Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
 


Погода
Погода!


34860293 Відвідувачів
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Урядовий портал
Укрінформ
Боевое Братство
Орденские планки – ветеранам
Міністерство оборони
Відкритий лист Надрукувати Надіслати електронною поштою
 

Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів – інтернаціоналістів) до Головної редакційної колегії історико – меморіального серіалу «Книга Пам’яті України».

 
 
Неможливо передати словами ті сподівання, які покладали ветерани локальної війни в Афганістані 1979 – 1989 рр. на четвертий том “Книги Пам’яті України”, який планувався Головною редакційною колегією як завершальний мартиролог загиблих земляків в Другій світовій війні, зарубіжних локальних війнах та збройних конфліктах часів СРСР.
Після того, як 1999 року вийшла друком книга “Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України” (К.: АТ “Друкарня “Столиця”, 1999. – 560 с), упорядкована О.Мусієнком, “афганці” ще довго виправляли помилки, допущені в книзі, доповнювали мартиролог в регіональних Книгах Пам’яті.
Плекалась надія на те, що Головна редколегія Книги Пам’яті в четвертому томі назве усіх загиблих і тих, хто пропав безвісти поіменно точно. Проте, як факт, маємо не просто здивування чи розчарування, а резонансний вибух обурення щодо довгоочікуваної книги під назвою “Епопея трагізму” (Книга Пам’яті України про громадян, які загинули у воєнних конфліктах за рубежем. – К.: Пошуково – видавниче агенство “Книга Пам’яті України”, 2006. – Т. 4. – 880 с.) І ось чому.
Безпосередньо перед персоналіями загиблих в Афганістані (стор. 87 – 622) розміщені п’ять статей, а також хроніка важливих подій війни СРСР в Афганістані і коротка бібліографія. Стаття доктора історичних наук, професора, академіка, заслуженого діяча науки і техніки, заступника керівника Головної редакційної колегії П. Панченка “Жорстокі випробування” претендує на історико – теоретичне дослідження війни в Афганістані, участі в ній українства. Але, на жаль, вона містить забагато помилок, недоречностей, а то й нісенітниці. Обсяг листа не дозволяє зробити детальний аналіз усіх, але на деякі з них вкажимо.
Перше, що стосується подій у Афганістані, які передували десятирічній війні. Автор пише, що “через два роки і чотири місяці після свого створення (1 січня 1965 р.) Народно – демократична партія Афганістану (НДПА) розділилася на дві політичні партії. Одну під назвою “Народно – патріотична партія Афганістану (НППА) – авангард усіх трудящих” очолив Бабрак Кармаль”. Але за широко відомими  історичними джерелами розкол в партії відбувся восени 1966 року, коли Б. Кармаль сформував фракцію “Парчам” (“Знамя”), яка офіційно називалася “НДПА – авангард усіх трудящих”. Іншу фракцію “Хальк” (“Народ”), очолив Нур Мухаммад Таракі.
У подальшому автор вказує, що “після наступного заколоту в країні, що відбувся у березні 1979 року, Н.М.Таракі посів посаду прем’єр – міністра, а Хафізула Амін – міністра закордонних справ держави”. Зовсім незрозуміло, яким джерелом користувався автор. Адже куди поділася квітнева 1978 року так звана “Саурська” революція в Афганістані, коли до влади прийшла НДПА? Саме тоді вже першими указами нової влади була проголошена Демократична Республіка Афганістан, вищим органом ДРА оголошена Революційна рада, яку очолив Н.М. Таракі. Він же обійняв посаду прем’єр – міністра, залишаючись лідером НДПА, а його заступником по партії і в державі став Б.Кармаль. Тоді ж Х.Амін став керівником МЗС. А ось у березні 1979 року відбувся заколот антиурядових сил у провінції Герат. Хоча і загальновідомі речі, але це, між іншим, є свідченням псевдонаукового пошуку з боку автора – науковця.
П.Панченко вказує, що 27 грудня 1979 року до Афганістану вводиться „так званий обмежений контингент Збройних сил Радянського Союзу”. Ця ж дата наводиться в хроніці важливих подій війни СРСР в Афганістані. Тут посил  робиться на напівхудожню “працю” Г.Коржа “Афганское досье. История войны СССР в Афганистане”. Вимушені зауважити, що директивою Міністра оборони СРСР було визначено не тільки дату, але й час перетину радянсько – афганського кордону – 25 грудня 1979 року о 15-00 за московським часом. Саме в цей день і час по понтонному мосту через річку Амудар’я в районі узбецького міста Термез розпочалася передислокація 108-ї мотострілецької дивізії. З району туркменського міста Кушка перетнули кордон частини 5-ї мотострілецької дивізії. Водночас повітрям розпочалося перекинення на літовища Кабула і Баграма 103-ї повітряно – десантної дивізії. Перетин кордону і вважається початком війни.
Відносно Обмеженого контингенту радянських військ (ОКРВ) автор пише, що “це 40-а загальновійськова армія чисельністю особового складу 100 тис. чоловік”. Проте це не зовсім точно. Ядро ОКРВ – це дійсно 40-а армія. Однак до складу ОКРВ ще входили підрозділи прикордонних військ, КДБ і МВС. Оце в цілому і був ОКРВ в ДРА. Далі пишеться, що “з урахуванням приданих спеціальних частин (авіаційних, формувань спецпризначення тощо) ця чисельність іноді сягала 140 тисяч”. Але ж вони входили до складу 40-ї армії.
Автор статті вказує: “В бойових діях в Афганістані взяли участь 150 000 вихідців з України…”. Але в довідці про “Чисельність воїнів – інтернаціоналістів країн СНД, які брали участь у бойових діях в Афганістані”, яка розташована на стор. 12, наводиться інша, дійсна цифра – 160 375 осіб. Хтось редагував, робив коректуру, або хоча б в цілому читав попередні перед персоналіями загиблих матеріали?
Посилаючись на т.1 “Енциклопедії історії України” в статті наводяться дані, що всього в Афганістані загинуло 13 833 особи. Проте ОКРВ втратив 14 751 військовослужбовця, а 298 зникли безвісти. 13 833 особи – це втрати тільки 40-ї армії.
Щодо втрат вихідців з України на стор. 32 наводиться цифра 2 378, проте на стор. 33 вже інша – 3 280, а за приведеними далі в книзі персоналіями загиблих названі прізвища – 3 161. Але УСВА вже давно з’ясувала, що загинуло 3 280 і пропали безвісти – 80, призваних до лав ОКРВ з України. Поранено понад 8 тисяч, стали інвалідами 3 560. Не дочекалися своїх синів        2729 матерів, батьків – 711 дітей, чоловіків – 505 дружин.
Автор вказує, що 71 воїну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, із них 11 – представникам України. Однак ще з 1991 року відомо, що Героями стали 86 осіб, серед них 14 – вихідці з України.
Відносно оцінки війни, П.Панченко пише: ”Другий з’їзд народних депутатів Союзу РСР у 1990 р. на весь світ оголосив афганську війну злочинною”. І знову неприпустимі для фахівця такого рівня помилка і неточність. Адже 24 грудня 1989 року Другий з’їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову по доповіді Комітету з міжнародних справ Верховної Ради відповідно до оцінки війни. З’їзд не визнав війну “злочинною”, а відзначив, що рішення Політбюро ЦК КПРС про введення радянських військ в ДРА в грудні 1979 року “заслуговує морального і політичного осуду”. Водночас з’їзд підкреслив “що це ніяк не кидає тіні на солдатів і офіцерів, направлених до Афганістану. Вірні присязі, впевнені, що захищають інтереси Батьківщини і надають дружню допомогу сусідньому народу, вони лише виконували свій військовий обов’язок”. (Більш детальніше про розгляд проблем афганської війни I та II з’їздами народних депутатів СРСР див.: Червонописький С. “Афганська проблема” і політичний волюнтаризм // Політичний менеджмент. – 2005. - № 5 (14). – С. 87 – 102).
Зовсім незрозуміло, чому автор вважає, що Україна не має дипломатичних стосунків з Афганістаном і тому змушена встановлювати з ним контакти через інші країни, зокрема, для пошуку військовополонених, зниклих безвісти. Вже 10 років минуло як Україна та Афганістан встановили дипломатичні відносини. (Детальніше див.: Аблазов В.И. Долгий путь из афганского плена и безвестия. – К.: РИА «Марко Пак», 2005. – С. 24 – 33).
І зовсім недоречно виходить, коли автор пише про те, в чому зовсім не розуміється. Мається на увазі абзац про озброєння, яке встановлювалося на гелікоптерах, та їх бойове застосування. Наводимо цитату:” На вертольоти додатково встановлювались великокаліберні кулемети, малорозмірні бомби, ТРУР-си, мінозапускачі. З бойових вертольотів кидали на позиції противника гранати, протипіхотні міни, запалювальну суміш і ракети”. Це елементарне дилетанство, до дійсності тут далеко.
І останнє, але не за кількістю недоречностей і помилок. Автор пише, що президент України підписав Указ про нагородження тридцяти активістів УСВА орденами “За заслуги” III ступеня, “За мужність” II, III ступеня і медаллю “За працю і доблесть”. Коли був Указ і про що? Чому не точно названа медаль?
Факти ж свідчать про інше. Більш ніж 500 активістів УСВА за роки після війни нагороджені орденами і медалями уже незалежної України. А ось Указом Президента України від 11 лютого 2004 року день виведення радянських військ з Афганістану 15 лютого визнано Днем вшанування учасників бойових дій на територіях іноземних держав. Чомусь про це спомину немає. Більш того, академік вважає, що “афганці” відзначають день виведення ОКРВ з Афганістану 14 лютого.
 Складається таке враження, що окремих вітчизняних академіків набагато краще чути, коли вони мовчать. Бо учасники бойових дій в зарубіжних війнах і конфліктах боляче сприймають всі ці на перший погляд недоречності. В першу чергу ними прикладається багато зусиль для об’єктивного висвітлення подій, які своїми кривавими жорнами перемололи їх особисті долі та чорним крилом грузу „200” у безутішній тузі накрили сім’ї тисяч бойових побратимів.
В останні роки, завдяки звільненню від тягара ідеологічних стереотипів, штампів та класового підходу, залученню до наукового обігу нових масивів джерел, дослідникам певною мірою вдалося прагматизувати історію афганської війни. В 1990-х – на початку 2000-х років вийшли друком книги О.Ляховського, генералів Б.Громова, В.Варенникова, М.Гарєєва, І.Вертелка, Ю.Дроздова, Г.Стефановського, В.Кирпіченка, які знали про ту війну якщо не все, то майже все. Вийшли книги і інших авторів. В цілому бібліографія афганської війни нараховує більш ніж 300 найменувань. Це взагалі. Однак в “Епопеї трагізму” в короткій бібліографії наводятся тільки 17 найменувань, із них 5 журнальних і газетних статей та 2 статті з енциклопедичних видань. І навіть тут Аблазов В. чомусь перетворився на Аблазова А.
Серед українських авторів слід виділити три книги В.Аблазова, роботи В.Кошелєва, чисельні наукові та науково-популярні праці, статті С.Червонописького, В.Раєвського та інших. Вперше у країнах СНД в 2005 році вийшла друком українською та російською мовою книга С.Червонописького і А.Костирі “Історіографія війни в Афганістані (25 грудня 1979 – 15 лютого 1989 рр.)”. В ній історіографічному аналізу піддано 156 джерел. Наведені також бібліографія та хронологія війни. Проблеми афганської війни та організованого афганського руху в Україні також вперше саме в Україні знайшли висвітлення в “Політичній історії України ХХ століття”, яка вийшла друком в 2006 році за авторством А.Кудряченка, Г.Калінічевої, А.Костирі.
Однак П.Панченко звертається до “праці” Г.Коржа, бо мабуть інші джерела йому не відомі. Але по – перше, цей твір має подвійну назву: на обкладинці – “Афганское досье: История войны в Афганистане», а вихідні дані містять назву “Афганское досье: Война СССР в Афганистане”. По – друге, твір Г.Коржа більш схожий на збірку інтерв’ю журналіста з учасниками бойових дій. По –третє, як наголошує В.Кошелєв, Г. Коржом спомини та точки зору ряду авторів “піратським засобом привласнені, якщо не застосувати більш точного правового визначення”.(Кошелєв В. “Мусульманский “ батальон спецназа ГРУ: Исторические очерки. – Харьков: Майдан, 2003. – С.28). Критичному аналізу підвергнуто “твір” Г.Коржа і в “Історіографії війни в Афганістані (25 грудня 1979 – 15 лютого 1989 рр.)”.
Не зрозуміла і передруковка у Книзі Пам’яті статті О.Мусієнка за 1999 рік “Гнів і біль України”. Тут навіть нічого коментувати. Вибачте, але це агітаційно – пропагандистський матеріал на користь душманів та талібів, стільки в ньому злоби, ненависті, неповаги та брехні по відношенню до Радянської Армії, ветеранів - інтернаціоналістів. Тільки один факт. На стор. 62 пишеться, що “в гіндукушських долинах і нагір’ях навічно залишилися тліти тіла юних білорусів, росіян, українців…” Але ж відомо, що за винятком тих хто безвісти пропав, всі загиблі “чорними тюльпанами” вантажем – “200” доставлялися на Батьківщину.
Диву - дивуватись та обурюватись вимушені і в реагуванні на статтю     М. Ярмоленка “Українці в Афганістані” (стор. 64 – 69). До прикладу, в Кабулі українські чоловіки тільки те й робили, що рвалися до будинку №4, де проживали викладачки російської мови, а їх жінки „неабияк” стежили, щоб вони не просочилися до цього будинку. Це тільки один епізод зі статті. На війні всяке бувало, але так паплюжити радянських жінок, які перебували в тих умовах (лікарів, медсестер, службовців РА) – це не мати чоловічої гідності та честі. Тим хто був в Афганістані відомо, що в будинку № 4 в Кабулі працювало управління апарату військових радників.
 Автор видає себе великим знавцем афганських звичаїв, історії та культури і навіть мови. Він пише, що в Афганістані ”великим гріхом є вживання алкоголю, наркотиків, участь в азартних іграх, проституція”. А на іншій сторінці вже свідчить, що на весіллях, днях народженнях був “…табір молодих людей, які окремо від інших (старших) проводили свято, вживаючи алкогольні напої”. Не могло цього бути в принципі. І мули не видавали довідок з дозволом на одруження, і запідозрених в зраді дружин ніхто не заарештовував, і за зґвалтування не відрізали вуха або ніс. Навіщо ці та інші анекдоти, нісенітниці, що містяться в статті, потрібно було включати до Книги Пам’яті?
І тільки стаття генерала В.Раєвського передає дух тієї кривавої війни. На жаль, Віталій Анатолійович, мабуть, не продивився попередні матеріали, довірившись авторам, бо не міг бойовий генерал їх продовжувати.
Та справжній шок особливо для сімей загиблих, дають  “Персоналії загиблих в Афганістані”. Одразу відмітимо, что це передруковка книги “Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України”, автором – упорядником якої був О.Мусієнко. В мартиролозі нараховується 3 084 загиблих, померлих та 25 зниклих безвісти, що на 77 осіб менше ніж в персоналіях. Окрім того, якщо в мартиролозі прізвища були розміщені по регіонах, то у персоналіях дається загальний перелік прізвищ за абеткою. Тобто автори пішли найбільш легким шляхом, об’єднавши регіони. А ось у змісті коротких біографічних довідок помилки залишились ті ж самі і навіть посилились.
В підтвердження зробимо порівняльний аналіз прізвищ на літеру “А”. В персоналіях названі прізвища 68 загиблих і померлих. Проте, як і в мартиролозі, пропущене прізвище Олександрова Андрія Олексадровича із Новоград – Волинського, який загинув 4 березня 1987 року. Далі - не вказані нагороди полеглих, а вони майже всі їх отримали, хоча й посмертно, а В.В.Арсенову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, О.Ф. Антоненко також був нагороджений орденами Червоної Зірки і орденом Леніна (посмертно). Військові звання не вказані у 11 загиблих, допущені помилки в днях народженнях у трьох, днях загибелі - у п’яти осіб. Подвійне прізвище має       С.В. Алексєєнко (Олексієнко), подвійну дату загибелі М.М. Акулін (27 липня (червня) 1982 р.), подвійну причину загибелі – М.І.Антипенко (“Загинув 5 березня, помер від хвороби 5 травня 1983 р.”), 7 осіб померли від ран, але вони вказані як загиблі. Прапорщик В.В. Аладьїн чомусь служив в Афганістані 5 років (з липня 1980 до загибелі в жовтні 1985 р.), хоча відомо, що заміна відбувалася через два роки.
Такі ж помилки, недоречності присутні  у всьому списку. Чого коштує тільки такий факт: на стор. 225 наводиться прізвище Дубини В.М., який, як вказують автори, “пропав безвісти 10 липня 1987 р.” Але всьому світу відомо про повернення у травні 1996 року В.Дубини на Батьківщину.
Таким чином, через сім років в персоналіях присутні ті ж самі помилки, що і в попередньому мартиролозі, чим знову проявлена зневага до загиблих та їх родин. Це ще делікатно сказано, просяться більш жорсткі слова.
Дуже жаль, що в Україні так безвідповідально віднеслись до пам’яті про загиблих в Афганістані. Адже існувала реальна можливість все вивірити. По – перше, по “Книге Памяти о советских воинах, погибших в Афганистане” в 2-х томах. (Т.1. –А –Л - М.: Воениздат, 1995. – Т.2. – М – Я. – М.: Воениздат, 1999). Якщо авторському колективу було не до вподоби російське джерело, то, по – друге, в усіх областях України вийшли друком Книги Пам’яті про загиблих земляків. По – третє, автори могли б проконсультуватися в УСВА. Проте це не було зроблено. Головна редколегія взяла те, що попало під руку, дещо переіначила, а в кінцевому рахунку вийшла праця, яка нічого не виправила і не має ні історичної і фактичної правди, ні практичного застосування в героїко – патріотичному вихованні молоді. Вона тільки викликала вибух обурення родин загиблих та ветеранів війни в Афганістані. Книга шкідлива і не може бути застосована не тільки в особистому використанні, а й  масовому через бібліотеки. Тому Правління УСВА прийняло рішення про відмову від усього накладу четвертого тому “Епопея трагізму”.
Не виключено, що аналогічні помилки, недоречності допущені і в попередніх томах. Можливо є необхідність піддати всі три Книги Пам’яті, які підготовлені Головною редколегією історико – меморіального серіалу, експертизі, як науковій, так і громадській
У питанні та дискусіях щодо об’єктивності висвітлення історії Великої Вітчизняної війни афганці стоять поруч з Організацією ветеранів України, яку очолює І.О.Герасимов, Герой України, народний депутат, генерал армії. До того ж він до останнього часу очолював Головну редколегію історико – меморіального серіалу “Книга Пам’яті України”. УСВА і надалі буде відстоювати правду про Велику Вітчизняну війну. Але дуже хотілося б, щоб і до історії афганської війни, її учасників - полеглих і живих, родин загиблих було б таке ж шанобливе, об’єктивне ставлення. І за це УСВА буде боротися жорстко і безкомпромісно.
Правління має надію, що новий склад Головної редакційної колегії “Книги Пам’яті України”, який затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 року, № 458-р “Про продовження роботи над пошуково – видавничим проектом “Книга Пам’яті України”, в першу чергу видасть Книгу Пам’яті про загиблих в Афганістані, виправивши всі помилки, недоречності, допущені попередниками. Бо справжня правда проростає на гіркому досвіді. Щоправда, новий склад Головної Редколегії очолив О.П. Реєнт, який працював у попередньому складі і схвалив, разом з іншими, видання четвертого тому. Та й Кабінет Міністрів України, як завжди по традиції, затвердив склад Головної редколегії без урахування побажань, пропозицій ветеранських організацій, в тому числі УСВА. Тому надія дещо девальвується.
І на завершення. Академік П.Панченко епіграфом для своєї статті “Жорстокі випробування” узяв цитату Григорія Сковороди: “Усе, що не закарбоване в слові, приречене на забуття”. Але академіку, мабуть, добре відомо, що слово – це майже матеріальна сила. Словом можна возвеличити, а можна й убити, спаплюжити, сфальсифікувати будь – кого і будь – що. В даному випадку так і відбулося. Тому краще віддати забуттю і ті факти, і ті слова, що наведені в четвертому томі і несуть неправду, фальсифікацію, неточну інформацію про війну в Афганістані, участь в ній призваних з України, полеглих бойових побратимів.


Прийнято на розширеному спільному засіданні
Правління і Ревізійної комісії
Української Спілки ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)
23 вересня 2006 року.
 
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов