Привітання бойового побратима
1-2.06.2024 в Варшаві (Польша) відбувся Чемпіонат світу серед ветеранів по боротьбі. Україна зайняла 3 командне місце. Дані змагання – це найбільший у світі міжнародний захід для ветеранів спорту.
Уманська міськрайонна спілка ветеранів Афганістану щиро вітає фіксованого члена організації, учасника бойових дій в Афганістані Данченко Володимира Івановича з перемогою на цих престижних змагання. Володимир Іванович здобув перші місця в двох номінаціях по вільній і по греко-римській боротьбі у ваговій категорії до 88 кг. Щиро бажаємо нашому побратиму подальших успіхів у спорті.
Данченко Володимир Іванович 02.03.1954 р.н., в Афганістані з 14.11.1986 по 15.02.1989 в/ч п.п. 51905, вільнонайманий, радник начальника з водопостачання. Місце роботи місто Баграм провінція Парван. Нагороджений медалями: «За бойові заслуги», «За трудову доблесть».
Фото з Чемпіонату світу
Медалі за зайняті перші місця
Диплом з вільного стилю боротьби
Диплом з греко-римської боротьби
Данченко Володимир Іванович
Вода для радянських військ в Афганістані стояла на рівні з іншими важливими стратегічними об’єктами. Місця дислокації солдат були зосереджені в різних точках: гори, пустелі, долини, а ріки й озера розподілені нерівномірно. В умовах жаркого клімату і високогір’я потреба організму у питній воді збільшується у два рази, через брак в окремих випадках вона розраховувалася по ковтках. А ще ж були й інші побутові, харчові, медичні, технічні потреби.
— Мені було 32 роки, коли я за власним бажанням поїхав до Афганістану, але не воювати, — розповідає уманчанин Володимир Данченко. — На військкомат прийшла рознарядка – потрібні кадри, зокрема, і радник начальника з водопостачання. Так, з листопада 86-го і включно до самого виведення військ з країни я працював у місті Баграм, за винятком робочих поїздок до Кабулу.
Ремонтували, будували нове вдень і вночі, розуміли, що від наших дій залежить добробут солдат, адже витримати 60-градусну спеку без води просто нереально. За ці три роки вдалося здати два нові об’єкти водопостачання, що до мене ще ніхто не робив. За це отримав медаль «За трудову доблесть».
Та допомагав Володимир Іванович не лише своїм. З розумінням ставився і до місцевих афганців:
— Я не мав до них ненависті чи отого штучно сформованого радянською ідеологією упередження. Я добре розумів хто до кого прийшов. Ми там були непроханими гостями на чужій землі, багато речей нам не зрозумілі і лише політики між собою вели якісь вигідні їм домовленості. Пройшли роки і сьогодні ми можемо побачити «дружні» наміри Росії на прикладі нашої крани, — ділиться роздумами чоловік.
Насправді про доброзичливість і людяність Володимира відгукуються усі його друзі і знайомі. Вдячність земляку за врятоване життя через десятки років несе у своєму серці й Тамара Гученко:
— Будучи молодою дівчиною з медичною освітою, я прийняла доленосне для себе рішення поїхати до Афганістану рятувати наших хлопців. Та одного разу і мені довелося боротися за своє життя. Інфекція пішла наскільки глибоко, що лікарі ніяк не могли привести мене до тями. З кожним днем мій стан лише погіршувався. Самостійно ходити я не могла, просто лежала і молилася Богові, аби мене врятував. І він почув. З Володею я вже була знайома, в Баграмі ми були лише двоє уманчан, тому і трималися купки. Дізнавшись про мою біду, він став для мене ангелом-охоронцем: бронетехнікою їздив до Кабулу (а це небезпечні півтори години їзди) купувати потрібні ліки, часто відвідував та завжди казав слова підтримки.
Цю історію ніколи не стомлюся розповідати людям, просила і свого сина пам’ятати, кому завдячує його мама своїм одужанням.
Як каже сам Володимир Іванович, усі моральні цінності він взяв від своїх батьків. Тато — кадровий військовий, учасник Великої Вітчизняної війни. Займався столярською справою. Мама — донька репресованих: за те, що родина мала господарство, землю, на якій важко працювали, їх занесли у списки «куркулів», а діда відіслали на Соловки, де і розстріляли
— Це мій біль на все життя. Розповіді, як комуністи забирали землю, хати, всю худобу мені малому розповідав старожили-односельчани. Таке не має термінів забуття. Після Афганістану мене запрошували до партії, та чи місце там внуку репресованих. Однозначно, ні, — категорично висловлюється Володимир Данченко.
А ще саме батько зрозумів сина і підтримав його у прагненні займатися спортом.
— Ще з школи ми нерозлучні. Тато завжди казав, що це мені допоможе в армії. І дійсно так було. Коли служив (Ліберці, Чеська республіка), то спробував себе у п’яти видах спорту. Керівництво до мене ставилося з повагою, пропонували вступати до військового закладу, але я відмовився. Насправді спорт — розкрився для мене такою потужною життєвою енергією, від якої я просто став залежним у хорошому сенсі цього слова.
Коли я робив вправи, відчував, що чогось досягаю, додається більше впевненості. Я не лише був міцним тілом, спорт загартовував мій характер, дисциплінував. З роками навантаження трішки зменшилися, але точно, що залишається стабільним, — спорт в моєму житті назавжди. Сьогодні я займаюся з дітьми по боротьбі, а також беру участь у ветеранському футболі, ходжу грати разом з командою. Ми їздимо на різні турніри і це чудово. Це додає мені настрій, відчуваю неймовірний приплив сили.
Завжди залучав до занять синів Богдана та Олександра, онуків Владку, яка здобуває вищу освіту у Польщі, та Ярика — курсанта Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, — бо ж немає нічого ціннішого на цій землі, як бачити найдорожчих тобі людей здоровими і в доброму гуморі.
Спілкувалася Олена САМОТОКА
|