Сім років в Афганістані
   Свій шлях в Афганістані ми почали сім років тому з війни, яка відсторонила від влади «Талібан». На цьому шляху нам вдалося зробити багато, як для Афганістану, так і для всього світу.
   2001 року менше ніж за 45 днів ми, афганці, були звільнені від загрози тероризму й «Талібану». У ті дні в жителів Афганістану були великі надії, що майбутнє вмить зміниться на краще. Деякі з цих надій збулися. Наші діти повернулися до шкіл. Приблизно 85% афганців сьогодні мають певний доступ до охорони здоров’я, на відміну від 9%, яким охорона здоров’я була доступна до 2001 року. Дитяча смертність — 2001 року одна з найвищих у світі — знизилася на 25%. Демократія, вільна преса, економічний прибуток і кращі засоби для існування — все це з’явилося в нас.
  Однак, хоч як це сумно, ми все ще продовжуємо боротися з «Талібаном» і «Аль-Каїдою». Що ж ми зробили не так, що сьогодні нам доводиться почувати себе — та й усьому іншому світу — не в безпеці?
  Після звільнення 2001 року міжнародне співтовариство зосередило свою увагу на Афганістані як на єдиному місці боротьби з екстремізмом і тероризмом, у той час як ми, афганці, стверджували, що наша країна не є місцем для цієї боротьби. Війна з тероризмом не повинна вестися в афганських селах. Замість цього був необхідний, і потрібен до цих пір, регіональний підхід до проблеми. Необхідно зосередити зусилля на притулках тих, хто навчає, забезпечує й мотивує дії екстремістів, а також направляє їх на те, щоб заподіяти біль усім нам.
  Однак нас не почули. Незалежно від того, чи стало це результатом нестачі знань або бажання, однак події довели, що ми були праві. На жаль, за останні два роки Пакистан постраждав не менше, а, можливо, навіть більше, ніж Афганістан. Постраждала практично вся територія племен, які проживають на афгансько-пакистанському кордоні.
Останні два роки в Пакистані, так само як починаючи з 2004 року в Афганістані, спалюють школи — особливо школи для дівчаток, залишаючи 80 тис. дітей без можливості отримати освіту. Вибухали мости, було вбито багато солдатів і поліцейських. Вибухи бомб охопили територію від Карачі й Лахора до Ісламабада. Насильство також розповсюдилося й на Індію, вибухи прогриміли в Гуджараті, Бангалорі та Делі.
  Отож, проблема носить регіональний характер, і вона зачіпає інституційну підтримку екстремізму, який провокує тероризм. Доти, доки ми всі разом не звернемося до коріння проблеми й не покладемо кінець цій підтримці, а також не покладемо кінець фінансовій підтримці радикалізму у всіх його формах, ми не зможемо перемогти тероризм.
Захід так і не зрозумів цього належно. Він намагався боротися з ознаками тероризму, але так і не зміг нанести удару по його основних причинах. На щастя, сьогодні я можу спостерігати ознаки визнання цієї проблеми. Демократичні перетворення в Пакистані також є хорошою новиною для афганців і пакистанців, як і для багатьох інших людей у всьому світі.
  Новий президент Пакистану Азіф Алі Зардарі постраждав від тероризму не менше, ніж постраждали ми. Його дружина, Беназір Бхутто, була вбита терористами. Я відвідав Пакистан під час інавгурації президента Зардарі, й вперше мені вдалося побачити тьмяний промінь надії. У спільній співпраці Афганістану, Пакистану, Індії, США та наших союзників я бачу можливість піти від тих часів, коли уряд вважає, що екстремізм необхідний йому як інструмент політики. Коли всі уряди регіону відмовляться від екстремізму, екстремістам не залишиться місця й тероризм слабшатиме настільки, що просто зникне.
  Однак нам також необхідно допомогти й тим людям, хто у відчаї став жертвою екстремістських сил. Минулого року я пробачив 14-річного хлопчика з пакистанської племінної області у Вазірістані, який приїхав у Афганістан як терорист-смертник, щоб підірвати себе. Лише абсолютний відчай може призвести до того, що така молода людина може так вчинити. Ми повинні врятувати цих людей, давши їм краще майбутнє, яке можуть принести лише велика освіченість і нові можливості.
  Відчай і бідність — ось інструменти, що використовуються злими силами, щоб збільшити чисельність терористичних угруповань. Але навколишнє середовище не зможе змінюватися за відсутності політичного бажання і відсутності дій з боку США та урядів регіону, спрямованих на те, щоб примусити наші економічні системи створювати робочі місця, що вселятимуть надію.
Крім того, щоб позбутися інституційної підтримки терористів, нам необхідно принести інституційну силу в Афганістан. Ми повинні дати можливість афганцям піклуватися про себе й захищати свою країну, дати їм можливість мати майбутнє в Афганістані, дати їм надію на те, що їхні діти виростуть в Афганістані.
  Недавно я розмовляв з одним дуже близьким мені афганцем. Його син працює в міністерстві іноземних справ Афганістану. Ця молода людина народилася в США, але чотири роки тому повернулася до Афганістану. Його батько запитав мене: «Як вважаєш, мені варто забрати свого сина назад до США?» Я відповів йому: «Навіщо? Нехай він живе тут, нехай працює тут, нехай буде афганцем». Він відповів: «Добре, але чи буде в нього тут майбутнє?»
  Життєрадісне майбутнє означає не лише хліб, але й безпеку. Ми почали давати людям надію, надавши молодим афганцям можливість отримувати освіту, але нам поки так і не вдалося зробити їхнє життя безпечним, позбавити їх небезпек вибухів бомб і повітряних атак. Лише коли це буде можливим, ситуація в Афганістані стане спокійною. А якщо будуть виконані дві інші необхідні умови — позбавлення політичної підтримки радикалізму й допомога людям, які зневірилися, — життя стане безпечнішим не лише в Афганістані, але і в Пакистані, Індії та всьому іншому світі.
Хамід Карзай,
президент Афганістнану;
Проект Синдикат