ЖИВУТЬ У СЕРЦІ І ГРАНІТІ
35 років тому у місті Дніпропетровську (з 2016 року м. Дніпро) був відкритий перший в Україні пам'ятник загиблим воїнам – «афганцям».
Неможливо стерти історію країни, що писалась роками і десятиліттями. В історії нашої країни, нашого міста та і сьогоднішній кровопролитній війні дуже багато сумних сторінок. Голод, репресії, друга світова війна, гоніння та ще багато чого, що хотілося б, але неможливо забути і викреслити з нашої пам'яті. Одна з таких подій - це війна в Афганістані. Багато родин зазнали втрат, і їхній біль не вщухає й донині.
З появою у місті перших «афганців», так в народі почали називати бувших військовослужбовців, які проходили військову службу на території Афганістану, роз- почали виникати різні питання щодо облаштування їхнього життя. У січні 1983 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову про пільги військовослужбовцям, які проходили службу у складі обмеженого контингенту радянських військ у ДРА та їхнім сім'ям. У цій же постанові йдеться про те, які написи необхідно робити при спорудженні надгробка і скільки необхідно заплатити сім'ї за загиблого сина, чоловіка.
Ідеї спорудження пам'ятних знаків та обелісків почали зароджуватися з перших днів повернення ветеранів афганської війни на Батьківщину. Тоді (у 80-ті роки), коли почали приходити перші "цинки", заборонялося навіть писати на надгробках, що воїн загинув в Афганістані. Та все ж таки у 1986 році організація воїнів-інтернаціоналістів Дніпропетровського гірничого інституту (на той момент – голова організації, студент Микола Лисенко), одним із членів тієї організації був офіцер військової кафедри інституту підполковник Микола Чернов, який мимоволі став на цьому пам’ятнику прообразом одного із «бронзових героїв», виступила з ініціативою про спорудження на території «інститутського містечка», пам’ятного знаку студентам-гірникам, які загинули в Афганістані. Цю ідею підтримав комітет комсомолу інституту і тут розпочалось її жваве обговорення в студентській і інститутській спільноті. Для читачів нагадаємо, що на календарі був 1986 рік – по країні гуляли оголошені Михайлом Горбачовим – Перебудова і Гласність (перші паростки надії і молодої демократії в тоталітарній країні). До енергії воїнів-афганців додалась ініціативність і офіційність комсомольського активу і все разом помножене на молодість і справа з спорудженням пам’ятника потихеньку зрушила з місця. Ідея з пам’ятником уже кружляла коридорами Жовтневого райкому і міському комсомолу тодішнього Дніпропетровська. Паралельно з ідеєю спорудження пам’ятника йшло спонтанне формування ініціативної групи (активу) майбутньої міської організації воїнів запасу, воїнів-інтернаціоналістів Дніпропетровська із числа студентів «афганців» і робітничої молоді «афганців», які працювали на підприємствах міста.
Чернов Микола Іванович, полковник, УБД в ДРА.
«- Салам, бача! Так я сам себе вітаю, коли прихожу до афганського пам’ятника, - говорить Микола Іванович Чернов. - Підіймаю голову до вусатого хлопця у бронзі і тихо додаю: «Ну ось, я знову тут, Коляша»… І так усі 35 років поспіль. З дня відкриття монумента і появи на ньому своєї копії. Бо несподівано для себе став прообразом одного із бійців, що навічно закарбовані у бронзі, як символ мужності та пам'яті про тих, хто загинув у чужих горах, на далекій афганській землі. За два роки війни, як і кожний, хто пройшов афганське пекло, я бачив стільки смертей, що ще там дав собі слово – якщо виживу і повернуся, то буду робити все аби ім’я кожного загиблого земляка було висічено на пам'ятнику. Мені пощастило, я повернувся. І працюючи на військовій кафедрі Дніпропетровського гірничого інституту поділився своєю ідеєю з побратимами, які гаряче її підтримали. Так організація воїнів-інтернаціоналістів нашого вузу виступила з ініціативою про спорудження пам'ятника загиблим.»
Далі обговорення питання про увічнення пам'яті воїнів, загиблих під час виконання інтернаціонального обов'язку в Афганістані, за ініціативи комітетів комсомолу пройшло у всіх організаціях і підприємствах міста. Ідея спорудження пам'ятника вселила надію у воїнів-інтернаціоналістів, робітників, студентів. На всіх підприємствах, ВУЗах почали збиратися гроші, вносилися особисті кошти мешканців міста. Влітку студентські будівельні загони транспортного інституту, державного університету, будівельного і металургійного інститутів, та інших інститутів заробляли й перераховували гроші на проектування та будівництво пам'ятника.
Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради народних депутатів у березні 1988 року прийняв рішення про спорудження у місті пам'ятника загиблим в Афганістані воїнам-інтернаціоналістам, а у серпні - рішення про відведення земельної ділянки у парку ім. Т. Г. Шевченка для проектування та будівництва. Розгорнулася активна робота на найкращий проект пам'ятника.
Незважаючи на негласну заборону по всій країні, пам'ятний знак (камінь) на майбутньому місці спорудження пам’ятника, у нашому місті було закладено у третю неділю травня 1988 року на центральній алеї парку ім. Т. Г. Шевченка. Що важливо на той час - ініціативу підтримали у керівних кабінетах міста та області. У день закладення пам'ятного знаку ветеранська громадськість вирішила щорічно в третю неділю травня відзначати День воїнів-інтернаціоналістів Дніпропетровщини. Ветерани війни в Афганістані, які проживають у Дніпрі і області і донині традиційно відзначають цей день.
Не відкладаючи на потім, було створено Ініціативну групу з підготовки, будівництва та спорудження пам'ятника. До неї увійшли представники ветеранів війни в Афганістані підприємств і організацій міста, лідери студентських рад воїнів-інтернаціоналістів, члени сімей загиблих в Афганістані воїнів, офіцерів запасу, керівні працівники Дніпропетровського міськвиконкому, партійні та комсомольські робітники. У складі цієї групи були і активно працювали: Микола Лисенко, Олександр Білоцерковець, Микола Чернов, Євген Айтбаєв, Анатолій Поух, Сергій Боровий, Олександр Старушко, Сергій Севріков, Микола Касьян, Віктор Волошин, Юрій Виноградов, Вадим Кравченко, Юрій Аношко, Олена Гусак, Лідія Мазніченко, Антоніна Савко, Лідія Горбенко, Світлана Гуріна та багато інших.
Незважаючи на свою «активність» місцева влада і компартійні діячі наполегливо пропонували обмежитись встановленням простого гранітного каменю і на цьому питання пам’ятника загиблим воїнам в Афганістані у Дніпропетровську закрити.
Але більшості ветеранів Афганістану та сім'ям загиблих в Афганістані воїнів від самого початку не подобалося місце для спорудження пам'ятника в парку імені Т. Г. Шевченка і те який вид буде мати пам’ятник. Він ніби був би захований від суспільства. Потрібно нагадати - це був мирний час, люди просто жили і не хотіли особливо нічого знати про Афганістан. Але їм нагадували щодня бродячі містом напідпитку та емоційні «афганці» - так нас одразу охрестили. А нам хотілося кричати від болю, пережитого в Афганістані, хотілося розповісти всім, щоб знали всі, і такого більше не повторилося!
Після десятків нарад у кабінетах влади міста та області ухвалили рішення про спорудження пам'ятника на Набережній Дніпра (перетин вулиці Набережна Леніна та вулиці Леніна, зараз це Січеславська Набережна та вулиця Воскресенська) і про те, що майбутній пам’ятник буде мати обласний статус.
Серед творчої спільноти було оголошено конкурс на найкращий проект пам’ятника. У музеї Комсомольської Слави у Дніпропетровську найкращі художники, скульптори та архітектори Дніпропетровська і області виставили свої роботи, пропозиції і проекти пам’ятника. Саме в цей час з 10 по 14 листопада 1988 року, відбувся перший обласний збір воїнів-інтернаціоналістів, воїнів запасу, делегати якого, представники воїнів афганців з усіх районів і міст Дніпропетровщини мали можливість оглянути запропоновані проєкти і висловити свої думки. Було бурхливе обговорення та дискусії. Зупинилися на проєкті Дніпропетровського скульптора Павлова Юрія Павловича, на той момент він був уже досить відомим. За кілька років, опісля Дніпропетровського пам’ятника, його запросять до міста Мінськ створювати там меморіальний комплекс «Острів Мужності та Скорботи». Видатний майстер, заслужений художник України, лауреат мистецької премії ім. Вадима Сідура, мешканець Художнього кварталу Дніпра.
15 лютого 1989 року було остаточно виведено війська СРСР з Афганістану (виведення військ розпочато 15 травня 1988 року) і ця подія ще більше змусила всіх працювати активніше і наполегливіше.
Пам'ятник загиблим воїнам-афганцям упродовж майже усього 1989 року, вдень та вночі, створювався скульптором Юрієм Павловичем Павловим та архітектором Володимиром Миколайовичем Шульгою, спочатку у майстерні, а потім на будівельному майданчику під пильною увагою компартійних працівників.
Найцікавіша художня робота була у майстерні скульптора Павлова Ю. П. туди приходили десятки ветеранів війни в Афганістані, як сьогодні говорять, на кастинг. Він вибирав найбільш виразні обличчя і ліпив їх із глини. Деякі ветерани «увічнені» на пам'ятнику живі й сьогодні. Один із них Чернов Микола Іванович. Інші, в основному, збірні образи. Незважаючи на те, що остаточний проєкт був затверджений усіма необхідними інстанціями, роботі скульптора постійно заважали. Щотижня ініціативна група та компартійні органи давали свої пропозиції, рекомендації та поради.
«- Коли я в черговий раз завітав у майстерню Павлова, щоб віддати зброю для точного копіювання в ліпці, Юрій Павлович якось по особливому глянув на мене і раптом попросив стати на ліси у центрі майже готового глиняного пам’ятника, щоб прикинути якийсь ескіз, - згадує Микола Іванович Чернов. - Потім на мить задумавшись протягнув мені кепку-афганку. Я без зайвих питань одягнув звичний для себе головний убір постояв на лісах стільки було треба майстру. Перед тим як попрощатись, поцікавився яка ще потрібна допомога. Підтримати цю людину у такій почесній роботі було просто щастям. Та я навіть і уявити не міг, що тоді скульптор обрав для образу бійця на монументі саме мене. Не надав цьому значення навіть коли на художній раді, де в цілому затверджували готовий проєкт пам'ятника, голова комісії запитала, чому у бійців такі сумні обличчя. Я не втримався і відповів: щоб зрозуміти, треба було пройти через те пекло. Хотів би я подивитися у тих обставинах на ваші…».
У художній задум було вкладено, що люди, які стоять перед 12 метровим бронзовим пам'ятником на гранітному постаменті, бачать, силуети, скульптури солдатів, що розлітаються в різні боки, начебто від вибуху. У горах триває бій. Під час вибуху вбито солдата. Товариші по службі виносять його з кривавого пекла тримаючи на руках. У цей момент смертельно отримує поранення і падає другий воїн. Видно вм'ятина від осколка на бронежилеті. Поруч із бійцями їх командир керує ходом бою, що раптово зав'язався з душманами. Хлопці навіть не встигли зняти з плеча автомати та вдягнути каски. Вся композиція символізує «вибух» пам'яті та свідомості.
І все ж робота кипіла. На заводах Дніпропетровська з бронзи відливались та поєднувалися окремі фрагменти пам'ятника. Хід будівництва та споруди пам’ятника щодня, щоранку, без вихідних контролював Пустовойтенко В. П. – голова Дніпропетровського міськвиконкому, сам будівельник за освітою. Проводив наради з усіма задіяними службами. Виконував прохання скульптора, вирішував поточні питання.
Особливо жорстка дискусія на нарадах у кабінетах влади розгорнулася за бронзові таблички з іменами загиблих в Афганістані воїнів, із зазначенням не просто прізвища імені та по батькові, а й військової частини – де служив загиблий герой, дати народження та загибелі. Сім'ї загиблих воїнів наполягли, щоб було увічнено всіх загиблих в Афганістані воїнів Дніпропетровської області.
В Ініціативної групи ветеранів Афганістану та членів сімей загиблих в Афганістані воїнів з будівництва та спорудження пам'ятника, з самого початку була і зріла ідея, яку практично неможливо було втілити в життя – нанести на плиту чи пам'ятник слова з поеми «Кавказ» Т. Г. Шевченка:
"...Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові! - напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерніх гарячих сльоз!
А батькових, старих, кривавих!
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! ..."
Розуміючи, що дозволу все одно не дадуть, ініціативна група разом зі скульптором Юрієм Павловим, таємно від партійних ідеологічних «контролерів», внесла корективи. Після робочої зміни, вночі на заводі відливаються на «заднику» пам'ятника слова з вірша «Кавказ» Т. Г. Шевченка. Фрагменти зварюються та швидко, не помітно встановлюються в єдиному моноліті на пам'ятнику.
Вранці 28 жовтня «найстрашніші» зміни та порушення на споруді виявили партпрацівники ідеологічного відділу міському компартії Дніпропетровська. Розгорівся скандал. Викликали спецмашину, щоб зрізати слова. Члени ініціативної групи із числа ветеранів Афганістану та членів сімей загиблих в Афганістані воїнів не дозволили цього зробити. Через «НП» багато хто мав позбутися партквитків. На пам'ятник одягли мантію. Ініціативна група під контролем міліції чергувала весь день і всю ніч до відкриття пам'ятника.
29 жовтня 1989 року понад 2,5 тисячі ветеранів війни в Афганістані з Дніпропетровської області, сім'ї загиблих воїнів, жителі міста, представники організацій та підприємств зібралися на відкриття пам'ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам. На відкритті був присутнім Герой Радянського Союзу, останній командувач сорокової армії в Афганістані, генерал-полковник Громов Б. В., який на той час був командувачем Київським військовим округом, що надавало особливої значущості неординарному урочистому заходу. У своєму виступі він підкреслив, що ця подія не мала аналогів в Україні та в усьому СРСР. Звичайно, щоб стримати емоції та бойовий дух ветеранів «афганців», у деяких містах Союзу, щоб розрядити напружену обстановку, скромно та тихо встановлювалися пам'ятні знаки, таблички, каміння та обеліски. Але щоб грандіозний пам'ятник, зі скульптурами – це було вперше.
«-Це була дійсно неординарна і велика подія, від якої захоплювало подих, - говорить Микола Іванович Чернов. – Кожен присутній на ній афганець відчував не лише біль від втрат, але й гордість за те, що вдалося зробити. Що відтепер полеглі побратими будуть постійно присутніми у самому серці обласного центру. Що їхні мужні імена назавжди поринули у вічність. Незабутній момент - коли разом з квітами до постаменту наших побратимів лягали щирі сльози і величезна вдячність за солдатський подвиг… А для мене особисто це був ще й той щемливий момент, коли у одному з бійців на граніті я впізнав себе. Щоправда не відразу. Я деякий час з певним сумнівом дивився на знайомого вусатого хлопця у кепці-афганці, аж поки колишній розвідник, командир Баграмського розвідувального батальйону підполковник Віктор Бобков, який стояв поруч, твердо не сказав – Коля, це ж ти! Трохи оговтавшись від хвилювання, я підійшов до скульптора Павлова, щоб запитати, чому саме я і чому не попередив. На що він міцно потис мою руку і спокійно відповів: нічого дивного, просто натура підійшла…».
Дніпропетровський пам'ятник, в народі, відразу отримав назву - "Вибух пам'яті" і присвячений солдатам, які загинули в неоголошеній майже десятирічній війні.
Сьогодні меморіальний комплекс складається з пам'ятника воїнам, які загинули у період Афганської війни 1979-1989 років - "Вибух пам'яті" та пам'ятника побратимам, які зникли безвісти в Афганістані і померли на рідній землі після війни в Афганістані від душевних і фізичних ран та хвороб. Цей другий пам'ятник, як частина меморіального комплексу, був споруджений з ініціативи батьків і вдів ветеранів Афганістану, які померли після повернення з війни і без вісті зниклих в Афганістані. Композиція створена скульптором Юрієм Павловим і архітектором Володимиром Шульгою, на перший погляд видається досить простою, проте несе глибоке філософське значення. Вона представлена мармуровою плитою, зануреною на гранітний постамент. Плита в розводах - це рівне поле, на якому лежить зламане афганським вітром деревце - молодий дубок, що символізує життя молодого хлопця, яке несподівано обірвалося. Зворотне від прислів'я "Життя прожити - не поле перейти". На гранітній табличці виконано напис з повідомленням, кому зведено цей монумент. Мармурову плиту, унікальну за своїми декоративними властивостями "душа в сум'ятті", привезли з кар'єру Газганського родовища, Узбекистан.
На жаль, меморіальний комплекс неодноразово зазнавав актів вандалізму мисливців за кольоровим металом і не тільки. Через це завжди вносилися значні конструктивні зміни. Основними є перенесення табличок з іменами загиблих воїнів з тильного боку пам'ятника на лицьову сторону. За пам'ятником демонтовано фонтан з підсвічуванням і джерельцем, що б'ється з-під землі, (щоб душі померлих могли вгамувати афганську спрагу). Через неодноразові крадіжки прибрали і бронзовий підсвічник для 9 свічок. Неодноразово відливались і карбувалися замість викрадених нові таблички з іменами загиблих воїнів. Як і долі ветеранів Афганістану, стоять 9 (за кількістю років війни) побиті скейтбордистами меморіальні чорні колони для покладання квітів. На вході, до площі перед пам’ятником, з боку проїжджої частини зникли дві кутові плити з інформацією про колективи та підприємства, які брали участь у спорудженні, виготовленні та фінансуванні пам'ятника. На пам'ятному знаку зниклим безвісті та померлим ветеранам вандали спиляли та викрали 9 бронзових підсвічників та бронзовий "дубок", який довелося замінити на білий гранітний. Деякі елементи меморіального комплексу вдавалося знаходити та відновлювати, і навіть самих викрадачів періодично ловили, штрафували, судили та давали умовні терміни покарання. Значну реконструкцію меморіального комплексу було здійснено влітку 2005 року.
Меморіальний комплекс є місцем пам'яті та шанування для ветеранів Афганської війни, їхніх рідних та друзів, а також усіх громадян, які не байдужі до історії своєї країни. Щороку 15 лютого, у День виведення радянських військ з Афганістану, біля пам'ятника відбуваються урочисті заходи, в яких беруть участь представники влади, громадські організації, школярі та студенти. До меморіального комплексу постійно приходять воїни, які виконували свій військовий обов'язок в інших країнах, ветерани різних періодів служби та різних родів військ, діти та онуки загиблих та померлих ветеранів, мешканці та гості міста.
На меморіальному комплексі досить часто можна побачити молодих художників, дітей із мольбертами, олівцями та фарбами. Вони мають своє бачення на далекі події в Афганістані. Щодня біля підніжжя пам'ятників лежать живі квіти.
Приходять і ветерани двох воєн, афганської та кровопролитної сьогоднішньої. Нині багато учасників бойових дій в Афганістані виконують свій громадянський та військовий обов'язок, займаються волонтерською діяльністю. Є поранені і контужені, які стали інвалідами в результаті бойових дій. Бажаємо, щоб на нашій землі України якнайшвидше настав довгоочікуваний мир та спокій.
Пам'ятник загиблим воїнам-афганцям, перший в Україні, пронизує поглядом кожну людину, нагадує про те, що чужої війни не існує. Він не тільки пам'ять про жертв війни, а й застереження про її страшні наслідки. Він нагадує нам про те, що мир і свобода є цінностями, які потрібно берегти і захищати постійно і щодня.
Так швидко плине час. Ось вже минуло 35 років з моменту встановлення і дня відкриття пам’ятника воїнам Дніпропетровщини, які загинули в Афганістані. Це частина і нашого життя. Це був не поклик душі, це був наказ Держави, який вони гідно виконали.
І сьогодні, 29 жовтня 2024 року, усі, хто має відношення до цієї події, і хто памʼятає цей день зібрались, щоб покласти квіти до пам’ятника загиблим. А ветеранам - здоров’я і довгих років життя.
Мирного неба та здоров'я живим, пам'ятаємо про тих, кого з нами немає.
І дай Боже, щоб більше ніхто ні з ким не воював.
Слава ЗСУ!
Хай живе наша Україна!
35 річниця відкриття памятника
Покладання квітів 29.10.24 року
35 років
Бойові побратими
Памятний знак
Покладання квітів
29.10.1989 року
Авторська група памятника
Пам'ятник 29.10.1989 року
Рідні загиблих воїнів в Афганістані
29.10.2024 року
Над нарисом працювали:
Юлія Бабенко, член Національної Спілки журналістів України, володарка «Золотої медалі журналістики», дружина учасника бойових дій в Афганістані.
Юрій Виноградов, голова Дніпропетровського міського об'єднання ветеранів Афганістану УСВА, учасник бойових дій в Афганістані 1982-84 рр.
Віктор Волошин, голова Дніпропетровського обласного об'єднання ветеранів Афганістану УСВА, учасник бойових дій в Афганістані 1985-87 рр.
Фото із особистих архівів учасників бойових дій в Афганістані, членів УСВА, мешканців м. Дніпра,
29 жовтня 2024 року
|