"Що я роблю тут, на чужині?"
Це питання не раз собі задавав, перебуваючи в Афганістані, молоденький радянський солдат, уродженець гуцульського села Верхній Березів Петро Баранський.
Восени 1984 року настала пора 18-літньому Петру, котрий після закінчення середньої школи встиг пропрацювати деякий час трактористом у колгоспі, одягнути армійську шинель. Мав служити на флоті. Однак в останній момент у військкоматі усе переграли...
Вже першого дня командир навчальних зборів повідомив новобранців, що їх готуватимуть до служби в Афганістані. Три місяці інтенсивних тренувань. Молоді солдати розуміли, що їдуть туди, звідки можна не повернутися. Петра направили у 142-й піхотний полк, у Таш-Курган. Був водієм - перевозив пальне і боєприпаси. Не раз потрапляв під обстріли душманів, та пощастило вижити.
- Наприкінці служби після успішної бойової операції нас представили до нагород, - розповідає Петро Миколайович. - Вишикували роту, і командир називає прізвища: кому дали орден, кому - медаль, мені ж - десять діб відпустки на Батьківщину. Парадну форму мені шукали усім підрозділом. Пробув удома десять діб. Намагався продовжити відпустку ще на два дні, бо дуже хотів побути на весіллі у товариша, але військком відмовив. Тоді я знявся з обліку і ще тиждень самовільно побув дома. Коли прибув у свою частину - не сварили... Ніхто не вірив, що повернуся у це пекло. Адже до закінчення служби залишалося якихось два місяці.
За майже два роки перебування на війні було немало екстремальних ситуацій. Перед самим дембелем Петро мало не загинув. Тоді кожен солдат готував гостинці для рідних і друзів. Петро разом з трьома солдатами та молодим офіцером поїхали за ними в так звану афганську зону. Бійці батальйону охорони не хотіли випустити машину, бо водій не мав спеціальної перепустки. Тож Баранський поїхав обхідними шляхами і невдовзі заблукав. Була осінь, і вітер замів у пісках дорогу. У барханах двигун закипів. Радянські солдати нарвалися на "духів", які обстрілювали машину, тільки-но водій вмикав фари. Було темно, і душмани не знали, скільки вояків у автомобілі. Тому підходити близько не наважувалися. Добре, що під ранок підійшла підмога.
- Там, в Афганістані, не раз задумувався: що я роблю на чужій землі? - каже Баранський, тепер - підполковник міліції у відставці. - Ті люди, афганці, воювали за свою землю. А що мали робити ми? Якщо не ти вб'єш душмана, то він - тебе. Іншого не було дано...
Ігор ГОЛИНСЬКИЙ
Івано-Франківська обл.