Герой нашего часу.

Герою Радянського Союзу Валерію Івановичу ГРИНЧАКУ – 65

ВАЛЕРІЙ Іванович Гринчак народився 21 червня 1957 року в селі Чемерпіль Кіровоградської області.

Закінчив школу лише з двома четвірками в атестаті (решта – п’ятірки) та вступив до Київського вищого загальновійськового командного училища імені М. В. Фрунзе, яке закінчив у 1978 році.

Проходив службу в десантно-штурмовій бригаді на Далекому Сході та розвідувальному батальйоні у Чехословаччині.

Саме наявність певного військового досвіду та позитивні характеристики з усіх попередніх місць служби сприяли тому, що Валерія Івановича у жовтні 1983 року призначили на посаду командира розвідувальної роти 285 танкового полку (у березні 1984 року полк був переформований у 682 мотострілецький полк) 108 мотострілецької дивізії Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан.

До виконання бойових завдань залучили дуже швидко. П’ять днів Валерій Гринчак приймав посаду командира розвідувальної роти полку, а на шостий вже отримав завдання забезпечити охорону командира дивізії, який також приймав посаду і вивчав стан справ у зоні відповідальності дивізії. Зона відповідальності пролягала на 300 км – від міста Джелалабад (під час присутності радянських військ в Афганістані цей район вважався одним з найнапруженіших) до населеного пункту Даші. Перевал Саланг також був у цій зоні.

Вже за три тижні після прибуття до Афганістану, 14 листопада 1983 року, Гринчак зі своєю ротою брав участь у масштабній військовій операції.

Валерій Гринчак проявив себе здібним офіцером, добре виконував обов’язки, про що свідчать численні позитивні характеристики вищого керівництва. Однак війна диктувала свої умови. Тепер йому кожного дня доводилось вирішувати, кому доручити виконання бойового завдання. Він би краще пішов сам, аби не бути мимовільним вершителем чужих доль, та на війні існує багато жорстких, але необхідних правил, одне з яких – командир не має права йти першим під час пішого висування розвідувального органу. Вкрай важкими для нього були й рішення щодо виклику артилерії чи авіації для завдання удару по населених пунктах, звідки вели вогонь моджахеди, й де залишалися мирні жителі. Та життєвий досвід швидко довів необхідність цих дій для збереження життя своїх підлеглих. І ці свої командирські функції Валерію Гринчаку вдалося виконати на “відмінно”. При вдалому проведенні всіх бойових операцій під його командуванням у роті показник втрат залишався мінімальним.

З інтерв’ю В. І. Гринчака: “З упевненістю можу сказати, що в Афганістані я вперше побачив і усвідомив суть справжньої чоловічої дружби. Розумію, що це звучить банально, але це справді так. Війна – як лакмусовий папірець для виявлення в людині її справжніх рис – як благородних, так і потворних…”.

У 20-х числах червня 1984 року посилений розвідувальний загін під командуванням Гринчака вийшов на самостійні розвідувально-пошукові дії. За дві доби із засідки загонові вдалося знищити групу моджахедів, а командира захопити в полон. За показаннями полоненого, звіреними з даними радіоперехоплення, до гір було викликано на підкріплення ще два батальйони.

З боями потрапивши у базовий район угруповання повстанців, розвідувальний загін Гринчака захопив і знищив склади з боєприпасами, продовольством і матеріальними засобами противника.

14 липня 1984 року розвідники успішно продовжували виконання бойового завдання, коли під ногами командира вибухнула замаскована міна. Командир не втратив свідомість, але в перші секунди не міг зрозуміти, що сталося. Невдовзі оговтався і почав віддавати накази: скомандував, щоб усі залишались на своїх місцях. 

Важливою була кожна секунда, оскільки міною Валерію Івановичу відірвало одну ногу, а друга (її потім ампутували в госпіталі) була дуже сильно пошкоджена: потрощений суглоб, розірвані судини, а уламки кістки посікли обличчя. Допомога прибула вчасно.

Після реанімації в Баграмському медсанбаті, лікування у госпіталях в Кабулі, Ташкенті, госпіталі імені Бурденка у Москві, де Валерію Івановичу робили основні операції, він потрапив до Центрального науково-дослідного інституту протезування імені Семашка, в якому пробув з листопада 1984 року до травня 1985-го, навчаючись ходити на протезах.

Там його застала звістка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка”.

З нагородного листа Валерія Гринчака:

“Особливо яскраво командирські якості капітана Гринчака В. І. проявилися в зіткненні з бунтівниками 14 липня 1984 року. Рота вступила в бій з чисельно переважаючою бандою заколотників і вела його протягом декількох годин. В ході жорстокого бою офіцер отримав тяжке поранення обох ніг. Перемагаючи сильний біль, самостійно надав собі медичну допомогу. Показуючи зразок сміливості та відваги, поля бою не покинув, продовжував керувати діями роти.Особовий склад, вражений героїзмом свого командира, вжив усіх заходів для досягнення перемоги ...”.

Ще до виписки із госпіталю Валерій Гринчак відкинув всі сумніви й написав рапорт на ім’я міністра оборони СРСР з проханням залишити його у Збройних силах.

Мало хто вірив, що йому це вдасться, але Валерій Гринчак отримав бажаний дозвіл і з 1985 по 1992 рік служив в своєму рідному училищі, викладав воєнну історію.

При звільненні в запас, підполковник Гринчак був повен нових планів і для їх реалізації вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Отриману вищу юридичну освіту Валерій Іванович Гринчак вікристовує на захист соціальних прав ветеранів війни і військової служби.

Валерій Іванович користується безумовним авторитетом в українському суспільстві. Його неодноразово обірали і запрошували на відповідальні посади у громадські організації, консультативні ради, зокрема в Української спілці ветеранів Афганістану,  Національній Асамблеї інвалідів України тощо. Він тісно співпрацює з Міністерством оборони України, Головним управлінням розвідки Україні, іншими військовими формуваннями у вирішенні гуманітарних питань, патріотичного і військового виховання молоді.

З 1999 року В.І.Гринчак неодноразово призначався консультантом Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. У відповідальній роботі Валерій Іванович завжди стоіть на захисті прав ветеранів і їх родин, готує аналітичні матеріали, обєктивні експертні оцінки законодавчих і нормативно-правових актів, пропонує нові норми до них.

12 грудня 2021 року недавно створена Підвисоцька територіальна громада Голованівського району Кіровоградської області, рішенням Підвисоцькоі сільської ради, присвоїла Гринчаку Валерію Івановичу звання "Почесний громадянин Підвисоцькоі територіальної громади". Він став першим почесним громадянином громади в рамках нового територіального утворення.

Прикладом мужності може бути не лише подвиг Валерія Гринчака на полі бою чи активне громадське життя, яке Валерій Іванович веде увесь “постафганський” період, а й те, що після усього пережитого він не зневірився, зберіг жагу до життя й теплоту свого мужнього серця.

І доля подарувала йому, мабуть, найголовнішу нагороду – Валерій Іванович зустрів жінку своєї мрії, котра народила йому двох синів, яких Валерій Гринчак виховує справжніми чоловіками і гідними громадянами України.

Попереду у Валерія Івановича ще багато нездійснених завдань, зокрема, як кажуть у народі, «довести до пенсії своїх синів, та до розуму внуків», а також потребують його допомоги і порад нові ветерани жорстокої сучасної війни за цілісність і незалежність рідної України.

Тому побажаємо Валерію Івановичу тривалого, щасливого життя на користь родини і Держави.

Валерій АБЛАЗОВ.