До ювілею виведення обмеженого контингенту бойовий старший лейтенант, а
нині генерал-майор української армії розповів, як це було, є і будеМинуло рівно двадцять років від того дня, як останній радянський військовослужбовець покинув Афганістан. Тодішні хлопці-інтернаціоналісти сьогодні стали вдвічі старшими, у багатьох сини вже досягли призовного віку. І цьому новому поколінню, незважаючи на велику кількість інформації в інтернеті та бібліотеках, вже майже неможливо правильно зрозуміти і оцінити ті далекі афганські події. Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ, голова Української спілки ветеранів Афганістану, секретар Політради СПУ, все післявоєнне життя присвятив тому, щоб ні самі воїни-афганці, ні їхній героїзм не були забуті.
- Сергію Васильовичу, як сприйняли радянські солдати наказ покинути Афганістан? Як сприймали тоді війну в суспільстві?
- Звичайно, була радість. Адже тільки людині з ненормальною психікою може подобатися вбивати людей. І потім - війну програло керівництво Союзу, але не армія, вона своє завдання виконала: як висловився генерал-полковник Борис Громов, ми в Афганістані робили все, що хотіли, а супротивник - тільки те, що міг. Період воєнних дій був періодом замовчування ситуації, на могилах загиблих було заборонено писати, що вони були в Афганістані. Але коли почало з'являтися все більше цинкових трун і приховувати правду від народу стало неможливо, було прийнято рішення рекламувати, звеличувати, героїзувати ситуацію, запрошувати афганців у президію. Афганці з війни поверталися іншими людьми. Не просто помінявся світогляд - відбувся перегляд цінностей, пріоритетів, людина визначалася, що важливіше в житті.
В той же час знаходилися ті, хто зумів на війні заробити і знав, що можна "свиснути". Окрема тема - наркотики. Ними займалися не в масовому порядку, але є інформація (на жаль, неперевірена), що важкі наркотики до Союзу доправляли прямо у трунах. Це зараз не афішується, оскільки є підозра, що деякі відомі в Україні люди свій перший капітал заробили саме таким шляхом.
- А що винесли ветерани з досвіду афганської війни?
- Головне, чого не вистачає в нашому суспільстві і що було у більшості тих, хто потрапив до Афганістану - це патріотизм. Хлопці туди просилися, писали заяви - тоді було абсолютно інше виховання у молоді. Зараз багато хто потрапляє до миротворчого контингенту за хабарі, а в Афганістан за хабар не їхали. Романтика була, і вона ґрунтувалася на певному фундаменті. Дуже добре сказав Ремарк: війна - це лайно, бруд. Єдине добре, що породжує війна - це військове братство. В період розвалу Союзу, коли почалися конфлікти і з'явилися гарячі точки, афганці виступали там стабілізаторами. Навіть перебуваючи по різні боки конфлікту, вони один одного рятували, з полону визволяли, згладжували ситуації. Два моїх товариша якось врятували ціле гагаузьке село від молдавської різанини. Вони зупинили натовп молдаван за два кілометри від села, умовляли, переконували. В Душанбе була аналогічна ситуація: хлопці одягнули форму, свої ордени і вийшли до озвірілого натовпу без зброї (хоча певні державні служби настійно рекомендували озброїтися). Їх намагалися камінням закидати, але їм вдалося зупинити кровопролиття.
- Яким було ставлення до радянських солдатів місцевого населення Афганістану?
- Місцеве населення ставилося по-різному. Спочатку дружньо, нейтрально, але потім почали виникати напружені ситуації. Уявіть, що у Київ приїдуть японці, нехай навіть із цілком благими намірами, і почнуть убивати ваших близьких, друзів, порядкувати тут. Афганці жили практично у середньовіччі, замкнуто, без освіти, а ми були чужинцями, іншої віри, і наші добрі наміри не сприймалися. Зате нашим хлопцям, які їздять туди зараз, кажуть: "Як нам зараз шкода, що воювали проти вас, що послухалися американців. Ви воювали чесно - автомат на автомат, а американці просто бомблять усе підряд". Зараз вони нас люблять і поважають. І оцінили, ким ми були і що для них робили.
- А під час виведення військ чи намагалися душмани добивати частини, які відходили?
- Навпаки! Душмани переслідувати навіть не намагалися. Був випадок цікавий. Коли відходив один наш підрозділ і вивозив своє майно, для нього не вистачило автомобілів. Домовилися з духами, ті приїхали: "Вибирайте, які вам машини потрібні, беріть", і подарували нашим три ГАЗ-66! Ті завантажили своє барахло і спокійно виїхали в Союз. А ще друзі розказували, наша частина повинна була в призначений день виїхати і залишити базу союзній афганській армії, але вийшла нестиковка і вона затрималася. Духи вирішили, що радянських солдатів вже немає і почали атакувати. Наші їм як вжарили! Так вони відразу з білим прапором прибігли, вибачалися: мовляв, ми не хотіли, помилочка трапилась...
- Яким було повернення до Союзу: учасників бойових дій зустрічали з пошаною? Чи намагалися відповідні інстанції створити для них перспективу, працевлаштувати?
- Я повернувся дещо незручно: мене привезли, коли я підірвався на міні на самому початку війни, у 1981 році. Почав лікуватися, відновлюватися. А пошана... Є у відомій афганській пісні слова: "Нас встречала плевком в лицо потерявшая совесть Родина". Цим усе сказано. Хоча рішення про пільги було ухвалено, наприклад, можна було без конкурсу вступати до вузів, у першу чергу отримувати житло. Велике питання в тому, наскільки ці рішення потім виконувались. За великим рахунком, при партійному керівництві був порядок, але ж тоді й не було у афганців серйозних проблем. А згодом хлопці подорослішали, їм знадобилися квартири, тривале лікування, садочки для дітей. Під нашим тиском було прийнято хороше законодавство, але всі уряди, починаючи з Павла Лазаренка, намагалися ці пільги урізати, і ми перебували у постійній боротьбі. Вимушені йти в політику. Я за часів прем'єрства Віктора Ющенка, коли пільги збиралися істотно скоротити, будучи головою Держкомітету у справах ветеранів, навіть очолював пікетування Кабміну. Проблеми були і будуть, на жаль. У людей, які пройшли війну, підвищені потреби, а держава їм нічого не забезпечує.
- Якщо говорити словами того ж таки Ремарка, чи стали ветерани Афгану "втраченим поколінням", чи більшість із них після закінчення війни знайшли собі гідне заняття і місце в житті?
- Думаю, говорити про втрачене покоління не можна. Ми створили сотні військово-патріотичних клубів, ми виховуємо молодь, проводимо фестивалі, ми хочемо щось давати суспільству і щось одержувати від нього. Просто нам у цьому суспільстві важче, адже ми повернулися з війни із загостреним відчуттям справедливості, а в державі все більше і більше несправедливості. Багато хлопців продовжували служити у Збройних силах, міліції, прокуратурі. Але вік такий підходить... пора на дембель! Чоловік 40 колишніх афганців - священики різних конфесій. А взагалі з моменту виведення військ померло вже вдвічі більше хлопців, ніж за час бойових дій, а в Житомирській області - навіть утричі більше. Знаєте, старі рани, невлаштованість - все в комплексі. Самогубств багато. Це не епідемія, але сплески трапляються, коли безробіття, голодні сім'ї... нерви ж не ті, вони ще в юності були серйозно зіпсовані, адже всі хвороби, як відомо, від нервів. Тому афганці вимагають до себе особливої уваги, а її немає. Наприклад, в Америці тільки у штаті Техас для ветеранів в'єтнамської війни 74 реабілітаційні центри, а у нас на всю Україну - 2!
- Тобто у специфічному медобслуговуванні, санаторно-курортному лікуванні потреба зростає, а ...
- ... а забезпечення зменшується з кожним роком, на жаль. Особливо зараз, коли криза. Наприклад, раніше госпіталь "Лісова поляна" для афганців був більш-менш забезпечений харчуванням, ліками. Але ремонт у ньому нашій організації доводилось робити своїми руками: хлопці самі вікна ставили, сантехніку, телевізори завезли в палати. Все привезли, відремонтували і самі ж потім лікуємося. Сумно, але це факт. Скоро доведеться зі своїми ліками їздити - от що коїться у нашій державі. Але там, де влада адекватна, все вирішується: наші представники на ділі доводять, що при бажанні можна вирішити будь-які проблеми ветеранів, на що є абсолютно законні підстави.
- До речі, а чи є серед тих, хто співає сьогодні афганські пісні в переходах, ветерани?
- У нас у громадській організації всі афганці-інваліди на обліку, адже забезпечення їх протезами, інвалідними колясками, автотранспортом - це наша робота.
А ті, хто в переходах працюють "на шапку" - це ж все тридцятирічні хлопці, як вони могли воювати в Афгані? Я глибоко впевнений, що вони просто косять під нас, щоб заробити на пляшку. Свого часу з такими ж "афганцями" на перехрестях ми акуратно попрацювали, і вони забралися. Рано чи пізно доберемось і до цих співаків у переходах. Хоча з іншого боку, вони співають афганських пісень, нагадують громадськості, що ми є, що з нами треба рахуватися.
- Які першочергові завдання зараз стоять перед УСВА?
- Ось збираємося відсвяткувати двадцятирічний ювілей виведення військ! У нас 38 пам'ятників відкриваються, 5 церков, каплиць, буде багато спортивних заходів, урочисте покладення квітів, концерт. Чекаємо в гості легендарних генералів-афганців Бориса Громова та Руслана Аушева. А далі будемо думати, як жити. Треба щось із цією країною робити.
Розмову вела Тетяна НЕГОДА