Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


27586817 Відвідувачів
Урядовий портал
Укрінформ
Орденские планки – ветеранам
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Боевое Братство
Міністерство оборони
Газета «ТТ» №11-12 (659-660) червень 2020 рік. Надрукувати Надіслати електронною поштою

Афганістан – це частина нашого життя

     25 червня виповнилося 30 років від дня створення найпотужнішого і найбільш структурованого громадського об’єднання ветеранів війни — Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Про те, як працює нині організація, розповідає її незмінний лідер — Герой України генерал-лейтенант запасу Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ.

 — Сергію Васильовичу, очолювана вами організація  святкує тридцятирічний ювілей. Яких успіхів вдалося досягти за цей час?

— Всеукраїнське громадське об’єднання — Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) об’єднує учасників бойових дій на території закордонних держав, сучасних військових подій в Україні, членів сімей загиблих. У її лавах близько 140 тисяч фіксованих членів, 27 територіальних, 718 міських і районних, 1096 первинних осередків.

За ініціативи Спілки створено всеукраїнські й міжнародні громадські об’єднання «Закінчимо війну», «Майбутнє України», Міжнародний союз «Бойове братство». 2000 року УСВА ввійшла до складу Всесвітньої федерації ветеранів.

— Які нині є практики соціального захисту ветеранської спільноти?

— Ми весь час активно працюємо у сфері державної соціальної політики, що стосується ветеранів війни, зокрема у розробленні й вдосконаленні головного ветеранського Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Нині Спілка конструктивно співпрацює з органами виконавчої влади і місцевого самоврядування з питань реалізації соціальної політики щодо ветеранів, передусім інвалідів і сімей загиблих, виявляє ініціативу і колективні можливості у розв’язанні соціальних проблем і статутних завдань.

— Один з напрямів діяльності вашої організації — збереження пам’яті про полеглих побратимів.

— Так, важливим напрямом у діяльності УСВА є увічнення пам’яті про полеглих побратимів у Афганістані та інших війнах за межами держави. На жаль, у мирний час пішло з життя вже вчетверо більше воїнів-інтернаціоналістів, ніж загинуло на тій війні. В усіх регіонах для їх вшанування вийшли «Книги пам’яті і слави». Народним коштом створено 557 пам’ятників, меморіальних комплексів і храмів-пам’ятників. Ці меморіали стали центром збору й зміцнення єдності ветеранів, у кожному населеному пункті це святі місця для нас.

У кожній обласній організації УСВА відкрито музеї пам’яті, присвячені Афганській війні і воїнам-інтернаціоналістам.

Також триває багаторічна робота з розшуку військовослужбовців, які зникли безвісти в Афганістані, створено єдиний банк даних для проведення ідентифікації з використанням аналізу ДНК.


— Скільки членів вашої організації відзначено державними нагородами?

— Заслуги ветеранів відзначені багатьма державними нагородами. За мужність і героїзм у бойових діях понад 20 воїнів-«афганців» стали Героями Радянського Союзу. Чотири ветерани — Ігор Момот, Олександр Омельченко, Олег Міхнюк і я — отримали звання Героя України. Сотні ветеранів за активну участь у розбудові держави нагороджені орденами й медалями, отримали почесні звання.

— Пріоритетний напрям статутної діяльності УСВА — патріотичне виховання молоді. 

— Ми заснували Всеукраїнське молодіжне об’єднання «Майбутнє України». До його складу входять понад 50 клубів і центрів патріотичного виховання молоді, в яких щороку займається близько 10 000 дітей і підлітків. Осередки об’єднання створено у 20 областях України. Маємо чималий досвід в організації і проведенні військово-спортивних таборів, турнірів, змагань з рукопашного бою і військово-прикладного багатоборства.

З травня 2014 року велика кількість вихованців добровільно стала на захист країни й взяла участь у найзапекліших бойових зіткненнях з агресором. Багато з них уже уклали контракти і продовжують службу в різних підрозділах Збройних Сил України.

Які нині завдання стоять перед Українською Спілкою ветеранів Афганістану?

— Прагнемо суттєво збільшити пенсії ветеранам та інвалідам — учасникам бойових дій, провести монетизацію пільг, поліпшити медичне обслуговування і санаторно-курортне забезпечення.

— Що побажаєте з нагоди свята спілчанам?

— Бажаю міцного здоров’я, наснаги, подальших успіхів у зміцненні ветеранського руху в країні, а головне — миру і злагоди в суспільстві.

Тетяна РУБАН,

кореспондент АрміяInform.


Тридцять років в одному строю

 

Бердичівська Спілка воїнів-«афганців» була створена однією з перших у Житомирській області та офіційно зареєстрована 26 червня 1990 року. 

Сьогодні спілка налічує 547 воїнів-інтернаціоналістів і близько 200 атовців. Спілку очолювали О. Мішутченко, О. Шибанов, Л. Манзирков, М. Павлович, М. Писарський, М. Вдовиченко,С. Ониськов. У 2011 році головою обрали Вагіфа Мамедова.

У 1996 році в Бердичеві на Червоній горі відкрили пам’ятник загиблим «афганцям». 13 лютого 2010 року було відкрито музей воїнів-інтернаціоналістів. 8 травня 2003 року за допомоги й сприяння самих ветеранів, учителів місцевої школи відкрили музей у селі Швайківка.

У 2012 році біля приміщення спілки створили сквер і встановили обеліск, на якому викарбувано прізвища 28 бердичівлян, які загинули під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані. Сквер прикрасив вулицю Садову і став місцем, куди часто приходять дорослі та юні жителі нашого міста, щоб вшанувати пам’ять земляків і вклонитися їх подвигу.

Воїни-«афганці» продовжують роботу з увічнення пам’яті загиблих воїнів. Завжди відстоюють права і гідність сімей загиблих, інвалідів війни, учасників бойових дій в акціях протесту, в законотворчій роботі з владою.

Воїни-інтернаціоналісти, незважаючи на вік і поранення, зі зброєю в руках захищають Батьківщину. «Афганці» Бердичівщини Жураківський В’ячеслав Вацлавович, його брат Жураківський Валерій Вацлавович, Рудник Анатолій Андрійович з сином Романом, Аверкін Володимир Олексійович разом із синами Євгеном і Віталієм, Залізняк Віктор Леонідович із синами Олексієм і Дмитром, Оніпчук Михайло Михайлович з синами Сергієм і Олегом брали участь у бойових діях на сході нашої країни. І ще дев’ятеро синів наших воїнів-«афганців» брали участь у захисті територіальної цілісності та суверенітету нашої держави.

Щороку організація проводить мітинг-реквієм біля меморіалу на Червоній горі, урочисте зібрання в міському Палаці культури, проводиться волейбольний турнір, присвячений пам’яті воїнів-«афганців», відбуваються зустрічі поколінь, організовуються публікації та виступи у засобах масової інформації.

Володимир КУЧИНСЬКИЙ,
член БСВА.

       Про роботу організації-ювіляра на стор. 4 розповідає її голова Вагіф Мамедов.


Ювілей веселівців

Веселівська районна організація УСВА (Запорізька область) відзначила свій 30-річний ювілей.

Ветерани Веселівської ОТГ пройшли колоною  центральною вулицею селища. Біля пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам до учасників мітингу звернулися голова районної організації УСВА Ігор Борисенко, заступник селищного голови Ілона Бабаніна, учасники Афганської війни. 

Присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих воїнів і  поклали квіти до пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам, меморіалу Слави і пам’ятного знака морякам у селищному парку.

 

Інф. «ТТ».


У столиці поки їздимо за посвідченнями

У Києві пільгові категорії пасажирів, які мають право безкоштовного проїзду, проте не зареєстровані у столиці, зможуть і надалі скористатися своїм правом у звичному режимі. 

З 1 липня в столиці призупинять безкоштовний проїзд за посвідченнями, зокрема й учасника бойових дій. Представники пільгової категорії громадян, які проживають або працюють в столиці, можуть отримати безоплатний електронний квиток – багатофункціональну електронну «Муніципальну картку «Картка киянина» відповідно до чинного законодавства.

26 червня Віталій Кличко підписав розпорядження КМДА № 931 про внесення змін до порядку введення в дослідну експлуатацію автоматизованої системи обліку оплати проїзду в міському пасажирському транспорті Києва незалежно від форм власності. Отже, запровадження єдиного електронного квитка на проїзд у міському громадському транспорті відтерміновується до 1 січня 2021 року.

Як повідомляє Офіційний портал Києва, міська влада готова відтермінувати запровадження єдиного електронного квитка, щоб надати уряду можливість розробити зміни до законодавства про надання пільг на проїзд пільговим категоріям громадян.

      Заступниця  голови КМДА Марина Хонда зазначила, що місто зіткнулося з проблемою, яку слід вирішити на державному рівні. Відповідно до законодавства право на безоплатний проїзд пільговим категоріям регламентують вісім законів України, які стосуються ветеранів військової служби, військовослужбовців, дітей війни, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та інших категорій пільговиків. Кількість киян, які мають право на пільговий проїзд згідно із законодавством, становить близько 240 тисяч осіб.

Окрім того, постановами Кабінету Міністрів 1993 і 1994 років надано право безкоштовного проїзду для пенсіонерів, а це 480 тисяч мешканців Києва.

І хоча, згідно з Конституцією, держава повинна компенсувати проїзд для пільгових категорій громадян, із 2015 року ці витрати покладено на місцеві бюджети. Київ і надалі забезпечує пільговий проїзд киянам, які мають на це гарантоване державою право.

– Але ми вважаємо соціальною несправедливістю для пільговиків із інших регіонів України, яким доведеться сплачувати власні кошти за проїзд із введенням єдиного електронного квитка. Столичний бюджет цих витрат покрити не може. Тому держава має врегулювати це питання на законодавчому рівні. І на кількох нарадах за участю прем’єра, урядовців і керівництва столиці досягнуто домовленості, що уряд розробить відповідні зміни до законодавства України. А столиця врахує рекомендації урядовців і відтермінує запровадження електронного квитка, поки питання компенсацій пільговикам не буде вирішено, – наголосила Марина Хонда.

Андрій ЗАДУБІННИЙ,

кореспондент АрміяInform.


Уряд змінив порядок 

забезпечення житлом деяких категорій осіб

 

Уряд вніс зміни до порядків забезпечення житлом деяких категорій осіб, які брали участь у Революції Гідності і бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей.

 Відповідні порядки використання коштів за бюджетними програмами для надання грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення деяких категорій осіб, які брали участь у Революції Гідності і бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей, були приведені у відповідність до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік», яким Мінветеранів визначено головним розпорядником таких коштів (7,6 млн грн і 50,0 млн грн відповідно).

Таке рішення прийняте 29 квітня на засіданні уряду.

За словами міністра у справах ветеранів України Сергія Бессараба, грошову компенсацію з державного бюджету отримають:

     – сім’ї осіб, які загинули або померли внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних під час участі в Революції Гідності;

    – сім’ї осіб, яким посмертно присвоєно звання Героя України за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народові, виявлені під час Революції Гідності;

     – сім’ї померлих учасників бойових дій на території інших держав, особи з інвалідністю першої-другої групи з числа учасників бойових дій на території інших держав, які стоять на відповідному обліку за місцем проживання.

Таке рішення дасть можливість у 2020 році забезпечити житлом не менше 7 сімей учасників Революції Гідності та 50 сімей воїнів-інтернаціоналістів з інвалідністю внаслідок війни.

Важливо, що до 2020 року головним розпорядником субвенції і відповідальним виконавцем бюджетної програми було Мінсоцполітики. Відтепер ці повноваження передані Міністерству у справах ветеранів України.

Варто відзначити, що вирішення питання забезпечення житлом буде продовжено. Вже на найближче засідання уряду заплановано винести питання про виплату грошової компенсації за житло особам з інвалідністю першої-другої групи з числа учасників АТО-ООС, членам сімей загиблих, померлих учасників АТО-ООС і внутрішньо переміщеним особам з третою групою інвалідності, статусом учасника бойових дій, які захищали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Урядовий портал.


Депутати підтримали звичну роботу на рік 

 

16 червня Верховна Рада України прийняла Постанову «Про недопущення зупинки функціонування госпіталів ветеранів війни під час впровадження другого етапу медичної реформи» (реєстр. № 3235 від 20.03.2020 р.), подану Я. В. Зінкевичем та іншими народними депутатами України.

Постанова передбачає відтермінування переходу на нову систему фінансування госпіталів ветеранів війни через Національну службу здоров’я України на один рік. Крім того, відповідно до постанови зберігається усталений порядок фінансування госпіталів для ветеранів війни шляхом передачі субвенції з Державного бюджету через Міністерство охорони здоров’я України.

Нагадаємо, що на виконання Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» в 2020 році розпочалася реалізація Програми медичних гарантій. Госпіталі ветеранів війни в нинішньому вигляді й режимі роботи не в змозі виконати вимоги з надання гарантованих медичних послуг, визначені в Програмі медичних гарантій. Сьогодні вони не можуть отримати фінансування, що стало причиною прийняття постанови.

«Ця постанова на один рік зберегла звичну роботу шпиталів для обслуговування медичних і реабілітаційних потреб ветеранів війни, даючи можливість цим установам у співпраці з державою привести свою роботу у відповідність до Програми медичних гарантій. Водночас у них є можливість виробити стратегію подальшої роботи з урахуванням потреб відповідної категорії населення і державницької стратегії щодо вдосконалення існуючої медичної системи України. Наразі з великою шаною до ветеранів війни держава продовжить забезпечувати захисників Вітчизни якісною і доступною медичною допомогою й реабілітацією», — зазначила голова Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова.

Варто відзначити, що цей комітет розглянув проект постанови на засіданні 3 червня, підтримав позицію законотворців і громадських ветеранських організацій про неприпустимість закриття госпіталів ветеранів війни й звернув увагу на необхідність вжити заходів для підвищення якості надання медичних послуг для ветеранів. Тоді ж комітет одноголосно прийняв рішення рекомендувати Верховній Раді України прийняти проект постанови №3235 за основу і в цілому.

За інформацією авторів цієї постанови в системі Міністерства охорони здоров’я України функціонує 30 госпіталів ветеранів війни на 6517 ліжок.

З державного бюджету фінансуються Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни, Державний заклад «Госпіталь ветеранів «Лісова поляна» МОЗ України» і 50 ліжок Республіканського центру лікування і реабілітації наслідків нейротравми на базі відділень комунального закладу «Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни» Рівненської обласної ради».

За інформацією Державного закладу «Центр медичної статистики Міністерства охорони здоров’я України» станом на 1 січня 2019 року в 30 госпіталях України штатним розписом було передбачено 1246,7 посади лікарів і 3021,8 посади середнього медичного персоналу.

У госпіталях ветеранів війни станом на 1 січня 2019 року проліковано 127208 ветеранів війни, що становить 9,6% від загальної кількості ветеранів, у тому числі пролікували 21479 (станом на 1 січня 2020 року – 24659) учасників АТО, що становить 15,6 % від загальної кількості пролікованих.


Наші права і пільги

Як безкоштовно отримати ліки

Учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», передбачена пільга безоплатного одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів і виробів медичного призначення за рецептами лікарів. Які ліки і в разі яких захворювань мають право безкоштовно отримати воїни, який порядок їх одержання, вивчав кореспондент АрміяInform.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року № 1303 «Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань» визначено, що відпуск лікарських засобів безоплатно і на пільгових умовах у разі амбулаторного лікування провадиться аптеками за рецептами, виписаними лікарями лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання та у відомчих лікувально-профілактичних закладах і лише для лікування вдома, а не в лікарні.

Ветерани військової служби, учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, постраждалі учасники Революції Гідності та особи, на яких поширюється дія закону, мають право отримати безоплатно лікарські засоби за рецептами лікарів незалежно від розміру середньомісячного сукупного доходу їхньої сім’ї.

Постановою затверджений перелік категорій захворювань, у разі амбулаторного лікування яких лікарські засоби для пільговиків відпускаються безоплатно. Це, зокрема, онкологічні й гематологічні захворювання, цукровий і нецукровий діабет, ревматизм, ревматоїдний артрит, пухирчатка, системний гострий вовчак, системні, хронічні, тяжкі захворювання шкіри, сифіліс, лепра, туберкульоз, аддісонова хвороба, гепатоцеребральна дистрофія, фенілкетонурія, шизофренія та епілепсія, психічні захворювання (особам з інвалідністю першої і другої груп, а також хворим, які працюють у лікувально-виробничих майстернях психоневрологічних і психіатричних закладів), стан після операції протезування клапанів серця, гостра переміжна порфірія, муковісцидоз, тяжкі форми бруцельозу, дизентерія, гіпофізарний нанізм, стан після пересадки органів і тканин, бронхіальна астма, хвороба Бехтерєва, міастенія, міопатія, мозочкова атаксія Марі, хвороба Паркінсона, інфаркт міокарду (перші шість місяців), дитячий церебральний параліч, СНІД, ВІЛ-інфекція, післяопераційний гіпотиреоз, також із приводу раку щитоподібної залози, гіпопаратиреоз і вроджена дисфункція кори наднирників.

Безоплатний відпуск лікарських засобів за переліченими категоріями захворювань проводиться лише у разі амбулаторного лікування основного захворювання, за яким хворим надано пільги.

Поряд із цим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2009 року № 333 «Деякі питання державного регулювання цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення» визначений повний перелік лікарських засобів, що можуть відпускатися воїнам безоплатно.

Наразі законодавством не передбачено жодних обмежень грошової суми і періодичності отримання ліків на одного пільговика. Тож хворий має право на отримання такої кількості ліків, якої потребує, однак лише за наявності рецепта лікаря.

При цьому пересічному учаснику бойових дій, аби отримати ліки безкоштовно, треба з’ясувати у лікаря, який безпосередньо проводить лікування, про місце перебування державної аптеки, яку закріплено за медичним закладом, і надати провізору аптеки пільгове посвідчення і рецепт лікаря.

Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 19 липня 2005 року № 360 «Про затвердження Правил виписування рецептів на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків» у рецепті повинні бути зазначені прізвище та ініціали лікаря, який виписує рецепт, його підпис і особиста печатка — це є обов’язковою умовою, аби отримати ліки безкоштовно. 

Цим наказом передбачено, що на рецептах зазначається і міжнародна непатентована назва необхідного лікарського засобу, за умови її відсутності — торговельна назва. Це робиться з метою заміни лікарських засобів на аналогічний препарат іншого виробника в разі його відсутності.

Досить часто трапляються випадки, коли воїнам відмовляють у наданні необхідних ліків. Причини можуть бути різні. Аби розв’язати це питання, треба насамперед письмово звернутися до завідувача аптеки чи головного лікаря медичного закладу, в якому був виданий рецепт, про наявність або відсутність необхідних лікарських засобів. Надалі, за умови наявності необхідних ліків, необхідно направити звернення до структурних підрозділів охорони здоров’я органів місцевої влади для відповідного реагування.

Проте інколи буває, що ліки потрібні терміново, а відповідь на звернення ще не надходила. У цьому разі потрібно обов’язково зберігати всі чеки на купівлю ліків, аби надалі, в разі законних підстав, повернути свої кошти під час розгляду компетентними органами звернення або в разі виняткових обставин, у порядку оскарження протиправних дій відповідних посадових осіб у суді.

Рішенням Верховного Суду від 7 червня 2018 року (справа № 296/3336/16) інваліду війни другої групи було відмовлено у грошовій компенсації безоплатного одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів і виробів медичного призначення за рецептами лікарів у зв’язку з тим, що при розгляді справи не було доведено, що ліки були придбані саме за рецептами лікарів. Відповідно до поданих документів, що містять перелік лікарських засобів, було відсутнє прізвище і печатка лікаря, що надалі не було прийнято судом до уваги.

Водночас рішенням Лисичанського міського суду Луганської області, яке набрало законної сили 5 лютого 2018 року (справа № 415/7699/17), було відновлено право позивача, інваліда війни другої групи, про відшкодування витрат на лікування у сумі 7215 гривень. Як доказ були долучені належним чином оформлені лікарські рецепти, фіскальні й товарні чеки тощо.

Аналогічну правову позицію з питань захисту законних інтересів інваліда війни другої групи та учасника бойових дій висловив Івано-Франківський окружний адміністративний суд (справа № 0940/1972/18). Центральна районна аптека, відповідач по справі, заперечувала вимоги про стягнення грошової компенсації за ліки, посилаючись на відсутність коштів у бюджеті для фінансування надання медикаментів пільгової категорії громадян. Проте, на переконання суду, відсутність коштів у бюджеті на фінансування медикаментів для пільгової категорії громадян не є підставою невиконання своїх зобов’язань.

Ігор БЕРЕЗИНСЬКИЙ.


22 червня – День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні  

Первый день войны

Когда мне доводилось общаться с ветеранами Великой Отечественной войны, каждому, среди прочего, я задавал один и тот же вопрос: как для них началась Великая Отечественная. И у каждого была своя война, свой первый день ее кровавого отсчета. 

Владимир Андреевич Нурищенко (1923 года рождения)

«На початку війни як студент Херсонського морехідного училища штурманів далекого плавання я був на практиці на пароплаві «Ленінград». Дуже великий пароплав: 6000 тонн водовантажу. І ми брали сіль у Саках. Це між Євпаторією і Севастополем є такий невеличкий порт Саки. Ми стояли на рейді, тому що наш пароплав по осадці не міг до причалу підійти. І нам шаландами підвозили сіль. Брали 3500 тонн насипом у трюми.  Це було в ніч на 22 червня. 

Я тоді стояв на вахті. Ця вахта називається «собачкою». Вона найважча – з четвертої до восьмої  ранку. І нам далеко було видно Севастополь, ми бачили, що прожектори йдуть в купу. Ми знали, що в Севастополі дуже часто йшли маневри, і не звертали на це увагу. Хоча чули гуркіт. Коли здав вахту, все було нормально. Коли я трішки сів відпочити, бачу, в порту люди з прапорами йдуть. Що таке?  У цей час голова Ради Міністрів Союзу Вячеслав Михайлович Молотов оголосив, що Німеччина напала на нас».

Федор Иванович Маленков (1917–2019)

«На заре воскресного дня вдруг объявлена тревога. 22 июня 1941-го. Мы все в Зябровке, это 20 километров от Гомеля. Собрались командиры. Я был старшим врачом 130-го бомбардировочного авиационного полка. У меня командир полка был красавец-летчик, украинец Оноприенко, 

Рано утром разбудили. Что такое? Подхожу как старший врач полка к командиру, спрашиваю: «В чем дело?». А он говорит: «Все, доктор, мир кончился. Началась война». Я говорю: «Как? Настоящая война?». «Да. «Помоги мне одеться в боевой полет». 

Я ему помог, чем мог. А самолет СБ был не высотный. Никаких скафандров не было. Средств спасения не было. Парашют – и все. И вот он готов: «Получили задание бомбить на польской территории западнее Бреста Бяло-Подляску». Аэродром Бяла-Подляска, где скопилось очень много самолетов, в 30 километрах от Бреста. И они оттуда наносили очень мощные удары по Белоруссии. Наш полк бросили туда на подавление, и большинство из них погибли потом в Мазурских болотах. Уже на нашей территории, когда возвращались. 

Немецкие «Мессершмитты» их щипали, как куропаток. В первые дни войны, с 22 по 30 июня, наш полк процентов на 70 был уничтожен».

Виктор Михайлович Болтрик (1923 года рождения):

«В 1938 году я окончил восьмой класс и поступил в 12-ю артиллерийскую спецшколу. Там  был музыкальный преподаватель Арон Яковлевич Шендеров, который создал из наших ребят отличнейший оркестр. Я в этом оркестре был солистом. 

За месяц до того, как мы кончили школу, нас распределили по военным училищам. Так получилось, что наш взвод попал в первое Киевское артиллерийское училище. 19 июня 1941 года я был зачислен курсантом этого училища. Но началась война. 

Мы были в Ржищеве. Начальник училища полковник Волкенштейн в 12 часов собрал личный состав и объявил о начале войны».

Сергей Васильевич Жуковский (1925–2020)

«В 1941 году я окончил девять классов Очаковской первой школы. Ну а 22 июня началась война. И уже через два месяца, 22 августа, город был оккупирован немецкими войсками. 

Помню, возвращался из города. За хлебом ходил. И меня встречают мать, соседка, говорят, война объявлена. А на второй день Очаков уже бомбила немецкая авиация. Это же все-таки город был военный: было очень много военных, дивизия истребителей стояла и база торпедных катеров». 

 Петр Яковлевич Бугаенко (1925 – 2019)

«У 1940 році в Бесарабії був землетрус, він дістав до Києва. Трусило аж тут, у столиці. У перший день війни, люди думали, що це не війна, а землетрус повторний. Бомбили Жуляни. Навішають світила, і так гуло в нас. Рвало, що наче рядом. Сестра мене зустрічає і каже: «Петро, війна почалася».

 Для каждого, кто пережил этот день, как и последний день войны, он особенно врезался в память. Эти воспоминания – как голоса из прошлого. Ведь некоторых из моих собеседников уже нет в живых. Остались только записи, где они вспоминают о том далеком уже времени. Лично для меня это прикосновение к истории. Возможность увидеть тот день не через сухие цифры статистики, а глазами людей, которым суждено было стать свидетелями начала  страшной войны. 

Евгений ЛЕВЧЕНКО.


Фронтові подвиги бійця військової розвідки


Цю історію про свого родича, учасника Другої світової війни Ширченка Василя Степановича мені розповів житель Києва, уродженець селища Чоповичі Житомирської області Микола Миколайович Шоботенко. Частину інформації (про подвиги і нагороди героя) вдалося знайти через веб-сайт «Подвиг народу».

Кожного разу, коли починаю писати про воїнів Другої  світової війни, схиляю голову перед подвигом живих і полеглих воїнів сучасної війни на сході України, «афганців», воїнів, які брали участь в інших бойових діях. З великою повагою ставлюсь до них і не можу їх не згадати бодай кількома словами.

Пишу ж про героїв минулої війни тому, що чим далі хід історії відділяє нас від Другої світової, тим рідше ми можемо почути розповідь про війну з вуст її учасників або їхніх родичів, а така інформація дуже важлива для збереження правди про ті часи.

Коли розпочалася війна, Васі Ширченку було 15 років. Він був п’ятою дитиною в сім’ї. Мав відвертий характер, не любив несправедливості.

Одного разу, не погодившись з наказом німецького коменданта Вінера, який відзначався жорстоким ставленням до місцевих жителів, голосно і зло вилаявся. Чи фашист зрозумів зміст його слів, чи просто йому не сподобався тон підлітка, але він сильно через всю спину вдарив його нагайкою. Цей випадок хлопець запам’ятав на все життя. 

Після звільнення селища Червоною армією в листопаді 1943 року Василь втік на фронт. Тоді йому було лише 17 років але мав велике бажання помститися ворогам за смерть старшого брата, який загинув під Сталінградом,  і за особисту образу від фашистського коменданта. 

Випадково потрапив до батальйонної військової розвідки. Наступного вечора його викликав до себе командир і сказав, що у зв’язку з відсутністю розвідників, які пішли за «язиком», йому доручається доставити таємний пакет у визначений населений пункт і до світанку повернутися в розташування підрозділу. 

Бійцю видали запечатаний пакет, і він вирушив у дорогу. По дорозі біг, по полю йшов і в призначене місце прибув вчасно. Вартовий запитав пароль і, отримавши потрібну відповідь, провів до командира. Той подякував за виконане завдання і теж вручив пакет.

До свого підрозділу повернувся на світанку. Як виявилося, завдання було випробувальним, і після цього 16 грудня 1943 року його зарахували в штат батальйонної розвідки, і Вася став рядовим Ширченком. 

Служба в розвідці була різноманітна і водночас важка. Проводилися заняття, як теоретичні, так і практичні. Після завершення курсу навчання новачків включали в групи досвідчених розвідників і відправляли на виконання бойових завдань. Нерідко групи поверталися не в повному складі, а іноді й взагалі не поверталися. 

Свою першу нагороду – медаль «За відвагу» Василь отримав 23 червня 1944 року за те, що, як зазначено в наказі про нагородження, стійко відбив дві контратаки противника і особисто знищив двох фашистів. 

А вже 27 липня 1944 року (минув лише місяць після нагородження), як видно з нагородного листа, під час бою на шосе Росульна–Червоне в Івано-Франківській області, Ширченко сміливо атакував ворожу колону і вогнем зі свого автомата знищив 12 угорських солдат і 9 захопив у полон. Його приклад додав духу та сміливості товаришам по зброї, було розгромлено колону противника чисельністю до батальйону, яка не встигла розгорнутися в бойові порядки. За цей подвиг юний розвідник був нагороджений орденом Слави третього ступеня.

Наступний подвиг Василь здійснив 5 жовтня 1944 року. Під час бою в горах за село Канора Закарпатської області, незважаючи на смертельну небезпеку, він підповз до ворожого кулеметника і прицільно кинутою гранатою знищив кулеметний розрахунок, що дало можливість стрілецьким підрозділам швидко просунутися вперед, уникнувши великих втрат особового складу. Автоматним вогнем і гранатами він знищив 11 угорських солдат. Сміливість і героїзм рядового Ширченка було відзначено орденом Слави другого ступеня. 

27 березня 1945 року під час бою за населений пункт Вільхва (Польща), виконуючи бойове завдання з розвідки переднього краю оборони противника, Василь висунувся далеко вперед і встановив розташування вогневих засобів і сил ворога. Повертаючись назад, був обстріляний групою фашистських автоматників. Прийнявши нерівний бій, він знищив вогнем із автомата частину гітлерівців, а коли підоспіла підмога, знищив ще шістьох, інших взяв у полон.  

Розповідаючи про героїзм солдата, згадав про ще одного ветерана війни – Людмилу Степанівну Кравець, з Києва уродженку Запорізької області (нині покійну). Її подвиг дуже вразив мене. Вирішив коротко розповісти про неї, оскільки путінська пропаганда намагається всіляко применшити внесок українців та інших народів колишнього СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною. 

16 квітня 1945 року під час бою на Кюстринському плацдармі під Берліном, рятуючи екіпаж підбитого танка Т-34, вона сама зазнала поранення, проте не залишила поле бою. Після шаленого вогню противника її рота змушена була залягти, втративши при цьому командира роти і командирів взводів. І ось ця 22-річна невисока дівчина, не побоявшись смерті й відповідальності за долю своїх товаришів, перебрала командування ротою на себе, старший сержант підняла і повела бійців в атаку! Фашисти були вибиті з траншеї, і рота заволоділа станцією Зітцинг. Під час вуличних боїв у Берліні Людмила була вп’яте поранена за роки війни – з липня 1941 року. 

За свій подвиг Л. С. Кравець удостоєна звання Героя Радянського Союзу, була нагороджена трьома орденами Червоної Зірки.

До речі, серед Героїв Радянського Союзу українців 17,4%, а серед чотирьох Героїв Радянського Союзу, які водночас були і повними кавалерами ордена Слави, двоє українців. Навіть російські джерела інформації змушені визнати, що серед загиблих військовослужбовців було найбільше росіян і українців. Відтак всяке приниження внеску українців у перемогу над нацистською Німеччиною є блюзнірством над пам’яттю загиблих воїнів і образою для живих.

Повертаючись до подвигів Василя Ширченка, зазначу, що за останній подвиг він був представлений командиром батальйону до нагородження орденом Слави першого ступеня, однак був нагороджений орденом Червоної Зірки. Нагорода вища за орден Слави першого ступеня, проте вона позбавила його дуже поважного і шанованого в армії і в суспільстві статусу повного кавалера ордена Слави (1967 року вони були прирівняні до Героїв Радянського Союзу). 

Чому так сталося? Під час війни командування часто вносило корективи в отримані подання на нагородження від нижчих командирів – нагороджували або вищими, або найчастіше нижчими відзнаками.

Однак, за словами самого Василя Степановича, не виключено, що тут не обійшлося без жінки. Річ у тім, що в нього були любовні стосунки з фельдшером Тетяною. Як потім виявилося, вона подобалася командиру полку, проте в любовному трикутнику верх взяла молодість і привабливість солдата. Тетяна відповіла взаємністю Василю. Це стало відомо командиру полка, однак він не міг вжити якихось заходів до дисциплінованого і відважного солдата, а от стати повним кавалером ордена Слави міг завадити, навіть ціною вищої нагороди. Любов на війні, як і в мирному житті, могла творити чудеса, а могла і озлоблювати людей.

Фронтовий роман не мав продовження – Тетяна була поранена і відправлена в госпіталь. Сліди її загубилися.

Війну розвідник закінчив у Німеччині. Повернувся в рідне село, одружився. Працював завідуючим тваринницькою фермою, бригадиром хмелярів, був членом правління колгоспу. Дуже вимогливого і справедливого, керівництво колгоспу побоювалось його за прямолінійність. Він завжди відстоював свою думку, навіть якщо вона не збігалася з думкою керівництва.

Василь Степанович мав золоті руки. Не було такої роботи по домашньому господарству, з якою він не міг впоратися, навіть діжки робив. 

Було в нього двоє синів: Петро – військовий моряк, капітан третього рангу, Володимир працював у селі. Залишилася донька Валентина, працює на керівній посаді в «Укрзалізниці». Характером, мабуть, вдалася в батька. Мала середню технічну освіту, а коли виникла необхідність мати вищу,  вступила на заочне відділення Державного транспортно-економічного університету і вчилася в одній групі з сином Олексієм.

Помер фронтовик від тяжкої хвороби 1995 року – на 69 році життя. Воїн помер, а пам'ять і слава про нього повинні жити.


Борис ДУЧЕНКО,

член Всеукраїнської 

громадської організації

 «Закінчимо війну».


В організаціях УСВА

Шлях завдовжки тридцять років

        Виповнилося 30 років Бердичівській Спілці ветеранів Афганістану – воїнів-інтернаціоналістів і ветеранів АТО. Далекого 1990-го, лише через рік після виведення радянських військ із Афганістану, її створювали як Клуб воїнів-інтернаціоналістів. За три десятиліття спілка розрослася, а в останні роки поповнилася ветеранами сучасної війни. Тепер у її лавах понад пів тисячі «афганців» і близько двохсот атовців.

Багаторічний беззмінний голова спілки Вагіф Мамедов розповів про ветеранські справи.

Мамедов – у Бердичеві особистість легендарна. Уже на строкову службу азербайджанський юнак ішов чемпіоном республіки з вільної боротьби. В армії захопився забороненим тоді карате. 

Два з половиною роки Афганської війни старший прапорщик був старшиною роти, тривалий час виконуючи обов’язки командира роти. А ще керував спецгрупою особливого призначення, що складалася з офіцерів і прапорщиків, майстрів рукопашного бою і снайперів. З Афганської війни він повернувся кавалером ордена Червоної Зірки і медалі «За відвагу». Багато років тренував бердичівську молодь у створеній ним же школі карате.

– У горах далекого Афганістану обірвалися життя 28 бердичівлян, – розповідає ветеран. – Ще 90 воїнів-інтернаціоналістів із 631 відійшли у вічність у мирний час. Є серед бердичівських «афганців» і ті, хто, попри вік і поранення, разом із синами зі зброєю в руках захищали й захищають незалежність і територіальну цілісність нашої країни на сході. У місті є кілька ветеранських спілок, але й в нашій, крім «афганців», перебуває близько 200 атовців. Спільно вирішуємо ветеранські проблеми, допомагаємо одне одному, намагаємося триматися разом, адже разом ми – сила.

Не дивно, що до лав спілки «афганців» із початком війни на сході влилося чимало українських захисників. Там, на передовій, вони бачили, наскільки реальна ця сила ветеранського братерства. Адже кілька перших найважчих років війни бердичівські «афганці», ставши волонтерами, дуже багато допомагали їм, привозячи на буремний Донбас військові однострої та екіпірування, продукти, запасні частини для техніки та інші необхідні на фронті речі.


За роки існування спілки зроблено чимало. У 1996 році в Бердичеві спорудили пам’ятник загиблим воїнам-інтернаціоналістам. Щороку 15 лютого сюди приходять бойові побратими і мешканці міста, щоб віддати шану полеглим «за річкою» землякам. У 2010 році в Бердичеві відкрили музей воїнів-інтернаціоналістів, а ще за два роки біля приміщення спілки створили сквер і встановили обеліск, на якому викарбувано прізвища 28 полеглих «афганців».

Тоді ж, у 2012 році, у спілці створено чи не єдину в подібних ветеранських організаціях України юридичну службу, яку очолив юрист із багаторічним досвідом Леонід Сероха. Двоє досвідчених юристів організації опікуються ветеранськими проблемами, підтримують у судових інстанціях і різноманітних життєвих ситуаціях, що потребують знання букви закону й допомоги правників.

– Нещодавно наші юристи допомогли ветерану АТО в делікатній справі, – продовжує Вагіф Афшанович. – До війни хлопчина випадково став учасником бійки, згодом пішов воювати. Поки він, висококласний снайпер, захищав Україну на сході й знищував загарбників, удома проти нього завели кримінальну справу, а коли повернувся – невдовзі запроторили за грати. Наші юристи, пересвідчившись у несправедливості звинувачень, почали боротися за його звільнення. Місяців вісім ветеран перебував у слідчому ізоляторі, поки нашим правникам вдалося довести його невинність, і він вийшов на свободу.

Різних випадків, у яких ветеранам доводиться відстоювати честь і гідність побратимів, чимало. Також вони вирішують і соціальні питання: контролюють черговість отримання путівок на санаторно-курортне лікування, необхідне скаліченим тілам і душам бойових побратимів, черговість отримання житла. Так, як би це не звучало дивним у наш час, ветерани навіть в останні роки отримують житло. Як розповів Вагіф Мамедов, за півтора року за державною програмою соцзахисту ветеранів у Бердичеві отримали житло п’ятеро ветеранів війни в Афганістані й кілька учасників бойових дій на сході України, усі вони – інваліди війни.

На урочистостях із нагоди ювілейної дати багатьох активних членів спілки відзначили нагородами, грамотами і подяками. Від імені міського голови Бердичева ветеранів привітав його перший заступник Роман Левицький.

– Коли спілкуєшся з такими чоловіками, починає переповнювати непідробне відчуття гордості. Різні покоління, але справжність і сила духу – одна, – сказав, звертаючись до ювілярів, представник міської влади. – Ви завжди у строю, завжди активні, щирі й безкомпромісні. Побратими, чоловіча дружба між якими триває більшу частину життя. Багато в чому – орієнтири для нинішніх захисників України, яких уже також у ваших лавах чимало.

      У святкових заходах взяв участь голова Житомирської обласної Спілки ветеранів Афганської війни П. В. Ментов.

Олексій ТРИГУБ,

кореспондент АрміяInform.


Налагоджено взаємодію


Голова Тисменицької райдержадміністрації Ростислав Нестерак зустрівся з головою організації учасників АТО Іваном Стефанівим і головою районної організації УСВА Дмитром Сатуром. 

Обговорено питання взаємодії райдержадміністрації з ветеранськими організаціями, фінансування програм мобілізаційних заходів для підтримки громадських організацій у 2020 році.

У Тисменицькому районі на Івано-Франківщині діють програми, які фінансуються з районного бюджету. Це цільова програма фінансування мобілізаційних заходів і цивільного захисту населення у районі, а також комплексна програма підтримки діяльності громадських організацій на 2016 –2020 роки.

Прес-служба Івано-Франківської обласної організації УСВА.


Синівська турбота

Бориспільська міська організація УСВА (Київська область) підтримує постійний зв’язок із рідними загиблих у Афганістані військовослужбовців.

Представники організації відвідали сім’ї «афганців» Борисполя. 

Як розповів керівник організації Володимир Сукач, під час таких зустрічей  дізнаються  про потреби родини й надають посильну підтримку.

– Турбота про рідних побратимів – наш прямий обов’язок, – говорить Володимир Сукач, – Вони втратили дорогих для них людей – батьків, синів, чоловіків. Намагаємося зробити все, що від нас залежить, щоб ці люди почували себе захищеними, мали підтримку.

Цього разу члени міської організації УСВА закупили необхідні ліки й сформували продуктові набори, які передали батькам і родинам полеглих воїнів-«афганців».

Тетяна РУБАН.


Привітали медиків 

 

Голова Херсонської обласної організації  УСВА  Володимир Столяр відвідав обласний госпіталь інвалідів війни. 

Від імені воїнів-інтернаціоналістів він привітав колектив з Днем медичного працівника й відзначив, що щорічно в закладі лікуються більш як 500 учасників бойових дій, висловив медикам щиру вдячність за віддану працю, безмежне милосердя, професійну честь. 

У зустрічі взяла участь заступник голови обласної ради Олена Рукавішнікова.

 

Прес-служба Херсонської обласної організації УСВА.


Николаевский областной Союз воинов-интернационалистов и запаса постоянно оказывает помощь областному клиническому госпиталю ветеранов войны.

Только в течение месяца представители Арбузинской, Николаевской, Жовтневой районных организаций воинов-интернационалистов и участников АТО завезли для госпиталя более двух тонн продуктов питания, овощей и фруктов.

Администрация госпиталя выражает благодарность областному Союзу воинов-интернационалистов.    

Пресс-служба НОСВИиЗ.


Пам'ять

Наш старший товариш

 

У Чернігові в 79 річницю з дня початку Великої Вітчизняної війни урочисто відкрито меморіальну дошку Василю Івановичу Шевчуку.

 Василь Шевчук – відомий громадський діяч, краєзнавец, ветеран Другої світової війни, засновник найпотужнішого ветеранського руху Чернігівщини – перший голова Чернігівської міської організації ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Василь Іванович народився 27 серпня 1926 року в селі Збараж Козятинського району Вінницької області, помер 14 жовтня 2016 року на 91 році життя. Похований на міському кладовищі «Яцево» поруч із сином і дружиною Ніною Юхимівною. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави третього ступеня, Вітчизняної війни другого ступеня й багатьма медалями, серед яких «За бойові заслуги» і «За взяття Кенігсбергу».

На урочистих заходах біля будинку, де він проживав, зібралися чернігівці, ветерани Афганської війни, учасники АТО-ООС, члени сімей загиблих, міський голова Владислав Атрошенко, голова Чернігівського обласного відділення УСВА Олександр Соколов.

Ім'я Василя Івановича Шевчука для багатьох стало символом незламності духу, зразком патріотизму й мужності, відданості своїй меті й порядності, а ще – душевної доброти. Усе його життя – боротьба. Він пройшов крізь багато випробувань: страшний голод у 1933-му, горнило Великої Вітчизняної війни, тяжкі післявоєнні роки. А потім пережив втрату єдиного сина Володимира, який одним із перших уродженців Чернігівщини загинув на Афганській війні.

Тоді Василь Іванович знайшов у собі сили, доклавши дуже багато зусиль для становлення і розвитку однієї з перших у СРСР ветеранських організацій воїнів-«афганців», об’єднавши навколо себе двадцятирічних хлопців, які повернулися з Афганістану, створивши у Чернігові «афганський» клуб, згодом перетворивши його разом з ними і сім’ями загиблих на Афганській війні синів Чернігівщини в могутню і дружну міську Спілку ветеранів Афганістану. 

Він став не просто старшим товаришем, наставником, а й справжнім батьком для всіх обпалених війною двадцятирічних ветеранів. Багато добрих справ було зроблено очолюваною ним організацією: увічнення пам'яті загиблих воїнів у назвах вулиць і в меморіальних дошках, встановлення пам’ятника уродженцям Чернігівщини, загиблим на Афганській війні.

На урочистому мітингу згадували Василя Івановича як мужнього чоловіка, на долю якого випали великі випробування. Його доброта, відвертість і щире бажання допомогти людям залишаться в пам’яті багатьох чернігівців. 

Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять Василя Івановича, до меморіальної дошки поклали квіти. 

Володимир БЄЛЯЄВ.


Загиблим землякам

У Вільнянському районі на Запоріжжі урочисто відкрито меморіальні дошки загиблим в Афганістані землякам Віктору Інокентійовичу Воронину і Володимиру Володимировичу Феленку.

Віктор Воронин народився 10 лютого 1960 року в селянській сім'ї у селищі Михайлівка. Працював у колгоспі. З грудня 1979 року служив у Афганістані. Загинув 23 лютого 1980 року.

       Меморіальну дошку на честь Віктора Воронина відкрито на фасаді будівлі у Михайлівці.

     Володимир Феленко народився 7 березня 1965 року в місті Вільнянську. До призову на військову службу працював слюсарем на заводі. В Афганістані – з червня 1984 року, загинув 26 грудня 1985 року.

     Меморіальну дошку на честь Володимира Феленка відкрито на фасаді середньої школи №4  міста Вільнянська.

     В урочистостях взяли участь голова райдержадміністрації Володимир Грянистий та його заступник Оксана Степаненко, голова районної ради Андрій  Салякін, голова Михайлівської ОТГ Алла Король, представники районної  організації ветеранів та інвалідів бойових дій в Афганістані та в інших локальних війнах Микола Ситник (голова спілки, на знімку), Юрій Євтушенко, Іван Сьомін, Сергій Бугаєнко, Василь Левченко, Юрій Архипов, Григорій Мартиненко, жителі Вільнянська і селища Михайлівка. 

        Відбувся мітинг, під час якого присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять героїв, до меморіальних дошок поклали квіти. 


Валентин ЗАРВА, 

голова Запорізького міського об’єднання УСВА.


Виступає голова організації Ситник М. П.


Із минулого в сьогодення

      У 1984 році в Гайсині на Вінниччині організували клуб «Панджшер», який налічував  30 «афганців». З роками він переростає у Спілку ветеранів війни в Афганістані, 1997 року головою стає  Р. Мушиманський. Саме завдяки його ініціативі 1999 року в місті відкрито музей ветеранів Афганістану. 

У травні 2003 року з нагоди 15-ї річниці початку виведення радянських військ із Афганістану на території колишнього гарнізонного будинку офіцерів відбулося відкриття нового приміщення та експозицій районного народного музею воїнів-інтернаціоналістів.

– У 2002 році музею було присвоєно звання народного. Того ж року керівництво району надало приміщення, в якому ми працюємо і донині, – розповідає член районної спілки ветеранів Афганістану Петро Стецюк.

Усе робили власними силами і коштами, зокрема «афганців» Р. Мушиманського, Д. Білостоцького, Ю. Ковча, П. Стецюка, М. Рябоконя, С. Канишина, М. Мельника, П. Глухова, О. Лук’янова, Т. Кузана й за допомогою спонсорів: народного депутата України І. Кальніченка, УСВА та обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані, місцевої влади, Гранівської сільської ради, ВАТ «Гайсинхліб», ВАТ «ВІТА», ВАТ «Вінницягаз», Гайсинської меблевої фабрики, спільного підприємства «Ветеран», редакції газети «Трибуна праці», в/ч А 3769 і другої навчальної  роти, ВАТ «Райагрохім», ВКП «Авеста». Також допомагали В. Іщук, В. Тептюк, В. Гетьман, П. Кирилішин, В. Лісовик, В. Шипілов. Саме завдяки небайдужим гайсинчанам було відновлено будівлю музею.

 Відвідувачі можуть не лише почути про ті страшні роки, але й побачити експонати, зібрані й принесені учасниками бойових дій, стелу з прізвищами 247 мужніх чоловіків, які пішли воювати із нашого району. На жаль, 7 із них не повернулися. 

Є зразки зброї, військова форма, особисті речі, листи, нагороди, фотографії та інші унікальні експонати. Тут же відвідувачі можуть ознайомитися із чотирма книгами про Афган, написаними колишнім редактором районної газети «Трибуна праці» Ю. Ковчем, з картинами художника В. Кухтенка, який написав їх по пам’яті й подарував музею. Варто  також відзначити і велику роботу голови районної спілки В. Свіріпи (на жаль, вже покійного).

У 2015 році за допомогою спонсорських коштів (народного депутата М. Кучера, начальника відділу культури, молоді і спорту М. Ричкова, приватних підприємців В. Іщука, С. Благовісного, Кіблицького сільського голови І. Пересунька і Гранівського сільського голови М. Боднюка, «афганця» Ю. Телейчука і ТОВ «ПК «Зоря Поділля») було відремонтовано дах музею. А за рахунок внесків «афганців» оновлено напис на фасаді музею. 

Бойовий товариш С. Ужва виступив ініціатором встановлення емблеми УСВА, знака воїна-інтернаціоналіста і медалі «Від вдячного афганського народу». Також за ініціативи В. Михайловича  торік у пам'ять про усіх воїнів-побратимів, які померли після війни, на прилеглій території музею встановлено пам’ятні плити «Вони пішли з життя у мирний час» із прізвищами «афганців» району.

Усі ремонтні роботи виконували члени спілки О. Білецький, О. Нєстєров, Г. Прийма, В. Абрамчук, П. Стецюк, В. Свіріпа і В. Бойко. 

Щороку кількість експонатів збільшується. Бойовий побратим В. Ткачук надав музею прапор сьогоднішніх героїв із написами, військовослужбовці з мотострілецької бригади надали протитанкову гранату і  протитанковий керований ракетний комплекс.

Загалом за 21 рік роботи музею у нього вкладено душу, весь біль, який довелося пережити воїнам-інтернаціоналістам у пеклі, на далекій чужій землі. Тому і йдуть сюди школярі, мешканці сусідніх районів, туристи й навіть іноземні делегації. Щороку тут буває до 4 тисяч відвідувачів, про що свідчать численні позитивні дописи у книзі відгуків. А ще це незмінне місце зустрічі давніх друзів-побратимів, різних за віком і поглядами чоловіків, яких поєднала війна. 

Нині справу попередників продовжують голова районної Спілки ветеранів війни в Афганістані Микола Керанчук і завідуюча народним музеєм Ірина Щербіна.

Марина КОВТУН.


Шануймо ратний подвиг

22 червня минула чергова річниця відколи 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз.

 Тоді весь народ встав на захист Вітчизни. Усі, хто міг, від малого до старого, боронили рідну землю. Нелегко дісталися нам Велика Перемога й відбудова зруйнованих міст і сіл, відновлення народного господарства.

   І після Другої світової виникали локальні воєнні конфлікти. Найбільшим військовим конфліктом була війна в Афганістані.

У наш час воїни-інтернаціоналісти були одними з перших, хто став на захист Вітчизни на сході країни. Усі, незалежно від віку і статі, допомагали армії: хто пішов добровольцем, хто підтримував наше військо матеріально, а хто, зібравши групу однодумців, став волонтером.

Нині ж, коли збігло шість років, а війна ще не закінчилась, складається враження від діяльності нинішніх і минулих урядовців, народних депутатів, чиновників місцевого самоврядування, що захищають Україну тільки атовці, що це мало не єдині захисники Вітчизни, забувши тих, хто навчав їх воювати в перші дні гібридної війни. 

   Часто в ЗМІ можна прочитати коментарі, в яких зазначається, що воїни, які служили за межами України в будь-який час, це мало не агресори, які вбивали мирних жителів тієї чи іншої держави. Доходить до того, що й ті, хто виганяв фашистських окупантів з нашої землі, вже ніби й не визволителі. Хочу таким "спеціалістам-експертам" сказати, що всі, хто був призваний до лав Радянської армії, отримував повістки на території України. І на печатці, яка стояла на повістці, значилося, що саме Україна призвала десятки тисяч таких, як я, своїх синів захищати Вітчизну. І ратний подвиг випливає перш за все із священного обов’язку, що накладає на солдата народ, в який час він би не жив.

   Тому хочеться звернутися від імені своїх побратимів-«афганців» до тих, хто нині при владі, не лише з великим проханням, а й вимогою: не потрібно нас ділити. Ми, воїни-інтернаціоналісти, були, є і залишаємося захисниками своєї Батьківщини – України. 

День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни завжди нагадує про трагічні сторінки минулого. Зокрема, про 1941 рік, що став початком великої трагедії, яка забрала життя кожного п’ятого українця. З нагоди пам’ятної дати активісти Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану вшанували пам'ять визволителів міста, поклали квіти до пам’ятників воїнам Другої світової війни.

      Учасник бойових дій в Афганістані, настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії протоієрей Анатолій Вересюк біля братської могили на міському кладовищі відправив панахиду за воїнами, які ціною свого життя відстояли нашу свободу. Пам’ять загиблих у роки війни вшанували хвилиною мовчання.

Володимир ПИПИЧ, 

учасник бойових дій в Афганістані, член Шепетівської СВА.


Вірять в людей і в себе

 

Колишній бойовий санінструктор Тимур Маткасимов був впевнений, що після пережитого й побаченого за час служби в Афганістані вже нічого не боїться. Страх таки поселився в душі й серці. Страх за життя маленького сина, дружини і старенької мами змусив покинути все – домівку, роботу, друзів. У кожного, чиє життя зламала неоголошена війна на сході України, своя сумна історія з переселенням, особисті житейські обставини, фінансові можливості. Типові дві проблеми – житло і працевлаштування.

Із юристів – у трактористи. Якби ж здоров’я…

Подружжя Тимур і Наталія Маткасимови з Луганської області п’ятий рік живуть у Бобровиці на Чернігівщині. Винаймають житло. Заслужена журналістка України, до війни редакторка однієї з найкращих і найтиражніших газет «Красний Луч», радіє роботі в школі. Глава родини, досвідчений юрист і управлінець, досі безробітний. Обоє мають групу інвалідності. Статус дитини, що постраждала внаслідок бойових дій та збройних конфліктів, – у шестилітнього сина Марата.

– Спершу шукав роботу в Бобровиці, потім – у Києві, знову – в Бобровиці. Не лише за фахом, а й охоронця чи таксиста, – розповідає Тимур. – У відділах кадрів, у центрах зайнятості читали резюме, роздивлялися мою трудову книжку. Записи про солідні посади засвідчували професійність і відповідальність. Але коли доходило до паспорта і прописки, ентузіазм роботодавців згасав. Відповідь була ідентична: «Ви професіонал. Резюме вражає. Ми вам зателефонуємо». Жодного разу відразу не відмовили, обнадіювали і не перетелефонували.

Розпочинав трудовий шлях Тимур із робітничих професій – підземний машиніст електровоза, оператор диспетчерської служби. Два роки служив у Афганістані. Фах юриста здобув у Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого.

Престижна робота у Красному Лучі, відповідальні посади в міській прокуратурі й міській раді: юрисконсульт управління житлово-комунального господарства, помічник прокурора, начальник міського управління юстиції. Останнє місце роботи – начальник відділу з питань діяльності правоохоронних органів міськради. Друга вища освіта – магістр державної служби. Викладав студентам правознавство.

Вдруге приїхавши в Бобровицю, знову побував у місцевому центрі зайнятості. Запропонували піти в трактористи.Тимур як інвалід війни має проблеми зі здоров’ям, повинен постійно проходити курси лікування. Відтак важка фізична робота йому не по силі.

– Думав започаткувати власну справу – стати експертом із земельних питань. Потрібні гроші на навчання, яких у сімейному бюджеті немає. Далі – рік безоплатного стажування, екзамен і тільки тоді вже практична робота, – ділиться Тимур.

Війна на сході України перекреслила плани Маткасимових, викинула з рідної домівки, прирекла на переїзди і пошуки засобів існування, зробила їх, за словами Наталі і, вимушеними кочівниками-вигнанцями, невпевненими в завтрашньому дні.

«Золотий патрон випав з обойми»

Рятівником, надійним ангелом-охоронцем подружжя вважає Віктора Акінцова, який опікується трьома родинами вимушених переселенців, що мешкають у Бобровиці.

Віктор Акінцов у телефонній розмові зазначив, що у воїнів-інтернаціоналістів є неписані правила «афганського» братства й підтримки один одного у кризових ситуаціях. Отож він шукав житло для вимушених переселенців, допомагав матеріально, залучав до діяльності організації.

– Скажу по-воєнному. Професійний юрист із великим досвідом практичної діяльності, Тимур Маткасимов, мов золотий патрон, що випав із обойми, і тепер незатребуваний на ринку праці. Ситуація в нашій Бобровиці така: якщо ти «нічий», не служиш впливовим людям, роботи тобі не бачити. Знаю, що Тимур подавав резюме на посаду викладача Бобровицького коледжу економіки та менеджменту, бо має досвід викладацької роботи. Солідне резюме. Але навіть відповіді не удостоївся, – висловив власне бачення проблеми Віктор Акінцов.

Порятунком від безнадії стала для Тимура громадська робота. Він – член правління районної організації УСВА. Бере активну участь в усіх масових заходах, ініційованих «афганцями». Безкоштовно за потреби консультує їх і рідних воїнів-інтернаціоналістів. Є виграні резонансні справи. Нещодавно разом із «афганцями»і молодими активістами розчистили берег річки Бистриці. Причетний і до встановлення пам’ятного знака загиблим бійцям.

Цьогоріч з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав Тимуру Маткасимову вручили подяку Чернігівської обласної ради за сумлінну працю, високий професіоналізм, значний особистий внесок у військово-патріотичне виховання молоді.

Кочівники мимоволі

Уперше Наталія Маткасимова з маленьким сином поїхала з Красного Луча наприкінці квітня 2014 року: чоловік лікувався в столичній клініці. Планувала десь на тиждень (навіть не взяла теплого одягу), а затрималися на кілька місяців. Коли бойові дії трохи стихли, повернулися додому.

У редакції – голі стіни й погром. Друкарня не працювала, електроенергії не було. З великого колективу – троє працівників. Навіть за таких умов примудрилися випустити кілька номерів чорно-білого бюлетеня формату А4 з порадами як поводитися і куди звертатися в екстремальних умовах, як уберегти дітей від травм і каліцтва, як надати першу медичну допомогу, з адресами бомбосховищ… Це був соціальний проект – «бойові листки» роздавали людям безкоштовно. Гроші на видання – з сімейного бюджету.

– Усе, створене й набуте з великими зусиллями протягом восьми років, матеріальна база, сучасна техніка, професійний колектив, пристойні заробітки, мільйонна реклама, зруйнувалося водночасі, – говорить Наталія Маткасимова.

У жовтні 2014-го після закриття газети вони з Тимуром зайнялися волонтерством. Розносили продукти по домівках малозабезпеченим містянам, стали активними учасниками благодійного проекту «Від серця до серця». Але снаряди лягали занадто близько – залишатися в Красному Лучі проукраїнським журналістці й державному управлінцю надто небезпечно.

– Місцеві «афганці» дали нам у дорогу 500 гривень. За ніч полагодили власним коштом нашу машину. Вирушили на Чернігівщину, відгукнувшись на запрошення Віктора Акінцова, голови Бобровицької районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану. Віктор орендував для нас будинок на околиці міста, – згадує Наталія. – Почувалися щасливими, що живемо подалі від бойових дій, що маленького сина не лякають вибухи й спалахи. До сліз розчулили жителі Бобровиці, які ділилися усім, чим могли.

 Пенсію Тимура і допомогу Наталії по догляду за дитиною оформили не відразу. У сподіваннях на працевлаштування минуло дев’ять місяців. Чоловік марно шукав роботу. Обоє писали резюме і надсилали до Києва. Поїхали до столиці з надією, що легше знайдуть роботу.

Ліки Тимурові надавали благодійники. Матеріально Наталію підтримали колеги й Національна спілка журналістів України. Вона допомагала створювати сайт «Східного партнерства», знімала телепередачі, брала участь у діяльності громадської організації «Луганське земляцтво».

Символічні заробітки не вирішували фінансової проблеми. Оренда квартири з”їдала пенсію Тимура й соціальні виплати переселенцям. Розраховувати на постійну поміч друзів-знайомих було совісно. Отож повернулися в Бобровицю, де винаймати житло значно дешевше.

Наталії знадобився другий диплом – соціального педагога. Тепер вона працює в загально-освітній школі №2, як соціальний педагог і вихователь групи продовженого дня, а ще керівник гуртка «Юний репортер».

– Гурток діє з початку навчального року, – розповідає директорка навчального закладу Ірина Юрченко. – Учні у захваті! Нам неабияк пощастило, що до нашої школи на місце соціального педагога прийшла працювати Наталія Маткасимова. Думаю, що у жодній школі немає такого керівника гуртка.

– Школа, діти, гуртківці – мої крила. Переступивши поріг навчального закладу, пригадала, що і моя рідна школа в Ровеньках також має кілька будівель, розташована за адресою 30 років Перемоги, – розповідає Наталія. – До гуртка «Юний репортер» прийшли найдопитливіші школярі, справжні «чомучки». Хочуть все знати про професію журналіста, прагнуть писати – і я можу їх багато чого навчити.

Професійна, освічена, з досвідом роботи і в журналістиці, і в прес-службах правоохоронних органів (Наталія Маткасимова – капітан міліції), у безвиході згодна була працювати прибиральницею чи продавцем. Навіть один день стажувалася в магазині «Наша ряба». Але зрозуміла, що все це не її. Жінка дуже цінує роботу педагога, але мріє повернутися в журналістику.

Соціальне житло «не світить»

За останні п’ять років нинішня орендована подружжям квартира – дев’ятий тимчасовий прихисток. Гостювали в родичів на Житомирщині, жили на базі для переселенців у Білгороді-Дністровському, орендували квартири в Києві.

– У цій квартирі господарі залишили вузеньке ліжко і шафи. Милосердні люди допомогли з меблями, зі шторами на вікна, з килимом на підлогу, з іншими речами, – Наталія тепло згадує кожного благодійника, зі щирою вдячністю за підтримку в часи скрути й відчаю.

Маткасимови (до війни фінансово стабільна родина), які постійно рятували від скрути інших, ніяк не звикнуть до «побирання», до статусу «чужаків».

– Люди приносили нам продукти, одяг, а синові – іграшки, – не стримує сліз Наталія. – Так і вижили. Підтримка звичайних людей зігріває серце. Та постійно мусимо доводити чиновникам і місцевій владі, що маємо досвід і знання, що можемо бути корисними громаді.

Віднедавна Маткасимови мають постійну реєстрацію і по праву вважають себе жителями Бобровиці. У своєму приватному будинку їх прописав Віктор Акінцов. Стали на квартирний облік.

У лютому цього року отримали листа за підписом заступниці міського голови Лариси Петько про відсутність можливості співфінансування заходів, передбачених пунктом 3 урядової постанови «Про затвердження Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам та здійснення заходів щодо підтримки територій, що зазнали негативного впливу внаслідок конфлікту на сході України». Йшлося в листі також про відсутність вільних житлових приміщень комунальної власності міської ради.

За словами Бобровицького міського голови Тетяни Ковчежнюк, соціального житла потребують і чорнобильці, і багатодітні родини, й інші пільгові категорії громадян, які роками чекають власного даху над головою.

Голова Чернігівського обласного відділення УСВА Олександр Соколов надіслав звернення до генерального директора товариства «Земля і воля», Героя України Леоніда Яковишина з проханням посприяти в отриманні житла Маткасимовим – родині, що опинилася в скрутних життєвих умовах. Можливість допомогти є, адже триває будівництво житлового комплексу (три багатоквартирні будинки) для працівників цього ТОВ. Звернулися з вірою в милосердя Леоніда Яковишина, впливового керівника не лише в районі.

Надавати кредити на придбання житла внутрішньо переміщеним особам не поспішають і банківські установи. Тим більше, з такими доходами, як у цієї родини.

– Бобровичани не дали і не дадуть й надалі пропасти родині Маткасимових, – запевнила в телефонній розмові очільниця центру соціального захисту населення Бобровицької райдержадміністрації Ганна Тимко.

Але людської доброти замало для розв’язання житейських проблем і цієї родини, й інших переселенців, які проживають в районі.

Дитина, нажахана війною

Вибухи, яскраві спалахи, свист куль і розриви снарядів не минули безслідно для дитини. Маленький Марат тоді дуже злякався. Фахівці кажуть, що його проблеми зі здоров’ям – наслідки тих фатальних днів. Отож хлопчина, крім дитячого садка, відвідує ще й заняття в Бобровицькому інклюзивному центрі.

Він похвалиться мені не тільки іграшковим біноклем, малюнками й саморобками, але й дипломом лауреата районного фестивалю творчості людей з особливими потребами «Повір у себе, і в тебе повірять інші». Тепер у моїй квартирі «житиме» веселе кольорове слоненя, а хлопчик готуватиме нові гостинці.

Марат із радістю каже, що він, як і тато, теж «грамотний». Тобто також має грамоту. Залюбки читає, вчить англійську мову, добре орієнтується в аудіо та відеозаписах. Допитливий і непосидючий. Інклюзивна дитина, нажахана війною.

Таким діткам непросто. Маткасимови це добре знають.Задля сина вони готові пережити будь-які негаразди й труднощі. Війна позбавила їх багато чого, але не перекреслила віру в людей і в себе.

– Не маємо права здаватися в полон проблемам і житейським негараздам, – додає Наталія на прощання. – Син – наше ясне сонечко. Отож, все здолаємо і переможемо.

Ольга ЧЕРНЯКОВА. 

Фото автора, Сніжани Божок і з родинного архіву.


Люди і час

Несли службу и днем, и ночью

       – Война – это тяжкий труд психологически, морально и физически. Постоянные обстрелы истощают. Но к этому привыкаешь, как и к любой другой работе, – говорит 57-летний Владимир Пилипенко из Черкасс. Раньше был военным летчиком первого класса. Сейчас – на пенсии.

     – Мечтал быть пилотом с детства, – рассказывает Владимир Пилипенко. – После школы четыре года учился в Черниговском высшем военном авиационном училище летчиков. Работал пилотом и инструктором в Городне Черниговской области. А через два года меня перевели в белорусский город Пружаны. Там освоил новый тип самолета Су-25. Его называют "грач", потому что напоминает птицу. Он одноместный, пилот в нем одновременно и штурман, и стрелок.

Год летчик служил в Афганистане.

    – Боевые удары наносили по базам моджахедов, складам или караванам, которые доставляли оружие и боеприпасы. Цели выявляли заранее или находили их во время летных разведок. Нас обстреливали почти каждый день. Днем понимали, что обстрел начался, когда видели столб дыма. Ночью – вспышки. Надо было вовремя заметить и начать петлять. Если этого не сделать, самолет могли бы сбить. Быстро покидал это место и старался больше не приближаться. В случае серьезного повреждения самолета надо было катапультироваться с парашютом. Меня это обошло, – вспоминает ветеран.

Несли службу ежедневно, без выходных. Вылетали четыре раза в сутки. Полеты были и днем, и ночью. Жили в деревянных бараках по четыре человека. Условий – никаких, только деревянные стены. Когда было немного свободного времени, играли с ребятами в мини-футбол. Сами построили сауну.

После войны в Афганистане Владимир служил в Беларуси. В Украину вернулся в 1992 году. Имеет 180 боевых вылетов. Получил несколько наград.

    – Первые месяцы после возвращения из Афганистана мне трудно было адаптироваться к мирной жизни, – говорит Пилипенко. – Углублял депрессию экономический кризис в Советском Союзе, доживавшем последние годы. Продукты, технику, мебель продавали только по талонам. Большая радость была, когда купил мягкий уголок в квартиру. Никакой реабилитации военным не предлагали. Спиртным гасили воспоминания. Мое самое ужасное – смерть товарища Бори Гордиенко. Его сбили в последние дни войны возле  Кабула.

В Умани Черкасской области семь лет был командиром пилотажно-демонстративной группы "Украинские казаки".

      – На самолетах А-39 демонстрировали мастерство в Киеве, Одессе и Виннице. Выступали в столице на пятой годовщине независимости Украины. Со мной летал Владимир Топонарь – пилот, который был за штурвалом самолета, упавшего во время авиашоу на Скниловском аэродроме во Львове 27 июля 2002 года. Тогда погибли 77 человек, 250 получили травмы. Топонаря приговорили к 14 годам лишения свободы, в 2007 году был помилован. Это был высококлассный пилот и амбициозный человек с собственным "я". Трагедия в 2002-м произошла из-за его ошибки. Во время выполнения фигуры высшего пилотажа "ухо" Володя должен был набрать скорость, а затем снизить самолет. Да высоты он немного недобрал и зацепил землю. Для пилота это конец карьеры. Володя психологически сломался. В одну секунду все для него закончилось.

Владимир Пилипенко ушел в отставку в 1998-м.

     – В Украине тогда было трудное положение. Полетов становилось меньше. Из-за нехватки финансирования нашу летную группу сократили. После увольнения переехал в Черкассы. Больше не летаю. С товарищами поддерживаем связь. На встречи приезжают много ветеранов-«афганцев» из Беларуси, России и Объединенных Арабских Эмиратов. Стараемся избегать политических тем. Белорусы постоянно расспрашивают о войне на Донбассе, сочувствуют. А россияне этой темы не затрагивают.

Ирина ШЕВЧЕНКО.


Династія військових

 

     Багатодітний батько з Великої Василівки на Одещині Михайло Іванович Левицький — уродженець села Луги Чечельницького району Вінницької області. Строкову службу проходив у Туркестанському військовому окрузі й на території Афганістану. 

     Пройшовши у Севастополі вишкіл на мічмана/прапорщика, продовжив службу в Одеському військовому окрузі. Після розпаду Радянського Союзу прийняв присягу на вірність Україні.

     Демобілізувавшись 1997 року, переселився в Любашівський район Одеської області. Небайдужий до проблем села, глава родини пішов у депутати сільради. 

     Михайло Левицький був головою Троїцької районної спілки УСВА, яка за підтримки місцевої влади і меценатів відкрила у центрі міста пам’ятник воїнам-«афганцям». 

     У жовтні 2017 року Михайло підписав трирічний контракт з Військово-морськими силами.  Старший прапорщик проходить службу у КМП ВМС ЗСУ (32-й реактивний артилерійський полк) на посаді старшини батареї. 

     Старший син Михайло служив контрактником напередодні збройного конфлікту на сході країни. Повернувшись до мирного життя, виховує з дружиною двох доньок.  

     Ганна Левицька пов’язала свою долю зі Збройними силами у 2016 році. Зараз навчається в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.

     Два роки тому став морським піхотинцем, як і його батько, син Іван, поповнивши лави 32-го реактивного артилерійського полку. Свою військову кваліфікацію матрос другий рік підвищує в Одеському військово-морському коледжі. Цього року зв’язав свою долю з ВМС ЗСУ й син Ігор. Служить у тому ж полку, де батько і брат  Іван.   

     Виявила бажання поповнити ряди захисників Вітчизни ще одна донька родини Левицьких — Наталія школярка. А Ярослава ще вирішує, яку професію обрати. 

     Вибором своїх дітей батько пишається. У Михайла Левицького за плечима багаторічний досвід служби в армії,  тому дітям є на кого рівнятися й з кого брати приклад.

 

Юрій ФЕДОРЧУК.


Широка доля Ростислава Широкого


Можна з певністю стверджувати, що життя Ростислава Широкого увібрало в себе чи не весь перебіг подій сучасної епохи. Адже того, що пройдено ним у Афганістані і в зоні чорнобильського лиха, вистачило б на кількох... 

У долю юнака із Шепетівки вітри історії увірвалися під час служби в армійських лавах. Спочатку навчання, потім перші кроки трудової біографії на артбазі, водійські «досаафівські» курси уПолонному. 

       – 3 липня 1979 року призвали до армії. Потрапив у «залізну» дивізію Прикарпатського військового округу, що дислокувалася тоді у Рава-Руській. 10 січня 1980 року нас потягом відправили, як кажуть, у невідоме. 22 січня прибули у Термез. Почувалися, мов коти у мішку. Загадковою для нас була й фраза, кинута генералом: «Замість тих, хто пішов за Амудар’ю…». 

Спали у боксах при повній екіпіровці. Так тривало кілька днів. Потім усіх підняли по тривозі, посадили у літак. Уже в польоті нам сказали, що перетнули повітряний кордон Афганістану. 26 січня 1980 року наш військово-транспортний Ан-12 приземлився в аеропорту Баграма, — пригадує ті далекі події Ростислав Григорович. — Уже тепер, через десятки років, аналізуючи все, що передувало нашій відправці до Афганістану, мимоволі робиш висновок, що нас ще у ПрикВО заздалегідь готували до тієї місії. Адже військові тривоги чергувалися одна за одною, у казармах практично не спали…

Про тодішні враження годі й говорити. Адже ми були, по суті, першою хвилею Обмеженого контингенту. З військового аеродрому в Баграмі (як з’ясувалося, ми там опинилися, бо летовище у Кабулі тоді не прийняло наш літак) ми рушили автоколоною до афганської столиці. Уже дорогою, коли лунали обстріли, відчули, що йде війна.

— Я був водієм БТРа. Правда, в армії панував ще й військову спеціальність хіміка-розвідника, яка теж відіграла свою роль у біографії. Тоді було завдання охороняти Кабульський аеропорт, оскільки й обстріли міста, і різні диверсії почалися того ж року. Ходили у рейди, бо душмани норовили підібратися, аби пошкодити як саме летовище, так і військові й цивільні літаки, зокрема,  міжнародних авіаліній. Важкий то був рік, — каже Ростислав Григорович. — Не було у нас практично нічого. Спали в автомобілях, хто де. Намети отримали вже згодом, а ліжка у нас лише в листопаді з’явилися, практично через півроку спання на саморобних лежанках…

Пригадує воїн-«афганець» і першу військову операцію у квітні 1980 року. Тоді на аеродром Кабула «Грачі» примусили сісти повітряного порушника з Пакистану, кордон з яким був тоді відкритим. Тієї пори почастішали бойові дії.

До всього додавалася й важка атмосфера самої служби, бо з майже вісьмох десятків бійців його зенітно-артилерійської батареї лише п’ятеро були «стройовиками», решта ж — «приписні» з середньоазійських радянських республік, відірвані від сімей. Проте до кінця березня їх замінили більш надійними армійськими кадрами. По периметру аеродрому велося постійне бойове чергування оперативних груп, розрахунків «Шилок», «Стріл» тощо.

Багато чого доводилося робити вперше, звикати до важких місцевих умов. Техніка, яка прибувала з Союзу, часто виходила з ладу, та люди витримували, здається, неможливе. Бувало, бачиш бійця, який сам вагою заледве до півсотні кілограмів дотягує, а несе на собі амуніцію, яка важить значно більше. А скільки «експериментальних» одностроїв довелося зносити, поки вибрали підходящий варіант. Що там казати, тоді на людях випробовували не лише практичність «мабути», а й багато чого іншого…

У той, перший, рік не лише нагороди оминали своїх героїв, а й не говорилося навіть про обставини і місце загибелі бійців. Це вже згодом рідні дізнавалися про «вантаж-200», що прибував з «чужої» війни, яка тривала у далекій країні гір. Навіть листи, які прямували спершу через Москву, доходили до адресата через місяць  у пошкодженому стані.

Служба в Афганістані для Ростислава Широкого тривала до 26 липня 1981 року. За цей час втратили шість побратимів, які полягли під час засідок і диверсій.

Демобілізувався, коли дочекався заміну. Далі були незабутні дні повернення у рідну Шепетівку. Ще з півроку не міг звикнути, що навколо не війна, а мирне життя…

Для колишнього воїна почалися трудові будні, спершу — на знайомій артбазі, потім —у  військовому лісгоспі. Незабаром одружився. Молода сім’я Широких уже й раділа поповненню – сину і доньці, як з військкомату несподівано прийшла повістка.

— Саме був початок 1987-го. У повістці йшлося, щоб протягом 1-2 лютого прибути у комісаріат для проходження медкомісії, – продовжує, мовби перегортаючи чергову сторінку свого життя, Ростислав Григорович. — Звісно, тоді уже всі знали про чорнобильську трагедію, однак не могли второпати, для чого така поспішність з перевіркою резервістів. А потім знову повістка: 16 лютого прибути на збори, мовляв, буде підвищення кваліфікації. Проте усіх відразу посадили в автобус і відправили на ЧАЕС. По суті, як і багатьох інших, відірвали від сім’ї, від дітей, незважаючи ні на вік, ні на становище…

Отоді й згадали про мою армійську спеціальність. Тож став я на новому місці хіміком-розвідником дозиметричного контролю. Коротше кажучи, це як своєрідний спецназ у Чорнобильській зоні, який іде попереду й визначає, де яка радіаційна небезпека для тих, хто прибув ліквідовувати наслідки аварії на атомній станції. Своєрідна передова отого невидимого фронту.

Проживали у селі Радча на Житомирщині, яке зазнало відселення. Звідти їздили обстежувати рівень радіаційного забруднення у місто Прип’ять, на ЧАЕС, у Білорусію. Умови проживання були хорошими, а ще «шикарною» була доза назбираних мікрорентгенів, загальну кількість яких годі й обрахувати. А оскільки потрібних фахівців не поспішали додому відправляти, то й її норма постійно зростала – з 3 бер дійшла аж до 24 бер. А зона, здавалося, ще «дихала» радіацією, поруч зі станцією стояв «рудий» ліс, який теж випромінював десятки рентгенів. Отих бойових виїздів з рентгенами уже набралося стільки, що вже й тоді можна було нам інвалідність давати. Та багато чого не враховували, вірніше, приховували, аби той «перебор» не афішувати.

Через це й зібрали нашвидкуруч комісію, яка дала зелену дорогу в рідні краї. Словом, «партизанів», на яких у ті дні, місяці практично все трималося, відпускали, як кажуть, з легкою душею і з найменшими зобов’язаннями.

       Повернувся додому 4 травня 1987 року. Це – замість місяця, як нам обіцяли, перебування у зоні, — говорить Ростислав Григорович.

А далі знову життя пішло своїм ходом, з одвічним потоком проблем, зокрема ветеранських і чорнобильських. Адже відколи у 2010 році поспіла пора заслуженого відпочинку, то учаснику бойових дій, інваліду війни, чорнобильцю другої категорії, на жаль, не раз довелося зустрітися з бюрократичною заскорузлістю, а то й просто затятою «куцою» пам’яттю, яка щодо таких категорій населення має якусь дивну «хронічну» послідовність на державному рівні.

Проте пережите з долі так легко не викинеш…


Володимир НИТКА.


Ростислав ШИРОКИЙ (праворуч) з побратимом під час служби в Афганістані.


Зверніть увагу!


Щоб про подвиг знали земляки


      У лютому 2019 року в районній газеті «Сельская новь» Троїцького району Луганської області було опубліковано мій матеріал про двох воїнів-«афганців», які мешкали на той час у населеному пункті. Був і третій воїн, який теж проходив службу в Афганістані, але, на жаль, помер 2014 року в РФ. 

      Про нього немає згадки у книзі про воїнів-інтернаціоналістів Троїцького району, тому що він був призваний на військову службу не Троїцьким РВК, а Сєвєродонецьким МВК. Це Андрій Анатолійович Самойленко 1967 року народження, нагороджений медаллю «За відвагу». 

       Я вирішив відновити справедливість і по можливості зібрати матеріал для статті про воїна, уродженця села Ольшани Троїцького району Ворошиловградської (нині Луганської) області, який мешкав з родиною у селі Привілля цього району. 

          На військову службу був призваний 29 травня 1985 року. Після проходження навчального підрозділу в узбецькому місті Чирчик з 27 жовтня 1985 по 6 травня 1987 року виконував інтернаціональний обов’язок у Афганістані в 668-у окремому загоні 15-ї окремої бригади спеціального призначення (в/ч пп 44653) в місті Баракі провінції Логар. Указом  Президії Верховної Ради  СРСР від 17 березня 1987 року нагороджений медаллю «За відвагу». Ось і всі дані про його службу в ДРА, які вдалося зібрати. 

             Після демобілізації А. А. Самойленко виїхав на заробітки на північ Росії. Зі слів його родичів, у подальшому одружився, в родині народилася донька. Мешкав у Воронезькій області, де раптово помер. З нашого регіону ніхто разом з Андрієм Анатолійовичем не служив, тому розповісти про нього поки що нікому. 

           Його друзі та однокласники повідомили, що знають про службу Андрія в Афганістані, але про неї він мало що розповідав. Коли повернувся зі служби в рідне село, то разом з ним приїхали і три його побратими. За непідтвердженими даними, один із них був з Сочі (його пораненого Андрій виносив з поля бою), інший – з Ростовської області, а третій – з України. Ще є кілька фотографій воїнів-десантників, серед яких і наш земляк.

           Хотілося б знайти товаришів по службі, які можуть надати більше інформації про цю людину. Вважаю, він вартий  того, щоб про нього знали земляки.

Віктор СИДОРЕНКО.


Доброта і милосердя здолають всі недуги

Ми часто у своєму житті чуємо такі слова як доброта, сердечність, людяність, милосердя, чуйність. А ще – що нам вчасно потрібно підтримати чи то словом, чи ділом не тільки близьку тобі людину, а й зовсім незнайому, яка потрапила  в біду.

Колись у дитинстві моя мама говорила, що допомагати знедоленому, нещасному, поділитись шматком хліба, дати притулок бездомному, врятувати хворого чи просто подати руку людині, яка спіткнулась, є чи не найбільшим проявом доброти і милосердя. 

     Що ж таке доброта і милосердя? Доброта – це найбільша цінність нашого життя. Це саме та якість, що коштує так дешево, але цінується так дорого. Її не може ніхто купити ні за які гроші, вона ще змалечку збирається по краплині в кожному з нас. Не існує недобрих людей, є люди, які не хочуть бачити в собі доброти.

     Щиросердечність, співчуття, любов на ділі, здатність відгукнутися на чужий біль – ось що таке милосердя. Людям милосердним прийнятне співчуття  чи до сироти, інваліда, чи до важкохворого, чи до тих, хто потрапив у біду. Насамперед милосердя повинні відчувати від нас наші батьки. 

     Я не знаю, бо не можу і не маю права сам про себе говорити, який я. Нехай краще про це говорять люди чи мої вчинки.

   Нещодавно я потрапив до лікарні з важким недугом. Лікарі призначили ліки не тільки дороговартісні, а ще й дефіцитні. Дякуючи Богу, я зрозумів, що, крім родини, є ще щирі, доброзичливі друзі, знайомі, готові у тяжку годину протягти руку допомоги. Я щиро вдячний Шепетівській Спілці ветеранів Афганістану, побратимам з Хмельницького, Славути, Нетішина, Красилова, Кам’янець-Подільського і всім тим, хто допоміг подолати недугу. Усім Вам низький уклін.


Володимир ПИПИЧ, 

член Шепетівської СВА, 

учасник бойових дій в Афганістані.

      Володимир ПИПИЧ (у центрі) з онучкою Валентиною і побратимами.


Конкурс 


Лунали патріотичні пісні


У Закарпатському обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Красного поля провели п’ятий щорічний конкурс патріотичної пісні.

Конкурс започаткований начальником ліцею полковником Ю. М. Захаровим, який має досвід бойових дій в Афганістані.

Змагалися взводи у двох номінаціях: «Пісня на афганську тематику» і «Патріотична пісня». Цікавим було виконання пісень ліцеїстами під гітару, адже інструмент передає найтонші пориви людської душі, а пісня відображає силу й відвагу людей, які брали участь у бойових діях в Афганістані. Порадували ліцеїсти нестандартним виконанням патріотичних пісень.

Журі оцінило рівень підготовки ліцеїстів, старанність і творчий підхід. Учасники і глядачі отримали позитивні емоції та хороший настрій. Переможці нагороджені дипломами.


Прес-служба Закарпатського обласного ліцею-інтернату.


Нове видання


Спокою минуле не дає


Є люди, яких не помічаєш поміж сотень інших, а поговориш – і відчуєш: перед тобою особистість, багата внутрішнім світом людина. Саме такий письменник Анатолій Скрипнік.

Читачі Золотоніщини вже чотирнадцять років мають можливість насолоджуватися прозою і поезію Анатолія Олександровича. Усі свої нові видання  він дарує районній бібліотеці. Він  частий гість у Коробівській сільській бібліотеці, презентував свою творчість у Новодмитрівському НВК,  його запрошують на різні заходи у міста області.

Народився  Анатолій Олександрович в Адлері. Вищу освіту здобув у Тбіліському вищому військовому командному артилерійському училищі. Військову службу проходив у Грузії, Казахстані, Німеччині, Афганістані, Україні, закінчив на Черкащині, у Золотоніській військовій частині, у 22-й зенітно-ракетній бригаді. Загалом має 26 років стажу в Збройних Силах, підполковник у відставці.

Роки летять із шаленою швидкістю. Залишились одиниці ветеранів Другої світової війни, порідшали ряди воїнів-«афганців». Анатолію Скрипніку, людині, яка пройшла пекло Афгану, надзвичайно болісно відлунюють минулі  військові події, не дає спокою вже сучасний стан на сході. Торік світ поезії  Золотоніщини  поповнився ще однією збіркою  «Нам  спокою минуле не дає».

У Золотоніській районній бібліотеці для дорослих і дітей  для сільських бібліотекарів і читачів відбулася презентація нової збірки. Разом із автором до бібліотеки завітали Олександр Кирко, Оксана  Нетудихатка, вірші яких увійшли у презентовану збірку, Тетяна Нерівна. 

Життєві стежки звели Анатолія Скрипніка з Олександром Кирком, спілкування переросло у справжню чоловічу дружбу.

Ведучі Діна Вовк і Галина Безкровна знайомили присутніх із творчими доробками письменників-земляків, а вони у свою чергу розповідали про щасливі хвилини творчості. 

 2019 року вийшла нова книга Олександра Кирка «До денця». У новій збірці Анатолія Скрипніка знайшли своє місце  його вірші.

 Воїн-інтернаціоналіст Іван Нерівний написав багато віршів. У 2018 році вийшла його перша збірка поезій «Пил Баграма». Вже коли Івана Миколайовича не було серед живих, за підтримки Золотоніської міськрайонної Спілки ветеранів Афганістану, фінансової допомоги небайдужих людей і завдяки зусиллям Анатолія Олександровича за матеріалами, які надала  його дружина, побачила світ друга збірка творів Івана Нерівного «Я любив вас усіх…».

Це останній подарунок живим від патріота, поета, який цінував життя, любив усіх, свою родину. Солдат помирає не тоді, коли його вбивають, не тоді, коли він іде із життя, а коли про нього забувають. Іван Миколайович залишив прекрасні поетичні збірки, які не дають нам право забувати про нього, воїна-«афганця», поета, люблячого сина, батька, чоловіка і просто чудову людину. 

У презентовану збірку теж увійшли вірші Івана Нерівного. З теплотою і щемливим болем згадувала про коханого чоловіка Тетяна Нерівна.

Поезія Оксани  Нетудихатки також представлена у презентованій збірці. Вона закінчила Золотоніський технікум  ветеринарної медицини, а далі її закрутила життєва круговерть – робота, родина. Багатодітна мама пише чудові поетичні твори й прозу. 2016 року  побачила світ її збірка «Не нарікаю я на долю».

Коли в її рідній Коробівці збирали допомогу бійцям у зону АТО, разом із продуктами в пакунки солдатам  клали вітання, серед яких були вірші Оксани. З того часу вона пише вірші про війну на сході.  

Анатолій Олександрович захопив у полон присутніх своїми поезіями, разом із ним  цього дня учасники презентації мандрували  його художнім словом, відкривали глибинний світ людських почуттів і переживань.

Галина БЕЗКРОВНА,

директор Золотоніської районної бібліотеки для дорослих і дітей.


До уваги передплатників


         У зв’язку з пандемією коронавірусу в світі і введенням карантину в Україні порушено графік виходу газети.  Редакція повертає читачам заборговані номери. №7-8 (655-656) – за квітень, наступні випуски – за звичайною нумерацією.   

З повагою – Валерій СІЧЕВИЙ,

головний редактор газети «Третій тост».

 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов