Змінила в строю чоловіка

Світлана стояла біля вікна і пригадувала епізоди свого життя, пов’язані з покійним чоловіком. З самого дитинства вони з Ігорем були разом: разом грались, бо жили в одному районі, разом в школу і зі школи, а підросли – на танці… А потім вона проводжала його в армію, писала листи, хвилювалась, коли довго не відповідав, чекала з армії. Тільки, коли повернувся, взнала, що він був в Афганістані – виконував військовий обов’язок. Там Ігор отримав важке поранення і був нагороджений медаллю «За відвагу».

Війна невпізнанно змінила вчорашнього веселого хлопчака. Вона важким катком пройшлася по вісімнадцятилітніх, які попали в чужу країну, і з перших хвилин змушені були захищатися. А ще наклала відбиток на їх характери. Ігор повернувся змужнілим, але, водночас, дуже вразливим, нервовим. Бували хвилини, що ледь себе стримував, коли зустрічався з проявами несправедливості. Його завжди заспокоювали великі голубі очі коханої. Там було стільки любові!.. Дівчина була поряд і намагалась всіляко його підтримувати. Згодом вони назавжди пов’язали свої долі. Пішли разом працювати на завод культиваторів, отримали квартиру в якій задзвеніли дитячі голоси – сина і донечки. З часом родина поповнилась невісткою, зятем, онуками.

Світлана з Ігорем завжди були разом: на днях пам’яті полеглих побратимів, у поїздках до батьків загиблих, на тих чи інших заходах Шепетівської СВА. Жінка завжди і у всьому підтримувала свого чоловіка.

Зненацька в родину прийшла біда – Ігор захворів на невиліковну хворобу. Світлана дні і ночі не відходила від нього. Він танув на її очах. Біль розривав серце жінки, крадькома плакала, але коли заходила до чоловіка була тверда, зовні спокійна і, навіть, намагалась усміхатись. Згодом Ігоря не стало… Проте жінка не опустила руки. Прийшовши в Шепетівську СВА, написала заяву про вступ до організації і стала активним її членом.

З початку вторгнення РФ в Україну Світлана зайняла активну громадянську позицію, ставши волонтером і допомагаючи захисникам. В приміщенні Шепетівської Спілки Світлана разом з іншими ветеранами готує смаколики та засоби від простуди за народними рецептами, які передають для бійців, що нині на півдні та сході боронять нашу країну. Афганці впевнені: Якщо в Україні такі жінки, як Світлана, то ми обов’язково переможемо.

Члени Спілки знають, що в цей важкий час потрібно кожному робити свою, хоч і невеличку, справу, і не варто падати у відчай. Попереду ще багато важких днів, повних болю і втрат. Проте ветерани розуміють, що країні потрібно жити, а кожному українцю робити те, що вмієш і всім разом, шукаючи можливості, долаючи перешкоди, докладати всі зусилля для перемоги. Не дарма девіз колишніх воїнів Афганістану: Разом ми сила. А те, що Перемога і Мир прийдуть на нашу землю шепетівчани впевнені.

В.Пипич,
член Шепетівської СВА, учасник бойових дій в Афганістані