Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Газета «ТТ» №13-14 (661-662) липень 2020 рік.

Самый главный десантник

Десантник №1 генерал армии Герой Советского Союза Василий Филиппович Маргелов командовал Воздушно-десантными войсками в 1954 – 1959 и 1961–1979 годах. Лауреат Государственной премии СССР, кандидат военных наук.

Василий Маркелов родился 27 декабря 1908 года в Екатеринославе (ныне – Днепр), в семье выходцев из Белоруссии. Отец — Филипп Иванович Маркелов, рабочий-металлург, в Первой мировой войне стал кавалером двух Георгиевских крестов.

Фамилия «Маркелов» у Василия Филипповича впоследствии была записана как «Маргелов» из-за ошибки в партбилете.

В 1913 году семья вернулась на родину отца — в местечко Костюковичи Климовичского уезда Могилёвской губернии. Мать, Агафья Степановна, была родом из соседнего Бобруйского уезда. У Василия было два брата – Иван (старший) и Николай (младший) и сестра Мария.

По некоторым сведениям, Василий в 1921 году окончил церковно-приходскую школу. Подростком работал грузчиком, плотником. В том же году поступил учеником в кожевенную мастерскую, вскоре стал помощником мастера. В 1923 году поступил чернорабочим в местный «Хлебопродукт». Имеются сведения о том, что он окончил школу сельской молодёжи, работал экспедитором по доставке почтовых отправлений на линии Костюковичи—Хотимск.

С 1924 года он работал в Екатеринославе на шахте им. М. И. Калинина чернорабочим, затем коногоном, погонщиком лошадей, возящих вагонетки. В 1925 году был направлен лесником в леспромхоз. Работал в Костюковичах, в 1927 году стал председателем рабочего комитета леспромхоза и был избран в местный Совет.

В 1928 году Маргелов был призван в Красную Армию. Направлен учиться в Объединённую белорусскую военную школу им. ЦИК БССР в Минске, зачислен в группу снайперов. Со второго курса — старшина пулемётной роты. В апреле 1931 года с отличием окончил ОБВШ и назначен командиром пулемётного взвода полковой школы 99-го стрелкового полка 33-й территориальной стрелковой дивизии в Могилёве. С 1933 года был командиром взвода в ОБВШ. В феврале 1934 года был назначен помощником командира роты, в мае 1936 — командиром пулемётной роты.

С 25 октября 1938 года командовал 2-м батальоном 23-го стрелкового полка 8-й стрелковой дивизии им. Дзержинского Белорусского Особого военного округа. Возглавлял разведку 8-й стрелковой дивизии, будучи на должности начальника 2го отделения штаба дивизии. На этой должности участвовал в Польском походе РККА в 1939 году.

В годы советско-финской войны (1939—1940) Маргелов командовал Отдельным разведывательным лыжным батальоном 596-го стрелкового полка 122й дивизии. Во время одной из операций взял в плен офицеров шведского Генерального штаба. После окончания войны был назначен помощником командира 596-го полка по строевой части. С октября 1940 года — командир 15-го отдельного дисциплинарного батальона Ленинградского военного округа.

В начале Великой Отечественной войны, в июле 1941 года был назначен командиром 3-го гвардейского стрелкового полка 1-й гвардейской дивизии народного ополчения Ленинградского фронта. В дальнейшем — командир 13-го гвардейского стрелкового полка, начальник штаба и заместитель командира 3-й гвардейской стрелковой дивизии. После ранения командира дивизии П. Г. Чанчибадзе командование на время его лечения перешло к начальнику штаба Василию Маргелову. Под руководством Маргелова 17 июля 1943 года бойцы 3-й гвардейской дивизии прорвали две линии обороны гитлеровцев на Миус-фронте, овладели селом Степановка и обеспечили плацдарм для штурма «Саур-могилы».

С 1944 года Маргелов командовал 49-й гвардейской стрелковой дивизией 28-й армии 3-го Украинского фронта. Руководил действиями дивизии при форсировании Днепра и освобождении Херсона, за что в марте 1944 года был удостоен звания Героя Советского Союза. Под его командованием дивизия участвовала в освобождении народов Юго-Восточной Европы.

В годы Великой Отечественной войны в дивизии В. Маргелова была сложена песня, один куплет из неё:

Песня славит Сокола

Храброго и смелого…

Близко ли, далёко ли

Шли полки Маргелова.

На Параде Победы в Москве гвардии генерал-майор Маргелов командовал сводным полком 2-го Украинского фронта.

После войны занимал командные должности. С 1948 года после окончания Ордена Суворова I степени Высшей военной академии имени К. Е. Ворошилова был командиром 76-й гвардейской Черниговской Краснознамённой воздушно-десантной дивизии.

В 1950–1954 годах — командир 37-го гвардейского воздушно-десантного Свирского Краснознамённого корпуса на Дальнем Востоке.

С 1954 по 1959 год — командующий ВДВ. В 1959—1961 годах был назначен (с понижением) первым заместителем командующего ВДВ. С 1961 по январь 1979 года – на должности командующего ВДВ.

28 октября 1967 года Маргелову было присвоено воинское звание «генерал армии». Руководил действиями ВДВ при вводе войск в Чехословакию (операция «Дунай»).

С января 1979 года был в группе генеральных инспекторов Министерства обороны СССР. Выезжал в командировки в войска ВДВ, был председателем Государственной экзаменационной комиссии в Рязанском воздушно-десантном училище.

За время службы в ВДВ совершил более 60 прыжков. Последний из них — в 65-летнем возрасте.

Жил и работал в Москве. Умер 4 марта 1990 года. Похоронен на Новодевичьем кладбище.

Вклад в становление и развитие ВДВ

В истории Воздушно-десантных войск имя Маргелова останется навсегда. Он олицетворял целую эпоху в развитии и становлении ВДВ, с его именем связаны их авторитет и популярность не только в нашей стране, но и за рубежом, вспоминает о Василии Филипповиче генерал Павел Федосеевич Павленко.

Под более чем двадцатилетним началом Маргелова десантные войска стали одними из самых мобильных в боевой структуре Вооружённых Сил и престижных с точки зрения службы в них. «Фотография Василия Филипповича в дембельские альбомы шла у солдат по самой высокой цене — за комплект нагрудных знаков. Конкурс в Рязанское воздушно-десантное училище перекрывал цифры ВГИКа и ГИТИСа, а срезавшиеся на экзаменах абитуриенты по два-три месяца, до снегов и морозов, жили в лесах под Рязанью в надежде, что кто-то не выдержит нагрузок и можно будет занять его место. Дух войск витал настолько высоко, что вся остальная Советская Армия зачислялась в разряд «соляры» и «шурупов»», — рассказывает полковник Николай Фёдорович Иванов.

Вклад Маргелова в формирование Воздушно-десантных войск в их нынешнем виде нашёл отражение в шуточной расшифровке аббревиатуры ВДВ — «Войска дяди Васи».

Теория боевого применения

В военной теории считалось, что для немедленного использования ядерных ударов и сохранения высоких темпов наступления необходимо широкое применение воздушных десантов. В этих условиях Воздушно-десантные войска должны были полностью соответствовать военно-стратегическим целям войны и отвечать военно-политическим целям государства.

По словам командующего Маргелова, «чтобы выполнять свою роль в современных операциях, надо, чтобы наши соединения и части были высокоманёвренными, укрытыми бронёй, обладали достаточной огневой эффективностью, хорошо управляемы, способны десантироваться в любое время суток и быстро переходить к активным боевым действиям после приземления. Вот, по большому счёту, идеал, к которому мы должны стремиться».

Для достижения поставленных целей под руководством Маргелова была разработана концепция роли и места ВДВ в современных стратегических операциях на различных театрах военных действий. На эту тему Маргеловым написан ряд работ, а также успешно защищена кандидатская диссертация и решением Совета Военной ордена Ленина Краснознамённой ордена Суворова академии им. М. В. Фрунзе присвоено звание кандидата военных наук. Также в практическом плане регулярно проводились учения и командирские сборы ВДВ.

Необходимо было преодолевать разрыв между теорией боевого применения ВДВ и сложившейся организационной структурой войск, а также возможностями военно-транспортной авиации. Вступив в должность командующего, Маргелов получил войска, состоящие, в основном, из пехоты с лёгким вооружением и военно-транспортной авиации в качестве составной части ВДВ, которая была оснащена самолётами Ли-2, Ил-14, Ту-2 и Ту-4 с существенно ограниченными десантными возможностями. Фактически ВДВ не были способны решать крупные задачи в военных операциях.

Маргелов инициировал создание и серийное производство на предприятиях военно-промышленного комплекса средств десантирования, тяжёлых парашютных платформ, парашютных систем и тар для десантирования грузов, грузовых и людских парашютов, парашютных приборов. «Технике не прикажешь, поэтому добивайтесь создания в КБ, промышленности, в ходе испытаний надёжных парашютов, безотказной работы тяжёлой воздушно-десантной техники», — говорил Маргелов при постановке задач своим подчинённым.

Для десантников создавались модификации стрелкового оружия, упрощающие его десантирование на парашюте — меньший вес, складывающийся приклад. Специально для нужд ВДВ в послевоенные годы разрабатывалась и модернизировалась новая боевая техника: авиадесантная самоходная артиллерийская установка АСУ-76 (1949), лёгкая АСУ-57 (1951), плавающая АСУ-57П (1954), самоходная установка АСУ-85, гусеничная боевая машина Воздушно-десантных войск БМД-1 (1969). После поступления первых партий БМД-1 в войска было разработано семейство вооружения на её базе: артиллерийские самоходные орудия «Нона», машины управления огнём артиллерии, командно-штабные машины Р-142, радиостанции дальней связи Р-141, противотанковые комплексы, разведывательная машина. Зенитные части и подразделения также оснащались бронетранспортёрами, на которых размещались расчёты с переносными комплексами и боезапасом.

К концу 50-х годов были приняты на вооружение и поступили в войска новые самолёты Ан-8 и Ан-12, которые обладали грузоподъёмностью до 10-12 тонн и достаточной дальностью полёта, что делало возможным десантирование больших групп личного состава со штатной боевой техникой и вооружением. Позднее стараниями Маргелова воздушно-десантные войска получили новые военно-транспортные самолёты — Ан-22 и Ил-76.

В конце 50-х годов на вооружении войск появились парашютные платформы ПП-127, предназначенные для десантирования парашютным способом артиллерии, автотранспорта, радиостанций, инженерной техники и др. Были созданы парашютно-реактивные средства десантирования, которые за счёт создаваемой двигателем реактивной тяги позволяли приблизить скорость приземления груза к нулю. Такие системы позволяли значительно удешевить десантирование за счёт отказа от большого количества куполов большой площади.

5 января 1973 года на парашютодроме ВДВ «Слободка» под Тулой впервые в мировой практике было произведено десантирование на парашютно-платформенных средствах в комплексе «Кентавр» с военно-транспортного самолёта Ан-12Б гусеничной боевой бронированной машины БМД-1 с двумя членами экипажа на борту. Командиром экипажа был сын Василия Филипповича, старший лейтенант Александр Маргелов, а механиком-водителем — подполковник Леонид Зуев.

23 января 1976 года также впервые в мировой практике произвела мягкую посадку на парашютно-реактивной системе в комплексе «Реактавр» БМД-1, которая была десантирована из того же типа самолета и также с двумя членами экипажа на борту — майором Александром Маргеловым и подполковником Леонидом Щербаковым. Десантирование производилось с огромным риском для жизни, без индивидуальных средств спасения. Через двадцать лет за подвиг семидесятых годов обоим было присвоено звание Героя России.

Труды

Маргелов В. Ф. Воздушно-десантные войска. — М.: Знание, 1977. — 64 с.

Маргелов В. Ф. Советские Воздушно-десантные. — 2-е изд. — М.: Военное издательство, 1986. — 64 с.

Почётные звания

Герой Советского Союза (1944); лауреат Государственной премии СССР (1975); Почётный гражданин Херсона; Почётный солдат воинской части.

Память

Приказом министра обороны СССР от 20 апреля 1985 года В. Ф. Маргелов зачислен Почётным солдатом в списки 76-й Псковской дивизии ВДВ.

В. Ф. Маргелову установлены памятники в городах: Днепр, Донецк, Симферополь, Мариуполь, Кривой Рог, Сумы, Херсон, Кишинёв, Костюковичи, Рязань и п. Сельцы (учебный центр училища ВДВ), Омск, Тула, Тюмень, Санкт-Петербург (в сквере имени В. Ф. Маргелова), Ульяновск, Иваново, п. Истомино Балахнинского района Нижегородской области. Установлена мемориальная доска в Таганроге. Именем Маргелова названы сквер в Санкт-Петербурге, площадь в Рязани, улицы в Москве, Витебске, Омске, Пскове, Туле и Западной Лице, Улан-Удэ, в Заволжском районе Ульяновска есть проспект Генерала Маргелова.

Офицеры и солдаты-десантники, ветераны ВДВ каждый год приходят к памятнику своему командующему на Новодевичье кладбище в Москве, чтобы отдать дань его памяти. Имя Маргелова носит Рязанское высшее воздушно-десантное командное училище, Нижегородский кадетский корпус (НКШИ).

6 мая 2005 года учреждена ведомственная медаль «Генерал армии Маргелов». В том же году на доме в Москве в переулке Сивцев Вражек, где Маргелов прожил последние 20 лет своей жизни, установлена мемориальная доска.

В честь столетия со дня рождения командующего 2008 год был объявлен в ВДВ годом В. Маргелова. В том же году режиссер Олег Штром снял восьмисерийный сериал «Десантный Батя».

21 февраля 2010 года в Херсоне установлен бюст Василию Маргелову в центре города возле Дворца молодёжи на улице Перекопской.

5 июня 2010 года в Кишинёве был открыт памятник основателю Воздушно-десантных войск, сооруженный на средства бывших десантников, проживающих в Молдове.

25 июня 2010 года в Республике Беларусь (Витебск) увековечили память легендарного командующего. Витебский городской исполнительный комитет весной 2010 года утвердил ходатайство от ветеранов ВДВ назвать улицу, соединяющую улицу Чкалова и проспект Победы, улицей генерала Маргелова. В канун Дня города на улице генерала Маргелова был сдан в эксплуатацию новый дом, на котором установлена мемориальная доска, право открывать которую предоставили сыновьям Василия Филипповича.

Памятник Маргелову, эскиз которого сделан с известной фотографии в дивизионной газете, на которой тот, будучи назначенным комдивом 76-й гв. вдд, готовится к первому прыжку, установлен в Житомире перед штабом 95-й отдельной аэромобильной бригады. Мемориал Маргелову установлен возле КПП 79-й бригады в Николаеве.

Семья

В. Ф. Маргелов был женат трижды, воспитал пятерых сыновей. Геннадий Васильевич (1931) — генерал-майор. Анатолий Васильевич (1938—2008) — доктор технических наук, профессор, автор более 100 патентов и изобретений в сфере ВПК. Виталий Васильевич (1941) — профессиональный разведчик, сотрудник КГБ СССР и СВР России, позже — общественно-политический деятель, генерал-полковник, депутат Государственной Думы. Василий Васильевич (1945—2010) — майор в отставке, первый заместитель директора Дирекции международных связей радиовещательной компании. Александр Васильевич (1945) — офицер ВДВ. 29 августа 1996 года «за мужество и героизм, проявленные при испытании, доводке и освоении специальной техники» (десантирование внутри БМД-1 на парашютно-реактивной системе в комплексе «Реактавр», проведённое впервые в мировой практике в 1976 году) удостоен звания Героя Российской Федерации. Выйдя в отставку, работал в структурах Рособоронэкспорта. Василий Васильевич и Александр Васильевич — братья-близнецы. В 2003 году они в соавторстве написали книгу об отце — «Десантник № 1 генерал армии Маргелов».

Награды СССР

Медаль «Золотая Звезда» № 3414 Героя Советского Союза (19.03.1944);

четыре ордена Ленина (21.03.1944, 3.11.1953, 26.12.1968, 26.12.1978);

орден Октябрьской Революции (4.05.1972);

два ордена Красного Знамени (3.02.1943, 20.06.1949);

орден Суворова 2-й степени (28.04.1944), изначально был представлен к ордену Ленина;

два ордена Отечественной войны 1-й степени (25.01.1943, 11.03.1985);

орден Красной Звезды (3.11.1944);

два ордена «За службу Родине в Вооружённых Силах СССР» 2-й (14.12.1988) и 3-й степени (30.04.1975);

медали.

Удостоен двенадцати Благодарностей Верховного Главнокомандующего.

Награды иностранных государств

Болгарии, Венгрии, ГДР, Китая, Кубы, Монголии, Польши, Румынии, США, Чехословакии.

Немає «правильних» і «неправильних» ветеранів

17 липня у Рівному зібралися керівники обласних організацій УСВА західного регіону країни на чолі з головою Української Спілки ветеранів Афганістану Сергієм Червонопиським для напрацювання стратегії подальшої роботи в період карантинних обмежень, відзначення 30-ї річниці створення організації та участі ветеранської спільноти регіону в наступних виборах до місцевих рад.

Міський голова Володимир Хомко взяв участь у робочій зустрічі представників Рівненської, Хмельницької, Вінницької, Волинської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської областей.

Після офіційної частини зустрічі Сергій Червонописький, Володимир Хомко, делегації обласних організацій УСВА, ветерани війни в Афганістані поклали квіти до пам'ятника загиблим у локальних війнах.

Ветеранська спільнота має бути неподільною, заявив голова Рівненської облдержадміністрації Віталій Коваль під час зустрічі з головою УСВА Сергієм Червонопиським і керівниками обласних осередків УСВА західного регіону.

– На Рівненщині ми створюємо територію рівних можливостей. Тому в нас немає «правильних» і «неправильних» ветеранів. І учасники АТО, і «афганці» – всі вони учасники бойових дій. Саме тому представники Спілки ветеранів Афганістану також включені до координаційної ради ветеранів, учасників бойових дій при облдержадміністрації. Усі разом і працюватимемо над створенням ветеранського простору в області, – наголосив Віталій Коваль.

Під час зустрічі обговорено питання реабілітації учасників бойових дій у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни у селищі Клевань Рівненського району.

Прес-служба УСВА.

Пам’ятна медаль

Компанія «Гарант і партнери» пропонує для учасників бойових дій в Афганістані ювілейну нагороду – медаль «90 років Повітряно-десантних військ». Пам’ятна медаль у комплекті з посвідченням (можна також замовити футляр) доставлятиметься в усі регіони України поштовими службами.

Більше інформації – за телефоном (050) 418-34-63, (098) 363-00-00.

Прес-служба УСВА.

Пісні, які єднають серця

У Борисполі відбувся благодійний концерт групи «Ташакор», в якому взяв участь Заслужений артист України, відомий автор-виконавець Альберт Салтиков.

Артисти зібралися для того, щоб підтримати побратима, воїна-«афганця» Володимира Возбранного, який бореться з тяжкою хворобою. Допомогу в організації і проведенні благодійного концерту надали Спілка ветеранів Афганістану та Асоціація учасників АТО Бориспільщини.

Група «Ташакор» за невеликий відрізок часу стала популярною в Україні та за її межами. Воїни-«афганці» підібрали унікальний репертуар військово-патріотичних пісень, автор багатьох з них – Альберт Салтиков. З 2014 року він поповнив репертуар композиціями про війну на сході України. Фактично це живий музичний літопис сучасності.

Колектив постійно запрошують до участі в обласних, міських, районних заходах, які проводять організації УСВА. Члени колективу активно займаються військово-патріотичним вихованням молоді, волонтерською діяльністю, регулярно відвідують бійців у зоні бойових дій на сході України.

Група провела понад 350 концертів по всій Україні, бере участь у багатьох патріотичних фестивалях. Концерти проходять на бойових позиціях у сотнях метрів від лінії розмежування. Бійці АТО-ООС, незважаючи на побутові труднощі і погоду, завжди зустрічають артистів з особливою теплотою. Виступи в різних підрозділах проходять в обстановці душевного тепла і щирої солдатської вдячності. Кожну пісню зустрічають бурхливими оплесками. Бійці просять артистів приїздити частіше, адже для них моральна підтримка поряд з волонтерською допомогою завжди безцінна.

Альберт Салтиков – професійний військовий, юрист, політик, благодійник, проте наперекір долі вирішив ступити на тернистий шлях співака.

– Не у всіх, звичайно, але іноді приходить період, коли тобі вдається або з’являється можливість втілити в життя те, що у тебе в душі накипіло, залишивши всі обмеження в минулому. У мене це вийшло саме так, – зізнається Альберт. – Коли я вже став бізнесменом, а потім політиком, зміг собі дозволити займатися музикою, відкрив студію, зібрав колектив і так з малого почав займатися новою справою. Спочатку це було хобі, а потім ця справа повністю поглинула моє життя. Іноді жартома говорять, що звання для артиста – дрібниця, але цю дрібницю потрібно ще заслужити і бути гідним її. У мене є пісні-фаворити, які йдуть зі мною по життю. Це одна з перших пісень, яку я присвятив молодшому синові, «Благодарю», «Города-дороги», «Офіцерська честь», потім з’явилися інші, їх багато… Кожна пісня – це наше життя.

Пісня народжується від душі, це не просто набір рим, слів, акордів. Написати одну сходинку і в неї вмістити років десять-п’ятнадцять свого життя, життя знайомих – і коли цей рядок виходить, потім дописую куплети, приспів, мелодію шукаєш, аранжування робиш. Загалом, коли ця пісня виходить, то ти задоволений, як дитина, бо вона вже є, вона вже живе. А далі залежить від глядача – як він її полюбить, як він її відчуватиме, чи знаходить себе в цих піснях – і тоді отримуєш величезне задоволення.

Завжди ми собі ставимо якісь пріоритети, завдання. В Україні вже шостий рік йде війна, і зараз не той час, щоб дозволити собі відпочинок. Мої пісні смислові, дорослі, тим більше військові пісні – взяти хоча б «Іловайський котел». Цю пісню не слухають сидячи, всі завжди встають, плачуть. Ось з такими піснями я і виходжу. Намагаюся додавати радості в життя і трошки світлого смутку.

15 років я багато разів на місяць даю концерти по всій Україні, але у мене вже в крові проводити благодійні концерти як цей, на підтримку наших хлопців, інвалідів, військових. Це було і до війни, а зараз тим більше, роблю це подвійно.

З перших днів війни я поїхав на передову – без преси, без реклами, без телебачення. У землянках, на дошках спали на передовій. Про те, що там діється, мало хто знає, про це не показують по телебаченню. Показують другу, третю лінію, але ніхто не знає, в яких умовах перебувають наші хлопці на першій лінії.

Головне для мене – щоб Бог дав ще сил, щоб я йшов, міг максимально робити людям добро, писати пісні, радувати своєю творчістю. А найголовніше – щоб близькі, сім’я були здорові і щоб в Україні не було війни, кожен з нас повинен залишатися людяним.

Уперше єдиний в Україні вітчизняний виконавець висококласного шансону Альберт Салтиков отримав право на ексклюзивні концерти від спадкоємців Володимира Висоцького, зокрема діти і дружина Марина Владі офіційно підтвердили цей факт. Сьогодні Заслужений артист України, поет і композитор Альберт Салтиков займається підготовкою грандіозного проекту: цього року він під час турне по всій країні виконуватиме легендарні пісні Висоцького у своєму неповторному стилі. Будуть представлені також власні пісні й хіти, які увійшли до збірки золотої колекції шансоньє.

Upmp.news.

Учасники благодійного концерту Леонід МУХІН, Альберт САЛТИКОВ, Валентин ГИРА і Леонід ГОРОБЕЦЬ.

Генеральне прибирання

Члени Сумської обласної організації «Спілка ветеранів Афганістану» і міської організації УСВА провели генеральне прибирання території біля меморіалу загиблим воїнам-інтернаціоналістам і «афганської» церкви Іоанна Воїна.

Напередодні відзначення Дня Повітряно-десантних військ до суботника долучилися не лише ветерани Афганістану, а також й учасники бойових дій АТО-ООС. Спільними зусиллями вже за три години територія знову набула оновленого, охайного вигляду.

Голова СОО «СОВЕАФ» Анатолій Линник і голова СМО УСВА Володимир Рикун висловлюють вдячність кожному, хто знайшов вільний час і допоміг у прибиранні, вшанував пам’ять загиблих героїв-земляків.

Прес-служба «СОВЕАФ».

Зверніть увагу!

Поможем боевому побратиму

В адрес председателя УСВА С. В. Червонопиского пришло письмо от исполняющего обязанности председателя Луганской областной организации УСВА С. А. Олейника с просьбой помочь боевому побратиму К. В. Толстопятенко.

В период с 7 по 10 июля произошла чрезвычайная ситуация – сильнейший лесной пожар на территории Северодонецкого и Новоайдарского лесоохотничьих хозяйств Луганской области. Как сообщил начальник ГУ ДСНС Украины в Луганской области М. Пшик, пожар унес жизни пяти человек и уничтожил около 5 тысяч гектаров леса (10% общей площади лесного массива), повредил жилые дома и хозяйственные постройки в 41 домохозяйстве, уничтожил до основания 35 домов в селе Смоляниново, 80 домов в дачном кооперативе. К ликвидации пожара были привлечены спасательные подразделения из Донецкой, Харьковской, Полтавской, Днепропетровской областей.

Ориентировочный размер убытков, причиненных этой чрезвычайной ситуацией, только от потери лесных насаждений составляет более 450 миллионов гривен. Окончательный общий размер ущерба еще устанавливается.

Среди тех, у кого пожар уничтожил все до основания (жилой дом, хозпостройки, живность и т.п.), оказался и наш боевой побратим К. В. Толстопятенко, воин-пограничник, служивший в Афганистане с 1981 по 1982 год.

Луганская областная организация УСВА оперативно включилась в работу по оказанию помощи пострадавшим от этой страшной трагедии: представители организации участвовали в разборе последствий пожарища, в том числе и на усадьбе К. В. Толстопятенко, а также организовали сбор средств, на которые приобрели и вручили его семье пылесос, телевизор, стиральную машину и набор посуды. В дальнейшем планируется передать семье нашего побратима еще и денежные средства.

В соответствии с законами боевого братства члены УСВА – областные организации и физические лица должны оказать посильную помощь нашему побратиму, попавшему в эту страшную беду.

Номер банковской карты К. В Толстопятенко: Приватбанк, № 5168 7573 5912 3769.

Константин Толстопятенко и его супруга благодарны за моральную поддержку и возможную денежную помощь.

Председатель Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) Сергей Червонопиский обращается к председателям областных, городских и районных организаций УСВА с просьбой оказать помощь боевому побратиму.

Пресс-служба УСВА.

В організаціях УСВА

Дотримуються меморандуму про співпрацю

22 липня заступник голови Хмельницької обласної ради Валерій Лесков, заступник голови облдержадміністрації Оксана Ситницька провели зустріч з активом громадських організацій ветеранів Афганістану.

На засіданні були присутні керівники департаментів, управлінь облдержадміністрації, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади, які відповідають за питання забезпечення прав і гарантів інвалідів війни та учасників бойових дій.

Голова Хмельницької обласної організації УСВА Микола Приступа (на знімку) інформував присутніх про співпрацю членів організації з обласною владою. Також було порушено питання дотримання соціальних гарантій: забезпечення медичною допомогою, пільговим проїздом, забезпечення учасників бойових дій житлом, медичне обслуговування і санаторно-курортне лікування, фінансова підтримка діяльності громадських організацій ветеранів Афганістану і більш широке залучення їх членів до заходів з військово-патріотичного виховання молоді тощо.

Водночас Микола Приступа заначив, шо воїни-інтернаціоналісти не стоять осторонь, а активно беруть участь в антитерористичній операції і волонтерському русі.

Учасники зустрічі, а це і члени обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, і представники міських і районних осередків громадських організацій, мали змогу безпосередньо поставити запитання відповідним спеціалістам і отримати на них відповіді, а також заслухати коментарі щодо змін у законодавстві.

Валерій Лесков наголосив, що в пріоритеті обласної влади залишається виконання умов підписаного два роки тому тристороннього меморандуму про співпрацю.

– Забезпечення гідного рівня життя учасників бойових дій, осіб з інвалідністю, членів сімей загиблих, створення належних умов для їх життєдіяльності, шанобливе ставлення, необхідність посилення якісної системи соціального захисту – така мета підписаної угоди. І саме цього влада зараз намагається дотримуватись, – зазначив Валерій Лесков.

За результатами зустрічі відповідними структурними підрозділами ОДА будуть опрацьовані й узагальнені дані по області і в розрізі окремих територій щодо проблемних питань, які порушувалися в ході спілкування. І уже далі прийматимуться відповідні рішення, спрямовані на розв’язання таких проблем.

Сайт Хмельницької обласної ради.

Триває ліквідація госпіталів

Незважаючи на те, що 16 червня Верховна Рада України прийняла Постанову «Про недопущення зупинки функціонування госпіталів ветеранів війни під час впровадження другого етапу медичної реформи» № 3235 від 20 березня 2020 року, на місцях продовжується ліквідація медичних установ, які допомагають у лікуванні ветеранам війни, чорнобильцям, ветеранам АТО-ООС.

Постанова передбачає відтермінування переходу на нову систему фінансування госпіталів ветеранів війни через Національну службу здоров’я України на один рік. Крім того, відповідно до постанови зберігається усталений порядок фінансування госпіталів для ветеранів війни шляхом передачі субвенції з Державного бюджету через Міністерство охорони здоров’я України.

На адресу Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) надійшло повідомлення з Первомайська Миколаївської області про закриття терапевтичного відділення Миколаївського обласного госпіталю ветеранів війни, де безкоштовно проходять обстеження і лікування ветерани війни, АТО-ООС, ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС Первомайська і північного регіону області. Причиною закриття є відсутність фінансування на утримання закладу.

Такий перебіг подій викликав обурення людей. 10 липня Первомайське товариство ветеранів Афганістану (голова – В. Йонга) організувало і провело акцію протесту з вимогою не закривати відділення Миколаївського обласного госпіталю ветеранів війни.

11 липня відбулася зустріч активу громадських організацій з народним депутатом України Максимом Дирдіним, який після вивчення питання у присутності активу провів телефонну розмову з головою Миколаївської обласної ради В. Москаленком і головним лікарем обласного госпіталю ветеранів війни для збереження подальшого функціонування госпіталю в Первомайську.

Сподіваємося, що шляхи вирішення проблеми знайдуться. І не забуваймо, що разом ми – сила!

Прес-служба УСВА.

Обговорили нагальні проблеми

До офісу Сумської обласної організації «Спілка ветеранів Афганістану» завітали начальник і головний спеціаліст відділу Міністерства ветеранів України в Сумській області Микола Бордюгов і Сергій Стороженко.

Розмова з посадовцями тривала за участі голови СОО «СОВЕАФ» Анатолія Линника, почесного голови Володимира Артюха, заступника голови, голови Сумської міської організації УСВА Володимира Рикуна, голови міського комітету загиблих у Афганістані Олександри Лимаренко, учасника АТО, члена організації Олексія Валієва, члена СМО УСВА Станіслава Лук’яненка.

Йшлося здебільшого про можливу ефективну співпрацю, нагальні проблеми ветеранів Афганістану: поліпшення житлово-побутових умов, медичне забезпечення, зубопротезування учасникам бойових дій та інвалідам війни, які перебувають на черзі. Говорили й про утримання Сумського обласного клінічного госпіталю ветеранів війни.

Також йшлося про створення традиційної ради учасників бойових дій. Володимир Артюх наголосив, що не можна розмежовувати ветеранів Афганістану та АТО, слід дотримуватися рівності між ветеранами відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Запланували заходи до Дня українських миротворців, який відзначається в країні 15 липня.

Прес-служба «СОВЕАФ».

Урочистості відбудуться восени

Під головуванням заступниці голови Вінницької обласної державної адміністрації Наталі Заболотної відбулося засідання колегії департаменту соціальної та молодіжної політики з актуальних питань діяльності.

Член колегії, голова Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані Петро Кирилішин відзначив, що 25 червня виповнилося 30 років з дня створення і плідної діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Вінницьку обласну організацію було зареєстровано Правлінням УСВА 30 жовтня 1990 року.

Звертаючись до членів колегії, а це депутати обласної ради, представники облдержадміністрації, департаменту соціальної і молодіжної політики та освіти і науки, головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, Петро Кирилішин наголосив на необхідності проведення в області заходів з нагоди цієї події: виділення коштів на придбання житла для учасників бойових дій в Афганістані, надання матеріальної допомоги членам сімей загиблих, оновлення експозицій в музеях і кімнатах пам’яті, присвячених війні в Афганістані, відзначення активістів громадського ветеранського «афганського» руху на Вінниччині.

Члени колегії погодилися, що у зв’язку з обмеженнями, пов’язаними з карантинними заходами, урочистості треба провести у жовтні-листопаді 2020 року. Розглянуто також низку інших актуальних питань.

Прес-служба Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані.

Частина нашої історії

Більше трьохсот шепетівчан брали участь в Афганській війні, не повернулися на Батьківщину Сергій Зайчук, Михайло Франчук і Віктор Длужнєвський. З початку війни померло близько вісімдесяти наших ветеранів. Сумна статистика…

У населених пунктах країни загиблим воїнам-«афганцям» встановлено пам’ятні знаки і меморіальні дошки. У храмах служать панахиди, моляться за спасіння душ загиблих і померлих від ран і хвороб.

У наших серцях ніколи не вщухне біль за тими, хто не повернувся додому, ніколи не зітруться з пам’яті ті дні, що ми провели на чужині, сумуючи за рідними, і ті страшні події, які нам довелося пережити у чужій країні. Наша пам’ять свято зберігає імена полеглих товаришів.

Там, в Афганістані, ми з радістю зустрічали військового листоношу з новинами про рідних. Не забути бойові операції, рейди, захоплення караванів. А скільки сліз батьків було пролито, поки ми були там, скільки молитов прочитано! Наші батьки лягали спати в страху, що вранці прийдуть з військкомату і скажуть: «Вашого сина вбито». У певні моменти їм було ще важче, ніж нам там. Як правило, гинули єдині діти в родині, ламалася гілка роду.

Ми пам’ятаємо сльози радості та обійми близьких, коли повернулися додому. У нашій пам’яті назавжди житимуть події цієї війни. Її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок і матерів.

Про солдатів неоголошеної Афганської війни написано статті, нариси, документальні й художні твори. Ми досі пам’ятаємо пісні, які з фронтовим вітром увірвалися в наше життя.

Але і досі в суспільстві на проблему «афганців» існує два протилежних погляди: одні вважають нас загубленим поколінням, інші – кращою частиною суспільства. Афган – це частина нашої історії, яку потрібно знати, якою б вона не була, з її світлими і темними сторонами. Без минулого не буде і майбутнього.

Сьогодні Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану має непогану базу для виховання молоді. Це світлиця, кімната-музей, де зібрано артефакти тих часів. Ми маємо змогу не тільки розповісти про події, які пережили самі, але й показати, як ми там жили і воювали, чим живемо сьогодні. Маємо бібліотеку з «афганської» тематики, яку збираємо з усіх куточків України і республік колишнього СРСР. Проводимо пошукову роботу своїх земляків, які нині проживають за межами району і призивалися до армії з інших міст і сіл, залучаємо до цього учнів навчальних закладів.

Про воїна-«афганця», а нині священика Анатолія Вересюка, настоятеля Храму Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, знято документальний фільм, а наш побратим Микола Ліончук написав книгу спогадів про земляків-шепетівчан, з якими йому пліч-о-пліч довелося воювати в Афганістані.

Час минає дуже швидко. Як не важко говорити, але нас з кожним роком стає все менше. Ще рідше зараз можемо зустріти ветерана Другої світової війни. Але ми, воїни-інтернаціоналісти, спадкоємці ветеранів старшого покоління, продовжуємо естафету пам’яті, згуртовано боремося за краще майбутнє нашої країни.

Володимир ПИПИЧ,

учасник бойових дій в Афганістані, член Шепетівської СВА.

Ветерани-«афганці» Хмельниччини разом з головою УСВА Сергієм ЧЕРВОНОПИСЬКИМ у Шепетівці біля пам’ятника загиблим в Афганістані воїнам.

Нові видання

Продовжуємо жити у пам’яті в боргу

Документально-публіцистичне ілюстроване видання «У пам’яті в боргу» – це унікальні відомості про героїчних земляків з Голованівського краю Кіровоградщини, яким довелося пройти випробування у горнилі війни.

Свою нову книгу автор-упорядник Євгенія Зінов’єва присвятила всім воїнам-інтернаціоналістам, ветеранам Афганістану та інших локальних воєн, захисникам територіальної цілісності на сході України і волонтерам – вихідцям із Голованівського району, загиблим і тим, хто вижив у війні, всім, хто чесно і до кінця виконав свій військовий і громадянський обов’язок.

«Одним з найкращих матеріалів для патріотичного виховання молодого покоління є ця книга, – пише голова Кіровоградської обласної організації УСВА Віктор Остащук. – Її автор Євгенія Яківна Зінов’єва доклала чимало зусиль, щоб зібрати необхідні документи, поєднати в одному фоліанті цікаві історичні факти і розповіді про учасників Другої світової війни і локальних воєн, а також про захисників нашої Вітчизни, які мужньо стоять сьогодні на східних рубежах. Основна ідея книги – показати трагізм будь-якої війни, яка приносить розруху і горе людям, забирає їх життя. З іншої ж сторони, автор прагне задокументувати мужність і героїзм бійців-земляків, які гідно виконують свій військовий обов’язок, не порушивши присяги».

Євгенія Яківна Зінов'єва – симпатична, мила жінка. Зачаровують її просякнуті добротою очі, ніжна посмішка, її згорьоване материнське серце огортає турботою і теплом кожного, хто спілкується з нею.

36 років тому вона втратила сина на війні. Командир взводу, лейтенант Зінов'єв Олексій Анатолійович загинув 2 травня 1982 року при виконанні бойового завдання в провінції Логар в Афганістані. Мати, яка отримала нищівний удар долі, витримала, не зігнулась, знайшла в собі сили підняти на ноги своїх меншеньких сина і доньку, піклується про внуків і правнуків.

Від щирої своєї душі й щирого серця не забуває матерів теперішньої страшної війни, знає і відчуває цей біль, допомагає, опікується долею кожного воїна. Євгенія Яківна у своєму робочому графіку завжди знаходить хвилинку зателефонувати, розрадить смуток і хвилювання, підтримає у важку хвилину.

У січні 1956 року Євгенія Яківна поїхала на цілину – в Казахстан, в Актюбинську область, ст. Яйсан, де з відзнакою закінчила дворічне профтехучилище, опанувавши професію тракториста-машиніста широкого профілю.

Коли була бригадиром мулярів-штукатурів, не покладаючи рук працювала і створювала красу в Голованівському районі на реконструкції будинків культури в селах Межирічка, Шепилове, Наливайка, Олександрівка, Краснопілля, адміністративного будинку в селі Межирічка і будівлі прокуратури в Голованівську.

1969 року Євгенія Яківна вступила до Одеського інституту харчової та холодильної промисловості, після закінчення якого залишилася там працювати. З 1990 року працювала старшим виконробом з будівельних робіт у Мигіївському сільгосптехнікумі, а згодом – завідуючою студентською їдальнею. З 1994 року – на заслуженому відпочинку.

Через усе своє сповнене багатим виробничим досвідом і активною громадською діяльністю життя Євгенія Яківна пронесла ідею залишити слід пам'яті на землі, написати книгу про сина та його товаришів, які загинули в Афганістані. Створила ініціативну групу однодумців, з якими тривалий час збирала матеріали, свідчення, біографії з особистих архівів загиблих і живих учасників бойових дій в Афганістані та інших країнах, де проходили локальні війни.

У 2016 році збулася мрія Євгенії Яківни – побачила світ її перша книга про воїнів-інтернаціоналістів Первомайського району Миколаївської області «Память, которой не будет конца». Присвячується вона всім учасникам бойових дій, тим, які загинули, і тим, яким судилося вижити, які чесно і до кінця виконали свій військовий обов'язок.

Читаючи книгу, розумієш, що це не просто написані слова, це правдиві, інколи унікальні, неймовірні історії, документальні свідчення живих і мертвих. Доля кожного героя цієї книги торкнулась її материнського серця. Вона ніби помирала разом з кожним солдатом на полі бою, а потім воскресала в пам'яті друзів і рідних загиблих, безмежно раділа за тих, хто вижив, будуючи з ними і плани на майбутнє.

Книга читається на одному диханні. Але головне те, що це видання має велике патріотичне значення у вихованні підростаючого покоління. Читаючи про війну, відчуваєш, яку страшну, руйнівну силу вона приносить в долю кожної людини і країни в цілому. А ті, хто прочитав цю книгу, обов'язково приходять до висновку: людство повинно вчитись і прагнути жити в мирі, народжувати дітей, а не вбивати, творити і будувати, а не руйнувати.

За активну громадянську позицію, добросовісну працю Є. Я. Зінов'єва відзначена численними нагородами й відзнаками. Як один з кращих бригадирів штукатурів-мулярів будівельного управління № 16 тресту «Миколаївпромбуд» була удостоєна Диплома третього ступеня Республіканського конкурсу на кращі житлові та цивільні будинки, збудовані у 1966 році, її портрет було поміщено на Дошці пошани у Миколаєві. Євгенія Яківна нагороджена медалями «Ветеран праці», «За громадянську мужність» (УСВА), «За вірність і відданість» (Республіка Молдова), а також численними Почесними грамотами і подяками.

Після презентації книги «Память, которой не будет конца» в Первомайську, земляки О. В. Тоцький, В. Б. Томашевський і Б. А. Кернасюк прониклись ідеєю написати таку ж книгу пам'яті і про Голованівський район Кіровоградської області, присвятивши її воїнам-інтернаціоналістам цього краю і захисникам України – бійцям АТО. Керівництво району підтримало гарну ідею, і знов закипіла робота, стрижнем якої знову стала Є. Я. Зінов'єва.

Своїм ентузіазмом, енергійністю, відданістю нелегкій, кропіткій, але надзвичайно потрібній справі Євгенія Яківна запалила всіх. Дивуєшся, де тільки беруться сили у цієї невеличкої, але з великим серцем жіночки. Інколи здається, що, мабуть, і справді це Бог посилає нам таких людей, місія яких піднімати пласти нашої, місцями ще не до кінця вивченої або ж забутої, історії і доводити цю благословенну справу до кінця. З її уст постійно девізом звучать слова: не маємо права нікого і нічого забути або пропустити, ми зобов'язані не на словах, а на ділі навіки зберегти пам'ять про всіх до єдиного наших земляків.

Ось так і народилася на світ нова книга Євгенії Зінов'євої «У пам'яті в боргу».

Сім юнаків не повернулися з Афганістану на рідну Голованівщину: Василь Коваленко, Олександр Алексюк, Василь Настенко, Микола Драндауш, Віктор Цимбал, Микола Чамлай, Ігор Алтишев.

«...Продовжуючи жити в боргу у пам'яті», – співається в одній солдатській пісні...Мені, матері загиблого сина в Афганістані й землячці загиблих його друзів з рідного міста, довгі роки не давала спокою думка про те, що я мушу залишити якийсь слід на цій землі в пам'ять про них, про наших героїв, що віддали своє життя в тій чужій далекій гірській країні, – пише автор у післямові. – Ми вічно будемо сумувати про кожну загублену долю, про кожне життя, що обірвалося в найкращу пору юності – час великих планів і надій, пору першого кохання. Ті, хто загинули на чужій землі, і ті, хто зранені душею й тілом повернулись додому і передчасно відійшли в інший світ від важких психічних і фізичних ран, – усі вони були варті на краще, щасливе життя. Кожен з них багато ще чого не встиг.

Пам'ять про сина, чоловіка, батька – це найсвятіше. Шанувати цю пам'ять – наш святий обов'язок. Усе, що так дбайливо зберігалося в моєму материнському серці всі ці довгі роки: біль, співчуття, переживання, – я спробувала викласти на аркушах паперу моєї першої книги «Память, которой не будет конца».

У громадській організації ветеранів Афганістану Голованівського району запропонували мені написати таку книгу і про їхніх воїнів-інтернаціоналістів. З величезною вдячністю і повагою підтримали мене, запропонувавши моральну, фізичну й матеріальну допомогу для вшаеування пам'яті загиблих і померлих.

Терміново була створена ініціативна група, до якої увійшли: голова районної спілки ветеранів Афганістану сержант Томашевський В. Б., дружина учасника бойових дій в ДРА фельдшер Козарчук Л. М. та їхня донька – учитель Межирічківської школи Доценко А. М., охоронець РБК, сержант Магаляс С. С, учасник бойових дій, ветеран АТО майор Тоцький О. В., учитель фізкультури Перегонівської ЗОШ рядовий Грановський О. М., ветеран війни в ДРА прапорщик Давидова С. М., ветеран праці, пенсіонер Мельник В. М., голова спілки учасників бойових дій на території інших держав рядовий Савенчук В. А., головний інженер районного управління сільського господарства Кернасюк Б. А. та мій земляк з Чаусове-2, син фронтовика, кореспондент з Первомайського району Б. П. Ярмульський.

Усі ці люди взяли на свої плечі велику відповідальну справу, їм, колишнім учасникам війни в Афганістані та в інших локальних війнах, уже вкотре довелося пройти стежинами тієї жорстокої бійні, відновлюючи у пам'яті і серці все пережите ними, їм знову нагадали про себе старі рани, які стали тривожити тіло та ятрити душу.

Вони вже вкотре переглядали пожовклі від часу фотографії та перечитували фронтові листи у власних архівах, збирали необхідні списки, виписки та інші документи. Знову і знову перевіряли і уточнювали біографічні дані, нагороди і відзнаки, цікавилися подальшою долею колишніх учасників неоголошених воєн. Усе робилося заради увічнення пам'яті про своїх бойових побратимів і земляків.

Друзі, ви всі гідно витримали тяжке випробування, зберегли свою людську гідність, навчилися дорожити воїнською дружбою. Здавалося, непосильна й кропітка робота все ж була виконана ініціативною групою і ветеранами війни. Активно включившись в збір матеріалів для книги, ви по крихтах накопичували інформацію, відновлювали дані про живих і загиблих, зв'язуючись з родичами, які жили і живуть в інших містах, областях і за межами України, збирали свідчення і спогади місцевих старожилів і ветеранів краю, журналістські нариси.

Учасники ініціативної групи проїхали десятки кілометрів, щоб відшукати всіх, щоб нікого не забути, нікого не пропустити, не загубити – ні мертвих, ні живих. Це дійсно справжні бойові друзі, вірні своєму обов'язку і честі. Іхня допомога в написанні цієї книги – безцінна. Упевнена, що вона послужить справі виховання молодого покоління у дусі патріотизму та любові до рідної землі.

Окремих слів вдячності заслуговують голови і секретарі селищних і сільських рад Голованівського району, головний спеціаліст районного військового комісаріату Патик О. В., директор районної бібліотеки для дорослих ім. Шеврякова О В. Коваленко Н. Б., начальник відділу районного архіву Мороченець О. В., директор районного музею Іванчишина А. Г., засновник районної газети «Чисте джерело», депутат районної ради Голімбієвська Т. П., головний редактор газети «Вісник Голованівщини» Чушкіна Н. В., голова ветеранської організації Голованівського району Гаврищук Є. Л. і багато керівників інших відомчих установ, дякуючи яким була виконана корисна для всієї громади Голованівщини робота. Тому книга своєчасно побачила світ, а не була відкладена до інших часів».

Чудово видане й прекрасно ілюстроване видання розраховане на широке коло читачів. Це міцна цеглинка у фундамент патріотичного виховання, ще одна стежина нашої пам’яті. Ніхто не поверне загиблих. Їм дано жити у цій книзі про подвиг.

У Калуші

Книгу-фотоальбом «Та війна з ними назавжди», присвячену «афганцям» Калущини (Івано-Франківська область), видали журналіст Богдан Тимків і голова Калуського територіального об’єднання ветеранів Афганістану Володимир Сорохтей.

Інф. «ТТ».

Из поэтической тетради

Стихи для друзей-«афганцев»

Григорий Максимович Срибный – бывший педагог Знобь-Новгородской школы Середино-Будского района Сумской области, сейчас на заслуженном отдыхе. Много лет назад открыл в себе поэтический дар, пишет стихи на разные темы, ему очень близка «афганская» тематика. Григорий Максимович поддерживает тесную связь с местными воинами-интернационалистами, состоит в их общественной организации.

Тост

Дату вывода войск из Афгана,

Как всегда, отмечали ребята.

Поднимали хмельные стаканы

Той войны ветераны-солдаты.

Помянули погибших ребят,

Прозвучали «за здравие» тосты.

Поздравляли бывалых солдат

На их праздник пришедшие гости.

И, смущаясь, «афганца» вдова

Слово молвить ребят попросила.

И сказала простые слова,

Но такой изумительной силы!

Был совсем незатейлив их слог,

Но от сердца идущие фразы.

И слезу удержать я не смог,

Как и те, кто не плакал ни разу.

Кто-то в сторону взгляд отводил,

Кто, склонившись, внимательно слушал.

Чтоб не плакать, крепясь из всех сил,

Те слова, теребящие душу…

Что хотела, сказала она,

Обнажив измождённую душу.

И застыла вокруг тишина,

И хотелось её только слушать…

На застолье я был как бы гость,

Пригласили по дружбе ребята.

И вдруг понял: заздравный мой тост

После слов её был бы некстати.

Люди і час

Не ошибся ни разу

С воином-«афганцем» Владимиром Никитиным мы дружим уже много лет. Именно дружим – наша дружба прошла испытание и радостью, и горем, и прочими превратностями судьбы. Очень важно знать, что в этой жизни ты не одинок – есть надёжное плечо, на которое всегда можно положиться.

Мы познакомились на одной из сессий Середино-Будского горсовета лет пятнадцать назад. «Афганцы» В. Никитин и А. Шульгин пришли по какому-то вопросу, который рассматривался на сессии и касался воинов-интернационалистов. Я же была депутатом горсовета. Слово за слово, и завязалась беседа. Оказалось, у нас много общих интересов. А самое главное – осуществилась моя давняя школьная мечта поближе познакомиться с «афганцами».

Когда я училась, в Афганистане шла война. Обычно старшеклассницы мечтают о красивых вещах: модной одежде, дорогой косметике, высокой любви. А мне вот почему-то тронула душу война. Я собирала вырезки из газет, записывала на магнитофон песни группы «Голубые береты», бесконечно их слушала, запоминала и плакала. Думала: вот окончу школу, поступлю в университет, затем пойду работать, накоплю денег и обязательно съезжу в Таджикистан, где к тому времени установили памятник погибшим «афганцам». Я же не знала тогда, что со временем такие памятники и обелиски появятся по всей стране…

А тем временем Афганская война была не где-то далеко – она была рядом: наша семья близко общалась с семьёй Билашей, а соседями по подъезду была семья Цыганок. Их сыновья Александр и Виталий в те годы выполняли интернациональный долг в Демократической Республике Афганистан. Помню, как переживали за своих пацанов мамы – Лидия Ивановна и Ефросинья Дмитриевна. Сегодня, спустя годы, мы общаемся с А. Билашом и В. Цыганком на равных – время стёрло незначительную разницу в возрасте, а общие интересы объединили.

Знакомство и дальнейшее общение с Владимиром Никитиным, который был заместителем председателя Середино-Будской районной организации ветеранов Афганистана, Александром Шульгиными другими ребятами приносило чудесные плоды: они проводили массу школьных, районных и международных встреч. Февраль был для всех нас месяцем гастрольным – был расписан почти каждый день. Лично мне это приносило неописуемое удовольствие. Сейчас, когда исчезла та безумная суета, порой становится как-то тоскливо. Хотя мы по-прежнему стараемся держаться вместе: созваниваемся с суземскими ребятами, поддерживаем дружеские связи с Шосткой, Глуховом, Кролевцом и Сумами, отмечаем памятные даты.

За эти годы я написала десятки статей о воинах-интернационалистах Середино-Будского и Суземского районов. Это мой скромный вклад в наше общее дело – каждый помогает тем, чем может. Возможно, когда-нибудь, в глубокой старости, нынешние «афганцы» достанут из «загашника» потрёпанную пожелтевшую газету пробегут глазами и вспомнят былое…

Я написала десятки статей о ком угодно, только не о тех, кто рядом. А всё потому, что те, кто рядом, «живьём» не даются. Вот и с В. Никитиным та же ситуация. Много лет слушаю его военные эпизоды, а воспроизвести он запрещает. С горем пополам выпросила в этом году (это спустя столько лет!) афганские фотографии. Знаете, сколько их у него?! Более 500! Вряд ли кто ещё может похвалиться таким богатством! Фотографии выпросила, а вот данные для статьи – нет. Поэтому напишу то, что записала ранее. Пусть ему будет сюрпризом!

Родился Володя в 1966 году в селе Порохонь. Окончил три класса местной школы, а в четвёртый перешёл в Рожковичскую среднюю. После восьми классов поступил в Брянское СПТУ-1, где освоил профессию наладчика автоматических линий и станков. Пришло время – вызвали в военкомат (призывался из Бежицы). Перед службой в армии записался в ДОСААФ, совершил три прыжка с парашютом с Ан-2, с высоты 900 метров. 22 апреля 1985 года Владимира призвали на службу. Он уже знал, что его направят в Афганистан – их с товарищами обучали в какой-то особой группе. Но маме Полине Александровне ничего не сказал – пожалел. Семья Никитиных была многодетной: четыре брата и сестра. Мать трудилась разнорабочей. Отец воевал на фронте в годы Великой Отечественной войны.

Кстати, буквально пару месяцев назад один из друзей Володи нашёл по своим каналам документы на З. Л. Никитина, чем оказал Володе неоценимую услугу. Зиновий Леонтьевич Никитин был очень храбрым воином. И так случилось, что его младший сын Владимир не посрамил отца, с честью выдержав испытание войной в Афганистане: у него две боевые награды – медали «За боевые заслуги» и «За отвагу». А в нынешнем феврале Владимир Никитин награждён государственной наградой – орденом «За заслуги» третьей степени.

Однако вернёмся в год 1985-й. Из Брянска в Фергану отправились 30 призывников, а уже там собралось команда из 200 человек. Возле штаба состоялось распределение: кто получил водительские права – был назначен водителем, кто имел отличную физподготовку – попал в разведчики. В конце концов, остались 27 человек, в числе которых – и наш земляк В. Никитин. Ребята с замиранием сердца ждали «вердикт». Их определили в сапёры.

Полгода обучали сапёрному мастерству. Затем направили в горный центр, а потом – в пустыню, где стояли два одиноких модуля и в радиусе 50 километров не было ни единого населённого пункта. Это делали для того, чтобы максимально приблизить условия учений к боевым.

Не могу не привести весёлый эпизод из жизни солдат. «Мы были молоды, кровь играла – не знали, куда себя деть, – рассказывал мне как-то Володя. – Один раз решили с ребятами сходить в самое ближнее селение за арбузами. Шли всю ночь – мы ж не догадывались, что это так далеко. Набрали арбузов, причем, выбирали те, которые побольше, и двинулись в обратный путь. В дороге измучились: бросать арбузы было жалко, а тащить – тяжело, поэтому ели их и ели. Вернулись на базу с опозданием. Уставшие, измученные, ещё и «нагоняй» от командования получили. Зато есть что вспомнить!». О чём этот эпизод? О жажде жизни юных солдат. О беззаботности. О полном отсутствии страха перед завтрашним днём. Тогда никто из них ещё не знал, что такое война и с чем им завтра придётся столкнуться…

15 октября 1985 года самолёт с 300 солдатами на борту приземлился в Кабуле. И опять – распределение. На сей раз – всё по-взрослому, по-боевому. Наш земляк В. Никитин попал в130-й отдельный инженерно-сапёрный батальон, во 2-ю боевую сапёрную роту.

Только недавно я узнала, что он был сапёром. Пока он такой единственный в Середино-Будском районе Сумской области. Сапёр – это значит, каждый день, как игра в рулетку: повезёт – не повезёт. Сапёр ошибается один раз. Володя видел собственными глазами, как ошибались его товарищи. Все эти годы я догадывалась, что две боевые награды у В. Никитина – не случайны. Теперь я знаю это наверняка.

По возвращении на Серединобудщину в 1987 году отучился в Знобь-Новгородском профтехучилище на водителя, получил права. Девять лет отработал водителем на «ГАЗоне» в родном колхозе им. Калинина. Шла жизнь, полная радостных и грустных моментов. Все испытания он прошёл и проходит достойно, с высоко поднятой головой. Так, как научил его Афган.

У Владимира Зиновьевича есть семья, дети. Супруга Татьяна Александровна работает секретарём Рожковичского сельсовета. У них большое хозяйство, немало земли. В весенне-осенний период Володю редко встретишь в городе: как настоящий мужик, он привык пахать и пахать, чтобы обеспечить семью.

У него много друзей. Настоящих, преданных. Большинство из них те, кому он когда-то подал руку и подставил своё надёжное плечо. Добро всегда возвращается сторицей.

Мы, друзья, благодарны судьбе за то, что наш Никита, а близкие называют его именно так, там, в Афгане, более 30 лет назад не ошибся ни разу.

Вероника ГРИЦОВА.

З екіпажу машини бойової

Олег Неводнічик із Щедрогора Ратнівського району, що на Волині, півтора роки йшов дорогами Афганістану. Про те, що він перебуває на війні, мама дізналася, лише коли син зазнав тяжке поранення, і то — випадково.

Спочатку Олег служив у танковому батальйоні в Туркестанському військовому окрузі.

— Ми всі знали, що готують нас до Афганістану, знали, що там війна. Але, напевно, ніхто й не думав, що вже з перших днів побачимо її. Мало що не відразу, як потрапив за кордон, була моя перша бойова операція. Молодий, зелений, не навчений, не загартований… Там дуже великі виноградники, які називали «зеленками». Ми їх прочісували, не підозрюючи, що на нас чекає засідка.

Тоді на міні підірвався танк, який ішов першим, колона зупинилася. Усі спокійно повиходили, навіть добре не усвідомлювали, що напали душмани. Тільки взялися замінювати гусеницю, як по нас стали стріляти. Метрів на десять відбіг від танка, перестрибував через струмочок і загубив пістолет. Злякався: думав, буде трибунал. Але повернувся назад і знайшов свою зброю, а тоді кинувся у танк і давай стріляти у відповідь. Страху не було. Зрозумів швидко: якщо не ми їх, то вони нас, — згадує Олег. — Але ще десь півроку минуло, коли ця істина почала закарбовуватися міцно в голові. Бачив, як гинули побратими, і зовсім по-іншому став сприймати душманів. Це була війна…

Поцікавилась у Олега Мойсейовича, як зазнав поранення. Чи повернувся після госпіталю знову в Афган?

— Це було 14 вересня 1981 року, — пригадує він. — Ми супроводжували продовольчу колону. Везли хліб від нашої частини десь за 300 кілометрів. У колоні мій танк ішов другим. На крутому повороті, якого не об’їхати, душмани поставили міну. Детонатор спрацював не відразу. Траплялося, що вантажівка чи дві могли пройти, а далі — вибух. Перший танк проїхав, а наш підірвався. Під’їздять побратими до нас БТРом, щоб прикрити, поки замінимо гусеницю, і метрів за п’ять натрапляють на ще одну міну. Тоді всі четверо зазнали осколкові поранення, контузії.

Я був командиром танка, пам’ятаю, що по рації ще якось зумів зв’язатися й передати, що весь екіпаж поранений. Прилетів вертоліт, нас забрали в частину. А далі — госпіталь, три місяці лікувався у Ташкенті, і знову назад, в Афган.

Запитую, чи відчував він страх.Чи приходив страх потім, коли все було позаду?

— Важко згадувати, хоч уже минуло 38 років, — зітхає Олег. — Скільки на моїх очах загинуло хлопців! Особливо з молодшого призову, яких після тримісячного карантину, зелених, недосвідчених, відразу відправляли на бойові операції. Скільки мені довелося їх виносити із вертольотів побитих, поранених, загиблих… І сьогодні не можу спокійно, без плачу душі, думати про це. Командир роти, росіянин, дуже справедливий, як батько був для нас, — з теплотою говорить Олег. — І переживав, і турбувався, і оберігав. Змушував нас писати додому листи, переписувати, щоб вони таки потрапили до мами й батька. Бо ж, якщо хоч якесь словечко не те, листи не доходили. Все говорив: «Напишіть, що живі й здорові, й мамі цього достатньо…».

Після армії доля нас ще раз звела з ним. Я саме навчався в інституті, був у кінотеатрі, виходжу, дивлюся й очам своїм не вірю — мій командир. Тоді ми, радіючи зустрічі, і поговорили.

Про те, що Олег в Афгані, знали лише старший і молодший брати. Батьки — Катерина Іванівна і Мойсей Федорович — ні. Не казали їм, аби не ранити серця. Але доля по-своєму розпоряджається, видно, вимагала маминої молитви за сина.

Саме тоді, коли Олег був у госпіталі, заліковував рани, мама написала йому листа, а молодший брат дописав, поцікавився, як здоров’я, чи довго ще лежатиме з пораненням. І відправив… Та так сталося, що той лист не дійшов до адресата і повернувся назад. Катерина Іванівна, коли відкрила його і прочитала —посивіла.

– Після демобілізації в село я добрався на ГАЗ-66: таке маршрутне таксі ходило до нас від Ратного. Приїжджаю, а тут свято, у клубі — концерт. Зустрів брата, радо обійнялися й разом пішли додому. Як побачила мене мама, заплакала від щастя. Дивлюся на неї, а вона сива… — Олег ледве стримує сльози. — Тому я розумію тих матерів, які чекали своїх синів з Афгану і які нині чекаютьїх з війни на сході України. Ми повинні відстоювати незалежність своєї країни, щоб наші діти (а в мене їх четверо, і всі, похвалюсь, з вищою освітою), внуки, правнуки жили в мирі у власній державі й не знали, що таке війна, аби не пережили того, що довелося пережити батькам, дідам і прадідам.

За мужність і героїзм Олег Мойсейович Неводнічик відзначений орденом, який отримав ще в Афганістані, має й інші військові нагороди.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ.

Люді і час

Дві долі, які об’єднав Афганістан

Із села Привілля Троїцького району на Луганщині в Афганістані проходили строкову службу Василь Іванович Вєтров і мешканець села Вівчарове Василь Іванович Злобін.

Місце служби – Кабул

Василь Вєтров народився в селі Лугове 1963 року, був п’ятою дитиною в сім’ї. Батько Іван Семенович – учасник Другої світової війни, прикордонник. Василь закінчив Привільську школу 1980 року. Працював трактористом у радгоспі «Привілля». Призваний в армію у жовтні 1981 року. Перше місце служби – Червонопрапорний Середньоазіатський прикордонний округ, Кара-Калінський прикордонний загін. Після навчального підрозділу рядовий-стрілець був направлений до прикордонної застави №10 «Чайлі» на кордоні з Іраном.

В Афганістані перебував з 7 лютого 1983 по 6 лютого 1984 року. Місце служби – Кабул, охороняв посольство СРСР, відповідне представництво і дипломатів (в/ч 2454). Нагороджений медаллю «Від вдячного афганського народу», ювілейними медалями і грамотами, почесними нагрудними знаками «Воїну-інтернаціоналісту», «Відміннику прикордонних військ».

Працював трактористом, одружився. З дружиною Тетяною Михайлівною виховали сина Олега, який строкову військову службу проходив у прикордонних військах.

– Ще вдома я знав, що служитиму в прикордонних військах, – розповідає Василь Іванович. – З Троїцького району в жовтні 1981 року на службу туди потрапили 22 юнака, у тому числі Олександр Ізюмський з Березівки і односелець Григорій Романенко. На 10-й заставі разом зі мною служив земляк із селища Троїцьке Олександр Чабан.

У комендатурі «Комарівка» нас ретельно готували до служби в гірських умовах. Постійні фізичні навантаження, систематичне вимірювання тиску медиками… У кого тиск був підвищений, тих бійців повертали до своїх частин, а на їх місце прибували інші прикордонники. За місяць було підготовлену групу з 70 солдат. За період строкової військової служби я не брав участі в бойових діях і операціях, але в Афганістані побувати довелося.

Наш підрозділ розташовувався на території радянського посольства в Кабулі. Це не околиця міста, але і не центр. Проте палац Аміна було добре видно. Службу несли у військовій формі, але без знаків відмінності й зелених петлиць, з червоними погонами. Офіційне перебування радянських прикордонників в Афганістані чомусь приховувалось. Весь час були за огорожею. Зовні нас охороняли представники афганського міністерства внутрішніх справ. Саме їх ми інколи просили купити нам прохолодні напої.

У місто виходили тільки для супроводу працівників посольства і радянських установ, їхніх дітей до школи і дипломатичної пошти. Що цікаво, супроводжували ми дипломатів, переодягнувшись у цивільний одяг, але зі зброєю. Мали при собі автомати Калашнікова зі вкороченими стволами (АКС-74У), пістолети Макарова і гранати у валізці. Виїздили, як правило, на автобусі «ПАЗ», посиленому вертолітною бронею, і на автомобілях «Нива» чи «УАЗ». Бували випадки, коли нас направляли до Кабульського аеропорту для охорони представників «Аерофлоту» і радянських літаків. Звільнень до міста у нас не було.

Кабул – дійсно місто контрастів, ми потрапили в країну інших звичаїв, порядків, нам чужих, незрозумілих. Нас оточували люди з іншої епохи, часу, зі своїми цінностями й світоглядом. До цього, незвичний для нас, хлопців з України, клімат. Удень – спека, а вночі холодно. Цей нічний холод змушував нас одягати навіть кожухи і валянки. Коли заступали на чергування, несли службу по двоє на п’яти постах по периметру посольства, а також на даху будинків.

За період моєї служби в нашому підрозділі втрат особового складу не було. Один солдат зазнав поранення і був направлений до госпіталю після підриву на міні під час виїзду за межі посольства.

Необхідно було суворо дотримуватися гігієни. На Афганській війні, крім небезпеки загинути від кулі, снаряду чи міни, підстерігала інша небезпека – страшні інфекційні захворювання. Багато хто із «афганців» ними перехворів. Не минуло це і мене. Захворівши гепатитом, лікувався у Кабульському загальновійськовому шпиталі.

Що стосується нашого побуту, то жили ми в окремих фанерних будиночках. «Дідівщини» у нас в підрозділі не було. Годували добре, нам вистачало. На день народження надавався вихідний.

За період служби доводилося бачити посла СРСР в Афганістані, відомих радянських артистів і виконавців, які прибували до Кабулу. Майже дві години слухав пісні Йосипа Кобзона у Будинку радянської науки та культури, також відвідував концерти Рози Римбаєвої та Едіти П’єхи.

Товаришував з Ігорем Брильковим із Білорусії, але, на жаль, зв’язок у подальшому перервався. Та головне, що хвилювало нас там, це велике бажання швидше повернутися додому. Листи отримував, сам писав, ось це нас і підтримувало в чужому краї.

Від Пулі-Хумрі до Салангу

Василь Злобін народився в селі Вівчарове Троїцького району 1965 року в сім’ї, де виховувалось п’ятеро дітей. 1982 року закінчив Привільську середню школу, працював трактористом у радгоспі «Комуніст». Після закінчення курсів водіїв був шофером у тому ж господарстві.

Призваний на військову службу навесні 1983 року. Перше місце служби – навчальний підрозділ біля Кіровабада. Звання – рядовий, військова спеціальність – водій тягачів.

Перебував у Афганістані з 27 червня 1983 по 14 травня 1985 року. Служив на півночі країни у місті Пулі-Хумрі провінції Баглан (в/ч 24785). Через місто проходить прокладена радянськими та афганськими будівельниками автострада Кабул–Мазарі-Шаріф, це перетин головних транспортних магістралей.

395-й мотострілецький полк 201-ї мотострілецької дивізії контролював доріги від Кундуза на південь до Пулі-Хумрі, до північного входу на перевал Саланг, до міста Ташкурган. Підрозділи полку, утворюючи бойову основу гарнізону Пулі-Хумрі, забезпечували режимну зону навколо важливих складів армійського значення, сформованих при 59-й бригаді матеріального забезпечення, а також військового містечка 58-ї окремої автомобільної бригади.

Рядовий Злобін повернувся додому в травні 1985 року. Нагороджений медаллю «Від вдячного афганського народу», ювілейними медалями і грамотами СРСР, почесним нагрудним знаком «Воїну-інтернаціоналісту».

Продовжив працювати водієм у радгоспі, одружився. З дружиною Любов’ю Акимівною виховали доньку і сина, який також працює в ПСП «Агрофірма «Привілля», мають онука.

– Коли були проводи в армію, в радгоспі розпочалися посівні роботи. Де служитиму, в яких військах, тоді ще не знав, – згадує Василь Іванович. – До служби був готовий і фізично, і морально. До призову грав у футбол за місцеве сільгосппідприємство.

З Луганська на потязі кілька днів добиралися до Кіровабада. Територія військової частини – за містом. Хлопці були в основному з Луганської, Донецької і Харківської областей. Також і земляки з Троїцького району: Іван Іванов і Володимир Борисов із села Сиротіне. Після місяця служби прийняли присягу. Тільки після цієї події розпочалися розмови про те, що нас готують для відправки в Афганістан. Про цю країну я вже чув, один з моїх односельців Павло Маслаков проходив службу в ДРА.

Після закінчення навчального підрозділу влітку 1983 року на поромі через Каспійське море наш підрозділ доставили до Баку, а потім літаком до Ташкента, звідки нас групами відправляли в Афганістан. Поблизу Пулі-Хумрі дислокувався наш 395-й мотострілецький полк, де я прослужив до самого «дембеля» в ремонтній роті, на тягачі «Урал-ТК 6А», в евакуаційному відділенні. Задачі виконували різні. При проведенні військових операцій і рейдів супроводжували колони. Якщо виникала необхідність розчистити шлях уцілілому транспорту, відтягували бойову техніку, яка вийшла після бою із ладу.

Довелося тричі бути у відрядженнях на перевалі Саланг між провінціями Парван і Баглан. Довжина побудованого радянськими фахівцями тунелю – близько трьох кілометрів. Жили в казармі, розташованій біля тунелю. Головна задача – не допустити заторів, тому ми повинні були перетягувати транспорт і техніку, яка заважала руху через тунель. Місце стратегічно важливе, тому часто на перевалі було неспокійно і небезпечно, але мені пощастило, тому що напередодні було підписано тимчасову мирову угоду з моджахедами. До мене в тунелі було кілька випадків масової загибелі радянських військовослужбовців через затори і ДТП, в результаті яких колони зупинялись, а військові всередині тунелю гинули, задихнувшись вихлопними газами дизельних двигунів.

За мою службу з нашого підрозділу загинуло два солдати, які підірвалися на міні, коли йшли ремонтувати нафтопровід, розташований за два кілометри від місця дислокації. Обидва хлопці були з Молдови. Це сталося навесні 1984 року, саме напередодні їх демобілізації. Ще одним тяжким випробуванням був для нас зовсім чужий клімат: постійні перепади температури, підвищена вологість і несамовитий вітер-«афганець».

Багато військовослужбовців хворіли на різні інфекційні захворювання. Хворих і поранених відправляли авіацією в шпиталі.

Харчування було посереднім, в основному консерви, півфабрикати, тушонка, згущонка й таке інше. Лише восени готували страви зі свіжої картоплі. На перше здебільшого були різноманітні супи, але хотілося дуже справжнього українського борщу.

При проведенні військових операцій кілька разів зустрічався зі своїми земляками із села Сиротіне. У піхотних підрозділах нашого полку служили і хлопці зі Сватівського району. Основним бажанням було скоріше повернутися додому живим.

При спілкуванні обидва Василі Івановичі виявилися людьми скромними і небагатослівними. Навіть не дуже хотіли, щоб про них друкували замітку в газеті, радячи написати про героїв, на долю яких випали бойові зіткнення з ворогом, багатоденні рейди в гори, засідки… Але ж війна – колективна робота. Тому без військових підрозділів, які займалися забезпеченням бойових операцій всім необхідним, охороною установ і штабів, неможливо було виконувати будь-яке завдання передовим частинам.

Недарма є вислів, що без тилу немає фронту. Але ж у випадку з Афганською війною взагалі важко сказати про конкретну лінію фронту, яка б розділяла протиборчі сторони. Небезпека чатувала скрізь, і тому ризик загрози життю і здоров’ю воїнів супроводжував їх у будь-якій точці Афганістану.

Віктор СИДОРЕНКО.

Господар із золотими руками

На конкурсі «Господар року» в Холминській ОТГ (Корюківський район на Чернігівщині) воїна-«афганця», виконуючого обов’язки старости села Радомка Семенівського району Михайла Новика визнали майстром «Золоті руки».

Аби привернути увагу до села і життя громади, Михайло Федорович готовий давати майстер-класи. Він плете гачком круги на підлогу, сумки. Вміє ткати на кроснах доріжки й рушники. Вирізає з дерева, робить меблі. Ще й торти пече. У Радомці кажуть, немає такого, аби Федорович не вмів. У нього і вдома порядок і краса, і в сільраді. Там карнизи, вішалки, полички, підставки під квіти, трибуна виготовлені ним власноруч. Знак у центрі села «Я люблю Радомку» — теж зробив він.

— Усе вмію завдяки батькам. Придивлявся, вчився, як мама плете, і собі пробував. З роками хочеться, аби те ремесло не зникло зовсім. Зимові вечори довгі. Можу за вечір сплести кружок, сумку. Нитки на них купую в Інтернеті або в магазині. Ось, роблю такі сітки, — розкладає на дивані різнобарвні сумочки.

— Куди зроблене діваєте?

— Дарую рідним, невісткам, друзям, знайомим. Хоча у селі куповані подарунки цінуються. Коли випадає більше часу, вирізаю лобзиком. Маю і токарний верстат по дереву, виточую частини для меблів. Он скриньку різьблену залишилося тільки зібрати, — староста складає її на дивані. — Дитяче ліжечко зробив, столи, стільці, вішалки, полички. Ліжко у спальні зробив, там, де узголів’я.

— Різьблення, виготовлення меблів — чоловіча робота. А торти?

— Любов до випічки – від мами. У неї такі пиріжки вдавалися — смакота. А ще вона пекла розочки, притрушувала цукром. Як ми їх любили! Нас в сім’ї четверо було, три брати і сестра. Одного з братів нині вже немає. Раніше було, доки з форми корж дістанеш, можна й поламати. А коли сестра купила мені першу роз’ємну форму — то була бомба. Я і на конкурс пік.

— Дружина, мабуть, щаслива, їй і тортики, і каву в ліжко?

— Щодо кави, то в селі так не прийнято. А торти печемо, кому коли заманеться.

– Як потрапили до Афганістану?

— Колись як було? Хто не служив, той не годний хлопець. Направив мене військкомат у ДТСААФ у Щорс вчитися на водія категорії «С». Права я отримав 30 грудня 1982 року, колі мені ще 18 не було. Так в них і записали, відколи можна буде їздити. Я пішов працювати на телятник. 21 вересня 1983 року мені минуло 18. 28-го були проводи. З району нас забрали сімох хлопців. Сказали: «Поїдете в Німеччину».

Два дні жили в облвійськкоматі. Далі – у Лубни, на потяг. Сім діб без пересадок їхали до Кушки, звідти – в Афганістан. Потрапив я в 501-й автобат.

Возили нашу військову техніку на ремонт. Не було і дня такого, аби нас не обстрілювали. Я йшов першим у колоні. Зі мною їхав капітан Олександр Болдін, для охорони було два БТР, дорогою пости. Ми везли під Пакистан плити для аеродрому, «духи» його розбили вщент. Техзамикання трохи відстало, і ми зупинилися посеред поля, аби вони підтягнулись. Вийшли. Підійшли до іншої машини, капітан каже: «Миша, йди сідай в машину». Я відійшов, і тут вибух. Командир загинув, — Михайло Федорович замовкає, відвертається і витирає сльози. — По рації передали, що і я теж загинув. Так мене вперше «поховали». Було це 28 червня 1985 року.

Вдруге «загинув» 6 серпня. Я їхав замикаючим, з зенітною установкою. Тоді ж і «Гради», й інші реактивні снаряди наша колона везла. На узбіччі сидів афганець без ноги. Вони розуміли російську. Питаємо: «Бача (друг), «духи» є?». «Немає», — киває. В одному з тягачів зупинилися колесо міняти. Перед колоною БМП, танк, і тут із «зеленки» вдарили по нас з гранатомета. Зенітку, яку я віз, розбили вщент. Троє загиблих, троє поранених. Афганці старі і малі стоять, посміхаються. Машина розбита, дивом вижив. Знову передали, що загинув.

20 вересня мій друг Коля Пінчук з Кіптів Козелецького району загинув. Коли б не проїздив Кіпті, заходжу до нього на могилу. Світла і безстрашна була людина. Усі його звали «Медик», бо він закінчив курси меддопомоги. А він відповідав: «Який я медик? Я облицювальник-плиточник». Училище в Києві закінчив. Уже стільки років минуло, а війна і досі сниться, і ніколи не забудеться. Буває, підхоплююся серед ночі, питаю дружину, чи нічого у вісні не кричав.

— В Афгані вже 40 років воюють, як думаєте, чому?

— Там найякіснший наркотик росте.

— Ви пробували?

— Ні. Хоча можливість була. Два роки і одинадцять днів прослужив я в Афганістані.

– Як склалося життя після війни?

– Після дембеля вступив до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства на інженера-механіка. Рік провчився і покинув. Одружився.

Працював водієм. 2000 року були у нас вибори сільського голови. Попередній пішов на пенсію. Люди мені кажуть: «Йди, Михайло, ми за тебе». Високе місцеве начальство було проти: як це так, без вищої освіти. П'ятеро кандидатів. Проте людям видніше. Відтоді п’ять разів вже мене обирали. Хіба я один такий? Он у сусідньому селі голова теж без вищої освіти.

За ці двадцять років населення у Радомці вдвічі поменшало — залишилося 374 жителі. Для них стараємося. На день села у нас і артисти, і святковий стіл, і лотерея. І в інші свята організовуємо.

— Яка у вас родина?

— Дружина Валентина працює бухгалтером у ТОВ «Орлівське» (село Чорний Ріг). 12 онуків, рідних з них п’ятеро. Один син взяв дружину з дітьми. Це мій другий шлюб. Перший тривав 22 роки. Не склалося. У мене двоє синів. Юрію 33 роки, він зараз на заробітках у Польщі. Андрію – 32, працює опалювачем у школі в Холмах. У Валі син працює водієм, донька вивчилася на зуботехніка, нині в декреті. Уже дев’ять років разом. Розписалися 31 грудня торік. Я запропонував. Коли кому є час, той і готує. Буває, і я піч топлю.

Нас багато що поєднує. Я люблю майструвати, плести, прясти. Вона захоплюється алмазною вишивкою і бісером. Обожнює квіти, — Михайло Федорович показує квіткове царство дружини (дуже багато орхідей, фіалок). — І в палісаднику в неї все квітує. Я люблю дерева. У нас 89 соток городу, з них під картоплю 30. До речі, картоплі у мене сортів п’ятнадцять. Купую елітну і розвожу. Сад чималий, пасіка. Посадив на городі 60 туй, 70 кущів смородини і 70 порічок. Планую разом з односельцями закласти в Радомці парк декоративних дерев.

— Михайле Федоровичу, посада передбачає чимало ділових зустрічей. А вони здебільшого без чарки не обходяться…

— Я з 2007 року не вживаю. На початку було, звісно. Той зайде, там треба щось вирішити. Та печінка стала боліти. Я ж у Афганістані жовтяницею перехворів (там кожен третій її підхопив). І ніколи не курив. Захоплень багато, задумок теж, було б здоров’я.

Валентина ОСТЕРСЬКА.

Двічі фронтовик

Киянин Анатолій Дроздов двічі побував на війні. У 1987–1989 роках воював у Афганістані, був поранений, нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

Коли розпочалася війна на Донбасі, пішов добровольцем. Служив водієм з липня 2014 по вересень 2015 року. Виконував різні завдання і, зокрема, підвозив боєприпаси, все необхідне захисникам Донецького аеропорту. Під час однієї з поїздок на території аеропорту сепаратисти з гранатомета підбили його автомобіль. Анатолію вдалося разом з напарником під прикриттям вогню захисників аеропорту дістатися до їх бойових позицій. Майже два тижні йому не вдавалося виїхати з аеропорту, оскільки відправляли поранених і він разом із кіборгами відбивав шалені атаки ворога.

За участь у бойових діях Анатолія Дроздова нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня.

Борис ДУЧЕНКО.

На знімках: Анатолій ДРОЗДОВ у Афганістані (1987 р.) і в зоні АТО-ООС (2015 р.).

Творча майстерня

Володимир Новіков – військовий журналіст, юрист, член Української асоціації письменників художньо-соціальної літератури.

Народився на Сумщині, був чемпіоном області з боксу («Трудові резерви») і гандболу. Рідна мова – українська. Вищу освіту здобував у Львові та Києві.

Військову службу проходив у гвардійських повітряно-десантних, танкових і десантно-штурмових військах. Військове звання – полковник. Обіймав небо куполом 87 разів, залишаючи літаки Ан-2, Ан-12, Ан-22, Іл-76, гелікоптер Мі-8.

Брав участь у бойових діях в Афганістані в окремій гвардійській 56-й десантно-штурмовій бригаді, Гардез.

Нагороджений двома медалями «За відвагу», медаллю «За бойові заслуги», знаком ЦК ВЛКСМ «Військова доблесть», відзнакою Президента України «Захиснику Вітчизни», відзнакою голови Київської міської державної адміністрації «Знак пошани», нагрудним знаком Міністерства оборони України «Знак пошани».

Автор книг «Соловецька Голгофа для українців» (2005), «Мне отмщение, и Аз воздам» (2009), «Ціною честі та життя» (2014), співавтор книги «Вклоняємось доземно українському солдату» (2016).

ПІВНИК ГРАЙ ТА СИНЯВЕЦЬ

В одному з дачних кооперативів у лісових масивах на лівому березі річки Ірпінь за 21 кілометр від Києва, біля колишнього танкового полігону проживає сім’я військових – Тетяна Вікторівна та її чоловік Леонід Маркович. Свою трикімнатну квартиру в столиці, де вони довгий час проживали й виховували своїх чудових хлопчика і дівчинку, залишили сину з невісткою і двом онучкам. Дочці поталанило трішки більше – проживає в квартирі свекрові спільно з її сином – улюбленим чоловіком.

Нерідко, якщо не частенько, онучки – дівчатка чотирнадцяти і шести років Анжела і Марічка приїздять відвідати бабусю з дідусем. Люблять їх.

Леонід Маркович у свої сімдесят з «копійкою» – наче справжній атлет, стрункий, високий, а ще – працьовитий, інтелектуальний, з гумором і особливим ставленням до братів наших менших.

– Одного разу, – розповів Леонід Маркович мені під час збирання грибів, – до нашого будинку приповзла справжня побита кимось гадюка.

– Ви її добили?

– Звичайно, ні. Навпаки, дружина в блюдці принесла їй молока.

– І як відреагувала «повзучка»?

– Трішки скуштувала молока, а потім від побоїв померла.

– Які зробили висновки?

– Вирішили разом з дружиною завжди допомагати незахищеним тваринам. Тим більше, коли до наших грядок восени приходила сім’я зайців і без суперечок сідала за «морквяний» стіл. Зараз такого не побачиш. Чимало дачників.

А ще я дізнався, що ця сім’я підібрала кинуту людьми маленьку кішку Мулю, пізніше врятували цуценя – дівчинку Долю. Ті, в свою чергу, знайшли між собою спільну мову. Сплять разом, до лісу з господарями ходять вдвох, захищають одне одного від чужих і нічийних собак.

Тетяна Вікторівна, залишившись без роботи, зайнялася домашнім господарством: завела козу Ласку, близько двадцяти курчат, кожній подарувала ім’я. За допомогою Інтернету почала цікавитися правилами годування й догляду за «квартирантами». Результат був неочікуваний – щодня чималий «врожай» у вигляді молока і свіжих курячих яєць.

З часом з’явився і півень на ім’я Грай. Він виріс чималих розмірів. Був «одягнутий» в сіро-сталевий колір. Подружився з маленькою внучкою господарів Марічкою. Частенько супроводжував її, «показуючи» перериті ним грядки.

Леонід Маркович двічі відвозив собачку до ветеринара, коли безпритульні собаки безжалісно її пошматували. Врятував четвероногу подружку ветеран. Допоміг і кішці Мулі, що якось потрапила в біду.

Щасливо жила сім’я до того часу, коли сусіди не привезли маленького онука чи то онучку до своєї лісової оселі.

– Постійно скаржилися, що наш півень Грай заважає їх немовляті спати, – розповів мені ветеран.

Кілька місяців вчорашній бойовий танкіст полковник у відставці Леонід Васьковий намагався приборкати півня. На ніч ховав його у темному приміщенні, скотчем «закріплював» клюв, не випускав із курятника, накриваючи додатково «глушниками». Нічого не допомагало змусити півня зменшити свій «тенор». А «співав» Грай без «допінгу» підряд майже дві години. Та так голосно, бадьоро, що собачка з кішкою ховались у своїй коморі.

– Забийте свого крикуна, – вже не просили, а вимагали дачники.

Знаючи, на яку підлість можуть піти сусіди заради свого спокою, Васьковий зловив півня й зі сльозами на очах поцілував його на прощання…

З того часу Марічку непокоїла відсутність її «співака», а дідусь змушений був виправдовуватись, що недогледів Грая і той утік до лісу. Та дівчинка недовго сумувала. Вже через місяць, коли сонечко наприкінці березня почало пригрівати, Марічка у «літній» кухні запримітила метелика. Він зовні був блакитного кольору й «дрімав» з минулого року. Дівчинка знахідку показала дідусеві.

– Давай разом кімнатку зробимо метелику? – запропонував Леонід Маркович. – Його називають синявець.

– Я сама зроблю, – чомусь захвилювалась маленька. – У тебе може втікти до лісу.

Дідусь зрозумів, чому сумує внучка. Вирішив промовчати й допоміг знайти маленьку коробку. Дівчинка з допомогою соломки зробила метелику «ліжко» і переселила його до нового «будиночка». Метелик зігрівся і наступного дня, коли Марічка відкрила «кімнатку», полетів до лісу. Дівчинка намагалася наздогнати синявця і благала повернутися додому. Але метелик людської мови чомусь не розумів.

– Мабуть, до півника Грая полетів, – заспокоїла Марічку старша сестричка Анжела. – Їм удвох буде веселіше. Адже нам весело?

Марічка промовчала. Їй було дуже шкода втратити двох нових друзів – півника і метелика. Зате завжди поряд були сестричка, дідусь і улюблена бабуся. Саме вони її заспокоїли склянкою березового соку.

ПОЛІТМОРЯКИ

У далекому вже 1967 році столиця України стала морською. На території, що колись належала Києво-Могилянській академії, Дніпровській військовій флотилії, відкрили Київське вище військово-морське училище.

Конкурс для кандидатів був чималенький. Багато юнаків мріяли про морську славу. Та й форма курсантів з гюйсами і фланельками зачаровувала не тільки «морських вовків», але і дівчат. Більшість із них мріяли вийти заміж саме за військову людину – гарантоване матеріальне забезпечення. Про що ще мріяти дівчатам із сільської місцевості, яким вдалося «зачепитися» за чарівне місто?

Старшина другої статті Микола Кутік та його найближчі друзі – підопічні курсанти Василь Мурга та Андрій Носик того дня думали саме про своїх дівчаток, які вже другий рік поспіль ходили до їхнього училища на танцюльки. Балакали і про можливе одруження.

– Сьогодні неділя, на «відмінно» відпрацюємо на шлюпках по Дніпру й чухнемо на прощальний вечір до дівчат, – піднімав життєвий тонус друзям Микола.

– Чому на прощальний? – здивувався меланхолічний Василь.

– Ви забули, що у понеділок нас відправляють на Північний флот для стажування, – здивувався старшина другої статті. – А тепер усі до шлюпок.

Курсанти Кутіка йшли Дніпром за течією. Інколи їхня шлюпка випереджала на корпус «каюк» товаришів. Але частіше відставали. До фінішу прийшли сьомими. Поверталися на вантажівках разом зі шлюпками. Командування розуміло, що проти течії курсанти не зможуть дістатися Києва.

– Головне, – заспокоював друзів Микола Кутік – що ми увійшли в десятку найсильніших. – Увечері потанцюємо, а ранком «сім футів під кілем».

Через три дні курсанти вже стояли на «витяжку» перед суворим, моложавим на вигляд капітаном другого рангу – командиром ВПП – великого протичовенного пароплава.

– До артилерійських систем не підходити, до машинного відділення – тим більше ні на крок, – проводив інструкцію особисто командир.

– Питання є? – традиційно запитав «капдва».

– Як нам проходити стажування, якщо нікуди не можна заходити? – поцікавився старший групи курсантів старшина другої статті Кутік.

– Дуже просто – до військового судна взагалі не підходити.

Коли старший офіцер відійшов у свої справах, Кутік зібрав товаришів біля себе і відверто сказав:

– Нас тут не поважають.

– Тому, що ми «салаги»? – поцікавився Мурга.

– Ні. Ми – політичні працівники на судні. Ще у строкову службу я бачив, як до заступників командирів з політичної частини ставились їхні командири – з якимось презирством. Але тоді я цього не розумів, – висловив думку старшина другої статті.

Його група курсантів так і не ступила ногою на «гойдаючу» на морських хвилях палубу. Стажування пройшло в казармі й біля гальюна. Підлогу необхідно було називати палубою…