Афганська місія українських миротворців
"Навіщо?" - таке поставало перше запитання після слів Генсека НАТО Яапа де Хоопа Схеффера і глави українського оборонного відомства Юрія Єханурова про те, що Київ має намір збільшити чисельність українського миротворчого персоналу в Афганістані. Хіба не досить тих десяти офіцерів, які в цій країні вже перебувають? Адже в українському суспільстві ще відчувається "афганський синдром", а деякі наші політики готові використати будь-який привід для закидів керівництву країни.
Та поглянемо на Афганістан, проблеми якого вийшли далеко за рамки його кордонів. Незважаючи на поразки, рух "Талібан" зумів відродитися, і активність талібів останніми часом різко зросла. Вплив прибічників "розлючених мулл" посилився не тільки в сільській глибинці, а й у містах. Їхні дії стають дедалі масштабнішими та скоординованішими, а бойові сутички з урядовими військами й підрозділами коаліції стаються практично щодня. Причому, не тільки на півдні країни, а й у центральній частині Афганістану. Останніми місяцями таліби навіть провели низку успішних терористичних актів у самому Кабулі, де діють підвищені заходи безпеки: вулиці афганської столиці постійно патрулюють військовослужбовці ISAF і місцеві поліцейські.
Щодо мотивів участі українців у розв'язанні афганської проблеми, то про них докладно розповідає кореспонденту "Дзеркала тижня" начальник управління євроатлантичної інтеграції Генерального штабу Збройних Сил України Борис КРЕМЕНЕЦЬКИЙ.
- Борисе Володимировичу, чим обґрунтовується необхідність збільшення чисельності українського миротворчого персоналу? Адже в Україні, пам'ятаючи про радянські жертви війни в Афганістані, багато хто виступає протии перебування там наших військових...
- На сьогодні в Афганістані перебувають десять офіцерів, відправлені туди відповідно до указу Президента України. Вони не беруть участі в бойових операціях. Один із них - спеціаліст із цивільно-військових відносин - проходить службу в штабі ISAF у Кабулі. Сім офіцерів входять до складу литовської групи з реконструкції північної провінції Гор, що займається відновленням освітніх, медичних, адміністративних установ. Ще два офіцери - військові лікарі - у складі литовського контингенту працюють у місті Чакчаран на північному сході Афганістану.
Що ж до розширення нашої присутності, то, як ви знаєте, Афганістан – це проблема номер один як для НАТО, так і для багатьох європейських держав, що докладають зусиль до стабілізації ситуації в цій країні. Природно, Україна не може стояти осторонь цих процесів. Але питання перебування наших військових в Афганістані дуже чутливе для українського суспільства. Тому на порядку денному не стоїть питання відправки військового контингенту або військових для виконання бойових завдань. Ідеться тільки про поповнення нашого миротворчого персоналу кількома офіцерами, які займатимуться логістикою, інженерним забезпеченням, а також питаннями гуманітарного характеру.
- Ви думаєте, ваші аргументи переконають опонентів збільшення кількості нашого миротворчого персоналу в Афганістані?
- Збройні Сили України виконують завдання, покладені на них керівництвом держави, Верховним головнокомандувачем. У нас є розуміння того, що ми не можемо стояти осторонь світових процесів, як страус, сховавши голову в пісок. Ми також розуміємо, що суспільство не сприйме відправки в Афганістан бойових підрозділів. При цьому слід зазначити: в Афганістан їдуть тільки за власним бажанням, нікого туди силоміць не відправляють.
- Чи потрібна згода Верховної Ради на збільшення чисельності нашого персоналу в Афганістані?
- Ні. На це рішення потрібна тільки зміна в указі Президента від 26 січня 2007 року. Відповідно до Закону "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", особовий склад може брати участь у миротворчій операції або як контингент (військовий підрозділ, оснащений штатною зброєю і технікою), або як персонал (окремі військовослужбовці). Для відправки миротворчого персоналу досить указу Президента. Що ж стосується контингенту, то рішення про його відправку приймається виключно Верховною Радою України за поданням Президента. Нагадаю, у нас сьогодні є тільки два контингенти: у Косові (під егідою НАТО) і в Ліберії (під егідою ООН). Решта наших миротворчих місій – це персонал.
- За інформацією "ДТ", планується збільшити чисельність миротворчого персоналу до тридцяти осіб. Що робитимуть ці офіцери? Чи будуть серед них вертолітники?
- Можу вас запевнити, що не йдеться про тридцять офіцерів. Планується розширити групу всього на кілька людей. Якими будуть їхні функції – це питання нині обговорюється з литовськими колегами.
На робочому рівні до нас надходило багато звернень із пропозиціями спрямувати в Афганістан контингент, вертольоти, якісь спеціальні групи для охорони аеродромів тощо. Але, зважаючи на історію, ми розуміємо, повторюю, що ця тема дуже чутлива для суспільства. Тому питання відправки в цю країну підрозділів, вертолітників навіть не розглядається.
- Через брак коштів, які виділяються з бюджету Міноборони, цього року під загрозою згортання опинилося багато миротворчих операцій, у яких беруть участь українські військовослужбовці. Хто фінансує перебування нашого миротворчого персоналу в Афганістані?
- Справді, держава, яка бере участь у миротворчих операціях НАТО (а операція ISAF проходить під егідою Альянсу), має сама фінансувати свій контингент. Що стосується українського миротворчого персоналу в Афганістані, то наша країна оплачує тільки грошове утримання своїх військових. Можу сказати, що це невеликі гроші, деякі державні службовці в Україні отримують набагато більше. Решту забезпечують литовські збройні сили: підписано відповідну угоду з Литвою і НАТО. Крім того, у рамках фонду "Варшавська ініціатива" Сполучені Штати планують надати в розпорядження наших офіцерів два броньованих автомобілі. Гадаю, на початку березня ми їх одержимо.
- Чому українські офіцери перебувають у складі литовського контингенту, а не шведського, британського чи, скажімо, польського?
- Є кілька причин. По-перше, у нас склалися дружні стосунки зі збройними силами Литви. По-друге, це умови забезпечення, які нам запропонувала литовська сторона. По-третє, до уваги береться і чинник безпеки наших офіцерів. В Афганістані найнебезпечніші провінції містяться на півдні та на південному сході. Провінція Гор - на північному заході країни - одна із найбезпечніших в Афганістані: тут не йдуть бойові дії. Тому найдоцільнішою вважається участь у литовській групі з реконструкції провінції Гор.
До речі, з міркувань безпеки ми не ввійшли до складу польського контингенту. Як ви знаєте, з поляками в нас давні партнерські відносини. В Іраку наша бригада була у складі польської дивізії. У Косові стоїть спільний українсько-польський батальйон. Польща нині розгортає свої підрозділи в Афганістані у південно-східній провінції Газні. І, звісно ж, обговорювалася наша можлива участь у складі польського контингенту. Але в цій провінції складна обстановка: є реальні загрози безпеці персоналу. Тому було прийнято рішення послати наш миротворчий персонал у складі литовського контингенту в провінції Гор.
Володимир КРАВЧЕНКО.
Газета "Народна Армія"