| Білий халат проти афганських куль |
|
У 1986 році у Людмили БЄЛКІНОЇ було двоє синів, молодший щойно пішов до
першого класу. І раптом - направлення до Афганістану, цілковита
несподіванка і страх.
-Війна почалася для мене одразу з пострілів у Кабулі, далі - переліт у Баграм, інфекційний госпіталь, - розповідає героїня, - два роки я працювала в санепідзагоні 40-ї армії. У той час смертельно небезпечні інфекції й захворювання у цивілізованому світі практично зникли, а там, "за річкою" - в Афганістані - було все інакше. Малярія, гепатит, черевний тиф - повсякденна справа. Самі лікарі перехворіли за ці два роки по кілька разів, рятували, звичайно, тільки вакцинації. - Один лікар писав наукову працю на тему епідемій, інфекційних захворювань, і сам заразився. Вийшло, що наочним прикладом для дисертації став він сам. Слава Богу, вилікувався, - згадує Бєлкіна. За словами Людмили Михайлівни, в Афганістані люди дуже поважають лікарів. Людина у білому халаті для них - символ швидкої допомоги, порятунку. Небагато дітей там доживають до трьох років. Часто Людмила Михайлівна надавала допомогу місцевому населенню, потроху вже звикла працювати під свист куль. Якось їй довелось пережити на війні велике горе - смерть колеги. Мало того, що психологічно було неймовірно тяжко: два роки Людмила Михайлівна не бачила й не чула своїх синів, та ще й втратила друга. - В черговий раз виїхали на допомогу, і по дорозі загорівся передній БТР - все, кінець, - згадує вона. - Віддали всі військові почесті і в "чорному тюльпані" "вантаж - 200" відбув на Батьківщину. А війна тривала. Душу гріли лише листи з дому, особливо від найменшого сина, вже другокласника. У Севастополі Людмила Михайлівна опинилася відразу після закінчення війни. Відслуживши у медичних установах до пенсії, вона працює в Лізі офіцерів Севастополя. Знову з афганцями, тільки вже як помічниця, моральна підтримка. Головне в житті, на думку Людмили Михайлівни, - залишатися людиною, завжди відкритою для допомоги і розуміння.
Наталія ЛЕПИСЕВИЧ
м. Севастополь |