Василь Шевченко: "Економіка - це романтика у жорстких рамках"
Двадцять з гаком років тому військовий комісар Маньківського району Черкаської області, переконуючи Василя Шевченка вступати до одного з військових училищ, навів «залізний» аргумент: «Я в тобі, Василю, хочу бачити генерала»... Гострий армійський розум досвідченого військового комісара знав, як стимулювати худорлявого хлопчину в складному і непередбачуваному світі. Життя юнака складалось по-різному, проте не пішов Василь стежкою військового - сьогодні це перший заступник міністра транспорту та зв'язку України.
Кажуть, що побут людини в чомусь обов'язково відображає його характер.  Можливо... В усякому разі, якщо говорити про робочий кабінет Василя Васильовича Шевченка, то він досить функціональний: табло, хронометр, засоби оперативного зв'язку, на стіні - три детальні карти України: залізнична, морська та загальна. З «позаштатного» - лише ікона Миколи Чудотворця - покровителя всіх мандрівників та ще невелика модель п'ятищоглового красеня-вітрильника.
- Василю Васильовичу, до початку нашої бесіди всього за п'ять хвилин Ви відповіли на шість дзвінків. Це Ваш звичайний режим роботи? Чи лише в період економічної кризи?
- Ні, це швидше випадковість, проте бувають моменти, коли інтенсивність роботи дійсно досить висока. У деяких країнах міністерство транспорту називають
міністерством інфраструктури. Справді, люди завжди відчувають насамперед навіть невеликі збої в роботі інфраструктури держави. Тому весь великий колектив транспортників України, і я зокрема, робимо все, щоб ці збої відчувалися мінімально. А кризова ситуація... Це поняття досить умовне. Наприклад, у японській мові слово «криза» складається з двох ієрогліфів:
Людина без камуфляжу один означає «загрозу», другий - «можливості». Отже...
- Ви маєте економічну освіту. Чим Вас привабила така нуднувата дисципліна, як економіка?
- У школі я непогано вчився з усіх предметів, але віддавав перевагу точним наукам. Уже тоді економіка зовсім не здавалася мені «нуднуватою наукою», навпаки - я бачив у ній концентроване втілення розрахунку життєвих процесів. Приваблювало й те, що економіка завжди безпосередньо пов'язана з повсякденним життям кожної людини. Тому для мене вона була навіть дещо романтичною. Скажімо так: економіка - це романтика у жорстких рамках, у рамках можливого. А представники цієї цікавої професії - також «романтики»...
- Відчувається, Вам подобається це слово - романтика...
- Так, подобається. За моїм визначенням - це бажання зазирнути за горизонт, яке до того сформувалося в уяві.
- Як складався Ваш шлях з оволодіння «прогнозованою романтикою»?
- Закінчив звичайну школу, в 17 років влаштувався на роботу в Старобабанський гранітний кар'єр, на дробильно-сортувальний завод. Починав слюсарем, потім працював водієм на БілАЗі.
- Наскільки мені відомо, до цього Вас направляли у Вольське вище військове училище тилу? Що сталося?
- Оскільки в шкільні роки займався спортом, то на мене, так би мовити, накинув оком наш районний військовий комісар. Він мене і відправив до училища. Я приїхав, подивився, чим треба буде займатися. Обмундирування, картопля, тушонка... Відверто кажучи, цей бік армійського життя не справив на мене враження. Відмовився від прийнятого рішення, написав відповідну заяву, відбулася непроста розмова з генералом, начальником училища. Щойно він підвищив голос, я зрозумів, що рішення моє правильне.
- Важко було протистояти генеральському натиску?
- Ні, не дуже. Напевно, вся справа у вихованні. Батько в мене теж працював на кар'єрі... Надпотужна техніка - бурові машини, екскаватори, БілАЗи, люди на ній працюють суворі, але справедливі. Вони вміють відстоювати власну думку, вміють сказати «так» чи «ні».
- Цей життєвий принцип зберігся у Вас і досі?
- Думаю, що так. Прагну не приймати рішень, що не відповідають моєму баченню, розумінню ситуації. Природно, це має різні наслідки, в тому числі не завжди для мене сприятливі. Проте якщо правильність ухваленого рішення очевидна, то мені набагато легше жити.
- Повернімося до Ваших «передармійських» років. Надходить повістка: з'явитися для проходження військової служби в лавах Радянської армії...
- Спочатку хотіли відправити на флот, оскільки, як то кажуть, підходив за всіма лище тилу, і я отримав призначення в команду 20А. Демократична Республіка Афганістан...
Закінчив «учебку» зв'язку в Ташкенті. Два з половиною місяці ми опановували азбуку Морзе і на додаток, що важливо, чомусь дуже багато бігали. Була весна, потім літо - спека стояла неймовірна, а я завжди її недолюблював. Втім, це не заважало мені цілком пристойно пробігати щоденні марш-кидки на різні дистанції. Жили дружно, було багато хлопців з України. Мабуть, крім усіх інших якостей ми відрізнялися ще й якоюсь особливою професійною придатністю до якісного і швидкого прийому-передачі текстів. До речі, я був другим у роті зі знання азбуки Морзе.
- Пам'ятаєте що-небудь?
- Аякже! «Я буква Ж, я буква Ж, я буква Ж, слушайте меня. А - ай-да, ба - китекут, ви - дала, до - мики...». Хто вивчав, мене одразу зрозуміє.
- Момент вильоту на Кабул... Чим він Вам запам'ятався?
- У роті в нас був дуже суворий і вимогливий старшина, башкир за національністю. Він з великою гордістю любив повторювати: «Я син башкирського народу!». Його улюбленою піснею була «День Победы», але цю назву він вимовляв як «Дем Пабеда». Під час урочистого маршу перед відправкою ми гримнули «Дем Пабеда». Старшина аніскільки не образився. Він проводжав на війну нас, зовсім ще хлопчаків, справді зі сльозами на очах...
- З яким почуттям летіли?
- Тільки з почуттям необхідності виконання героїчної місії. Інших думок ні в кого не було. І це незважаючи на те, що мені ще під час навчання в школі довелося стояти з прапором біля труни товариша, який загинув у Афганістані. Проте, думав я тоді, якщо, не дай Бог, станеться найгірше, то добре було б, коли в районній газеті надрукували не просто «загинув при виконанні інтернаціонального обов'язку», а обов'язково - «загинув смертю хоробрих "...Чомусь саме так.
- Ваші перші враження від столиці ДРА?
- Що сказати? Війна... Злітають і сідають літаки військово-транспортної авіації кружляють вертольоти прикриття, спека, пилюка... Пам'ятаю буквально пекуче дихання афганського вітру - як величезна паяльна лампа. Все наше розслаблення і спокій куди й поділися. Перекусили тут-таки, на аеродромі, просто на бетоні. Відразу підійшли «покупці», мене забрали одним із перших, пояснивши: «Цей може носити не одну рацію...». А взагалі очікувана військова романтика розвіялася дуже швидко: її виявилося значно менше, ніж роботи. Щоденної, важкої, найрізноманітнішої роботи. І так упродовж неповних 22 місяців.
- Що запам'яталося найбільше?
- З Кабула нас відправили літаком під Джелалабад. Приземлилися, і буквально на наших очах було збито два вертольоти прикриття з чотирьох. Такою вона виявилася, війна зблизька... Запам'ятався нічний обстріл реактивними снарядами в перші дні. Саме тоді ми зрозуміли, що це дуже серйозно - від життя до смерті справді кілька кроків. Запам'яталася і спека під 60", коли все тіло вкривається виразками. Щоправда, потім організм звикає, адаптується. Вже місяців через два нас було не впізнати: обгоріли на сонці, стали ще худішими й витривалішими.
- Повернення з Афганістану...
- Важко сказати, які були відчуття... Країна, в якій іде війна, це зовсім інша країна. Я навіть не міг собі уявити, чим же я займатимуся, коли повернуся додому. Абсолютно інший світ, що змінився, змінився і я сам.
- Як саме?
- Якщо коротко, то зовсім іншим для мене стало поняття справедливості. Формувалося це, напевно, тією особливою
фронтовою атмосферою, коли існують абсолютно інші стосунки між командирами і солдатами. Всі жили в одних наметах, їли однакову їжу. При цьому проявлялися як найкращі, так і найгірші людські якості - як у солдатів, так і в офіцерів. Але головним, безумовно, був дух бойового братерства непереможної армії. Було багато українців, особливо у спецпідрозділах. Один інгуш казав: «Здесь воюют одни хахлы и узбеки».
- У зв'язку з цим - якою Ви бачите роль лідера в екстремальних ситуаціях?
- За службовим обов'язком мені нещодавно довелося спілкуватися з моряками Один шанований мною капітан далекою плавання сказав: «Вас призначили першим заступником міністра, але цього замало - потрібно ще стати ним» Я повністю згоден. Будь-який лідер повинен відповідати своїй посаді, ставлячи на чільне місце такі поняття, як професіоналізм, відповідальність, чесність, порядність, якщо хочете, гідність.
- За всі 22 афганських місяці ви жодного разу не були у відпустці?
- Це ж неможливо було. З армії комісували: попав під обстріл, двічі переніс гепатит, потім черевний тиф. Як то кажуть, за сукупністю отримав вердикт: не придатний для служби в Туркестанському військовому окрузі. Уже вдома отримав групу інвалідності. Зустріли мене з величезною радістю. Моя польова форма досі висить у мами в шафі.
- І що далі?
- Вступав на юридичний факультет Київського університету, списав твір зі шпаргалки і отримав цілком заслужену двійку, оскільки, як виявилось, і в шпаргалці була неймовірна кількість помилок. Але наступного року вирішив повернутися до своєї «прогнозованої романтики» і вступив на економічний факультет університету.
- Василю Васильовичу, транспортна галузь - одна з найскладніших, витратних і небезпечних галузей економіки. Традиційно вона вимагає високої кадрової відповідальності, жорсткої дисципліни і через цю обставину диктує необхідність методів керівництва, близьких якщо не до військових по суті, то організаційно точно. І оптимальними вважаються саме авторитарні методи керівництва з мінімальною дозою «демократії»...
- Демократія не може співвідноситися з так званою корпоративною дисципліною, з чіткою регламентацією всієї роботи, всіх управлінських ланок. Проте будь-яке, навіть невелике відхилення від регламенту може призвести до аварії, суттєвіше відхилення - до трагедії. Будь-яка інструкція на транспорті написана кров'ю - і це не перебільшення. Звідси - необхідність дуже жорсткого контролю, високого ступеня вимогливості.
- Даруйте, але особисто Ви зовсім не справляєте враження жорсткого керівника «командного» типу...
- Дякую. Як і скрізь, транспорт - це передусім люди. Здебільшого їм не потрібні суворі накази, адміністративні «накачування», вони потребують людського ставлення і довіри.
- Що для Вас найскладніше в роботі?
- Напевно, постійне напруження. Величезне напруження... Щодня о 08.00 оперативний черговий доповідає мені про надзвичайні ситуації, їх неможливо спрогнозувати, але можна звести до мінімуму. Неймовірно важко, коли гинуть люди...
- У Вашому підпорядкуванні перебуває Державна спеціальна служба транспорту. Не могли б розповісти про неї докладніше?
- На відміну від решти країн в Україні обсяги перевезень вантажів залізничним транспортом становлять до 70-80%. Тому вимоги до організації роботи цього виду транспорту дуже високі. На жаль, трапляються і надзвичайні ситуації. І коли ситуація потребує оперативного ефективного реагування, ми не можемо за цих умов дозволити собі шукати якихось підрядників, укладати з ними відповідні угоди, думати над тим, у кого є бульдозери, у кого крани, у кого щось інше. Ми повинні терміново ліквідувати наслідки аварії, а потім зробити все, щоб запобігти їй - і це головні завдання Державної спеціальної служби транспорту, створеної на базі колишніх залізничних військ. Сьогодні вона
перебуває на стадії реформування, оскільки ми хотіли б бачити її спроможною ліквідувати наслідки надзвичайних ситуацій не лише на залізничному транспорті, а й у територіальних морях, в авіації, на автомобільному транспорті, у тому числі й при будівництві шляхів. Додам, що Державна спеціальна служба транспорту відіграла дуже важливу роль у ліквідації наслідків повені в Західній Україні. Коли зносило автомобільні дороги, пасажири потягів навіть не відчули дискомфорту.
- Не можу втриматися від запитання: який вид транспорту Вам більше до вподоби?
- Напевно, найважче транспортникам, які працюють у морі. Зрозуміло - замкнений простір, складні та важкі умови праці, різні погодні умови... Загалом ставлюся до всіх однаково - з повагою і вдячністю.
- До 40 років Ви зробили блискучу кар'єру. Які були складові Вашого службового зростання?
- Важко сказати... Так вже складалося, що мене завжди оточували хороші люди, які й допомагали в скрутних ситуаціях, і пропонували роботу. Скрізь я намагався сумлінно виконувати свої обов'язки. Я просто не міг підвести людей, які мені довіряють.
- І останнє запитання: які риси людської вдачі для Вас найпривабливіші і які викликають найбільше неприйняття?
- До всіх людей ставлюся з однаковою повагою - незалежно від їхніх вчинків. Якщо вони мені не подобаються, то це зовсім не означає, що я правий. Ворогів у мене немає...
- Але є, напевно, опоненти?
- Природно. Я їх теж поважаю, оскільки вони допомагають мені коригувати свою діяльність, робити все, щоб відповідати тій посаді, на якій зараз працюю...

Бесіду вів Олег ШИЛІН,
фото з архіву Василя ШЕВЧЕНКА