Бувають у житті знайомства, які не просто залишають приємний слід в
душі, а й додають наснаги, вселяють надію, впевненість, що тебе
обов’язково вислухають, зрозуміють, підтримають.Завдячую долі за зустріч з небайдужою, порядною людиною, для якої неабияке значення має поняття обов’язку, стремління принести користь, використати найменшу можливість, для допомоги кожному, хто цього потребує. Переконана, що багаторічна співпраця з Юрієм Вікторовичем Виноградовим, який 20 років очолює Дніпропетровське міське об’єднання ветеранів Афганістану дає мені повне право на високу оцінку його діяльності.
Міцне родинне коріння та заповзятість донських козаків, працьовитість й енергійність донецьких шахтарів дали поштовх для прояву у хлопця кращих якостей, отриманих у спадок: допитливість і діловитість від матері-бібліотекаря; жагу до знань, наполегливість – батька-юриста, працівника прокуратури; стриманість, поміркованість – бабусі-домогосподарки; рішучість, надзвичайну відповідальність і вимогливість від діда-секретаря райкому партії, ветерана Великої Вітчизняної.
Так склалось, що Юрко рано став главою сім’ї. Аби заробити на навчання в Донецькому сільгосптехнікумі, а пізніше й на власні солдатські проводи, займався господарством, розводив кролів, кількість яких доходила до двохсот п’ятидесяти! Уявити лише, скільки щодня доводилось однієї трави накосити його невтомним рукам...
Афганістан випробував на мужність і людяність. На війні виявляються різні риси, буває й не кращі. Дворічна служба в Кабульському приаеродромному евакуаційному пункті, інфекційному та центральному госпіталях, мобілізувала в ньому надзвичайне милосердя, відповідальність, готовність допомогти в будь-яку хвилину. Тому, навчаючись пізніше в Дніпропетровському сільгоспінституті, не вагаючись прийняв рішення у 1987 році знову поїхати до Афганістану у складі першого студентського будівельного загону „Дружба” для відбудови народного господарства. Серед двадцяти представників колишніх республік, він був єдиним з України. Повернулися не всі. До Виноградова доля була прихильною і цього разу...
Після інституту запропонували роботу у Жовтневому райкомі комсомолу. Так створюється військово-патріотичне об’єднання воїнів запасу (реорганізоване в Жовтневу районну раду ветеранів Афганістану успішно діє й сьогодні). Вперше у місті з’являється об’єднання з елементами громадської організації і кооперативу, з статутом, рахунком в банку, штатом. Життя диктувало нові умови, необхідно було вчитись самостійно заробляти гроші. Згодом за порадою чи допомогою в Жовтневий район потяглись звідусіль і товариші почали наполягати, щоб Юрій виставив свою кандидатуру на посаду голови міського афганського об’єднання на установчій міській конференції воїнів –афганців. Довго вагався, але згоду дав. Із запропонованих трьома кандидатами програм, присутні віддали перевагу його. Так афганські збори 9 грудня 1989 року визначили свого лідера.
Невдовзі в Жовтневий район завітала колишній заступник мера В. Тальян: „Хлопці, – відразу кинула з порогу, - ми приготували для вас дві кімнати і два телефони у виконкомі, збирайтесь!” Приємно здивовані тим, що прохання про надання приміщення у центрі міста не залишилось поза увагою, довго не барились і після швидкого влаштування почали буквально задихатись від роботи.
Використовуючи досвід роботи в районі, створювали базу даних на афганців, інвалідів, сім’ї загиблих. Всі вони потребували соціального захисту, а вирішення проблем – фінансування. Почали з аукціону дефіцитної побутової техніки, яку взяли на заводі. Різницю у вартості спрямували на благодійні цілі статутної діяльності.
З часом вкотре переконалися: діяти на громадських засадах об’єднання не повинне.
Тут потрібний дуже серйозний підхід, повна віддача сил. Пішли за методом штатного розкладу, скромних зарплат і високого ентузіазму.
Всіляко сприяли створенню організацій в усіх районах міста, але ініціатива „зверху”, виявилась помилковою: призначені голови не завжди працювали з вогником й усвідомлювали своє завдання. Організації почали розпадатись. Спробували створювати за ініціативою самих афганців. Таким чином утворилась чітка система міського афганського руху. Сьогодні діють 8 районних та первині організації (майже 2500 чоловік), міська рада сімей загиблих (62 сім’ї), первинна організація афганців - медичних працівників.
З перших днів роботи Ю. В. Виноградову довелось зіткнутися з недосконалістю законів щодо соціального захисту членів об’єднання. Стало нагальною необхідністю представляти їх інтереси в органах влади, і до роботи афганського лідера додалась депутатська.
Звернувся з пропозиціями до тодішнього міського голови М. А. Швеця, згодом до нинішнього мера І. І. Куліченка, депутатів. Вирішили питання надання щорічної матеріальної компенсації сім’ям загиблих за рахунок міського бюджету, додаткового вихідного в день виведення військ для афганців, сприяння в створенні ними комерційних структур та багато іншого.
„Немає в мерії і депутатському корпусі людей, - підкреслює Юрій Вікторович, - які б байдуже ставились до наших справ. Я вдячний кожному з ким співпрацюю за розуміння і підтримку.”
Щорічно виходили рішення й по житлу. На даний час квартирами забезпечено більше 400 сімей офіцерів запасу, військовослужбовців та воїнів-афганців. Мало хто знає скільки довелося докласти зусиль і владі, і особисто Ю. В. Виноградову аби одними з перших в Україні застосувати закон про оподаткування прибутку підприємств з метою залучення коштів для вирішення житлових питань. Неодноразові поїздки до Кабміну, Верховної Ради, Держкомітету у справах ветеранів дали позитивний результат, бо там зрозуміли: інших джерел для забезпечення житлом, окрім як державних, на місцях немає. Звичайно, цього недостатньо, але так чи інакше, афганська, здавалось, вже „мертва” черга, за невеликий період скоротилась на третину. Щоправда з пожвавленням цього процесу відразу додалась нова. Питання з отриманням житла надзвичайно складні. „Ми завжди намагаємось допомогти, зробити все, що тільки в наших силах, – говорить Ю. В. Виноградов.
Дуже несправедливо на думку афганського лідера є те, що зі смертю афганця втрачаються пільги його сім’єю. Таких сімей вже 113 і кількість їх, на жаль, зростає – щорічно дають про себе знати все пережите та хвороби, отримані в Афганістані. Закон у цьому випадку нічого не передбачає. Але є й інший – людський. Тож об’єднанню по можливості доводиться брати на себе моральну і матеріальну підтримку й тут.
Особлива тема оздоровлення. Хоча зі столичним госпіталем „Лісова поляна” робота відлагоджена добре і об’єднання задовольняє всі заявки, все ж необхідно, вважає Ю. В. Виноградов, мати свій стабільний спеціалізований центр хоча б на базі госпіталю для учасників Великої Вітчизняної війни. На жаль не має і санаторя в Криму.
Важливою ланкою у роботі міського об’єднання, на думку голови, була і залишається військово-патріотична робота з молоддю. У свій час існувало 14 секцій і клубів, де юнаків до армії готували афганці. За домовленістю з військкоматами їх вихованці за бажанням обирали рід військ, після служби об’єднання клопотало за них при вступі до вузів. Посіяне хлопцями зерно любові і добра, безумовно, дає хороші сходи. Тому ця робота знову потребує підйому. Разом з І. І. Куліченком, Л. В. Лазенко Юрій Вікторович приділяє їй особливу увагу.
З цією метою планується створення міського афганського музею, хоча це дуже непроста справа.
Невід’ємною частиною життя лідера як і об’єднання стало проведення фестивалів „Афганський вітер” відомого вже й далеко за межами України.
Неодноразово доводилось проводити фестивалі в різних містах області, тому добре знаю яких душевних сил і енергії коштують такі заходи. Але вони цього варті. Кожний фестиваль – це справжнє єднання сердець, зустріч людей, що через роки пронесли пам’ять, дружбу, мужність. Про значимість „Афганського вітру” для дніпропетровців свідчать переповнені зали.
Ю. В.Виноградова знають як людину, для якої другорядних справ не існує. Для нього важливо все. Пам’ятаю як містом прокотилася хвиля жебрацтва під виглядом „афганців”. Швидко провели рейди, зустрілися з усіма, хто вирішив заробляти таким чином. Неподобство припинилось. І це не єдиний приклад миттєвого реагування на все, що стосується життя об’єднання, його честі, благополуччя, авторитету.
... Сповнений турботами і похвилинно розпланований робочий день позаду, але далеко не закінчений: необхідно провідати хворого, побувати на зборах в районі, зустрітись з друзями. Вдома ж – обов’язково переглянути центральну і міську пресу, посидіти за комп’ютером.
Великою радістю для Юрія Вікторовича є вихідний, коли він разом з донечками Вікторією і Валерією, дружиною Анастасією Дмитрівною може прогулятись улюбленим містом, поспілкуватись з людьми.
А завтра – новий день, нові проблеми. Але ж обов’язково й цікаві зустрічі, успіхи, людська вдячність. Заради цього, переконаний Ю. В. Виноградов, варто жити і працювати. Тільки так можна залишити добрий слід на землі.
м. Дніпропетровськ, Юлія Бабенко,
член Спілки журналістів.
член Спілки журналістів.