І в серці пам’ять

Рік тому, 1 квітня 2020 року, відійшов у вічність Василь Павлович Бовкун. Він запам’ятався нам порядною, щирою, з відкритою душею людиною, яка користувалася авторитетом серед бойових побратимів та родичів полеглих в Афганістані калинівчан. Світлий, добрий спомин про нього назавжди залишиться у серцях тих, хто його знав.

Василь народився 20 квітня 1956 року у с. Воробіївка (нині Рибчинці) Хмільницького району Вінницької області. Мати Анастасія важко працювала у колгоспі на тваринницькій фермі. Діти: син Василь і донька Катруся залишалися вдома під наглядом діда Пилипа. Фронтовик-орденоносець для онука був не тільки прикладом мужності та героїзму, але й взірцем та гордістю. Василь пишався, що його дід мав два ордени Слави.

Коли хлопець підріс, то став помічником матері, виконував і чоловічу, і жіночу роботу. Щодо останньої, Василь майстерно займався вишиванням. Напевно, це ремесло і підкорило серце майбутньої дружини Марії. Людяність, трудолюбивість, порядність були притаманні йому ще з дитинства. Після закінчення восьмого класу він вступив у сільське професійно-технічне училище № 2 с. Гущинці. Під час навчання брав активну участь у художній самодіяльності, багато читав. Любов до літератури йому прищепила бібліотекар Олена Петрівна Білаш. З її слів, це була дитина від Бога, наділена кращими рисами характеру: слухняний, чесний, відповідальний. До неї він ставився, як до рідної мами. Часто прибігав до Олени Петрівни у бібліотеку. А так як вона гарно співала, Василь ніколи не пропускав її виступів, після яких завжди дарував квіти.

Після закінчення училища вступає до Вінницького медичного училища. Але провчився він там недовго – два місяці. Першого листопада 1974 року Василь Бовкун був призваний до лав Радянської армії. Військову службу проходив у Групі радянських військ у Німеччині. Після її проходження подав рапорт на надстрокову службу. Закінчив школу прапорщиків. Отримав призначення у Далекосхідний військовий округ.

У червні 1985 року переведений у Туркестанський  військовий округ. З серпня того ж року спочатку продовжив службу в 1060-му артилерійському полку, у м. Шинданд, згодом був переведений у м. Кандагар. На рахунку старшини батареї сто тридцять бойових виходів. За мужність і героїзм під час виконання завдань нагороджений: орденом Червоної Зірки, орденом Демократичної Республіки Афганістан «За мужність», медалями: «За відвагу», «За бойові заслуги».

Спогадами про військову службу Василь Павлович ділився неохоче. Можливо, щоб вкотре не ятрити болем зранену душу. Готуючи до друку книгу про загиблих земляків та учасників бойових дій Калинівського району «Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану», Євген Іванович Олещенко (помер 7 січня 2020 року) зустрічався з Бовкуном і записав кілька спогадів. З дозволу другого співавтора Олександра Миколайовича Осьмачка цитую.

«… В мій перший день перебування в Афганістані в м. Кандагар на Чорній площі підірвався на фугасі наш командир дивізіону підполковник Сметанін з екіпажем в кількості 5 чоловік. Це було для мене першим потрясінням від побаченого на афганській війні.

На місце загиблого призначили командиром майора Шелухіна, з яким я прослужив півтора року. Він для мене був як бойовий товариш і побратим. Допомагав своїми порадами, особливо при веденні бойових дій…»

Спілкуючись з дружиною покійного – Марією Володимирівною, дізналася, що Василь Павлович дав їй прочитати статтю про нього. У ній розповідалося, як він брав участь у надзвичайно складному завданні, за успішне виконання якого був нагороджений орденом Червоної Зірки та десятиденною відпусткою додому.

У серпні 1987 року прапорщик В. Бовкун повернувся у Далекосхідний військовий округ. Через два роки відбув у Групу радянських військ у Німеччині. У березні 1993 року прийняв військову присягу на вірність народу України і був направлений у м. Калинівка. У листопаді 1999 року звільнився в запас у званні старшого прапорщика.

З 1996–2014 роки Василь Павлович очолював Калинівську районну Спілку ветеранів Афганістану. Організація нагороджена Почесною грамотою Державного комітету України у справах ветеранів за активну роботу по увічненню пам’яті полеглих в Афганістані воїнів-інтернаціоналістів.

За цей час він зробив багато добрих справ як для учасників бойових дій, так і для сімей загиблих воїнів. Голова громадської організації ініціював та реалізував разом зі своїми однодумцями багато проектів, що стосувалися захисту соціальних прав родин полеглих земляків і учасників бойових дій, патріотичного виховання молоді, збереження та увіковічення пам’яті калинівчан, які загинули в Афганістані.

З Калинівського району проходили службу та працювали в Афганістані 217 чоловік. Додому не повернулися дев’ять земляків: Анатолій Бабій, Володимир Бездушний, Володимир Валігура, Василь Гуменчук, Віктор Драбенюк, Сергій Нечипорук, Микола Олійник, Олег Столярський, Анатолій Шкорба. Земляки гідно бережуть про них пам’ять. Вона увіковічена у граніті, назвах вулиць, де проживали юнаки: у селах Жигалівка, Пиків, музеях, піснях і друкованих виданнях.

21 травня 2001 року у м. Калинівка було відкрито пам’ятник загиблим воїнам-«афганцям» (скульптор Микола Нечипорук). За активну допомогу у його будівництві медалями Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) нагородили заступника голови Калинівської райдерж-адміністрації Віктора Житовоза «За громадянську мужність» та Василя Бовкуна «За заслуги» другого ступеня. До речі, перший камінь у спорудженні пам’ятника особисто заклав Василь Павлович. І вже будучи важкохворим, він звернувся із проханням до сина Дмитра, відвести його до пам’ятника, щоб в останній раз віддати шану і вклонитися загиблим побратимам.

За головування Василя Павловича були відкриті меморіальні дошки полеглим калинівчанам. Одна із перших у Калинівському районі – випускникам Гущинецького ВПУ № 32, загиблим воїнам-«афганцям»: Анатолію Бабію та Василю Гуменчуку. Спільними зусиллями Калинівської районної Спілки ветеранів Афганістану та місцевої влади 9 травня 2004 року на приміщенні ЗОШ І–ІІІ ступенів № 2 с. Пиків встановили меморіальну дошку на честь полеглих випускників: Володимира  Валігури, Сергія Нечипорука, Миколи Олійника, Анатолія Шкорби. У школі створений Музей воїнів-«афганців», де експонуються особисті речі загиблих, фотографії, листи, адресовані рідним, та листи від командування військових частин, де служили хлопці.

Через рік 9 травня 2005 року відбулося відкриття меморіальної дошки випускнику Калинівського технологічного технікуму, уродженцю с. Гопчиця Погребищенського району Олександру Шевчуку.

З датою 9 травня пов’язана ще одна традиція. Голова Спілки Василь Бовкун разом зі своїми побратимами цього дня покладали квіти до пам’ятника, вшановуючи  пам’ять полеглих земляків. Потім відвідували могили загиблих воїнів та померлих учасників бойових дій родом з Калинівського району. У с. Пиків до них приєднувалися місцеві вчителі і школярі. Формували колону і разом йшли певним маршрутом на сільське кладовище. Ось на такому звичайному прикладі закладаються основи виховання людяності, порядності юного покоління, а також шани, поваги до померлих і пам’яті про минуле. Цього ж дня мати загиблого Володимира Валігури – Ганна Степанівна, разом з донькою Тетяною запрошували «афганців» на поминальний обід. І так було протягом багатьох років. Недавно вона померла.

До речі, Ганна Степанівна була членом жіночої ради керівного складу Калинівської районної Спілки ветеранів Афганістану. Ця мудра, сильна і вольова жінка підтримувала Василя Павловича разом з його командою у всіх їх задумах, вміла виступити на заходах, добитися справедливості, коли мова йшла про батьків загиблих воїнів.

Голова громадської організації Василь Бовкун спільно з її активом опікувався батьками полеглих земляків, тримав на контролі вирішення їхніх проблем. Вони допомагали їм чим могли: і картоплю вибрати, і дах перекрити. А щоб трішечки прикрасити будні згорьованих матерів, запрошував  їх на концерти знаменитостей, що приїжджали на заходи з нагоди річниць виведення військ колишнього СРСР з Афганістану. І обов’язково знаходив кошти для матеріальної допомоги родинам загиблих. Василь Павлович з синівською любов’ю ставився до матерів, чиї діти  загинули в Афганістані. Вони були вдячні йому за турботу і допомогу. На превеликий жаль, більшість матерів, яких я особисто знала, спілкувалася, відійшли у вічність до своїх синів.

До Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав – 15 лютого, у навчальних закладах Калинівського району організовувалося і проводилося багато різнопланових заходів. Щорічно педагогічні колективи Гущинецького ВПУ № 32 та Пиківської школи проводять тематичні вечори, Лінійки Пам’яті, зустрічі з учасниками бойових дій. Серед випускників училища багато таких, які проходили службу в Афганістані. Вони є частими гостями зустрічей. Василь Павлович залюбки брав участь у таких заходах, на які запрошував і мене. У пам’яті залишилися теплі та душевні вечори, що вела Оксана Саврань. Запам’ятався і конкурс малюнка «Війна в Афганістані очима дітей» та продаж солодощів у Дружелюбівській школі. Отримані кошти передали на спорудження пам’ятника загиблим землякам. Такі заходи сприяють військово-патріотичному вихованню молоді, що наразі дуже актуально.

Багато добрих і гарних справ на рахунку Василя Павловича. Його підтримкою і надійним тилом була дружина Марія Володимирівна. Вони познайомилися у Гущинцях і прожили разом сорок три роки. Куди б чоловік не отримував призначення для проходження військової служби, вона завжди була поряд з ним. Подружжя Бовкунів виховало двох синів: Дмитра і Сергія, дочекалося двох онуків: Вікторію та Максима. Молодший син Сергій продовжує військову династію Бовкунів. Нині він служить в м. Вінниця у в/ч А-2287.

Чоловікам з роду Бовкунів притаманні мужність і героїзм. Дід Пилип пройшов Другу світову війну. За плечима Василя Павловича – бойовий досвід у Афганістані. Події на сході України не залишають байдужим нікого. Василь Павлович також не міг залишитися осторонь. Щоб передати свої вміння і навички, він прийняв рішення йти добровольцем боронити територіальну цілісність держави. Тим більше, що молодший син Сергій з весни 2014 року по травень 2018 року брав участь в АТО. Нагороджений орденом «За мужність». Старший син Дмитро з червня 2017 року по 2020 рік проходив службу на сході України.

Василь Павлович з березня 2015 року по вересень 2017 року захищав східні рубежі нашої країни. Під час виконання одного із завдань отримав важке поранення. Лікувався у військових госпіталях східного та центрального регіонів. Нагороджений медаллю УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) «За звитягу з золотою гілкою».

Родина Бовкунів зайняла активну життєву позицію у відповідальний для держави час і є прикладом патріотизму для співвітчизників.

Василь Павлович помер на шістдесят четвертому році життя. На його життєвій ниві було багато різних випробувань, але він завжди залишався людяним та порядним. Таким і залишиться у нашій пам’яті.

Фото додається:

Фото 1. Бовкун Василь Павлович

Фото 2. Фото на згадку із учасниками бойових дій у Гущинецькому ВПТУ № 32, В Бовкун – 1-ий ряд, 2-ий справа, 2006 р.

Фото 3. Біля могили Володимира Валігури, 9 травня, с. Пиків.

Фото 4. В. Бовкун (2-ий ряд, 2-ий зліва) з батьками загиблих земляків, лютий 2008 р.