність вже у мирний час.

Олександр СТОЛЯРЧУК.

Наша история

Вехи службы генерала Романенко

На интервью с такими людьми как генерал-майор Александр Иванович Романенко всегда приходишь с длинным списком вопросов, но всегда не хватает времени спросить обо всем, что запланировал. Государственной границе он отдал всю свою жизнь, а 1983–1986 годах, занимая должность советника командующего пограничными войсками Афганистана, помогал укреплять рубежи этой страны.

– Александр Иванович, как началась ваша служба?

– После окончания в 1959 году Краснознаменного военного института КГБ СССР меня направили в Симферопольский пограничный отряд на должность офицера боевой подготовки. В 1966 году назначили начальником штаба Мукачевского погранотряда, а через год – начальником. Там прослужил до 1974 года. За это время наш отряд показал себя лучшим в округе, я был награжден орденом Красной Звезды.

Потом меня назначили заместителем начальника штаба Западного пограничного округа, начальником отдела КПП. На этой должности служил почти шесть лет. На мою долю выпали XXII летние Олимпийские игры в Москве. Мы готовили КПП для пропуска людей. За Олимпиаду награжден медалью «За боевые заслуги».

В 1980 году меня назначили заместителем начальника – начальником оперативно-войскового отдела войск Тихоокеанского пограничного округа с местом дислокации в Южно-Сахалинске. Там пробыл три года. После этого меня вызвал в Москву на разговор генерал армии Вадим Александрович Матросов. О чем говорить будем – не знал. Он мне сказал, что есть проблемы с нашим пограничным представительством в Афганистане и нужен человек, хорошо знающий и службу, и боевую подготовку, и организацию охраны границы, чтобы быть советником командующего пограничными войсками Афганистана. «Там группа офицеров, которые будут работать с вами. Как вы смотрите на это?" А как я смотрю? Тем более там шли боевые действия. Я ответил согласием. Короче говоря, пошел к врачам, комиссию проходить. Начали готовить документы. Это был уже сентябрь 1983 года.

– Делали прививки в Союзе?

– Нет, не делали ничего. Ни одного укола. В Кабуле в представительстве КГБ была своя медицинская часть. А мы – пограничники входили в их структуру.

Южнокорейский «Боинг»

Тогда над Сахалином сбили южнокорейский «Боинг». Над островом Манирон. И остатки этого самолета упали в море. Мы там проводили целую операцию: вылавливали всякие плавающие предметы и складировали в морской бригаде Невельска, где стояла наша пограничная морская бригада.

– Вы принимали участие в поисковой операции?

– Я был там представителем. Потом в отпуск меня отправили,

Отдыхаем мы с женой в Сочи и вдруг по радио на пляже объявление: "Отдыхающему Романенко просьба подойти к начальнику санатория". Захожу, мне говорят, что нужно перезвонить генералу Матросову. Из трубки услышал: «Как отдыхается?» Я говорю: «Нормально, море хорошее. Отдыхаем». «Александр Иванович, тут такая ситуация: вы назначены председателем правительственной комиссии по передаче остатков сбитого над Сахалином "Боинга". Встреча и передача должны быть через неделю. Вам надо прервать отдых, вылететь на Сахалин и организовать там все, чтобы можно было эту операцию провести».

Прилетел в Южно-Сахалинск, доложил начальнику войск округа Валентину Константиновичу Гапоненко и первому секретарю Сахалинского обкома партии Петру Ивановичу Третьякову, что прибыл с такой-то задачей. Нужно дать команду первому секретарю Невельского райкома навести порядок в порту, что-то подкрасить, что-то вымести, что-то вывезти.

Доложил Матросову, что готов выполнять приказы. Он говорит: "Вы возглавляете пограничную делегацию. Мы пошлем к вам еще пару морских офицеров из главка. Туда мы включим еще командира Невельской бригады Иванова. У вас будет переводчик с японского".

Делегация была из Японии, потому что с Южной Кореей у нас тогда не было дипломатических отношений. И возглавлять ее должен был заведующий департаментом международных отношений – японец. И с ним американский военный атташе, в общем, человек шесть-семь.

Подготовили помещение, вещи, которые передаются. А там рулон какого-то материала в скатке. Детских вещей не передавали, хотя они были. Были там вещи пилотов, удостоверения разные. Останков людей не обнаружили, даже разговоров о них не было. Трупы должны были всплывать, но ни я, ни другие пограничники, участвовавшие в поиске предметов, их не видели. Я ни одного человека, в том числе из экипажа, не видел. А ведь там большую операцию проводили. Тихоокеанский флот оградил место, где упал этот самолет. Туда не подпускали никакие суда, была сложная ситуация. Там один вертолет японский погиб. Он сам почему-то упал. Непонятно. Никто не стрелял по нему.

И вот передали мы это все. И Матросов мне сказал: "Никаких обедов, никаких угощений не делать для этой делегации. На столе должны быть фрукты, сигареты, вода и все, больше ничего".

Когда я служил в Мукачевском отряде, был пограничным уполномоченным четырех соседних держав: Польши, Чехословакии, Венгрии и Румынии. Так там никогда не обходилось, чтобы мы встретились на любой территории и не было обеда, завтрака. А там вот так поступили. В конце, когда они уходили, глава делегации мне сказал: "Спасибо за обед". Но я приказ выполнил.

Ящики были укомплектованы отдельными фрагментами самолета. Все было хорошо упаковано. Я говорю: «Вы будете проверять?". Они отказались и все это взвалили на машину, отвезли к причалу, погрузили на японский корабль, на котором они прибыли в Невельск.

Ну а потом все-таки поехал в отпуск. В ноябре мне была дана команда сдать свои дела. В конце декабря 1983 года мы вылетели в Афганистан.

Афганская страница

– Как вы добирались к новому месту службы?

– Там летал специальный самолет для командующего пограничными войсками и для членов коллегии комитета. Но летчики наши были пограничники. Каждую пятницу ночью самолет вылетал из Москвы, садился в Ташкенте, дозаправлялся и вылетал в Кабул. Прилетели в Ташкент, дозаправились, взлетели. И где-то через полчаса-час самолет возвратился и сделал посадку в Сталинабаде. Оказалось, в Кабуле выпал глубокий снег. А там очень ограниченные возможности со снегоуборочной техникой. Взлетную полосу убирали, но не могли принять. Хотя аэродром там хороший, правда, расположен между горами, надо снижаться, это только опытные летчики могут сделать.

– С чего там начали работу?

– Прилетели, нас привезли в гостиницу, которая была в подчинении представительства КГБ. Потом приехал генерал Ярков. Он выполнял обязанности заместителя представителя КГБ по пограничным вопросам. На следующий день я поехал знакомиться со всеми представителями, с которыми нужно будет взаимодействовать.

Первая точка – представительство КГБ. Там был генерал и оперативные работники во всех провинциях при следственных управлениях МГБ Афганистана. Поэтому я доложил, попросил выделить мне машину и водителя – нашего солдата-пограничника из отдельной роты охраны. Таким образом я был заместителем у двух руководителей: у главного военного советника и руководителя представительства КГБ СССР. И плюс занимал должность советника командующего пограничными войсками Афганистана.

Приехали в генштаб Афганистана, а там находились наши представители. пограничные. Была дежурная служба, которая держала связь со всеми советниками-пограничниками и с пограничными бригадами Афганистана, где были наши советники.

Потом поехали к командующему пограничными войсками Афганистана. Командующим все время моего пребывания там был генерал-майор Фарук. Толковый офицер. Сам, правда, артиллерист.

Я был еще и советником командующего пограничными войсками Афганистана. Моими заместителями были советник начальника штаба, начальника политотдела, начальника вооружения, начальника тыла и много других должностей главного управления пограничных войск Афганистана. Вот это главное управление подчинялось министертсву обороны. У нас оно входило в систему КГБ. А там входило в состав министерства обороны, потому что вооружение, техника, обмундирование – все это в минобороны. И они снабжали продовольствием, боеприпасами. В общем, из одного склада. Три года я был там. Мы жили в городке, где проживал руководящий состав советнического аппарата: советник командующего артиллерией, советник начальника генштаба. В том числе и я там жил в трехкомнатной квартире на третьем этаже четырех этажного дома. А строились эти дома под руководством бывшего мэра Киева Александра Омельченко. Он там был советником строителей.

Там построили домостроительный комбинат, все делали по образцам Союза. В том числе и этот дом построили. Хороший дом с центральным отоплением, электричеством. И за счет представительства КГБ была оборудована эта квартира всем необходимым. Случались обстрелы, от которых мы прятались.

Я часто вылетал на границу, в основном на афгано-пакистанскую и афгано-иранскую. А на афгано-советской границе были подразделения, которыми командовал Григорий Михайлович Минин. Он был заместителем начальника штаба Среднеазиатского округа, который проводил боевые операции по стабилизации обстановки в приграничных районах Афганистана силами мотомангрупп, находящихся на территории Афганистана. Там нам особо делать нечего было.

Мы занимались тем, чтобы помочь афганскому руководству развернуть пограничные войска таким образом, чтобы они могли сдерживать поток бандформирований и меньше 40-я армия тратила своих усилий на то, чтобы закрывать эти караванные пути, чтобы меньше погибало наших солдат и офицеров. Когда я приехал туда в 1983 году, там было пять пограничных бригад и около 17 тысяч личного состава. И всего два пограничных полка – Ургун и Чамкани. Но они были настолько заблокированы душманами, что и высовываться не могли из этого полка, чтобы какие-то пути закрыть. Но со временем их разблокировали.

– А где еще полки базировались?

– Они должны были перекрывать караванные пути. Но поскольку душманы вокруг них были, то задачи выполнять было очень сложно.

– Какая тогда складывалась обстановка на границах Афганистана?

– Во-первых, что такое пограничная бригада афганской армии? Это четыре-десять пограничных батальонов в зависимости от количества караванных путей и обстановки, сложившейся на участке. Укомплектованность была где-то процентов на 30-50. Почему? Ну вот, к примеру, пришло пополнение. Душманы их начали пугать разными своими действиями. То обстреляют батальон, то выставят мины вокруг. И эти солдаты с оружием начинают убегать. Куда? В ту же банду. То есть против народной власти. Опять пополняют бригаду, опять такая же история.

Сложность была с обеспечением этих батальонов. Ведь, на батальонном уровне не было наших советников. Только в бригаде было несколько человек наших: советник командира бригады и начальника штаба, советники начальника политотдела, по технической части, по тылу. Переводчик. Человек пять-шесть. По штату положено семь.

А в батальоны пробиваться было очень сложно. Надо проводить целую операцию, чтобы туда доставить продукты, вооружение, патроны, снаряды, мины. Потому что бригада – это солидная часть, где шесть батальонов, артиллерийский дивизион 75-миллиметровых пушек и минометов, танковый взвод – три танка Т-34. Это была хорошая боевая единица, которая при желании и возможностях могла осуществлять боевые действия самостоятельно.

Но как бы там ни было, а все-таки эти батальоны, бригады тормозили деятельность душманов, мешали им беспрепятственно переходить границу, доставлять патроны и так далее.

Вернемся к организации афганских пограничных войск. Мы организовали там тыловую базу, отдельную ремонтную часть, которая ремонтировала машины, танки, артиллерию. Сугубо пограничные. Даже советники наши при этих частях были. Это в Кабуле все базировалось.

К концу моей службы вырисовались определенные контуры улучшения функционирования пограничных войск в Афганистане. Но потом начались действия высшего политического руководства относительно того, что ну сколько ж можно держать 40-ю армию. Это уже был 1986 год. Давайте как-то чтобы правительство Афганистана и вооруженные силы самостоятельно решали свои задачи.

В 1986 году закончилась моя миссия в Афганистане и я прибыл в Киев, к семье. В то время, когда я улетал из Афганистана, мне уже готовили должность в Киеве. И пока я тут в отпуске был, ввели должность заместителя начальника войск округа. Чистая должность. Потом я занимался боевой подготовкой. До 1989 года служил заместителем начальника войск округа, с этой должности и уволился. Вот так закончилась моя служба.

– Как у вас складывались отношения с советниками из других структур?

– Очень хорошо. Советник по линии МВД генерал Логинов до этого был начальником управления МВД Донецкой области. С ним были прекрасные отношения. С КГБ у нас самые тесные отношения сложились. Почему? Нас там одевали и кормили, деньги платили, вооружали и квартиры обставляли, ведь мы на довольствии были в КГБ. Вооруженные силы нам ничего не давали, кроме патронов, вооружения и личного состава для афганских пограничных войск. Мы только взаимодействовали.

Хорошие отношения были с советником начальника генерального штаба. Армеец Гришин – был такой генерал. Когда нужно было куда-то лететь, у него в распоряжении была афганская авиация. Мы в основном летали на вертолетах, принадлежащих афганской армии.

– Вертолеты наши были?

– Да, все наши. Готовили их в Советском Союзе, потом перегоняли в Афганистан и там они летали. Старались летать с теми экипажами, которые уже освоились, хорошо знали местность. Но летали они парами и брали с собой для тренировки одного опытного пилота, допустим, замкомандира полка по летной подготовке, а следом за ним – лейтенант.

У меня был такой прискорбный случай, когда я находился на вертолете такого опытного пилота – полковника или подполковника, во втором был лейтенант. И при взлете поднялась пыль. А там же все время пыль, пески кругом. И вот лейтенант в этой пыли потерял ориентировку, вертолет бухнул на землю. Не загорелся, но лопасти обрубил. Там люди были. Слава Богу, все живы остались.

– Что-то покупали?

– Там были военторги, в которых мы покупали муку, мясо, сахар. Все это привозили из Союза. Этот же военторг обеспечивал наших советников, которые были в бригадах на границе. Их там семеро. Каждый день один кто-то из советников готовил пищу для себя. А кто там будет готовить? Он никуда не уходил. Оставался у себя в помещении и готовил кашу, борщ. Продукты закупали в военторге, упаковывали их в ящики и на афганском вертолете отправляли в бригаду. Там целая сложная система была. Чтобы собрать советников – это неимоверная трудность.

– Как вы передавали информацию в Москву?

– Мы почти каждый день передавали информацию. Писали донесения, и они шли через представительство КГБ в Афганистане.

– То есть не с Минобороны работали, а с КГБ?

– Только с КГБ.

– Охраняли вас местные военные или наши?

– Местные, а когда было обострение обстановки, то 40-я армия выделяла еще людей, чтобы усилить охрану зданий, где мы жили.

– Часто было обострение обстановки?

– В праздники – особенно. 1 мая, 7 ноября и афганские праздники.

– Расскажите, пожалуйста про Александра Петровича Богданова, которому посмертно было присвоено звание Героя Советского Союза.

– Майор Богданов прибыл в Афганистан из Симферопольского пограничного отряда и занимал должность советника командира бригады и начальника штаба. И был он советником в самом тяжелом месте – в Ургуне в 15-м отдельном пограничном полку, который потом переформировали в бригаду. Богданов прибыл туда после большой операции, в ходе которой этот полк был разблокирован. Душманов разогнали где-то километров на 15-20, чтобы не допускать их к этому гарнизону. Ну и потом, когда свернули эту операцию, мы там очень большую работу проделали. Установили артиллерийскую батарею, чтобы обстреливать вершины гор, которые нависали там.

Так вот, через пару месяцев хотели провести операцию по уничтожению наседавших на эту бригаду душманов. Ночью они с командиром бригады вывели туда личный состав и вооружение. И, видимо, просчет был в том, что там было много людей, которые могли передать душманам замысел этой операции. В итоге душманы им перекрыли отход.

Это же ночью все было. Богданов был в бронежилете с автоматом, пистолетом. Вместе с командиром бригады. И получилось, что, когда душманы начали стрелять, личный состав начал разбегаться. И там оставались командир бригады, Богданов и переводчик. Богданов спас командира бригады. Тот остался жив и вернулся с остатком своих сил, личного состава в расположение бригады. А Богданова потеряли. Сутки проходят – нет. Потом организовали поиск за счет 40-й армии. Десант высадили и пошли искать. Нашли мертвого...

– А насколько охотно награждали советников?

– Хорошо награждали.

– Личное оружие какое при вас было?

– Пистолет Макарова. И автомат был, под кроватью лежал. Я с ним в командировки летал.

– Вам часто приходилось им пользоваться?

– Нет. Мне не приходилось принимать участие в таких операциях, чтобы стрелять для самозащиты. Я не был ранен или контужен, как Минин. Он очень травмировал позвоночник. С палочкой ходит. В общем, судьба такая – не позавидуешь. А получилось как: подорвался БТР, а он выглядывал из люка, быстро хотел спрятаться и повредил позвоночник.

– Что можете сказать о потерух пограничников в Афганистане?

– Минин лучше знает. Он на том направлении был. Нас это редко касалось. Матросов мало информации присылал нам о том, как проводили операции на севере Афганистана. Присылал только когда были успешные действия, где не было боевых потерь или они малочисленны, где были большие трофеи, захватывали большое количество пленных душманов. Вот тогда он нас информировал. Я брал эту информацию, ехал к главному военному советнику и ему докладывал, что Матросов прислал то-то, ознакомьтесь. А они очень ревниво относились к таким сообщениям, потому что там пограничники успешно действуют, а у них таких результатов маловато.

– Конфликт ведомств?

– Ну не сказать,чтобы там прямо швыряли эти донесения, но было такое: "хорошо", "ладно". Все, никаких комментариев.

– Как складывались отношения с местными военными?

– Мы с ними работали каждый день. А если в командировку куда-то вылетали вместе с командующим или с начальником штаба, то круглые сутки с ними были. Чтобы я слышал что-то не так от них? Или они от меня что-то плохое услышали? Единственное, что я мог, подсказать: надо, наверное, вот так делать. Он делает, советуется со мной, как лучше делать. Я говорю: вот так. Хорошо, будет так. Я ценил этого офицера, генерала Фарука и начальника штаба Фатиха. Абсолютно не было никаких трений.

– Они образованные были люди?

– Учились в наших советских академиях. Фарук окончил Ленинградскую артиллерийскую академию. Интеллектуал был. Голова варила дай Боже. Их погубило то, что там были партийные разногласия. Разделение НДПА на «Хальк» и «Парчам». Вот в погранвойсках начальник штаба представлял "Хальк" а командующий – «Парчам».

– А как они между собой ладили?

– Между собой – хорошо. Но это благодаря нам. Потому что мы общую линию вели, что вот так надо. Делайте то и то, и он вынужден был.

Противостояние было в высоких кабинетах. Например, тому же начальнику штаба долго не присваивали генерала. А Фаруку при мне даже не присвоили генерал-лейтенанта. Хотя он по положенню был заместитель министра обороны.

– С душманами не приходилось переговоры вести?

– Я принимал в этом участие, но уже на стадии, когда они были согласны с нашими предлжениями, чтобы они не стреляли, не обстреливали. Давали возможность службу нести афганским пограничникам.

– Не могу не поинтересоваться вашим отношением ко вводу войск в Афганистан.

– Ввод войск в Афганистан – крупнейшая ошибка советского политического руководства. Не нужно было туда посылать войска. Пусть бы они сами разбирались у себя. Но коль было принято решение на политическом высоком уровне, то даже Генеральный штаб, три человека (его начальник Ахромеев, заместитель начальника генерал-полковник Варенников и еще один заместитель) ходили перед вводом войск к министру обороны и докладывали, что 75 тысяч человек, введенные в Афганистан, проблему не решат. А если политическое руководство примет такое решение – вводить войска, то стать гарнизонами в крупных населенных пунктах и ни в какие боевые действия не вмешиваться.

На первых порах, где-то месяца два-три, это все соблюдалось. Но ввели больше – около 100 тысяч. А когда душманы почувствовали, что советские войска стоят и по существу только обустраиваются – казармы строят, столовые, учатся и не воюют, они и стали себя более свободно чувствовать. И когда афганцы начали обращаться: вот давайте туда пошлем войска, вот там операцию проведем – и вынуждена была наша 40-я армия вмешиваться в эти дела. И под конец там воевали по большому счету солдаты 40-й армии и какая-то небольшая часть вооруженных сил Афганистана.

– Можно сказать, что это была какая-то авантюра высшего политического руководства СССР?

– Нет. Высшее афганское руководство обращалось с просьбой ввести войска 18 раз. Сначала – дайте эскадрилью вертолетов. Вертолеты дали, пригнали на авиабазу Баграм. Никуда не вмешивались, но были начеку на всякий случай, чтобы ничего не случилось с руководством Афганистана. Ну а потом потихоньку начали упрашивать, кланяться, приезжать. Короче говоря, они настойчиво все время просили. И наше руководство постепенно сдалось и ввели войска.

– Что бы вы хотели пожелать молодежи?

– Молодым я всегда желаю, чтобы они на чужой территории не несли службу и надежно охраняли свою границу.

Евгений ЛЕВЧЕНКО,

Александр ФИЛЬ.

Пам'ять

Згадали у рідній школі

Традиційно члени Гайсинської Спілки ветеранів війни в Афганістані вшановують пам'ять побратимів, які загинули на чужині смертю хоробрих.

Як повідомляє районна газета «Трибуна праці», у день загибелі воїна-інтернаціоналіста Валерія Бакалова у міській школі №4, де він навчався, відбувалася лінійка, однак цьогоріч у зв’язку із карантином біля меморіальної дошки на фасаді школи відбулось «коло пам’яті» за участі голови організації О. Білецького, воїнів-«афганців» С. Ужви, В. Бойка, П. Чайки, дружини загиблого Ніни Іщук, заступника директора з виховної роботи О. Хлевної, учителя історії О. Тарасюк і двох шестикласників.

Присутні традиційно перегорнули сторінки біографії прапорщика Валерія Бакалова, який з травня 1984 року служив у військовій частині міста Кундуз. 6 червня 1985 року під час бойового завдання був смертельно поранений. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.

У родинному колі рідної для Валерія школи поклали квіти до підніжжя меморіальної дошки, запалили свічки й вшанували його пам'ять хвилиною мовчання. Ветерани відвідали міське кладовище, на якому покоїться загиблий герой.

Завжди в наших серцях

Херсонська міська організація УСВА проводить роботу з ремонту пам'ятників і упорядкування місць поховання загиблих в Афганістані бойових побратимів.

Велику допомогу ветеранам надає народний депутат України Ігор Колихаєв, який неодноразово відвідував місце проведення робіт, а також товариші по службі з військової частини А-1604. Висловлюємо вдячність всім за допомогу і пам'ять.

Валерій МІЩЕНКО,

голова Херсонської міської організації УСВА.

Оновили пам’ятний знак

У Сосницькому парку Слави на Чернігівщині оновлено пам’ятний знак воїнам-«афганцям».

Як розповів голова Спілки воїнів-інтернаціоналістів Станіслав Шмотько, на одному із зібрань організації вирішили замінити скромний знак на більш виразний, красивий. Спільними зусиллями було знайдено спонсорів. По десять тисяч гривень на оновлення пам’ятника виділили Сосницькі райдержадміністрація і селищна рада, десять тисяч – сільгосппідприємства, якікористуються землями громади,певну суму також внесли члени спілки.

Реконструкцією займався сосничанин, воїн-«афганець» Олександр Коробкін, йому допомагали побратими і працівник бригади з благоустрою Олександр Ярош.

Начальник Сосницької дорожньо-експлуатаційної дільниці воїн-інтернаціоналіст. Леонід Титаренко забезпечив ентузіастів щебенем. Сосницька селищна рада надала тротуарну плитку. Подібну плитку вже завезено і до пам’ятника чорнобильцям Сосниччини, де Олександр Коробкін теж облагороджуватиме місце біля знака.

Олена КУЗЬМЕНКО.

ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

ВЧАТЬСЯ МУЖНОСТІ

В Івано-Франківську відбувся урок мужності «Український цвіт на чужій війні».

У зустрічі в Центрі патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери взяли участь старшокласники, викладачі предмету «Захист Вітчизни», представники адміністрації шкіл. Театральна композиція, яку підготували вихованці центру, викликала у гостей глибокі емоційні переживання за долі загиблих на Афганській війні українських хлопців.

Хвилиною мовчання вшанували пам'ять випускників середніх шкіл Івано-Франківська, які загинули на цій війні: Олега Базилевича, Костянтина Грузіна, Ігоря Мельничука, Віктора Роговича.

Своїми спогадами поділилися голова міської організації УСВА Віктор Омелько і члени спілки Микола Нерода, Ігор Мажевський, Василь Лейб'юк. Вони співали авторські пісні «Вишні», «Куля», «Мої однополчани».

Головний спеціаліст департаменту освіти та науки міськради Ігор Валько подякував членам міської організації УСВА за багаторічну плідну співпрацю із навчальними закладами у сфері військово-патріотичного виховання молоді.

Галина САВЧЕНКО,

директор Центру.

З ПОВАГОЮ ДО МАТЕРІВ

Голова Заставніцької райдержадміністрації (Чернівецька область) Дмитро Козарійчук, голова районної організації УСВА Василь Стецюк, воїни-«афганці» Микола Тофан, Віктор Лашта і Василь Ганич відвідали матерів, чиї сини загинули в Афганістані.

Цього дня першою відвідали маму загиблого Ростислава Оліовського із села Шубранець — Антоніну Іванівну Кропельницьку. Далі дорога пролягла до Погорілівки, де проживає Марія Іванівна Рудан, яка на Афганській війні втратила свою найріднішу кровиночку — Олександра Іванчака. Наступна адреса — село Хрещатик і зустріч з Ганною Василівною Мороз, яка з Афганістану не дочекалася свого синочка Степана. Мама потребує лікування у військовому госпіталі, і незабаром це питання буде вирішено.

Завершили поїздку в селі Звенячин, в хаті Марії Дмитрівни Лучик — матері загиблого бойового побратима Степана Лучика.

В усіх гостинних оселях, де побували гості, відбувалася цікава, жвава, змістовна розмова, обговорювали актуальні питання, які стосуються пільг і щомісячної адресної допомоги. Наразі батьки отримають такі виплати у розмірі 600 гривень.

Висловлюємо вдячність Дмитру Васильовичу Козарійчуку, який особисто вручив мамам загиблих матеріальну допомогу, а воїни-«афганці» – квіти і продуктові набори.

Василь СТЕЦЮК,

голова Заставніцької районної організації УСВА.

Нове видання

Гордість району

Вийшла у світ нова книга «Захисники Вітчизни». Колектив авторів: В. І. Аблазов (голова), І. Б. Давидов, Л. М. Дробот, С. І. Козаченко, В. І. Передрій, С. П. Снопков.

Книгу присвячено ветеранам війни, які проживають на території Деснянського району столиці, тісно взаємодіють з мешканцями району і діють у складі ветеранської організації в їх інтересах. Усі вони усвідомлюють, що Деснянський – привабливий молодий район міста, зі стародавньою історією і великим майбутнім.

Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) дає можливість об’єднати зусилля ветеранів у захисті соціальних прав і в інших напрямах діяльності. У цьому вона спирається на свої структурні підрозділи – Київську міську Спілку ветеранів Афганістану, куда входить Деснянська районна організація. Тому книга також знайомить читачів з цими ветеранськими організаціями, автори наголошують, що їх сила – в єдності ветеранського руху.

Країна пам’ятає і пишається своїми героями – учасниками бойових дій в Афганістані, Героям Радянського Союзу і Героям України, життя яких пов’язане з Україною. Їм присвячено сторінки книги.

Видання містить матеріали і документи про добре відомих у суспільстві ветеранів і учасників бойових дій на території інших держав – жителів району, про яких вдалося зібрати інформацію у процесі роботи над книгою. Відомості про військові звання, нагороди і військові частини записані зі слів ветеранів.

Книга буде цікава широкому колу читачів і насамперед родинам ветеранів, молоді і мешканцям району.

Змагалися за кубок «афганців»

Спортивна організація "Колос" Полтавської області і районна спілка ветеранів Афганістану провели традиційний волейбольний турнір серед представників сільських громад.

Змагання присвятили воїнам-інтернаціоналістам і черговій річниці виведення військ із Афганістану. За звання кращої волейбольної команди і перехідний трофей змагалися дев’ять колективів. Володарем кубку стала молода амбітна команда з Вітрової Балки.

Учасників привітали голова «Колосу» Віталій Детюк і заступник голови районної спілки ветеранів Афганістану Микола Тітаренко. Вони вручили кубок переможцям і призи кращим гравцям турніру.

Роман МІЛЬКО.

Готуються до захисту Вітчизни

У Шепетівській ЗОШ №1 на Хмельниччині відбулися змагання старшокласників з предметних видів спорту.

Переможцями в індивідуальному заліку стали: з піднімання гирі – Артем Дядюк, з підтягування на поперечині – Владислав Клімчук, у стрільбі з пневматичної гвинтівки кращою була Марина Кальмина. У загальному заліку перемогли одинадцятикласники.

Уже традиційно гостями і спонсорами змагань були ветерани війни в Афганістані Петро Шидей, Андрій Андрєєв і Олександр Мугиль, які вручили переможцям і призерам грамоти і медалі.

На жаль, уже не вперше від вчителів курсу «Захист Вітчизни» можна почути, що кількість годин на вивчення цього предмету зменшено і це не дає можливості для засвоєння програми у повному обсязі. Підготовка шкільної молоді до служби у силових структурах сьогодні стала одним із важливих завдань освітнього процесу.

Володимир ПИПИЧ,

учасник бойових дій в Афганістані,член Шепетівської СВА.

І нагороди, і солодощі

На Тернопільщині з ініціативи Спілки ветеранів Афганістану в спортивному залі Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка відбувся традиційний міжобласний турнір з футзалу серед молоді.

Змагання присвятили пам'яті воїнів Михайла і Валерія Циганюків, які загинули в Афганістані у 1984 році, та Героїв Небесної сотні.

У турнірі взяли участь 9 команд з Тернопільської, Хмельницької і Рівненської областей. Матчі пройшли у запеклій безкомпромісній боротьбі. У фіналі команда ФК "Нетішин" зі Хмельниччини перемогла ФК "Надія-1" (селище Копичинці), третіми стали місцеві спортсмени з ФК "Академія" (Кременець).

В урочистому нагородженні взяли участь голова Кременецької районної Спілки ветеранів Афганістану І. В. Трачук, декан факультету фізичного виховання КОГПА ім. Тараса Шевченка О. О. Бережанський, начальник відділу у справах сім'ї, молоді та спорту Кременецької міської ради А. В. Станіславенко. Переможцям і призерам вручено кубки, грамоти і медалі, а заступник голови Кременецької районної федерації футболу Андрій Зубко вручив командам солодкі подарунки.

Василь КОГУТ,

перший заступник голови ТОО УСВА.

Старти старшокласників

У Мелітополі в школі №20 відбулися військово-спортивні змагання старшокласників, присвячені воїнам-інтернаціоналістам.

Представники Мелітопольської місцевої організації УСВА С. М. Павленко, Д. К. Литовка і В. О. Федорченко привітали юних спортсменів і побажали успіхів. Переможці нагороджені кубком і медалями.

Прес-служба Мелітопольської місцевої організації УСВА.

До уваги передплатників

У зв’язку з пандемією коронавірусу в світі і введенням карантину в Україні порушено графік виходу газети. Редакція повертає читачам заборговані номери. №7-8 (655-656) – за квітень, наступні випуски – за звичайною нумерацією.

З повагою – Валерій СІЧЕВИЙ,

головний редактор газети «Третій тост».