Рейс на Кабул
Двадцять три роки тому для Анатолія Фоміна закінчилися жахи афганської війни: він вижив і повернувся додому. Але повоєнне життя складалося аж ніяк не безхмарно.
"Учебка"- Термез-Афганістан
У армію їх проводжали всім селом. В сільському клубі, переповненому народом, зібралися земляки: ветерани, школярі, працівники радгоспу "Супутник", батьки призовників і, звичайно ж, самі винуватці урочистостей. У військкоматі говорили, що Анатолій розподіляється у танкові війська. В березні 1983 року він потрапив до Ташкента, у навчальний центр. В "учебці" Анатолій пройшов підготовку в мотострілецьку частину і за два місяці прийняв присягу, а вже у червні він в числі 86-ти бійців летів на кордон з Афганістаном. А в цей час його мати Галина Іванівна прямувала до нього у Ташкент, щоб перед відправкою встигнути побачити сина. Вона спізнилася рівно на добу. В Термез, куди відправили Анатолія після "учебки", її не пустили - там була прикордонна зона.
- Звичайно, думки закрадалися, що нас направляють до Афганістану, але упевненості ще не було, - згадує Фомін. - Вже в літаку стюардеси нас повідомили, що приземлення - в Кабулі.
З Кабула формування перевели в Баграм. З Анатолієм служив його земляк з сусіднього села Новоселівки, Володимир Кандира. Наступного дня його в числі інших бійців відправили у перший бій. Він жартома спитав у комбата: "А як же мій земляк? Давайте і його візьмемо на операцію". Той відповів з сумною усмішкою: "Ще встигне". Володимира поранили в цьому першому його бою. А Фомін ще півтора місяці служив в охороні аеродрому.
- Не вірте тим, хто скаже, що на війні не було страху, - говорить Анатолій. - Весь перший рік служби ми озиралися, боячись пострілу в спину. Коли летіли в літаку на Кабул, страху не було, а коли приземлилися, вибухи снарядів нас просто шокували.
Через кілька днів після прильоту Анатолій з товаришем пішли шукати питну воду. Наштовхнулися на місцевих афганців, які охороняли цистерни з водою. Один з них, лежачи на кушетці, ридав, другий його заспокоював. Він пояснив хлопцям, куди можна сходити за водою, і вони пішли. А за кілька кроків пролунав постріл: афганець, який ридав, вистрілив їм услід - на щастя, не влучив. Як виявилося, загинув його брат, і побачивши радянських солдатів, він раптово вирішив помститися. До запальності й ворожості місцевих мешканців було важко адаптуватися. Вони могли привітно поспілкуватися, та це не було гарантією того, що за дружніми усмішками не настане постріл у спину.
Повернення
Шестеро товаришів по службі Анатолія не повернулися додому. А його самого 18 серпня 1985 року демобілізували, того ж дня він прилетів до Одеси, а через кілька годин вже йшов рідним селом. Ще раніше Фоміна повернувся додому Володимир Кандира. Батьки Анатолія, дізнавшись про його повернення з країни, назву якої вимовляли зі здриганням, одразу ж вирушили до нього в Новоселівку: Галина Іванівна плакала і благала сказати правду, чи повернеться її син. Володимир, як міг, заспокоїв рідних Фоміна, майже вибачаючись, що його за наказом відпустили раніше.
- Яким дивом мати дізналася, що я йду селом додому, не знаю, але не встиг пройти і ста метрів, як вона вибігла назустріч, - згадує Анатолій. - Батько приїхав через годину, він працював у одному з відділень радгоспу. Адже мобільного зв'язку раніше не було! Мабуть, внутрішній зв'язок між людьми був тісніший.
Удома солдата чекала маленька донька, яку він доти бачив тільки на фотографії, надісланій йому до Афганістану. Анатолій беріг її, як реліквію: вона випромінювала тепло і допомагала вижити.
З часом ветеран пішов працювати в радгосп - спочатку трактористом, потім директор запропонував очолити бригаду. Анатолій закінчив сільськогосподарський інститут, став агрономом.
Служба в Афганістані не минула для здоров'я безслідно. Хвороби з часом все більше заявляють про себе.
- Раніше, коли у нас був радгосп, мені давали путівки в санаторій, - розповідає Анатолій Васильович. - Тепер не дають, а мене мучить черевний тиф. Зараз я безробітний, ні мій диплом, ні я нікому не потрібні. Про санаторій довелося забути. Від тяжкого становища родину рятує домашнє господарство: тримаємо корову, годуємося з городу.
Центром моральної підтримки на селі продовжує залишатися будинок колишнього директора радгоспу Олександра Михайлова. Секретар первинної організації СПУ села Новомиколаївка уміє об'єднати людей, вислухати, дати пораду. До нього приходять односельці зі своїми проблемами. Олександр Іванович зі своїм заступником Григорієм Смоляковим зустрілися з Анатолієм Фоміним напередодні двадцятиріччя з дня виведення військ з Афганістану. Вони, люди різного покоління, сходяться в поглядах на теперішнє життя: держава довела воїнів-афганців до того, що ті не впевнені, чи матимуть чим нагодувати завтра сім'ї, не говорячи вже про належне виконання пільгових зобов'язань перед ними.
Анатолій Фомін виконував військовий обов'язок перед Батьківщиною в Афганістані. Жив надією на зустріч з сім'єю. Планував щасливе майбутнє для дітей. А його рідна країна не змогла забезпечити йому гідного життя. Він знову в розлуці зі своєю дочкою Ганною - вона виїхала з чоловіком за кордон на заробітчанство. Афганістан озивається болем у тілі та гіркотою в душі, після бойового гартування дуже чутливої до соціальної несправедливості.
Надія ПРАВДИНА
м. Миколаїв