"Вдень ми ділилися з ними солдатським пайком... а вночі "духи" виходили проти нас зі зброєю"
"Не навчальна, а справжня..."
Щорічно, починаючи з 1979 року й до дня виведення радянських військ, по кілька чоловік відправляли з Тростянця до Афганістану. Віталій Поляковський прибув у Кандагар, де вже відбули свій строк служби два його земляки, Олександр Віленський та Олександр Марченко.
Завданням роти спецпризначення, де служив Поляковський, була охорона об'єктів, військової частини та радянських радників. Це було нелегко, бо Кандагар - не тільки найпівденніша точка Афганістану, а й найспекотніша і найнебезпечніша - 30 кілометрів від пакистанського кордону, де було розташовано десятки душманських тренувальних таборів. Щоночі "духи" обстрілювали частину і військові застави.
- Служба, як служба, - усміхається афганець. - Звичайна, тільки не навчальна, а справжня, коли на кожному кроці підстерігає небезпека - поранення, смерть, полон.
Найбільше йому запам'ятався перший бій через місяць після прибуття в частину.
- Нам повідомили, що в кишлаку банда. Швидко приїхали туди. Жителі заперечували: "Нікого немає...". Але насторожила тиша в кишлаку, - розповідає Віталій Поляковський, - вирішили перевірити нежилі занедбані дували (хати. - Авт.). У командира, який прослужив не один місяць, інтуїція вже була на такі випадки. Він наказав їх перевірити, - згадує Віталій Михайлович. - Радянські бійці обережно обійшли дувал, прислухалися, і за стіною почули голоси. Солдати зрозуміли - готувалася засада. Доповіли командиру. Оточили дувал, запропонували здатися, та у відповідь - постріли. Почався бій. П'ятьох "духів" тоді знищили. Радянські солдати вціліли всі.
Із висоти пройдених років афганці по-іншому оцінюють свою місію на чужій землі.
- Ми були непроханими, "невірними", навіть гірше - загарбниками, - розповідає Віталій Поляковський. - Цей народ не вдалося підкорити навіть Александру Македонському. Це чужа для нас країна, з чужими традиціями, звичаями, мораллю, взагалі - інший світ для нас. Вдень ми ділилися з ними солдатським пайком, годували їхніх "бача" (пацанів. - Авт.), а вночі вони виходили проти нас зі зброєю. З їхнього боку це була партизанська війна. А ми були просто солдати і виконували свій обов'язок перед Батьківщиною.
Сімейна справа
Друга подія, що запам'яталася Віталію на все життя, - в сусідній частині він зустрів однокласника Олександра Марченка. Уявляєте? На війні, в далекому Афганістані!
Сьогодні однокласники стали успішними підприємцями і колегами. Йшли до цього роками, тяжкою працею та солдатською взаємовиручкою.
Із грудня 2006 року Віталій Поляковський очолює Тростянецьку районну організацію Соціалістичної партії України. Неодноразово обирався депутатом до міської ради.
Кілька років тому, взявши в оренду землю, Віталій Михайлович висадив яблуневий сад. Поки 1600 саджанців різних сортів підростали, єдиний у районі садівник-фермер сіяв між ними баштанні культури. Потім кавуни роздавав пенсіонерам - жителям свого підзвітного району. До копіткої садівничої роботи долучаються його дружина Валентина та син Станіслав. Навесні яблуневий сад радує око рясним цвітом, а восени - щедрим урожаєм. Вже другий рік поспіль Поляковський розвозить яблука зі свого саду по дитячих садочках міста, а їх у Тростянці п'ять. Тепло стає на серці афганцю від дитячих посмішок. Він каже, що такі моменти найкраще допомагають перекрити неприємні згадки про минуле.
Марія ГНАТЕНКО
Сумська обл.